Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2973)
З потоку життя (6161)
Душі криниця (3396)
Українці мої... (1450)
Резонанс (1470)
Урок української (986)
"Білі плями" історії (1656)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПОГЛЯД ЧЕРЕЗ СТОЛ╤ТТЯ: МИНУЛЕ ╤ СУЧАСНЕ
Декада ╕стор╕╖, проведена у Червоноградському г╕рничо-економ╕чному коледж╕, насамперед була...


КАРАЛЬНА ОПЕРАЦ╤Я ПРОТИ УКРА╥НСЬКО╥ НАЦ╤╥
Правду про Голодомор сл╕д розкривати не в╕д одн╕╓╖ кругло╖ дати до ╕ншо╖, а на пост╕йн╕й ╕...


ДМИТРО ДОНЦОВ ╤ «ВИКРИВАЧ╤»: ДЛЯ ЧОГО РОЗГАНЯЮТЬ СКАНДАЛ ДОВКОЛА ПАМ’ЯТНОГО ЗНАКА?
Рос╕йська сторона не пропуска╓ жодного кроку укра╖нського сусп╕льства щодо ув╕чнення пам'ят╕...


У КИ╢В╤ ПРЕЗЕНТУВАЛИ ВИПУСК ЧАСОПИСУ "╥", ПРИСВЯЧЕНИЙ ╤СТОР╤╥ КРИМСЬКИХ ТАТАР
Джем╕л╓в високо оц╕нив зм╕ст часопису, але нар╕кнув, що наклад у тисячу прим╕рник╕в ╓ абсолютно...


СИЛА БОЖА
Неймов╕рну ╕стор╕ю розпов╕ли мен╕ мешканц╕ одного з с╕л на Терноп╕лл╕. Сталося це в радянському...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #13 за 28.03.2014 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#13 за 28.03.2014
ТАТАРСЬКА КРОВ
Олександр МУРАТОВ

╤стор╕я ╕ сучасн╕сть

Пов╕сть

(Продовження. Поч. у № 12)

А вранц╕ прийшли вже н╕мц╕. Один ╕з них трохи розмовляв укра╖нською:
— Нам казаль, тут ╓ дойче реб╕йонок... Його будуть в╕дправляти фатерлянд...
— Я не хочу!.. — заридав я, вчепившись у бабусину сп╕дницю.
— Нав╕що? — запитала М╕р╕╓м. — Йому й з╕ мною добре...
— Там буде ще б╕льш добре... Там в╕н буде сином нац╕╖, сином фюрер!..
— Я не по╖ду! — жал╕сно заволав я.
— Це обов’язково? — з╕ сльозами на очах запитала бабуся.
— Н╕, це ангебот... М╕ вам предлагат... Там дадут много кушат... — ╤ н╕мець зобразив рукою та ротом процес ╖ж╕. — Не хочете тепер, можна шпетер... Дойче к╕ндер не повинен голодувати...
— Спасиб╕, пане начальнику, — подякувала М╕р╕╓м. — Дай Аллах вам здоров’я...
Ми сид╕ли у п╕двал╕, ╕ бабця казала дочкам:
— Сид╕ти тут без к╕нця не можливо... Збирайте реч╕, ╕ справд╕ п╕демо до Карасубазара...
Д╕вчата намазали соб╕ лиця грязюкою, надягли все старе та найг╕рше, ╕ ми, як т╕льки зак╕нчилась комендантська година, порожн╕ми вулицями Харкова почвалали на п╕вдень...
...Безк╕нечн╕ дороги, н╕мецьк╕ товарняки, безк╕нечн╕ КПП...
На одному з них до нас причепився молодий н╕мець:
— Якщо ви татари, то чому так╕ руд╕, а хлопчик узагал╕ б╕лявий?
— Ой, як гарно ви розмовля╓те по-рос╕йськи!.. — зробила М╕р╕╓м компл╕мент молоденькому лейтенанту.
— Я з мел╕топольсько╖ н╕мецько╖ колон╕╖, — в╕дпов╕в той. — Це ваш хлопчик?
— Онук, по батьков╕... А мати у нього — н╕мкеня... Ось у метриц╕ написано — Мартен... Людмила... Олександр╕вна...
— А це, — лейтенант хитнув головою у б╕к рудо╖ Айше, — часом не ╓врейка?
— Ми карасубазарськ╕ татари... Там багато рудих... Ми походимо в╕д гот╕в... Чули про гот╕в?
— Готи? — стенув плечима лейтенант. — Як╕ це готи?
— Це т╕ ж н╕мц╕. Т╕льки дуже давн╕... Н╕мець здивовано поглянув на не╖ ╕ запитав:
— А куди йдете?
— До родич╕в... У нас родич╕ в Криму, у Карасубазар╕...
Лейтенант зв╕в на мене оч╕:
— Шпрехен з╕ дойч?
Я в╕дпов╕в:
— ╥х ферште╓. Абер шлехт... (Розум╕ю. Т╕льки кепсько.)
В╕н усм╕хнувся, пров╕в рукою по мо╖й б╕ляв╕й потилиц╕ ╕ сказав:
— Н╕мецьку мову треба добре знати!.. Йд╕ть...
...Дал╕ був м╕лкий Сиваш, який переходили вбр╕д, бо через перешийок нас н╕мц╕ не пропустили.
...Ще дал╕ — зруйнований Джанкой.
Бабуся попросилася до яко╖сь татарсько╖ родини.
Двер╕ в╕дчинив татарин у пол╕цейському мундир╕.
Бабуся заговорила з ним по-татарськи.
В╕н похмуро вислухав ╖╖ ╕ т╕льки запитав, глянувши у м╕й б╕к:
— А це чия дитина?
Бабуся улесливо пояснила:
— Наша, наша, ефенд╕... Т╕льки мати у нього — н╕мкеня...
— Н╕мкеня? — здивувався пол╕цай.
Але це справило на нього враження. В╕н п╕шов до дверей окремого фл╕геля ╕ зв╕дти гукнув нам:
— Кель мунда!
Ми посунули туди. Там були два лежаки, маленький столик ╕ рукомийник б╕ля дверей.
Лягли по дво╓. Я — з бабусею, ледве вмостившись поряд з ╖╖ неосяжним т╕лом, а Фат╕ма — з Айше, обнявшись.
Вранц╕ п╕шли дал╕.
Карасубазара ми досягли аж на четвертий день. Мене дуже вразила могутня б╕ла скеля, що височ╕ла над р╕внинною м╕сцев╕стю. Н╕чого под╕бного я н╕коли не бачив ╕ запитав у М╕р╕╓м:
— Що це, бабусю? Вона в╕дпов╕ла:
— Це — Божий ангел, який розбився об землю ╕ перетворився на б╕лу гору...
Я ледве переставляв ноги, але все одно довго ще оглядався на це диво природи...
Якби ви побачили наше взуття!.. Д╕вчата, хоч стояла зовс╕м рання весна, йшли босон╕ж, а ми з М╕р╕╓м були взут╕ у щось таке, що вже й не нагадувало черевики, в яких вийшли з Харкова...
...На подв╕р’╖ н╕кого не було. М╕р╕╓м довго стукала, та, не достукавшись, в╕дчинила хв╕ртку ╕ зайшла у дв╕р. Двер╕ були замкнен╕.
— Може, кудись по╖хали... — з╕тхнула Айше.
— Н╕, — з над╕╓ю сказала Фат╕ма. — Бачиш, почали копати город... ╤ справд╕, город хтось трохи скопав....
Ми с╕ли на ╜анку ╕ засмучено мовчали. Я нав╕ть задр╕мав, поклавши голову Фат╕м╕ на кол╕на.
Раптом рипнула хв╕ртка, дв╕р наповнився козячим меканням ╕ дитячими голосами. Д╕ти, як╕ випасали к╕з, здивовано й мовчки дивилися на нас...
— Ти Батал? — звернулась до найстаршого М╕р╕╓м.
— Так... — здивовано в╕дпов╕в в╕н.
— А ти, мабуть, Лютф╕... — звернулась вона до меншенького. (Той сховався за старшого). А пот╕м до д╕вчинки: — Соф╕нар? Чи не так?
— А зв╕дки ви зна╓те? — запитала д╕вчинка.
— Я — ваша двоюр╕дна бабуся М╕р╕╓м, з Харкова... — в╕дпов╕ла бабця. — Чули про таку?
— Це ти мен╕ конструктор над╕слала? — запитав Батал.
— Я, я!.. А Соф╕нар над╕слала сукенку, пам’ята╓ш, з кв╕точками?..
— Я з не╖ вже виросла!.. — мовила Соф╕нар.
— А я тоб╕ нову привезла!.. А Батальчику ╕ маленькому... по матроському кашкетику...
— Я — Лютф╕! — гордо заявив карапуз.
— Та знаю, знаю, що ти Лютф╕... Це тебе на честь прад╕дуся так назвали... — бабця д╕стала з торби подарунки, ╕ д╕ти зразу ж стали прим╕ряти ╖х на себе.
— А де ваша мама? — запитала М╕р╕╓м.
— Мамка у н╕мц╕в посуд ми╓!.. — вигукнув найменший. — Щось смачне принесе...
...Увечер╕ я лежав у л╕жку у велик╕й к╕мнат╕, а М╕р╕╓м та д╕вчата розмовляли з нашою родичкою Заремою — господинею дому.
Я чув майже кр╕зь сон, бо злипалися оч╕:
— Айдер п╕шов на фронт у перш╕ дн╕ в╕йни... Максуд теж... А коли прийшли н╕мц╕, то хоч кричи... Я вже хот╕ла була зал╕зти з д╕тьми на Б╕лу скелю ╕ кинутись униз... ╥сти нема чого, а ще сво╖ пол╕ца╖ тицяють в оч╕: «В тебе чолов╕к ╕ брат воюють за сов╓ти!». Як втрималась в╕д самогубства — сама не знаю...
На другий день прийшли дво╓ татар, що служили у н╕мецьк╕й пол╕ц╕╖. Перев╕рили паспорти М╕р╕╓м та д╕вчат, уважно переглянули мою метрику.
— Чого б╕лий? — запитав один ╕з них.
— А чого ти чорний? — випалив я по-татарськи.
— Це ж треба!.. — засм╕ялись вони.
— Завтра ж заре╓струйтесь у комендатур╕... — сказав другий, ╕ вони п╕шли.
Через к╕лька дн╕в мене в╕двезли до д╕да Енвера, який служив л╕сником у казковому л╕с╕ поблизу Карасубазара.
Д╕дусь рад╕сно п╕дхопив мене на руки:
— По-татарськи розум╕╓ш?
— Ще й як! — вигукнув я.
— Справжн╕м аскером будеш! — заявив в╕н.
Д╕д водив мене сво╖м чар╕вним л╕сом. В╕ти дерев були вигнут╕ так, як пот╕м я бачив т╕льки у к╕ноказках Птушко Роу. Нав╕ть важко було уявити, що таке ╕сну╓ насправд╕.
Там водилися зайц╕ й олен╕ та ще як╕сь зв╕р╕, яких я й на малюнках не бачив. Над галявинами л╕тали прекрасн╕ птахи... У л╕совому озер╕ д╕д витягнув с╕тку. В н╕й бились велик╕ ср╕бляст╕ рибини...
Увечер╕ ми пили з ним духмяний чай ╕з трав. Д╕д поколов с╕качем шматок цукру-раф╕наду, ╕ я з насолодою в╕дкушував в╕д нього шматочки, запиваючи ╖х смачним ча╓м...
...Спав я на матрац╕, покладеному на копиц╕ запашного с╕на. Рай та й год╕!..
А ув╕ сн╕ побачив той самий л╕с, але вже у казковому вигляд╕. Зв╕р╕ та птахи, як╕ п╕д час нашо╖ прогулянки розб╕галися ╕ розл╕талися в╕д нас, тепер, навпаки, зб╕галися та зл╕талися до мене, а птахи нав╕ть с╕дали мен╕ на плеч╕... Пташине щебетання лунало зв╕дусюди...
Та стук╕т у двер╕ розбудив мене. Я розплющив оч╕ ╕ побачив людей у т╕логр╕йках та чоботях.
— Хто це? — побачивши мене, запитав один з них.
— Онучок, — в╕дпов╕в д╕д. — В╕рн╕ше, онук мо╓╖ сестри. Вибрались сюди з Харкова...
— Ого! — сказав сивуватий бородань. — Не близька путь!..
— Сам дивуюсь, — мовив д╕д.
Вони с╕ли вечеряти. А у мене в очах все попливло. Т╕льки почув: «Тоб╕, Енвере, доведеться по╖хати до Судака... Там наша людина намалювала карту вс╕х берегових укр╕плень. Треба взяти...».
╤ все розпливлося в очах.
...На другий день д╕д розбудив мене дуже рано. Запитав:
— Ти колись бачив море?
— Море?.. — здивовано перепитав я. — Таке, де пароплави?
— Таке, таке... — всм╕хнувся д╕дусь. — У ньому ще й купаються. Ти плавати вм╕╓ш?
— Т╕льки коли д╕стаю до дна руками...
— Ну, тод╕ ти справжн╕й плавець!.. — розсм╕явся д╕д.
...Невдовз╕ ми ╖хали з ним двокол╕сною гарбою, запряженою в╕слюком.
— В╕слюки ╕ справд╕ вперт╕? — запитав я.
— Справд╕. Але м╕й — н╕... — в╕дпов╕в д╕д, ╕, як на зло, наш в╕слючок н╕бито це почув ╕ зупинився, заволавши диким голосом.
Ми з д╕дом розреготались.
— Це ти йому подав думку! — сказав д╕д.
Ми зл╕зли з гарби на землю. ╤ зразу ж в╕слюк мотнув головою ╕ поб╕г по дороз╕. Ми ледве наздогнали його...
...На воз╕ я запитав у д╕да:
— Ми ╖демо, щоб взяти план укр╕плень?
Д╕д ╕з переляком глянув на мене:
— То ти не спав?!
— Авжеж. А пот╕м заснув...
— Забудь, онучку, про цей план, бо як д╕знаються н╕мц╕ — нас пошматують ╕ застрелять... Зрозум╕в?
— Зрозум╕в... Д╕ду, а хто ц╕ люди? Т╕, що приходили до тебе...
— Менше будеш, синку, знати — довше проживеш... Давай я тоб╕ краще розпов╕м про Б╕лу скелю...
╤ в╕н чи то заговорив, чи то засп╕вав давню легенду про ангела, який покохав земну красуню, й Аллах скинув його на землю. Ангел розбився та перетворився на Б╕лу скелю... Я вже це у скороченому вар╕ант╕ чув в╕д М╕р╕╓м, ╕ тому невдовз╕ задр╕мав.
Прокинувся в╕д голосу д╕да:
— Гей, хлопче! При╖хали! Дивись, яке воно, море!..
Я розплющив оч╕ й отетер╕в. Такого не м╕г соб╕ нав╕ть уявити! Море — син╓, прекрасне — хлюпало неподал╕к в╕д нас...
— А подивись туди!.. — сказав д╕д ╕ показав рукою л╕воруч.
Там на височезн╕й гор╕ стояла знаменита Генуезька фортеця. Це наст╕льки вразило мене, що я з п╕вхвилини не м╕г стулити рота. А пот╕м сказав:
— Д╕ду, я хочу п╕сять...
...А пот╕м я плескався на м╕лководд╕, вдавав, що плаваю, щось кричав чайкам, як╕ кружляли над╕ мною, одне слово — очман╕в в╕д щастя.
Д╕д не купався. В╕н т╕льки скинув черевики, закотив штани й трохи зайшов у воду.
А я н╕як не м╕г заспоко╖тись ╕ плескався, й плескався у теплих хвилях...
...Пооб╕дали ми татарським коржем з кислим молоком, яке по черз╕ пили з велико╖ пляшки.
Залишок д╕д вилив на мо╖ обгор╕л╕ плеч╕:
— Як обп╕кся!.. Бол╕ти буде!.. Ну, ╖дьмо додому, карапузе!..
— Я не карапуз... Бачиш, яке у мене червоне пузо... Я тепер — кизилпуз!..
Д╕д засм╕явся:
— Зв╕дки ти такий пащекуватий? У нас таких н╕коли не було. Це, мабуть, у маму...
...На околиц╕ Судака д╕д посмикав за мотузку на хв╕ртц╕ яко╖сь садиби. Закалатав дзвоник. З хати вийшов татарин без одн╕╓╖ руки.
— Селям алейкем!..
— Аллейкем селям!...
Зайшли до хати. Там я побачив молоду ж╕нку з дуже см╕шною п╕вторар╕чною д╕вчинкою на руках, яка зразу ж простягнула до мене рученята.
— Що, сподобався хлопчик? — запитала ж╕нка дитину. — Бачиш, який б╕лявий... В╕н по-татарськи розмовля╓? — запитала вона у мого д╕да.
— Ще й як!.. Поки не зупинять...
А мала все тягла до мене руки.
— Ну в╕зьми ╖╖, як хочеш... — сказала ж╕нка ╕ в╕ддала дитинку.
Я лише трохи потримав ╖╖ на руках, як д╕вчинка нап╕сяла на мене.
— Оце так!.. Яка безсоромна!.. — Ж╕нка забрала у мене дочку ╕ посадила ╖╖ у л╕жко. А мен╕ сказала:
— Скидай штани, я ╖х заперу. Зразу висохнуть на сонц╕.
Я скинув штанчата ╕ простягнув ╖й...
...Ми п╕д’╖жджали до перевалу, коли нас наздогнали н╕мецьк╕ мотоцикл╕сти.
— Хенде хох! — наказав один ╕з них.
Д╕д не зрозум╕в, а я п╕дняв руки.
— Н╕хт ферштейн? — запитав у д╕да патрульний.
— В╕н не зна╓ н╕мецько╖, — в╕дпов╕в за д╕да я.
— А ти чому зна╓ш?
— А в╕н хто тоб╕?
— Д╕д по батьков╕... — пояснив я. — В╕н — кримський татарин...

(Продовження буде)

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #13 за 28.03.2014 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13064

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков