"Кримська Свiтлиця" > #13 за 28.03.2014 > Тема "Душі криниця"
#13 за 28.03.2014
В╤ДВЕРТО ПРО НАБОЛ╤ЛЕ
Рима з Криму
Олег Миколайович Гончаренко — поет, проза╖к, публ╕цист. Член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни. Автор книг: «Крони дитинства», «Петрогл╕фи», «Тяж╕ння сонця», «Мр╕я ╕ любов», «Св╕т очей мо╖х», «Фантастичне купу асу», «Шесть часов вечера после весны», «Дорога кр╕зь хату», «Серцебуття», «Храм голос╕в», «Собор одкровень», «З╕рка В╕тан╕я», «НАголоси ╕ наголОси». Лауреат обласно╖ прем╕╖ ╕мен╕ М. Андросова, прем╕╖ Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни та фонду «Л╕тературна скарбниця», м╕жнародно╖ прем╕╖ ╕мен╕ Богдана-Нестора Лепкого. Живе в м. Мел╕топол╕ Запор╕зько╖ област╕.
Олег ГОНЧАРЕНКО В╤ДВЕРТО ПРО НАБОЛ╤ЛЕ
...А судьи кто? За древностию лет, к свободной жизни их вражда непримирима! Сужденья черпают из забытых газет времен очаковских и покоренья Крыма... А. С. Грибо╓дов
Кажуть: «Давайте Крим в╕ддамо! А чому б ╕ н╕?» Ще й хтось назве «апендицитом», а хтось ╕ «геморо╓м»... У Медвед╓ва, Пут╕на, Лужкова там нема╓ р╕дн╕, а у мене — плем╕нники ╕з сестрою, т╕тки, двоюр╕дн╕ вс╕, мати хрещена... Прад╕д з прабабцею ╕ брат — на С╕мферопольськ╕м кладовищ╕… Може, чогось не треба ╕ще нам? Чого др╕б’язничати? Давайте брати вище — комусь «на пох╕д» додамо Донбас, комусь Буджак ╕ Буковину. Чому Галичина, Закарпаття, Слобожанщина у нас? А Ки╖в же — «мать городов русск╕х»? Подару╓мо знов Укра╖ну, розтринька╓мо... Здур╕ли невже?! Невже знову самих себе зрадимо?! Усе ж це наше, а не чуже, повернуте, а не вкрадене! Може, досить з них Кубан╕ ╕ Придн╕стров’я, П╕дляшшя, Лемковини, Мазов╕╖, Пол╕сся аж до Бреста? За все заплачено потом, сл╕зьми ╕ кров’ю, панове «манкурти» ╕ «перехрести»! Не в╕дхрещуймось од свого по праву. Х╕ба, скаж╕мо, Феодос╕я (Кафа) — не з нашого болю? Х╕ба Севастополь — не м╕сто укра╖нсько╖ слави? Там здеб╕льшого «хохли» й б╕л╕ють к╕стками у пол╕ — з Херсону, Одеси, Микола╓ва, Запор╕жжя, Луганська... Там десь ╕ мо╖ д╕д з прапрад╕дом — «русск╕х во╕нов павших» пара... Тепер нам кажуть: «Ви — окупанти, орда поганська!» Але ж хто тут ╕ був (воював ╕ любився!) в╕чно, то це — ми й татари! Тож, «господа судь╖», не обезсудьте: якщо треба, ╕ небо «занахалимо» палацами й халабудами. ╤ ви соб╕, як хочте, — будьте чи не будьте, а ми були, ╓ ╕ будемо!»
АБРИКОС
Гай, роки так летять, наче т╕н╕ тачанок! А, м╕ж тим, пам’ятаю усе до сих п╕р... Травень. Д╕да нав╕ду╓ однополчанин — сивий кримський татарин Бек╕р. Ся╓ ст╕л, як в╕втар, п╕д крилатою вишнею. ╤ чарки, ╕ медал╕ голосять, сумн╕. Г╕сть говорить: «Куначе, що пам’яттю в╕чною п╕сля смерт╕ лишиться тепер по мен╕?! Поки нам ╕з тобою свинцем рвали душу, поки йшли ми в кривав╕ негоди в╕йни, той вусатий шайтан мою саклю порушив... У чужинах померли дружина й сини... Ми ж кричали «за нього й В╕тчизну!», Григор╕ю?! Краще б там теж в╕д ран, десь у пол╕, помер... ╤ наваживсь нав╕датись у р╕дн╕ гори я лиш минулого л╕та, м╕й друже-аскер! Що побачив? Мли вирву — над р╕дними кручами. море — чорне... ╕ трави гаряч╕ — без рос... Р╕дний дв╕р занехаяно п’янню смердючою... На дувал похилившись вмира абрикос... А його, щоб уславити племен╕ сп╕лку, ще прапрад╕д садив, оселяючись там! Не заходячи, з Тотему зр╕зав я г╕лку, щоб забрати з собою аж в Узбекистан. Й не шукав там уже кладовище старе я: знав, що й предк╕в могили у звалищ — на дн╕! Т╕льки напис надгробний з плити Крим-Г╕рея (ясно так!) пригадався чомусь-то мен╕: «Це життя — тимчасов╕сть. Замислись, людино: смерть — та чаша, ╕з котро╖ питимуть вс╕!» Час туди ╕ мен╕, де сини ╕ дружина в райських кущах безкра╖х ╕дуть по рос╕. Вже мене зачекалася, мабуть, кохана... Слухай, брате, скажу тоб╕ св╕й запов╕т! Я — останн╕й Г╕рей, явна плоть Чинг╕зхана. На мен╕ м╕й преславний зак╕нчиться р╕д. Та не хочу, щоб й Тотем загаснув, як св╕чка: в╕н народу мо╓му ося╓ ще путь! Бруньку з нього тор╕к прищепив я на «дичку», котру вбог╕ дехкани «урюком» зовуть. Ну, а як ще, скажи, ту гидоту назвати?! Та не в т╕м р╕ч... При╖хав прощатись, в╕дтак я св╕й Тотем воскреслий прив╕з тоб╕, брате: ти — М╕й Друг, Укра╖нець, Козак. Ми з тобою пройшли ╕ сьорбнули немало... Та життя наше — крапля того, що — в ╤мл╕! Наш╕ предки любились тут ╕ воювали. Ми — брати! Ми — сво╖ на ц╕й древн╕й земл╕! А чого ж ╕ще треба? Земля ╓. ╢ небо. Просто — завтра ми трохи примножимо див... Недарма ж «Садовий» ось — ╕ пр╕звище в тебе? Наче титул у доброго Духа Сад╕в!» ╤, обнявшись, заплакали сив╕ солдати! ╤ стояли, неначе Пророки, м╕ж рос! Повела мене в хату заплакана мати... А уранц╕ в саду уже був абрикос. Хтось чомусь його пот╕м назвав «ананасним». В╕н в╕д саду — до саду д╕йшов-таки в Крим. Я не знаю, куди несе мир цей ╕ нас з ним? Я не знаю, що сталося з ханом старим. Ус╕ ми у св╕й час зникнем в зл╕й круговерт╕... Та лишиться Народ ╕ В╕тчизна, ╕ Бог! На табличц╕ могильн╕й, по д╕дов╕й смерт╕, «подорожню» тому я ╖м вибив — на двох: «Сп╕ть, б╕йц╕! Довели, що прекрасне не вмре, ви! Хай впоко╖ться дух ваш в Небесн╕й Яс╕». Шанс на в╕чн╕сть — життя. Воскрешаймо дерева: Сад — та чаша, ╕з котро╖ питимуть вс╕.
СИВАШ
Сиваш не скинеться: вод╕ у «чеках»* л╕ньки... Аж до Аскан╕╖ — гарячий степ ковильний! Це — Строган╕вка... Це уже — Чаплинка... А дал╕ ╕ — ╤ван╕вна «фам╕льна»! Там п╕всела — р╕дня. ╤, в╕рте чи не в╕рте, вс╕ люблять «всесв╕т» цей — такий г╕ркий, як схлип. Оск╕льки там метають с╕ль у скирти, то й за столом бажають: «С╕ль та хл╕б!» Але туди до╖хати ще треба... А я — н╕як (хоч «д╕ло — за малим»!): «Сиваш горить, ╕скриться до крайнеба!» Хто ж море це обмовив так — «гнилим»?.. Сиваш припрошу╓: «А перл╕в митих ось — кому?!» Сиваш погойду╓ ц╕лющу пр╕рву роп**... Мен╕ б ╕знов на конику махновському (хай — п╕д вогнем!) «махнуть» на Перекоп... за Перекоп... Та можна по ц╕й глад╕ (не першим!) — аж на край, за край душ╕! Чув: плем’я ╕нд╕анське у Канад╕ отак соб╕ ╕ зветься — «Сиваш╕»... Не в╕рите? То – «артефакт», я знаю. Про те й згадав «для красного сл╕вця»: далеко так сво╖х не в╕дпуска╓ солоно-сива В╕чна Даль оця.
*Чек — загата для випарювання сол╕ **Ропа — насичений розчин сол╕
ПРОЩЕННЯ
Шул╕ки закурлюкали на вежах, в╕дчувши страх «аллахових син╕в»: Ми охопили м╕сто, як пожежа, як пов╕нь, нас ╕ мур не зупинив. Сполохано кричали п╕вн╕ трет╕, в╕щуючи розплату по боргах. Волали муедзини з м╕нарет╕в... Та св╕т розчарувався у богах: з очей смирення скинувши полуду (де там «не вбий», «до ближнього любов»?!), стинались у жорсток╕м герц╕ люди — без торгу, воздавали кров — за кров. Багрян╕ли ╕ м╕шаниця, й вершник! Лиш чувся ятаган╕в хижий сп╕в... ╤ я не «пас там задн╕х» серед перших — рубав, як м╕г, проклятих «мамлюк╕в». Ненавист╕ молився, як востанн╓, — в душ╕ неначе хтось роздмухав жар! М╕й н╕ж свячений там, на т╕м майдан╕, снаги упився ╕з горлянок яничар. ╖х тумани поглинули, як вир, ми: нам зв╕дти шлях був — лиш на суд Небес. ╤ зрадивши не право «правов╕рних», у гори вт╕к Г╕рей од наших лез. А нам ╕ще ординський чувся туп╕т на попелищах р╕дно╖ земл╕! Вхлюпнулись ми в палаци ╕ халупи, незг╕рш вовк╕в оскажен╕лих, зл╕. Укрився й день кривавою ╕ржею! Могли й кат╕в ми «викликать на змаг»... Вв╕рвався я в гарем якогось бея, поклавши ╓внух╕в рядком на килимах. Порубан╕, штовхнув ногою двер╕. Пахнули в н╕здр╕ мускус ╕ амбра... Осатан╕лий, перш╕й-л╕пш╕й «пер╕» з╕дер чадру ╕ он╕м╕в: «Сестра?!» Так ось де стр╕в свою «калиноньку», яку я горючо так оплакував колись... «Смердюча покритко, падлюко, замордую» — знов люто вихопив ╕з п╕хов смерт╕ блиск. Вже до гр╕ха лишалося п╕вкроку, вже зойкнуло пов╕тря мов струна, але зв╕дк╕льсь хлопча м╕сяцеоке, мов проросло, й заплакало: «Ана-а!» А пот╕м раптом щебетнуло: «Нене-е!» Та й ну — хрестити лобика, дурне... Неначе сонце зринуло на мене ╕ спопелило дикого мене! Сестра сяйнула поглядом матус╕... Я опритомн╕в, шабл╕ згас ошк╕р... «Оце тв╕й любий дядечко, Петрусю!» — сказала сину. А в очах — док╕р! ╤ я не знав, куди себе под╕ти: так оч╕ т╕ засмучен╕ пекли... Стояли ми ╕ плакали, мов д╕ти, що загубили «цяцю» ╕... знайшли. Вона мен╕ ячала, як пелюстка, як бусол ╕ як море голубе: «Це, братику, по-божому й по-людськи. ус╕х прощай, хто пригада себе...»
* * * Без рук мо╖х не станеться н╕чого: Я цьому степу — дар ╕ благов╕ст. Я — грудка, кура╖на ╕ дорога. Я — дощ сл╕пий, що зринув ╕... завис: Куди ╕ти, нав╕що йти? Я вдома. Не зайдеш дал╕ себе все одно. Я — см╕х ╕ плач, жадана т╕нь ╕ втома. Я — в╕л ╕ в╕з. Я — крила ╕ жорно. Я — Крим ╕ С╕ч. Я — поле ╕ Дн╕про. Я — зло й ненависть. Я — любов й добро. Я — хл╕б ╕ с╕ль. Я — рима ╕ руда. М╕й степ... Уже в╕ки я в╕ч-на-в╕ч з ним! М╕й степ... Мен╕ у ньому бути в╕чним: Без мене не освятиться й вода.
"Кримська Свiтлиця" > #13 за 28.03.2014 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13056
|