Версiя для друку Обговорити в форумi

Історія і сучасність

Олександр Ігорович Муратов (21 квітня 1935 р., Харків) — український кінорежисер, кіносценарист, поет, літератор, публіцист, член правління Національної спілки кінематографістів України.
Народився в родині популярного харківського поета Ігоря Муратова. У малолітньому віці пережив воєнне лихоліття. За даними публіцистів Ігоря Козловського та Романа Коваля, підлітком перебував у підпіллі УПА. За порадою батька, звільненого з німецького концтабору, виїхав з України до Москви на навчання, де також підтримував зв’язки з антисталіністським підпіллям.
У 1959 році закінчив режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК) у Москві, майстерня С. А. Герасимова. У 1962-1968 роках — режисер Одеської кіностудії. У 1964 році разом із першою дружиною режисером Кірою Муратовою зняв фільм «Наш чесний хліб». У 1966 р. — зняв першу самостійну стрічку «Явдоха Павлівна». З 1968 р. — режисер Київської кіностудії імені О. Довженка. Знімає художні і документальні фільми, автор і співавтор сценаріїв до ряду своїх кінострічок. 1982 рік — фільм «Гонки по вертикалі», за сценарієм братів Вайнерів. У період 1991-1996 рр. за творами М. Хвильового О. Муратов зняв кінотрилогію: «Танго смерті» (за твором «Повість про санаторійну зону»), «Геть сором!» (за повістю «Сентиментальна історія»), «Вальдшнепи» (за однойменним романом). Вся трилогія одержала премію Всеукраїнського культурно-наукового фонду Т. Г. Шевченка «За визначний внесок у національне та державне відродження України».
2004 р. — вийшов фільм «Татарський триптих» (за кримсько-татарськими новелами М. Коцюбинського). 2005 р. — автобіографічний роман «Розчахнута брама». Мешкає в Києві.

Олександр МУРАТОВ
ТАТАРСЬКА КРОВ
Повість

Мої кримськотатарські предки жили неподалік від знаменитої Білої скелі у старовинному місті Карасубазарі. Тепер його називають Білогірськом. Чим завинили вони перед російським царем, я не знаю. Однак знаю, що у 1862 році їх вислали з Криму. Вислали й багатьох інших татар. А ще більше втекло до Туреччини. Це була перша депортація кримських татар із Батьківщини. Чув, нібито царський уряд боявся зради, якщо турки надумають знову висадитись у Криму, як це сталося у 1854 році, коли Росія програла війну. Гадаю, це був тільки привід. Просто російські аристократи зазіхнули на благодатні кримські землі...
Моїм предкам дали землю на мальовничому березі Ворскли, що тече під Полтавою. Там заснувалося кримськотатарське село, в якому жили Білялови, Муратенки і просто Татаренки. А десь неподалік були села з грузинськими та вірменськими прізвищами, бо багато вихідців із Кавказу втекло сюди від турецького гніту. Всі ці люди жили з українцями дружно, було багато змішаних шлюбів, декотрі з татар навіть вихрестились, але, як це не дивно, свої звичаї зберегли...
Мого прадіда забрали служити до царської кавалерії. Мабуть, гарно служив, бо після закінчення служби його запросив на роботу до своїх стаєнь у селі Хрінове Воронізької губернії граф Орлов, де прадід вислужився до посади керуючого тих стаєнь. Там вирощували знаменитих орловських рисаків.
Після закінчення служби у графа Орлова, назбиравши чималі кошти, мій прадід не повернувся до рідного підполтавського села, а оселився у губернському Харкові, де спорудив будинок у татарському стилі на Клочківській вулиці і відкрив торгівлю кримськими фруктами та солодощами. Й налагодив торговельні зв’язки з далекими родичами у Карасубазарі.
Свого сина, тобто мого діда, він послав навчатися до Парижа в Агрономічний інститут. Вчився дідусь добре, але потім зв’язався з українськими есерами і, на подив, став українським націоналістом лівого спрямування.
Повернувся він до України у 1910 році, брав участь у підпільному русі, одружився, народив мого батька і потрапив до полтавської в’язниці, бо саме під Полтавою, у рідних для його родини краях, займався агрономічною справою...
Із в’язниці його звільнила лютнева революція. У Києві була скликана Центральна Рада. Мій дід Люфті Максудович, якого тепер називали Леонтієм Максимовичем, з головою поринув у революційні події. Важко сказати, чому українські есери, маючи дуже національне спрямування, стали на бік більшовиків. Але це факт. Мій дід на боці червоних брав активну участь у громадянській війні, заслужив почесну революційну зброю, з якої у 1935 році, у рік мого народження, пустив собі кулю у скроню. Бо був знятий з усіх високих посад і звинувачений в українському буржуазному націоналізмі. Те, що він — кримський татарин, не мало значення. Те, що він аж ніяк не був буржуазний, — теж. Родина, яка жила на його утриманні, ураз збідніла. Тато й мама, які були студентами, покинули свої вузи і пішли працювати: батько — на Харківський тракторний завод, мати — медсестрою до лікарні.
З погляду радянської влади, кров у мене поганувата: суміш української, кримськотатарської й німецької, бо мама — наполовину німкеня. Її батько — Олександр Августович, треба ж таке, теж був українським есером і навіть був добре знайомий з моїм дідом по батькові. І теж був заарештований, але не у 1935-му, а у 1937 році. Коли почалась Вітчизняна війна, тато пішов добровольцем на фронт. А мама потрапила до військового шпиталю і на початку війни опинилась в оточенні під Києвом. Правда, потім якось із нього викараскалась. Тому я й опинився у родині дідової сестри Мірієм, яка мешкала на Клочківській вулиці...
Будинок був із татарським ґанком, побудований моїм прадідом. На фасаді крізь пізніший тиньк проступав напис: «Восточные сладости и фрукты Максуда Муратова».
У хаті все було облаштовано по-татарськи. Така собі східна оаза в російсько-єврейському Харкові.
Бабуся Мірієм — весела, дуже опасиста жінка років п’ятдесяти — весь час щось наспівувала. То кримськотатарські, то радянські пісні. Було у неї дві дочки — мої тітоньки: вісімнадцятирічна чорнява красуня Фатіма і руденька сімнадцятирічна Айше.
Чоловік Мірієм помер за кілька років перед тим від сухот. Я його не пам’ятав. Судячи з фото, Фатіма схожа на батька, а от Айше — викапана мати.
Мені шість років. Фатіма й Айше любили вбирати мене у всілякі екзотичні вдяганки, в тому числі й дівочі. Вони сміялися, а я ображався. Накидався на них із кулаками. Одного разу навіть влучив Айше в обличчя, і вона мене боляче відшльопала. На моє ридання прибігла Мірієм і накричала на дочок. Вони довго виправдовувались. Та я їх облаяв по-татарськи і за це отримав від Мірієм ляпаса.
А ввечері зі сльозами на очах ніяк не міг заснути у своєму ліжку, весь час промовляючи: «Мамо, мамочко, мамо...».
Наді мною нахилилася красуня Фатіма:
— Чого нюняєш, солдате? Ти ж казав, що хочеш стати червоноармійцем і піти на фронт татові на допомогу...
Я не відповів.
— Ну, хочеш? Хочеш?! — весело почала вона торсати мене та ще й лоскотати. А коли почала цілувати, я не витримав і усміхнувся.
Якщо чесно, я був дуже закоханий у красуню Фатіму. Не думаю, що в мені вже прокинулись статеві бажання, але краса тітоньки бентежила і вражала мене... Й на жаль, не тільки мене. До неї залицялися парубки ледь не з усього Харкова. Пам’ятаю, як Фатіма стояла біля паркану і розмовляла з якимось хлопцем. Від ревнощів я так розізлився, що кинув у нього грудку мокрої землі і зіпсував залицяльникові сорочку.
А потім залицяльників не стало, бо всі пішли на війну.
Почались нальоти німецької авіації. Бомби падали десь неподалік. Одна влучила у школу, в якій розташувався військовий шпиталь. З палаючого будинку медсестри і просто добровольці виносили поранених...
...А потім по нашій Клочківській прогуркотіли німецькі танки.
Ми обідали, коли до нас зайшли два фашистські офіцери з перекладачем. Один із німців поздоровкався по-німецьки. Я йому відповів на їхній мові, бо розмовну німецьку трошки знав від сестер мого дідуся-німця. Німці дуже здивувались, і Мірієм пояснила, що я на чверть німець, а на чверть кримський татарин. Через перекладача вони вибачились за прихід і пішли. Може, вони передумали виселяти нас саме через моє «арійське» походження, а може, просто не сподобалась оселя. В усякому разі нам дали спокій.
А через деякий час я йшов вулицею і побачив оголошення. Через те, що читати ще не вмів, я його зірвав, щоб віднести бабусі.
Вона його прочитала — і сполотніла. В оголошенні йшлося про те, що молодь від шістнадцяти років повинна з’явитися на біржу праці, щоб їхати на роботу до Німеччини. Там, мовляв, європейська цивілізація та справжні «райські кущі».
Ми перенесли ліжка Фатіми й Айше до льоху. Там за потаємними дверима у вигляді шафи з полицями для банок із солоними помідорами був ще один підвал, який ми вичистили і в якому розмістили моїх тітоньок.
І тільки-но вони встигли туди перебратися, як завітав наш кульгавий сусід-поліцай.
— Мура! — гукнув він бабці. — Де твої дівчата?
— Мої?.. — перелякано перепитала бабуся. — Поїхали до Криму...
— Я їх учора бачив надворі...
— Вдень бачив, а ввечері поїхали.
— Чим же вони поїхали?
— Потягом до Мелітополя... А там як доведеться... Він покрутив головою і пішов.
Але пізно ввечері до нас гучно постукали у двері.
— Хто там? — вискочила напівроздягнена Мірієм.
— Відчиняй швидко! Поліція!..
Фатіма і Айше мерщій полізли у льох.
Тепер, окрім кульгавого Петра, було ще троє п’яних поліцаїв. Вони відштовхнули Мірієм і почали шукати дівчат. Не знайшовши у квартирі, полізли до льоху. Але там теж нічого не знайшли і невдовзі вилізли з двома банками помідорів у руках. І пішли геть. Мірієм ледве не померла з переляку.

(Продовження буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 21.03.2014 > Тема ""Білі плями" історії"