Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2113)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ДМИТРО ДОНЦОВ - ТВОРЕЦЬ ПОКОЛ╤ННЯ УПА, НАСТУПАЛЬНИЙ ТА БЕЗКОМПРОМ╤СНИЙ
Тож за яку Укра╖ну? Вкотре перекону╓мося, що питання, як╕ ставив Дмитро Донцов, сьогодн╕ ╓...


ПОВЕРНУТИ ╤СТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ
╤сторична пам'ять – головний феномен в╕дтворення ╕стор╕╖ сусп╕льства, кра╖ни, нац╕╖…


ОДЕСЬК╤ ДРУЗ╤ Т.Г. ШЕВЧЕНКА
В Одес╕ на той час мешкали друз╕ Тараса Григоровича, з якими в╕н п╕дтримував пост╕йний...


ПЕРША ЛАСТ╤ВКА УКРА╥НСЬКО╥ ПЕР╤ОДИКИ
Наш календар


ЯН НАГУРСЬКИЙ – ТОЙ, ХТО ПОСТАВ З МЕРТВИХ
П╕лот час╕в Першо╖ св╕тово╖ в╕йни був оголошений загиблим, про що в╕н д╕знався в середин╕ 1950-х...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #12 за 21.03.2014 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#12 за 21.03.2014
ДЕ ПРОХОДИТЬ УКРА╥НСЬКА «Л╤Н╤Я МАННЕРГЕЙМА»?

Любов к Отчизн╕ де геро╖ть...

Р╕вно р╕к тому наша читачка з Чорноморського району Криму Марина Марк╕вна Волошина под╕лилася на стор╕нках «Кримсько╖ св╕тлиц╕» сво╖ми враженнями в╕д книги в╕домого укра╖нського письменника Василя Чемериса «Генерали ╕мпер╕й». «Цей художньо-╕сторичний роман так захопив мене, — писала Марина Марк╕вна, — що я «проковтнула» його за к╕лька годин ╕ вир╕шила переказати зм╕ст та рекомендувати ус╕м читачам».
Петро Дороф╕йович Дорошенко ╕ Карл Густав Ем╕ль Маннергейм. Що сп╕льного м╕ж ними, чому в╕домий укра╖нський письменник Василь Чемерис об’╓днав розпов╕дь про дол╕ цих двох ╕сторичних постатей в одну книжку? Один жив у XVII стол╕тт╕, а другий — б╕льш н╕ж на два стол╕ття п╕зн╕ше, один був укра╖нцем, другий — ф╕ном. Але якщо придивитись уважн╕ше, то сп╕льного в укра╖нського гетьмана та нац╕онального героя ф╕н╕в багато. Вони певний час служили Рос╕йськ╕й ╕мпер╕╖, обидва домоглися високих чин╕в. Але ╕ у Дорошенка, ╕ у Маннергейма було в серц╕ щось, перед чим неспроможн╕ встояти ан╕ чини, ан╕ ╕мпер╕╖. Це «щось» — любов до Батьк╕вщини. Саме заради цього ╕ Дорошенко, ╕ Маннергейм кинули виклик ╕мпер╕╖, саме цьому вони присвятили сво╓ життя…
У минул╕й публ╕кац╕╖ М. Волошина переказала за книгою В. Чемериса долю укра╖нського гетьмана Петра Дорошенка. Сьогодн╕ — розпов╕дь про те, як боровся за незалежн╕сть сво╓╖ В╕тчизни ╕ чого досяг знаменитий ф╕нський «гетьман» — генерал Маннергейм.

Ф╤Н ПОВЕРТА╢ТЬСЯ ДО Ф╤НЛЯНД╤╥

Карлу Густаву виповнилось п’ятдесят, з них — 30 рок╕в в╕н прослужив у рос╕йськ╕й арм╕╖, був учасником, власне, добровольцем Русько-японсько╖ в╕йни ╕ тепер ось трет╕й р╕к — Першо╖ св╕тово╖. Роки, що минули в порохов╕м диму, адже в╕н на в╕йн╕ завжди був лише на передов╕й — в ревищ╕ атак, крики ╕ стогони конаючих не спустошили його, не зчерствили, навпаки, загартували. Завжди п╕дтягнений, з╕ спок╕йним поглядом проникливих очей, в╕дм╕нний оф╕цер ╕ вершник, досв╕дчений штаб╕ст ╕ такий же вояка, один ╕з кращих польових командир╕в, в╕н заслужено носив генеральськ╕ погони ╕ був тим профес╕оналом, якому завжди можна дов╕ряти ╕ на якого завжди ╕ за будь-яких умов можна покластися, знаючи, що такий н╕коли не п╕дведе.
╤з загально╖ к╕лькост╕ л╕т, в╕дпущених йому Господом, в╕с╕мдесяти трьох, с╕мдесят в╕н в╕ддасть в╕йськов╕й справ╕ (вперем╕жку з пол╕тичною) двох держав — спершу рос╕йськ╕й, а пот╕м в╕тчизнян╕й, ф╕нляндськ╕й.
Був першим з трьох ф╕нських полковник╕в Маннергейм╕в, як╕ присвятили себе (╕ усп╕шно) в╕йськовому поприщу. По зовн╕шньому вигляду трудно було визначити його нац╕ональн╕сть. ╤нод╕ в╕н здавався слов’янином, руським дворянином, ╕нод╕ ж (част╕ше) н╕мцем чи просто зах╕дно╓вропейцем, принаймн╕ ╕ноземцем серед руських; то сво╖м серед чужих, то чужим серед сво╖х, хоча все ж таки був тим, ким в╕н ╕ був насправд╕ — ф╕ном, людиною ╓вропейською.
15 березня 1917 року останн╕й рос╕йський ╕мператор Микола ╤╤ зр╕кся престолу, а к╕лькома днями ран╕ше Маннергейм у службових справах в╕дв╕да╓ Петроград, ╕ под╕╖ та все, що з ними пов’язане, починатимуться на його очах. Не вистачало хл╕ба, натовпи людей, доведених до в╕дчаю, вулицями безперервно сунули демонстранти п╕д червоними прапорами, вже лилася кров, у цив╕льних, вельми п╕дозр╕лих тип╕в, з’явилася зброя.
Ситуац╕я у в╕йськах пог╕ршувалася з кожним днем, ╕ в Маннергейма почав реал╕зовуватись задум: чи не пора вже йому розлучитися з рос╕йською арм╕╓ю, як╕й в╕н в╕ддав тридцять найкращих сво╖х л╕т? Але потр╕бна була причина. А тут ╕ випадок трапився — п╕д час лихого скакання його гарячий жеребець сп╕ткнувся ╕ впав. Маннергейм при пад╕нн╕ пошкодив ногу, л╕кар арм╕йського корпусу поклав його в госп╕таль. Ск╕льки в╕н к╕сток переламав — не зл╕чити. Та п╕сля останнього пошкодження в╕н ╕ подумав: ось вона, щаслива причина, яко╖ я чекаю! ╤ в╕н взяв в╕дрядження до Одеси на л╕кування. А вже в Одес╕, думав в╕н, знайде другий прив╕д для по╖здки в Петроград, а з Петрограда як-небудь д╕станеться до Ф╕нлянд╕╖ — рукою подати. Так в╕н остаточно вир╕шив ╖хати додому, до Ф╕нлянд╕╖. Тим б╕льше, арм╕╖, як╕й в╕н в╕ддав три десятил╕ття свого життя, вже, по сут╕, не було. Та ╕ хай руськ╕ сам╕ розбираються в сво╖й кра╖н╕, а в╕н — ф╕н, ╕ в нього ╓ Ф╕нлянд╕я. Не безр╕дний.
Проте в Одес╕ затримала одна вельми дивна, якщо не сказати — екзотична пригода, на яку в╕н менше всього спод╕вався, ╕ яка хоч ╕ стала еп╕зодом в його короткочасному перебуванн╕ на узбережж╕ Чорного моря, але, як покаже час, вельми значним. А р╕ч ось у чому. В готел╕ «Лондон» тод╕ мешкала представниця британського Червоного Хреста, якась лед╕ на ╕м’я Мюрель Паджит (це пр╕звище в╕н запам’ятав на все життя ╕ згадував його в сво╖х мемуарах). Ця лед╕ одного разу орган╕зувала чаювання для сво╖х численних приятел╕в. П╕сля чаю ╕ бес╕ди лед╕ запросила гостей в ╕ншу к╕мнату, де чомусь було незвично порожньо. В ц╕й к╕мнат╕ осторонь сид╕ла якась ж╕нка.
«Панове, хвилину уваги, — плеснула в долон╕ лед╕ Мюрель Паджит. — Познайомтесь, це, — показала на ж╕нку на ст╕льц╕, — ясновидиця. Коли хочете, пророчиця. Вона може вгадувати, передбачати майбутн╓, яке ще завтра-позавтра т╕льки настане. У ц╕╓╖ ж╕нки р╕дк╕сний дар, хоч вона його не аф╕шу╓. Хто з вас бажа╓ д╕знатися про сво╓ майбутн╓, що чека╓ його попереду, — прошу написати на пап╕рц╕ 5 запитань. Але не б╕льше. На кожне з них ви отрима╓те вичерпну в╕дпов╕дь».
Маннергейм спершу нав╕др╕з в╕дмовився ╕ вже хот╕в залишити к╕мнату, але його почала вмовляти лед╕ Паджит, а ╖й в╕н чомусь в╕дмовити не м╕г. Махнув рукою, погодився. А лед╕ Паджит сказала, що зд╕бност╕ в ясновидиц╕ ледь чи не м╕стичн╕. Зброя в╕щунки — слово. Маннергейм згадав дочок, брата ╕ сестру. Чотири запитання — у них все було гаразд, а от п’яте — прибер╕г для себе, ╕ тут ясновидиця вперше звела оч╕ — вони в не╖ виявились надто як╕сь прониклив╕, наче пронизувала ними наскр╕зь людину, й уважно подивилася на генерал-лейтенанта, подивилася наче вражено ╕ з мимов╕льною повагою:
— О-о! Ваше майбутн╓, пане генерале, таке… таке, що не кожному ╕з смертних под╕бне випада╓. Для сво╓╖ кра╖ни ви станете, як… як батько нац╕╖!
— Вельми розчулений, — з легкою ╕рон╕╓ю вклонився генерал-лейтенант. — Батьком, до реч╕, я вже став, але т╕льки для сво╖х чудесних дочок. Але дозвольте поц╕кавитись, що ж я таке, даруйте, втну, що мене чека╓, якщо в╕рити вашим словам, велике майбутн╓.
Ясновидиця розпов╕дала багато дивного, запише в╕н у сво╖х спогадах. А дал╕ сухо ╕ скупо:
— Ви станете дуже ╕ дуже великою, знаменитою ╕ славетною на в╕ки людиною. ╤ншо╖ тако╖, як ви, у ваш╕й кра╖н╕ не буде.
Але це ще не все. Виявля╓ться, в╕н отрима╓ дуже високе призначення ╕ приведе арм╕ю до перемоги. Це його за╕нтригувало. Але яку арм╕ю? Рос╕йсько╖ вже нема╓, а ╕нших арм╕й не передбача╓ться. А в╕щунка дал╕ веде, що йому, Маннергейму, буде велика шана, а пот╕м в╕н добров╕льно в╕дмовиться в╕д високого поста. Через незначний пром╕жок часу в╕дправиться в дв╕ значн╕ заруб╕жн╕ по╖здки для виконання в╕дпов╕дального державного завдання, з яким усп╕шно впора╓ться, а коли повернеться з по╖здки, то отрима╓ призначення ще на вищий пост, д╕яльн╕сть його буде короткочасною на тому посту, хоч ╕ значною. Мине багато рок╕в, ╕ в╕н знову займе високий, чи не найвищий у кра╖н╕ пост.
— У як╕й кра╖н╕? — поц╕кавився генерал-лейтенант, — в╕дбудеться з╕ мною с╕╓ диво?
— Все, — як риску п╕двела ясновидиця. — Не почу╓те над сказане ан╕ слова. Почутому од мене можете не в╕рити, але воно неодм╕нно збудеться у т╕й посл╕довност╕, в як╕й я назвала. Це п╕сля того, як ви створите арм╕ю ╕ приведете ╖╖ до перемоги… Все, все, — виставила вона наперед руку, наче в╕дгороджуючись в╕д нього долонею. Прошу залишити мене одну. А перед вами, пане генерале, схиляю голову — на знак поваги перед вашими майбутн╕ми заслугами. Ви з тих, хто нав╕чно буде належати ╕стор╕╖ не т╕льки сво╓╖ кра╖ни, а й усього людства. Таке мо╓ пророкування ╕ воно збудеться!
╤ все ж генерал-лейтенант посм╕хнувся скептично, наслухавшись про так╕ сво╖… ледь чи не геракл╕вськ╕ подвиги. Так╕ геро╖ х╕ба що в «Калевал╕», а в╕н усього лише простий смертний. Та ще й подумав: «Яку арм╕ю в╕н приведе до перемоги? Рос╕йську в╕н залиша╓ назавжди, та й розпада╓ться вона, ╕ншо╖ на обр╕╖ не видно. Про ф╕нську в╕н щось н╕чого не чув, нема╓ ╖╖ — та й непотр╕бна вона глух╕й пров╕нц╕╖ чужо╖ ╕мпер╕╖». В усе ╕нше Маннергейм не пов╕рив, розчарування було повним. Пошкодував, що дозволив себе втягнути в несерйозне д╕йство, схоже на ворожбу. Принаймн╕, так тод╕ думалось.
Наступного дня Маннергейм, виправивши посв╕дчення про в╕дрядження з Одеси до Петрограда, почав збиратися в дорогу негайно. Адже поруч ╕мперсько╖ столиц╕ — його батьк╕вщина. Тож його наче голос предк╕в кликав: ╖дь! Таким чином перше пророцтво одесько╖ ясновидиц╕ про те, що чека╓ довгий шлях, збулося одразу, хоч в╕н ╕ не вважав те за пророцтво. На вокзал╕ проводжали Маннергейма, д╕стали шампанське, випили за добру дорогу до Петрограда, який тепер належав якимсь Ульянову та Лейб╕ Бронштейну, чи╖ б╕льшовики, що всупереч ╖хн╕й назв╕ справд╕ були в меншост╕, захопили столицю Романових.
Ус╕ були весел╕, кричали «ура», в╕рили, що червона зараза довго не протрима╓ться б╕ля захоплено╖ влади. Лед╕ Паджит сказала: «Я рада, генерале, що ви поверта╓тесь в р╕дн╕ кра╖. Перше пророцтво щодо дороги, яка вас чека╓, вже збува╓ться, збудеться ╕ решта. Я в╕рю, ви ╕ справд╕ станете великим, справжн╕м ф╕ном сво╓╖ чудово╖ Ф╕нлянд╕╖».
...У генерала в записнику була засушена б╕ла кв╕точка, в╕н збер╕гав ╖╖ як символ, з поваги, звати кв╕тку камнеломка, в укра╖нц╕в — розрив-трава чи ще ломикам╕нь.
Величина ╕ ст╕йк╕сть не завжди зб╕гаються. ╤ в мало╖ величини може бути велика ст╕йк╕сть. Це залежить в╕д духу, в╕д внутр╕шньо╖ сили, спротиву ╕ впевненост╕ не уступити сильному свого житт╓вого простору.
— Цим вона вам ╕ подоба╓ться? — спитала одного разу лед╕ Паджит.
— Так, сво╓ю вперт╕стю, затят╕стю. Сво╓ю в╕чною боротьбою ╕з сильн╕шим за не╖ противником. З каменем, ясна р╕ч. Але вона хоч ╕ крих╕тна ╕ беззахисна, а завжди перемага╓ кам╕ння.
╤ от на прощання, там на вокзал╕, лед╕ Паджит сказала:
— Побажаю вам, генерале, аби вам ╕ вдома, у ваш╕й мил╕й Ф╕нлянд╕╖, завжди допомагав ваш тал╕сман… Я пам’ятаю вашу розпов╕дь про те, що ломикам╕нь, крих╕тна кв╕точка, усп╕шно протисто╖ть натиску кам╕ння, б╕льше того, вона з ним усп╕шно бореться за житт╓вий прост╕р.
— Життя таке, лед╕, якщо хочеш бути в╕льним ╕ незалежним — борись. А тим, хто не бореться, умови життя дикту╓ кам╕ння.
— Бажаю ╕ вам перемогти кам╕ння. ╤ вам, ╕ ваш╕й Ф╕нлянд╕╖. Думаю, що переворот у Петроград╕, пад╕ння Рос╕йсько╖ ╕мпер╕╖, вам, ф╕нам, т╕льки на руку — чи не так?
— Б╕льшовики спробують не випустити Ф╕нлянд╕ю на волю. ╥м теж потр╕бна Рос╕йська ╕мпер╕я, т╕льки п╕д ╕ншими прапорами. А суть одна ╕ та ж, якщо не г╕рше...
У столиц╕ самодержавно╖, а тепер б╕льшовицько╖ Рос╕╖ Маннергейм пробуде тиждень, ╕ цього виявиться ц╕лком досить, аби переконатися: зм╕цнюючись, радянська влада ста╓ загрозою для нац╕онально-визвольних рух╕в колишн╕х п╕днев╕льних народ╕в Рос╕йсько╖ ╕мпер╕╖. У тому числ╕ й для ф╕нсько╖ держави. Ось тод╕ в╕н остаточно й безповоротно вир╕шить не повертатись в Рос╕ю до ╖╖ арм╕╖ — в╕н уже в╕дчув себе громадянином Ф╕нлянд╕╖.
Того дня, коли в╕н прибуде до Гельс╕нк╕, над столицею с╕ятиметься занудлива мжичка, погода буде похмурою — моква, сльота, якась безнад╕я, невпевнен╕сть. Над ус╕╓ю Ф╕нлянд╕╓ю вис╕ло с╕ре, безпросв╕тне небо, з боку ф╕нсько╖ затоки неслися важк╕ сн╕гов╕ хмари, але на душ╕ в генерал-лейтенанта буяла весна — додому, нарешт╕ в╕н повернувся, скинувши з ши╖ осоружне ярмо чужо╖ служби.
Повернувся в свою предбатьк╕вщину, в край «Калевали», повернувся з передчуттям непростих випробувань, що його чекають в р╕дн╕й кра╖н╕ Суом╕. Що з того, що попереду в нього буде важка ╕ тривала боротьба за незалежн╕сть, але в╕н був готовий до не╖. В╕н стане тим, ким ╕ мав стати волею провид╕ння! Великим ф╕ном Маннергеймом, який принесе волю сво╓му народов╕ (власне, народ Суом╕ з ним здобуде свою волю, попрану ще в 1809 роц╕), батьком ф╕нсько╖ незалежност╕, бо т╕льки з Маннергеймом, генерал-лейтенантом царсько╖ служби, Ф╕нлянд╕я нарешт╕ стане Ф╕нляндською республ╕кою, державою в П╕вн╕чн╕й ╢вроп╕, а не генерал-губернаторством, главою якого був рос╕йський самодержець, а пот╕м естафету прийняли вже ╕нш╕ поневолювач╕. Була Рос╕йська ╕мпер╕я Романових, стала ╕мпер╕╓ю Лен╕на — Троцького (п╕зн╕ше — Стал╕на та його пр╕сних), а що в╕д того зм╕нилося? ╤мперський дух Москви, жадоба зус╕б╕ч захоплювати й при╓днувати сус╕д╕в здавалася невмирущою на тисячол╕ття. Рос╕я — трет╕й Рим, а четвертому не бувати!
Коли Маннергейм повернеться на батьк╕вщину, новий ф╕нський уряд на чол╕ з П. Е. Св╕нхувудом, який щойно вирвався з сиб╕рського заслання, першим сво╖м актом проголосить незалежн╕сть Ф╕нлянд╕╖. 6 грудня 1917 року парламент затвердить це доленосне р╕шення, якого Ф╕нлянд╕я чекала б╕льше ста рок╕в. Рада ком╕сар╕в Рос╕╖, керована Лен╕ним, визна╓ — змушена буде визнати, щоправда, як час покаже, всього лише про людське око, незалежн╕сть Ф╕нлянд╕╖. Формально радянський уряд визнав незалежн╕сть Ф╕нлянд╕╖, але рос╕йських в╕йськових частин не сп╕шив виводити, бо мав нам╕р при╓днати Ф╕нлянд╕ю знову до Рос╕╖. Але б╕льшовики не врахували одного: у Ф╕нлянд╕ю повернувся ф╕н Маннергейм, ╕ Ф╕нлянд╕я не т╕льки де-юре, але й де-факто мусила стати незалежною.
У популярн╕й сер╕╖ «100 великих диктатор╕в» ви не знайдете ╕мен╕ Карла Густава Маннергейма, хоча в╕н легко, маючи свого часу всю повноту влади ╕ велику популярн╕сть в народ╕, м╕г стати «особою», що ма╓ у держав╕ необмежену владу, м╕г стати диктатором ╕ поруч з «перемогами та досягненнями» залишити ще й «кривавий сл╕д». Кривавого сл╕ду фон Маннергейм не залишив, бо його й не мав. В╕н не м╕г бути диктатором за сво╓ю природою ╕ складом душ╕. Сатрапом треба ще й народитися, авантюристом бути в╕д природи, а Маннергейм народився великими полководцем, таким же пол╕тичним д╕ячем, взагал╕ — Людиною з велико╖ л╕тери. Зробивши сво╓, себто в черговий раз порятувавши Батьк╕вщину, в╕н добров╕льно йшов у в╕дставку. З добро╖ вол╕. Йшов, щоб знову повернутися, якщо його знову покличуть рятувати В╕тчизну, аби знову, порятувавши в черговий раз, непом╕тно залишити верховний пост. Така це людина. Дивна ╕ незвичайна. Перебуваючи на вершин╕ влади, в╕дчуваючи ╖╖ отруйно-хм╕льний трунок, не заразитися нею, як сверблячкою, такою соб╕ проказою? ╤ не залишитися «б╕ля керма» «на вимогу трудящих»? Н╕, таких людей небагато на земл╕, ╕ ╖х варто було б ввести до книги «100 великих д╕яч╕в, як╕ могли, але не захот╕ли стати диктаторами». У так╕й книз╕ одне з ч╕льних м╕сць пос╕в би в╕н — Карл Густав Маннергейм.
Тепер уже все можна говорити про симпат╕ю до ц╕╓╖ людини, але в т╕ лих╕ есересер╕вськ╕ часи лише за вияв поваги до од╕озного б╕лоф╕на, контрреволюц╕онера ╕ реакц╕онера (його тод╕шн╕ титули в радянськ╕й ╕деолог╕╖) можна було просто з╕псувати соб╕ життя, загрим╕ти в «места не столь отдаленные». Б╕лоф╕нський генерал Маннергейм був смертельним ворогом червоних, адже посм╕в вирвати з ╖хн╕х пазур╕в свою маленьку батьк╕вщину.
╤ все ж в╕н був для нас, укра╖нц╕в, з ярликом ледь чи не нац╕онал╕ст╕в, геро╓м. Ми тод╕ нав╕ть по-доброму заздрили ф╕нам, як╕ дали св╕ту генерала Маннергейма, якого, на жаль, не виявилося в потр╕бний час в Укра╖н╕, ╕ Укра╖на в 1917 роц╕, програвши визвольн╕ змагання, на в╕дм╕ну в╕д Ф╕нлянд╕╖, так ╕ не виборола соб╕ незалежност╕, не стала повноц╕нною ╓вропейською державою, хоча й мала для того вс╕ п╕дстави ╕ великий в╕ков╕чний досв╕д боротьби за волю ╕ кращу долю.

За книгою Валентина Чемериса «Генерали ╕мпер╕й» —
Марина ВОЛОШИНА
смт. Чорноморське, АР Крим

(Продовження в наступному номер╕)

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #12 за 21.03.2014 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13008

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков