Версiя для друку Обговорити в форумi

Слово – зброя!

Василь МАРСЮК
МАЙДАННИЦЯ

Палав палац у Кончі-Заспі
вночі у «царському селі»,
і вікна сяяли у засвіт,
немов червоні ліхтарі,
і пломеніла, наче факел,
сосна під домом на вітрах,
і наливались очі жахом
в сусідніх панських теремах.
Їх наросло біля столиці,
як біля пня ростуть гриби.
Чи це єгипетські гробниці
набудували тут раби?
Палац палав, метались тіні,
пожежки вили, як вовки,
сніги рожево мерехтіли,
і гай темнів віддалеки.
А по Дніпру, як по дорозі,
де по льоду, де по сніжку,
простоволоса на морозі
спішила жінка в кожушку.
Спішила в Київ без оглядки, —
що там позаду — все одно.
В душі спалахували згадки,
мов кадри давнього кіно.
…Ось із села вона дівчиськом
іде в Обухів на базар,
це від Трипілля наче близько,
а плечі здавлює товар —
картоплі клунок та цибулі,
аби купить собі вбрання,
бо в інституті вчитись буде,
така охоча до знання.
…На курсі п’ятому і заміж
за однокурсника пішла,
не встиг він здати свій екзамен —
як тут чорнобильські діла —
і загребли його у військо —
на той проклятий саркофаг,
і кілька місяців там рискав,
по горло берів нахапав.
А згодом в них дитя з’явилось,
і слава Богу! — з ним гаразд.
Та в чоловіка впали сили,
за кілька років він і згас.
…Ох, донечку ростила важко!
Якраз розпався СРСР.
Знайшла роботу горопашна
аж тут у Кончі… А тепер
Дніпром втікає, наче шляхом,
із дому, що згорає там,
де червоніє небо маком.
«Отак і треба їм, чортам!»
…Була служницею в палаці,
не розгиналась день при дні
і світу Божого від праці
не знала, наче у труні.
Жила в комірці для прислуги —
хоча в рабинь яке життя?
І зносила усі наруги,
щоб в люди вивести дитя.
…А доня стала журналістом,
відома вже, хоч молода,
і муж її — з такого ж тіста.
О, горе з ними! Ох, біда!..
Обох побили на Майдані,
в лікарні бачила обох.
Дурні правителі чи п’яні —
хай стережуться — бачить Бог!
Вже в одного вона спалила
нажитий здирствами палац,
а ще скарає Вища сила,
бо саме він давав наказ
дітей побити, мов скотину,
посеред Києва вночі.
Вона все чула в ту годину,
коли підносила харчі
вовкам у генеральських шкурах,
що в домі кублились всю ніч.
Господар, сам як ніч похмурий,
дружину вже відправив пріч
аж десь у Лондон, де квартира
у них там є, і вчиться син.
…Ой, довго, довго все терпіла —
та вибивають клином клин!
Коли побачила з екрана,
як знов бандити б’ють людей,
собі сказала: «До Майдану!».
І ось, ковзаючись, іде.
Пішла не просто так, без тями —
пішла весела, хоч і зла.
Горілкою та коньяками
усі дивани облила…
Взяла з собою тільки книжку
одну-єдину — «Кобзаря».
Повз охорону вийшла нишком
і подалася до Дніпра.
І озирнулась мимоволі,
спинилась жінка на льоду —
позаду тільки зблиски кволі
вже лоскотали темноту.
«Сосни, сосни одної жалко —
так біля дому і згорить!» —
прошепотіла жінка палко —
«Нехай же Бог мені простить!»
А понад Києвом світало,
благословлялося на світ.
Дніпром навстріч поземку гнало,
і часом лунко лопавсь лід.
…О, Дніпре, Дніпре,
 скутий льодом
і скутий греблями тепер,
так схожий ти з моїм народом —
хоч і в неволі, та не вмер!
Нуртують ще під льодом сили,
джерела б’ють з глибин землі.
Нас давні орди не змісили,
не змісять вже і москалі.
Народ тепер попри морози,
як повінь, Київ залива,
і не лякають ні погрози,
ні міліцейська вся братва.
Я, Дніпре, теж — твоє джерельце,
хай непомітне іздаля,
та в мене б’ється горде серце
завбільшки, як моя земля!
…Мені відома Конча-Заспа —
я жив колись неподалік
і бачив, як велика язва
тут розросталася щорік.
Такі тут виростали вілли —
позаздрили б і королі!
Скоробагатьки як здуріли
на пограбованій землі.
Розкішний час був для грабунку,
хоч і тепер не має меж.
Тоді, зібравши книги, клунки,
сокиру прихопивши теж,
покинув я свою хатину,
простенький домик — шість на шість.
Глядіть не міг, як Україну
тля обсідає тут і їсть!
Та вже знесли мою домівку,
і вже там вілла височить.
Отак і долю, наче дівку,
в нас відбирають багачі.
Повинен кожний мати межі.
Спиніться, хто не знає меж!
Я зріс на світовій пожежі,
пізнавши змалку жах пожеж.
…Помітить мій читач поважний,
що у герої я не пнусь,
лиш приглядаюся уважно,
усе мотаючи на вус.
І сивий вус, і сиві скроні,
і в бровах бачу сивину…
В якому сказано законі:
іти старому на війну?
А я топчуся на Майдані
у скромній шапці і пальті,
і славословити не стану
усіх, що стрілись на путі.
Ми тут зійшлись, бо де податись?
Хоч вирушай у темний ліс!
Тому й сокиру ту, ще з хати,
я на Майдан таки приніс.
Нехай рубають хлопці дрова,
щоб грітись чи зігріти чай!
А банда прийде бити знову —
нехай вже спробує, нехай!
…Всі знали жінку на Майдані,
але не знали — хто така?
Завжди виходила зарані
з намету чиста і легка.
Завжди закутана по очі,
як мусульманка у чадрі,
вона трудилась дні і ночі —
варила їсти… Хто в журі
і хворий хто — давала раду
і підбадьорювала так:
«Ось проженем Верховну Зраду —
і підуть біди всі навспак!»
Вона зі стягом, як зі списом,
ішла попереду усіх,
коли орда в шоломах лізла
на барикади — змерзлий сніг.
Але лиця не відкривала,
і тільки очі — як вогні,
і штовханів було немало
у не жіночій цій борні.
Хрещатик став для неї домом,
де всі для неї, мов рідня.
Я також став її знайомим,
хоча приходив не щодня...
А нині знову на Майдані
я все довкола обійшов,
та карі очі полум’яні,
вже не побачив я. Агов!..
Диміли бочки із дровами,
лунав зі сцени скромний спів,
а фею з чорними бровами
я вже ні разу не зустрів.
Де зникла ця примарна жінка,
чиє ім’я ніхто не знав,
а звали просто Українка,
а я ще Волею прозвав?
Можливо, десь в другому місті
скликає віча бойові?
А може, сищики іклисті
її десь мучать у тюрмі?
У них кийки, щити, шоломи —
ну, просто героїчна рать!
Полки бездумних костоломів
для себе виростила знать.
Але я знаю, що не довго
їм панувати серед нас,
бо наша Воля разом з Богом
уже відміряли їм час.
Усе повинно мати межі.
Спиніться, хто не знає меж!
Поему я почав з пожежі,
пізнавши змалку жах пожеж.
Хай краще горді очі жінки
в поемі сяють під кінець,
бо наші славні українки
є роду нашого вінець!

3.01.2014 р.
м. Київ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #11 за 14.03.2014 > Тема "Урок української"