Версiя для друку Обговорити в форумi

Точка зору

Чомусь він знову звучить у моїй душі, забутий на десятки років. Чи не тому, що назва полонезу — «Прощання з Батьківщиною»? Та справа не у назві. Моя душа спіймала споріднену хвилю душі композитора, що стала музикою. В свої двадцять років я намагалася розучити цю мелодію на гітарі. Не піддалася. Бо була досить складною, а я не мала уявлення, як це – прощатися зі своєю Батьківщиною.
А сьогодні її в мене відбирають. Відбирають чужі озброєні люди разом із напівкримінальними елементами, що захопили владу у Криму.
Ще кілька днів тому я чула у телеефірі голос Києва. Але місцеві (чи — не місцеві?) узурпатори вирішили, що це мені не потрібно. Натомість продовжили російську окупацію вже через інформаційний простір. Перед моїми очима матеріалізується інший, незнайомий світ, в існування якого я увесь цей час відмовлялася вірити. Але тепер варіантів немає.
Ось – ошаленілий від щастя натовп. Люди плескають в долоні, кричать «ура» та просто щось незрозуміле, що рветься із їхнього нутра. Серед інших – мати, яка хапає за руки свою малолітню дитину, тягне їх догори, викручуючи, і плескає ними в долоні. Бо малюки — теж «з народом» і теж безмежно щасливі з приводу одноголосної згоди верхньої палати Ради федерації Росії щодо рішення В. Путіна ввести на територію України війська.
Буває, що я залишаюся винною в магазині якийсь дріб’язок – інакше там просто не можуть розрахуватися. Наступного дня я змінюю свої плани і маршрути, аби швидше віддати чуже, бо до того моменту не матиму спокою. То чому ж радіють ці люди, виступаючи на боці загарбників? Звернула увагу, що майже всі вони – молоді, які не дуже пам’ятають життя у спільній країні, якщо пам’ятають взагалі, і не можуть жити в полоні давніх стереотипів. То невже їх в дитинстві не навчали, що чужого брати не можна?
У 70-ті роки я здобувала освіту і п’ять років прожила в Москві, щовідпустки навідувалася туди до початку 90-х. Лише раз чула, як жінка клопоталася через візити до столиці «чужинців». Та ті на це не дуже зважали: голосно розмовляли своєю мовою і займали чергу на увесь радгосп. Це вже – ближче до розвалу імперії.
Навчалась я в багатонаціональному ВНЗ, російськомовних на моєму курсі було семеро, і я – серед них. Тут не лише панувала дружба, але і традиційно створювалися сім’ї поміж молоддю різних національностей.
Пам’ятаю і поїздки до моєї на той час столиці в роки перебудови, коли люди стали почуватися громадянами з правами на погляди, на висловлення своїх думок тощо. Там нуртував тоді демократичний рух, який збирав на мітинги стотисячні натовпи. Слухали Гдляна та Іванова, розправляючи крила людської гідності.
То де зараз ті, з ким я стояла поряд на московських площах, невже вони перетворилися на агресивних маріонеток імперського путінського режиму і тепер виривають руки своїм онукам, аби ті аплодували ймовірному кровопролиттю? А можливо, в кадрі знімальної камери і не росіяни, не москвичі, а просто «зелені чоловічки», як тепер називають путінських військових без розпізнавальних знаків на території Криму, від яких їхній президент все ще цинічно відмовляється, вдаючи, що і літаки, і автоматична зброя, і машини з російськими номерами належать місцевій самообороні?
Втім, «зелені чоловічки» погрожують перетворитися на червоних – трохи більше як за тиждень вони разом з групою підтримки жорстоко побили близько тридцяти журналістів. Тож, вірогідно, є що приховувати від оприлюднення.
За день до Міжнародного жіночого свята кримські українці зібралися на акцію миру, яка перетворилася на прес-конференцію під відкритим холодним дощовим небом. На кожного, хто мав що сказати, припадало понад десять медійників, лунала іноземна мова, працювали перекладачі.
Архієпископ Української православної церкви Київського патріархату Климент, який розпочав акцію молитвою, був найпопулярнішим.
— Звертаюся до всього світу: захистіть Україну! Захистіть українців Криму! Сьогодні все робиться, щоб нас знищити. Не полишайте нас! – так говорив владика, і його голос на високій щемкій ноті летів до небес, куди пізніше полинули випущені тут білі голуби і такого ж кольору повітряні кульки.
Але хіба ж це допоможе? Кажуть: хочеш миру – готуйся до війни. А можливо, і готуватися не варто: нехай собі забирає Росія Крим, та не чіпає решти території? Бо якби він дійсно був потрібен Києву, той би проводив тут рішучу політику, спрямовану на зміцнення державницьких позицій.
Дедалі поширенішою в Криму стає думка, що київська влада, як і Захід та Америка, зрадила нас, обмежуючись пустопорожніми заявами. Ніде ніхто навіть не поворухнувся ні коли викрали представника ООН, ні коли вивезли у невідомому напрямку поважного генерал-полковника. В той же час дехто зробив з цього логічний висновок: якщо держава не захищає своїх громадян, то треба шукати іншу державу.
Натомість Прем’єр-міністр України А. Яценюк заявив ще до прибуття представників Міжнародного валютного фонду, що задля позики погодиться на будь-які його умови. І погодився. Одна з них, про яку дізналася вже з російських телеканалів, це зменшення вдвічі пенсій. Не повірила, вважаючи це зухвалою брехнею, арією із опери про «зелених чоловічків». Та незабаром переконалася, що правда. Пенсія для працюючих, а це люди віком від 60 до 80 років, бо тепер працюють до останнього подиху, дійсно зменшиться вдвічі. А з вуст самого Арсенія Петровича почула, що збільшувати податки для підприємців не можна, бо перестануть платити взагалі, тому й доведеться заощаджувати на найнезахищеніших. І це теж для декого стало одним із приводів шукати прихистку в іншій державі.
Людям здається, що Росія подібна до земного раю. Хоча і там, до речі, працюючі не одержують пенсію повністю. Насправді ж кримчани не тільки і не стільки бояться «бандерівської» влади, скільки економічних наслідків її дій. Це видно хоча б з елементарного прикладу. Гастарбайтери, працюючи в інших країнах, не намагаються експортувати туди ні своєї мови, ні своїх звичаїв і є щасливими, навіть проживаючи у становищі напівнелегалів, бо там добре платять.
В Україні все склалося по-іншому. Спочатку треба було зруйнувати «неефективну» соціалістичну економіку, тому у людей забрали все, потім – розбудувати іншу і виплекати власних капіталістів, і знову – за рахунок простого народу, далі влада змінювалася за владою, і у всьому були винні «папєрєднікі». Думаю, не винятком стане і оцінка нинішнього уряду прийдешнім, якому доведеться працювати в умовах боргового колапсу.
А люди просто хочуть жити. Жити тут і сьогодні, бо завтра може і не бути. І звичайний достаток для багатьох дорожчий за демократичні чи якісь інші напіввіртуальні цінності. Мешканці ж півострова не вірять, що російський Крим може перетворитися на другу Абхазію, і вже чекають одразу по дві пенсії: в рублях і в гривнях. А ізоляція від об’єктивної інформації лише сприяє розквіту їхніх фантазій.
У той же час представники штучно вирощеної тут політичної нації «кримчани» аж ніяк не пов’язані емоційно з материковою Україною, тож легкі на підйом, особливо якщо вирушати до Росії можна разом зі своєю домівкою.
Не маю підстав їх звинувачувати. Це не вони відбирають у мене Батьківщину і все, пов’язане з нею. Винні ті, хто створив для цього передумови або ж не завадив їхньому створенню. Арсеній Яценюк неодноразово говорив, що нинішній уряд – це уряд камікадзе, який муситиме «спалити» себе ради виходу країни із кризи. Здається, вже спалив. Шкода лише, що ніхто на цьому вогнищі не зігрівся.
Простягаю руки до Батьківщини, яка є для мене не компанією чиновників чи депутатів, а чимось незбагненним, що обумовлює моє існування. Хочу почути її голос, набираючи телефон «гарячої лінії» самооборони київського Майдану, бо якщо не вони, то хто? Це ж ними залякує кримчан наша місцева нова влада: «Бандеровцы нас всех прикончат!», це ж привид «Правого сектора» блукає Кримом і нібито спричинив запрошення сюди чужих військ. Та мені відповіла не Батьківщина, а якась молода байдужа бюрократка: «Всі новини – в Інтернеті, більше нічим не можу допомогти».
Більше нічим не можу допомогти – невже такою є відповідь і нашої неньки українцям Криму?

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #11 за 14.03.2014 > Тема "З потоку життя"