Версiя для друку Обговорити в форумi

До 200-річчя Кобзаря

ОТОЧЕННЯ ШЕВЧЕНКА

13 червня 1859 року Тарас Шевченко з села Козинці на човні-довбанці Дніпром прибув у село Прохорівку Канівського повіту, де гостював у професора Михайла Олександровича Максимовича (1804-1873). Максимович — природознавець, філософ, історик, фольклорист, бібліограф, автор 300 книжок, трактатів, статей, видавець альманахів «Киянин», «Десниця», «Українець», перекладач «Слова о полку Ігоревім». Найосвіченіша людина свого часу. У колі знайомих Максимовича зустрічаємо таких видатних письменників, критиків, як О. Пушкін, В. Жуковський, А. Міцкевич, В. Бєлінський, Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка та ін.
За порадою лікарів, які, турбуючись про здоров’я М. О. Максимовича, рекомендували йому переїхати на південь, учений порушує клопотання про переведення його до Київського університету св. Володимира. Це прохання задоволено, і з травня 1834 року Михайло Максимович працює професором російської словесності і деканом історико-філологічного відділення філософського факультету, а незабаром — ректором університету. З цього часу вчений зосереджується на науковій роботі в галузі історії, філології, археології та етнографії. Невдовзі, проте, у зв’язку з погіршенням стану здоров’я довелось залишити посаду ректора, а в 1841 році вийти на пенсію. Щоправда, 1843 року він знову на роботі — завідує кафедрою російської словесності, однак 1845 року він виходить у відставку, оселяється на хуторі Прохорівка на Дніпрі. Тут, на Михайловій горі, прожив близько тридцяти років.
Професор спочатку мешкав у звичайній хаті — свій будинок збудує пізніше. Найбільшою цінністю в кабінеті вченого була зелена скриня, в якій Михайло Олександрович зберігав архів. Важко уявити, як жилося б тут самотньому холостяку, якби не сестра, яка взяла на себе домашні клопоти — Максимович ледве зводив кінці з кінцями. Пенсії не вистачало. Максимович ще з’являвся за кафедрою в університеті св. Володимира, але вже як вільнонайманий писав: «Около 20 лет преподавая разные науки, я утратил охоту к этому делу, да и самая рысь или сила преподавательская довольно уже истаскалась». Але й «скудная проза буколической жизни» на Михайловій горі набридала, особливо взимку. Тому час від часу виїздить до Києва або Москви, живе кілька місяців, працює в архівах і бібліотеках, підзаробляє викладанням та консультаціями.
Невдовзі генерал-губернатор І. Фундуклей запросив відредагувати книгу «Обозрение Киева в отношении к древностям». Іншого разу покликали до Москви: треба було попрацювати з рукописами історика М. Погодіна, взяти участь у виданні журналу «Русская беседа». Від ґрунтовних досліджень Михайло Максимович відмовлявся, пише наукові етюди й статті з історії. Нерідко полемізує в формі відкритих листів до опонентів. Максимович сперечається з прихильниками норманської теорії походження Русі, доводить самобутність української мови й історію Коліївщини, Козаччини, захищає Богдана Хмельницького. Опоненти — російські «україножери» Погодін, Соловйов. Наукову позицію Михайло Олександрович пояснював: «У вас у Великороссии многие смотрят на всю русскую землю с московской высоты Ивана Великого; здесь (в Малороссии) иные глядят на нее с запорожской, поэтической Савур-могилы; моя точка зрения на всю единую русскую землю над Днепром — с высоты Старокиевской, с холма Андрея Первозванного».
Тарас Шевченко в листах називав Михайла Олександровича «мій голубе сизий», «моє серце», «мій щирий, мій єдиний земляче», а Максимович поета — шанобливо: «коханий, любий, добрий земляче», «наш славний Тарасе», «милий соловейку». Були й такі звертання: «Твоє розумне чоло й видюще око», «именитому соотчичу моєму и приятелю моєму вельми любому». Їхнє земляцтво (Максимович народився на хуторі Тимківщина біля міста Золотоноша, поблизу рідних місць Шевченка — Звенигородщини), безумовно, скріплювало приятельські зв’язки. Частина народних пісень, які Максимович увів до збірок «Малороссийские песни» (1827), «Украинские народные песни» (1834) з дарчим написом видавця, були з їхнього краю, й тому, можливо, такі жадані в Тарасовій бібліотеці.
Приятелі до нестями закохалися в краєвид з Михайлової гори, з якої видно Дніпро, переїздили човном на протилежний бік ріки й милувалися Прохорівськими краєвидами, про що Максимович писав: «Прямо против того места, где Рось поворачивает къ Днепру, на нашей стороне его, надъ селом Прохоровкою, видалась моя Михайлова Гора, съ которой такъ далеко видно во все стороны. Сколько разнообразныхъ картинъ сливается здесь въ одну полную, живую панораму; и как хорошо отсюда поглядеть на просторъ и красоту Божъяго мира! Целую половину кругозора моего обнялъ собою Днепръ, сверкая мне на шестидесяти верстахъ своего течения. Прекрасенъ Днепръ — и въ сиянии дневномъ, когда на его стемневшихъ берегахъ засветятся огни, и мимо ихъ проходятъ огни на плывущихъ плотахъ. Прекрасенъ видъ Заднепровья — съ широкими разделами его темных, лесистыхъ луговъ, разлегшихся на полдень отъ Роси, подъ синеющимися полосами возвышенно степ Корсунскихъ и Мошенскихъ — съ его величавою, нарядною возвышенностью Роденскою, белеющею въ конце своемъ городомъ Каневом — и съ выходящею изъ-за Канева отраслію Трахтемировскихъ горъ. Но еще ненагляднее для меня видъ Побережья, на которомъ, какъ на разосланномъ ковре, беспечно раскинулись наши села. Тамъ улеглась бездна зелени, въ лугахъ и лесахъ, сплетаясь бесчисленными очерками и оттенками в одну ткань съ струямы и зыбамы бледножелтыхъ песковъ, поднимающихся холмамы на севере. А на востокъ отъ меня потянулась набережная степь, съ разсеяннымы могилами, безъ которыхъ и степь не степь на Украйне». До речі, місцеві краєзнавці стверджують, що саме тут, коли гостював у Максимовича на Михайловій горі, Микола Гоголь написав рядки: «Чуден Днепр при тихой погоде, когда вольно и плавно мчит сквозь леса и горы полные воды свои».
Тарас Шевченко був жаданим гостем родини Максимовича. Михайло Олександрович завжди супроводжував його, коли поет оглядав місцевість. Одного дня приятелі блукали правим берегом Дніпра — від історичної Княж-гори до гори Чернечої. Над козацькою протокою Тарас Григорович облюбував місце, з якого найкраще б оглядалися чарівні картини нагір’я — взявся за олівець та папір, і народився етюд «Коло Канева». Краєзнавці тривалий час не могли знайти цього місця, де художник малював, — берег заріс вербами, вільхами й змінився. Ідея пошуку території, звідки поет розглядав правобережні канівські береги й малював, і встановлення там пам’ятного знаку належить краєзнавцю й науковому співробітникові Шевченкового заповідника Зінаїді Тарахан–Березі, голові благодійного фонду «Тарасова Земля» Михайлові Іщенку, їм сприяли Віра Носенко й Володимир Бутко. Більш ніж тритонну стелу встановлено на пагорбку, з якого видно Дніпровські заплави. Разом із зображенням погруддя Шевченка й етюду «Коло Канева» (автори проекту — Галина Морозова й Володимир Товстоп’ятов) на граніті викарбувані Тарасові слова любові до рідного краю:

Гори мої високії,
Не так і високі,
Як хороші, хорошії,
Блакитні здалека...
Високії і голубії!
Найкращі в світі!
Найсвятії!

Перебуваючи на Михайловій горі, більше всього Тарас Шевченко сам блукав околицями. За споминами Максимовича, Тарас Григорович приходив тільки ночувати, решту часу проводив біля Дніпра, де малював, розмовляв із селянами, яких розпитував, що робили в полі, на якого пана, чи не «зобиджає» власник. Коли прохорівці жалілися на кріпацьку долю, втішав, що скоро «панщина трісне» й вони не будуть більше «так тяжко гнути спину та наймитувати». Любив ходити Тарас і до рибалок. Про ті зустрічі й розмови залишилися спогади, які передаються від покоління до покоління, зокрема: «Був жаркий день і Шевченкові захотілося походити піском, проте ноги не звикли, Тарасові йти було важко — спотикався. Реготали рибалки, сміявся й поет, одповідаючи приповідкою: «Не нашого сорту, йди собі к чорту… На рідній землі спотикаюся. А скільки літ ходив по чужій землі? Ступав, як битим склом, і, здається, не спотикався». Рибалки поважали Кобзаря за «простецьке, компанійське» ставлення, «як до своїх, земляків».
Взаємини Шевченка з власниками хутора на Михайловій горі стали настільки близькими, що Максимович запропонував поетові частину своєї садиби або земельну ділянку. Про це Тарас Григорович писав братові, Варфоломію Шевченкові: «Максимович у Прохорівці уступає мені таке саме добро, як і в Парчевського, тілько не коло Дніпра, от моє лихо! Видко Дніпро, та здалека, а мені його треба коло порога».
Скромна й призабута Михайлова гора — одна з національних духовних святинь України, а тому «Михайлова», що понад тридцять років тут жив професор М. О. Максимович. На високому чолі вершини, відкритої для вітрів з усіх чотирьох боків, вкорінився дуб-патріарх. Залізні обручі скріплюють порослий зеленим мохом стовбур, щоб бурі не зламали, не знівечили дерево, на якому табличка: «Дуб Тараса Григоровича Шевченка». Неподалік височіє сосна, її стовбур оживає й золотиться в променях призахідного сонця, як і напис: «Сосна М. В. Гоголя». Стоять дерева майже на краю урвища, а внизу зеленіє ліс, за ним чисті білі хатки Прохорівки, далі видніються широкі заплавні луки й Дніпро з його кручами, прибережними гаями й затонами. Поглянеш на цю безкраю широчінь — і не можеш надивитися — краєвид сповнений дивовижної, чаклунської мальовничості...
Під час перебування у Прохорівці, Тарас Шевченко розпочав поему «Марія»:

І помолилася Марія
Перед апостолом. Горить
Огонь тихенько на кабиці,
А Йосип праведний
сидить
Та думає. Уже зірниця
На небі ясно зайнялась.
Марія встала та й пішла
З глеком по воду
до криниці…

Дещо вільне, неканонічне трактування «святого сімейства» наштовхнуло дослідників на аналогію з подіями, які могли відбутися на Михайловій горі: гість — апостол, старий тесляр і наймичка — «пренепорочная благая Марія», майбутня мати. Йдеться про дружину Максимовича — Марію Василівну Товбич (1835 — р.с.н.). З малюнків цього періоду перебування Т. Шевченка на Михайловій горі відомі два, виконані італійським олівцем і крейдою: портрет М. Максимовича, датований 19 червня, й портрет Марії, намальований через три дні, 22 червня 1859 року.
Тарас Григорович був захоплений вродливою жінкою, побачивши її вперше ще в Москві, записав до «Щоденника»: «Вечер провел у своей милой землячки М. В. Максимович. И несмотря на Страстную пятницу, она, милая, весь вечер пела для меня наши родные задушевные песни. И пела так сердечно, прекрасно, что я вообразил себя на берегах широкого Днепра. Восхитительные песни! Очаровательная певица!». Тоді ж подарував дружині Максимовича автограф вірша «Садок вишневий коло хати...». Марію Василівну поет іще називав «золотом» і захоплено казав, що, якби «в нього була така жінка, — повінчався б та й вмер».
З Марією Максимович у Шевченка була домовленість, що приїде на Михайлову гору женитися, просив її підшукати наречену, неодноразово нагадував про це в листах.
Про те, яке враження справив Тарас Шевченко на Канівщині під час перебування на Михайловій горі, Михайло Олександрович у листі до поета писав: «Не забывайте нас и хоть изредка отзывайтесь к нам сюда, на берега Днепровские, где в окрестностях Михайловой горы оставили Вы о себе живейшие и самые сердечные воспоминания. А с правой стороны Днепра Вы стали лицом мифическим, о котором идут уже баснословия и легенды, наравне с преданиями старых времен».
25 березня 1860 року М. Максимович повідомляє Тарасу Григоровичу про народження сина Олексія. Тут же пише, що одержав «Кобзаря» з дарчим написом, переданим через А. О. Козачковського. Останнього листа разом з дружиною М. Максимович написав Шевченкові 14 грудня 1860 року, в якому, не знаючи про стан здоров’я поета, скаржиться на відсутність листів від нього.
Проте зазначимо, що Максимович не завжди сприймав революційної й антирелігійної поезії Тараса Шевченка. Високо оцінюючи твори поета соціально-побутового змісту, Михайло Олександрович відмовляв в ідейно-естетичній цінності таким творам, як «Сон (комедія)», «Кавказ», «Неофіти» та ін.
Однак при всіх суперечностях та помилках, зумовлених як об’єктивними, так і суб’єктивними факторами, М. Максимович все ж залишив чимало цінних і цікавих суджень про Тараса Шевченка, з яких деякі не втратили наукового інтересу і в наш час.

Віктор ЖАДЬКО,
заслужений працівник освіти, професор, письменник, публіцист, лауреат Міжнародного культурно-наукового фонду Тараса Шевченка «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля» (2012)

Фото автора

Список використаних джерел
Дзюба І. Тарас Шевченко. Життя і творчість. — К., 2008. — С. 149; Листи до Т. Г. Шевченка (1840-1861). — К., 1962. — С. 117; Жур П. Літо перше. — К., 1979. — С. 233; Київський університет. — К., 1984. — С. 21; Максимович М. Бамкання в дзвони про Квітчину «Марусю» // Матеріали до вивчення історії української літератури. — Т. 2. — К., 1961. — С. 217.

На фото: Т. Шевченко. Портрет Михайла Максимовича

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #10 за 07.03.2014 > Тема "Українці мої..."