Версiя для друку Обговорити в форумi

Героям - слава!

Трагічні дні. В скорботі Україна.
Гіркий наш біль відчула вся Земля.
А десь далеко у висотах синіх
Небесна Сотня з Богом розмовля…

Ігор Ткачук загинув 20 лютого на Майдані. Загинув від кулі снайпера, виборюючи краще майбутнє для своїх дітей і для всього українського народу. Знайомі «світличани» з Коломиї просили написати про героя-прикарпатця, адже, за їхніми словами, Ігор був дуже хорошою людиною. І ось я у Великій Кам’янці — це кілометрів за 15 від Коломиї. Перше, що кидається у вічі, – велика кількість автівок і людей на вулицях. Здається, піврайону приїхало ховати Ігоря. Багато молодих дівчат і хлопців, хоча не бракує і літніх людей, і людей середнього віку. У багатьох на очах сльози, але разом з тим відчувається велике патріотичне піднесення. Натовп великий і мобілізований – таке у мене склалося враження. Без п’яти хвилин повстанська армія.

ВІН ЛЮБИВ ПРИРОДУ, ЛЮБИВ СВОЇХ РІДНИХ І СУСІДІВ

Я відразу намагався переговорити з якомога більшою кількістю людей.
Хтось підвів мене до єдиної сестри Ігоря, яка стояла поруч. Пані Орися почала розповідати, ледве стримуючи хвилювання:
— У мене 19 лютого був день народження. Я просила його: «Ігорко, не їдь, поїдеш післязавтра», а він мені: «Позич мені двісті гривень, я їду, бо треба їхати. А не даси, то все одно поїду…». Коли я через деякий час зателефонувала Марійці, його дружині, і запитала — чи Ігор ще дома, вона сказала: «Нема, вже поїхав». На другий день я пішла до мами, попросила й Марійку туди підійти, щоб відзначити мій день народження. Вона відмовилася, пославшись на погане самопочуття. Тоді я сама зайшла до Марії, ми трохи посиділи, поговорили. Через деякий час я попрощалася і пішла на автобус, раптом мені Марійка навздогін кричить: «Вертайся! Вертайся… Ігоря вбили!». Потім ми кинулися до телевізора і… впізнали його руку. Обличчя не було видно, бо хлопці, які тягнули Ігоря, затулили його собою. Але по руці ми з Марійкою безпомилково впізнали мого брата, а її чоловіка.
Потім до мене підійшла перша вчителька Ігоря — Марія Іванівна Жеменецька. Вона розповіла:
— Я вчила його з першого до четвертого класу. Боже, який це був розумний хлопчик! Такий чесний, справедливий, доброзичливий… Він дуже любив своїх товаришів, поважав учителів, добре ставився до всіх людей. Добре вчився, особливо любив математику. У мене просто нема слів – це був зразковий учень і дуже хороша людина. Як прикро, що Ігоря більше немає з нами! Пригадую, як мама привела його в перший клас… А вже коли був одруженим, то, зустрічаючи мене, завжди казав: «Добрий день, Маріє Іванівно! Як ви, як ваше здоров’я?». І мене це завжди зворушувало. Я навіть не знаю, звідки у нього такий високий рівень українського патріотизму. Тоді ж була інша система, дітей виховували в радянському дусі. Але Ігор дуже любив природу, любив своїх рідних і сусідів. Загалом, любив свою країну. Ото, видно, любов до «свого», рідного і керувала ним. У той критичний для України момент він не міг стояти осторонь.
Потім односельці розповіли таке. Там, на палаючому Майдані, коли повстанці один за одним падали від куль снайперів, раптом задзвонив мобільний телефон Ігоря. На той момент прикарпатця вже не було в живих. Хтось із ополченців дістав телефон з кишені. Там висвітилося лише одне слово: «Кохана». Уявіть собі – що могли відчувати побратими у таку страшну і відповідальну мить? Як вони могли сказати Марії про смерть найдорожчої людини? А говорили ж… І не їй одній говорили слова, які завдавали пекучого болю.

«ЧЕЧЕНЦЫ ЗНАЮТ, КАК ТЯЖЕЛО ХОРОНИТЬ ГЕРОЕВ...»

Коли побачив стареньку матусю Ігоря Ткачука, яка ледве пересувалася на милицях, мені раптом прийшла в голову думка: пошукати в Інтернеті якийсь вірш про Майдан, щоб потім прочитати його під час поховання. Знав, що таких поетичних творів уже з’явилося дуже багато. Знав, що навіть сільські мешканці Прикарпаття вже давно дружать з Інтернетом. І не помилився. Принаймні 21-річний односелець Ігоря Дмитро Ярема виявився досить «просунутим» господарем і мав удома комп’ютер. Через деякий час я знайшов кілька цікавих текстів. Заодно вирішив переглянути й свою електронну пошту.
Приємною несподіванкою був лист від Дені Тепса, лідера Всесвітнього чеченського конгресу. Він знав, що у ці дні українці ховають героїв Небесної Сотні, а тому не міг не відгукнутися на цю трагічну подію:
«Слава героям! Они отдали свою драгоценную жизнь за свободу своего народа; более достойной смерти не найти. Земля им пухом. Я даже не могу писать это письмо, у меня слёзы наворачиваются. Очень сожалею, что в данное время я не с вами. Передай, если можно, наши соболезнования родным погибших героев. Чеченцы знают, как тяжело хоронить героев. Очень тяжело. За последние две войны с этим кровавым монстром — Россией у нас погибли 300 000 человек из миллиона чеченцев. Я потерял на этих войнах родителей и младших братьев. А завтра, 23 февраля, — день депортации чеченцев и ингушей, где мои родители потеряли своих родителей. Пока мы разобщены и выжидаем, что все само рассосётся, череда преступлений этого монстра не прервется. В новейшей истории борьба за свободу Украины только начинается. Необходим мощный антиимперский фронт от Франции до Камчатки, от Чечении до Ингерманландии, иначе агрессивные поползновения не прекратятся».
Лист Дені Тепса був, як ніколи, доречним. Розповів про нього родичам і односельцям Ігоря Ткачука. Ми пригадали період героїчної боротьби чеченського народу за свою свободу і з сумом подумали про те, що й на двадцять третьому році української незалежності нам доводиться ховати своїх героїв. Причому героїв, які загинули у внутрішніх конфліктах. Отже, щось було не так в розбудові нашої державності. Що ж саме?

«ЗДРАВСТВУЙ, МАЛЬЧИК ЗА СЕРЫМ ЩИТОМ, ВЫПОЛНЯЮЩИЙ МЕРЗКИЙ ПРИКАЗ…»

Ці поетичні рядки пульсували в скронях постійно, коли бачив величезний, багатотисячний натовп, що ріс-розростався біля садиби Ткачуків і вже заповнив собою дві сільські вулиці. Ховали героя, ховали хорошу людину. А вбив же його наш громадянин, не виключено, що також українець. Звідки ж з’явилися такі, явно антиукраїнські, антилюдські сегменти суспільства? Хто виховував «беркутівців», хто зробив їх такими жорстокими? І хто організував ефективне ідеологічне прикриття, яке досі забезпечує любов (хай і не всенародну, але значної частини населення) до цих захисників несправедливої влади. Пересічний галичанин та й киянин навіть буде здивований, коли дізнається, що на Південному Сході «беркутівців» можуть сприймати інакше, ніж сприймають вони самі. Але це наші реалії:
Их предавали сотню раз
И снова — предадут иуды.
Стоял ОМОН, стоял СПЕЦНАЗ.
Стояли мальчики — как чудо...
Людей, які захищали злодія, важко назвати захисниками справедливості. В кращому випадку серед них є більш жорстокі і менш жорстокі люди. На останню категорію, очевидно, частково доведеться спиратися новій владі при формуванні нових спецпідрозділів. Хай і під іншою назвою, але ж вони будуть, бо потрібні. Важливо, щоб керівники і «політруки» таких силових підрозділів усвідомлювали, що комплектувати їх з генетичних садистів – собі ж дорожче. Це обернеться мільйонними збитками – вибиті вікна, спалені автобуси, бетеери, камази тощо. Бо народ неминуче помститься за надмірну жорстокість. Події в Києві це довели. Людям же стійким і адекватним можна буде навіть підвищити зарплатню. І доплачувати саме за стійкість, а не за звірства. Бо якщо жорстокість не викорінити, то навіть на Сході України силовиків не любитимуть і навіть там з’являтимуться такі ось вірші:
Кучу денег притащишь домой,
Год не будешь вставать с дивана,
Только помни: на деньгах кровь,
Кровь Сереженьки Нигояна!
Цей вірш, це звернення до «мальчика за серым щитом» написала молода російськомовна мешканка Горлівки. Вона, на відміну від вище цитованої поетеси, ОМОН і СПЕЦНАЗ не прославляє. Цю донеччанку не вдалося зазомбувати, і вона, схоже, добре знає «беркутівсько»-міліцейські реалії:
Когда будешь сыну и дочке
Покупать игрушки и велик,
Не забудь – это печень и почки,
Что отбили у вас в райотделе!
Як бачимо, ідеологічне розшарування в суспільстві досить велике, і з цим треба буде щось робити. Поки що зброя у нас одна: маємо моральну перевагу. Гинули кращі, гинули безкорисливі. Ті, хто агітує за Росію, за Януковича і Путіна, гинути за ідею не будуть. Адже ніхто не відбирає у них право розмовляти рідною мовою, ніхто не принижує за національною ознакою. Тож нам треба більше розмовляти з людьми і переконувати їх.

ПОЛОНЕНИХ КРИМСЬКИХ ХЛОПЦІВ НЕ ЧІПАЛИ

Так уже повелося споконвіків, що, виборюючи свободу, українці приречені ховати найкращих. Ховати зовсім молодих людей і людей в розквіті сил, які ще не виконали свого земного призначення. Зокрема, Ігор Ткачук залишив не тільки кохану дружину і стареньку матусю, він мав ще й трьох дітей. Старшому Євгену 17 років, є 12-літня донечка Іванка, а найменшому Денискові зовсім недавно виповнився рочок. Тато приїздив на 1-річний «ювілей» сина. А потім знову повернувся на своє місце – місце бійця Небесної Сотні.
Чи мріяв він про смерть на барикадах? Звісно ж, ні. Було для кого жити – ненька, сестра, кохана дружина, діти. Дім зібрався будувати, бо як жити такій родині у невеликій сільській хаті? Але ж і по-іншому вчинити не міг. Коли дивився телевізор, то навіть не міг сидіти, а стояв перед екраном, вдивляючись в обличчя тих, хто стояв на барикадах. А потім взяв і поїхав.
Люди обговорювали жертовний вчинок односельця. Поряд стояв колоритний майданівець, боєць самооборони. Колись він три дні жив у наметі разом з Ігорем. Дізнавшись, що я представляю кримську газету, майданівець раптом сказав:
— Мені запам’яталися молоді хлопці-кримчани, бійці внутрішніх військ. Вони потрапили до нас у полон, і за ними приїхали батьки з Криму, щоб позабирати додому. Матері виступали зі сцени і казали, що не допустять того, щоб їхніх синів використовували як «гарматне м’ясо». Ніхто цих полонених кримських хлопців не чіпав, адже розуміли, що вони не винні в тому, що їх кинули проти народу. А ось «беркутівців» могли й побити, віддячивши таким чином за надмірну жорстокість. Але це в запалі бою, а не у спокійній обстановці. Ніхто ж їх не принижував і не катував. І не фотографувався з ними, п’яніючи від власної безкарності. Адже ми — українці, і принципово відстоюємо християнські, європейські цінності.

ЩО РОБИТИ В КРИМУ? ВІДСТОЮВАТИ ПРАВДУ, БОРОТИСЯ З ДУХОВНИМИ НАЩАДКАМИ ГЕББЕЛЬСА
Ще не встиг закінчити статтю, як стало відомо про вторгнення російських військ до Криму. Думаю, що попереду багато роботи для політиків і дипломатів. Чим би не закінчилася ця авантюра, зрозуміло, що в Криму залишаться жити три великі національні общини: росіяни, українці і кримські татари. І тому кримські засоби масової інформації в жодному разі не повинні перетворюватися в засоби масової ДЕЗІНФОРМАЦІЇ. Це принципово. Бо дезінформація дорого коштує простим людям. Адже й інтервенція російських військ стала можливою тільки через оцю багаторічну масовану дезінформацію. Через це й не було масової підтримки Євромайдану на Півдні і Сході України. А в соцмережах у ті дні нерідко можна було наткнутися на такі ось «розумування» проросійськи налаштованих громадян:
«Ну, наберетесь опять кредитов, ну, будут весь хлам и вредные отходы сюда, в Украину, свозить. США осчастливите, притащите сюда натовские базы, под Россию. И пойдут гей-парады. Вы не понимаете — сейчас Янукович ни причем. Он — предатель, такой же как и те, что в Раде. Просто я не хочу, чтобы на моей земле мне указывали, на каком мне языке говорить. Не хочу, чтобы заставляли кричать, как фашисты: «Слава Украине!». Для меня это звучит, как «Хайль Гитлер!».
Звідки цей знавіснілий шовінізм, звідки така українофобія? Все звідти ж: з газет і промосковських телеканалів. Кремлю не потрібна незалежна Україна. Йому треба, щоб було якомога більше людей, які мислять ось таким чином:
«Какие вы тупые, западенцы! Бьют вас за то, что не уважаете других и хотите, чтобы все продавали свою Родину Евросоюзу и США за деньги. Искренне жалко простых людей, которые вам поверили. А сейчас смотрим на этот шабаш в Раде и что-то не видно отличий. Делят незаконно портфели, снова берут кредиты, а везде свастика и репрессии. Уже нам запрещают говорить на русском родном, уже хотят сделать всех рабами. Теперь вот Запад за веру нашу православную взялся — на свой католический лад хотят перестроить. Гитлер того же хотел. Монголо-татары такого не творили. У Крыма хотят отобрать автономию, и даже не задумываются, почему в Крыму мирно уживаются 25 национальностей».
Ну, й каша в голові у цього пана. Як можна коментувати таку маячню? Які репресії? І де вони? Адже навіть кияни їх не помітили. Столичний поет Сергій Мальц якраз навпаки — поетично фіксує порівняно легку втечу винних у масових розстрілах:
Тайным ходом с крыши
ты удрал,
Вот и катер твой
в Керчи покинул сушу,
Где сто раз себе
ты расстрелял
Богом данную тебе
с рожденьем душу…
А де цей інтернетний неук побачив свастику? Може, Володимирів тризуб для нього є чужою символікою? А як же тоді заяви подібних русотяпів про спільні корені, про спільну колиску трьох народів – Київську Русь? Та й щодо тези «мирно уживаються в Криму» у мене є поважні сумніви. Як на мене, то далеко не мирно. І українці, і кримські татари вимушені пристосовуватися до дуже важких умов. І одним, і другим загрожує асиміляція. Інфраструктури для збереження рідної мови практично не існує. Доводиться жити в шовіністичному чаду. Не так вже це й комфортно. А після вторгнення «путінських соколів» і поготів. І українці, і кримські татари бояться виходити зі своїх будинків. Тому попереду багато роботи. І починати треба з того, про що я говорив. ЗМІ не повинні перетворюватися на засоби масової дезінформації. Крим повинен знати правду.

НАШ НАЦІОНАЛЬНИЙ ОБОВ’ЯЗОК ПЕРЕД КРИМСЬКИМИ ТАТАРАМИ

На жаль, упродовж останньої чверті століття українські націонал-демократи практично не працювали в Криму. Принаймні не працювали як слід. Все ж я — оптиміст, бо знаю: більшість кримчан відгукується позитивно на послідовну систематичну роботу. Особливо коли працювати віч-на-віч. Інколи я пробую розмовляти з кримчанами у поїздах. Говорю так: «Чому ви так боїтеся українізації? Вивчення державної мови зовсім не означає, що від вас вимагатимуть забуття своєї, рідної. Галичани в 30-х роках минулого століття не тому масово йшли в ОУН, що їм доводилося вчити державну польську мову. А тому, що своєї не давали вчити. А хіба в Криму нема можливості вчитися російською? Хіба на мешканця Харкова, Луганська і Севастополя дивляться зневажливо, якщо він заговорить російською? Якраз усе з точністю до навпаки. Тому бажаю вам усім якнайшвидше прозріти і пізнати правду. Чим адекватніше ви будете ставитись до мовної проблеми, тим меншою буде ймовірність якихось «перегинів» з українського боку». Часом такі бесіди давали свої плоди, і у мене з’являлися нові друзі. Але так можна говорити з росіянами. У кримських татар, безперечно, проблеми значно серйозніші. Ось вони справді забувають мову. А ще їм нерідко доводиться жити в шовіністичному оточенні. Тому віднині ми повинні значно посилити підтримку кримських татар. Вони повинні бути певними: навіть у випадку війни, навіть у випадку, коли від України залишаться три області, корінні кримці зможуть мати там притулок, а також інфраструктуру для збереження і розвитку рідної мови.
Можна співпрацювати із слов’янофілами, якщо вони не стоять на імперських, шовіністичних позиціях. Ми також за зміцнення слов’янського генофонду. Ми за те, щоб білоруси в Криму залишалися білорусами, а не розчинялися в російському морі. Свідомий, освічений білорус, який в умовах Криму не забув рідної мови, це автоматично наш друг і брат. Думаю, рівень розуміння кримськотатарської проблеми у нього також буде вищим, ніж у білоруса-асимілянта. Так що є над чим працювати. Про це я розмірковував, працюючи над статтею.

АНТИІМПЕРСЬКІ СТРУКТУРИ. ГОТОВНІСТЬ ДО ДІЇ

Щодо останніх подій у Криму. Тепер всім зрозуміло: треба денонсувати Харківські угоди, оскільки російський флот стає небезпечним. Потрібні щільні контакти на всіх рівнях: з поляками, чехами, прибалтами, грузинами, а також з казахами і поволзькими татарами. Безумовно, дагестанцями, чеченцями та іншими народами Кавказу. Тобто тими народами, які постраждали від російського шовінізму, від імперського гніту. Нормальні, постійні робочі контакти, взаємопідтримка і культурне збагачення, а у випадку економічного чи політичного тиску Росії на Україну — різка активізація дій. Росія повинна зрозуміти, що спиратися на шпигунів, на створення резидентур їй буде невигідно з економічної точки зору. Бо потім буде новий наступ поневолених народів. Значно вигідніше демократизуватися, навчитися добре жити з сусідами. Бо скільки ж там газу чи нафти лишилося? Це зовсім не панацея для Росії.

«НЕБЕСНА СОТНЯ» ЗАВЖДИ БУДЕ З НАМИ

Вдалося зафіксувати хвилюючий момент: коли труну з тілом героя збиралися виносити, люди розступилися, залишився стояти на місці тільки вірний пес колишнього господаря обійстя. Я й раніше звернув на нього увагу — стільки людей на подвір’ї, а він хоч би раз загавкав чи загарчав... Ніби відчував, що всі ці люди зібралися недаремно, та й не чужі вони — господаря ховають. Таке часто спостерігав по селах: коли в хатині живуть добрі люди, то й пес злим не буває. А Ігор та Марійка були гарною парою, та й діти у них надзвичайно добрі.
«Герої не вмирають!» — почав скандувати багатотисячний натовп. Мурашки побігли по тілу — це треба було бачити і чути. Ох, як же виросла Галичина лише за три «майданних місяці», як же вона змужніла і подорослішала в громадському сенсі. А в голові знову молоточками слова лідера Всесвітнього чеченського конгресу Дені Тепса: «Чеченці знають, як важко ховати героїв». Тепер вже й ми скуштували цю гірку пілюлю:
Лебединой стаей друг за дружкой
Улетала сотня в небеса –
Ангельские, недолюбленные души
Не бойцом рожденного… бойца
Це рядки киянина Сергія Мальца. Гірко, що стільки чудових, цілком мирних українських хлопців загинуло, аби потім російськомовні поети з Києва, Харкова і Донбасу могли писати про Небесну Сотню з таким пієтетом.
Земля тобі пухом, Ігорю! Недаремно ти поїхав до Києва. Недаремно записався до Небесної Сотні. Герої не вмирають! Кримські українці також завжди пам’ятатимуть тебе.

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #10 за 07.03.2014 > Тема "Українці мої..."