Версiя для друку Обговорити в форумi

(ДО 90-РІЧЧЯ МИХАЙЛА ЗАДНІПРОВСЬКОГО)

9 січня минуло 90 років з дня народження нашого земляка, народного артиста України Михайла Задніпровського. Багато літ сплинуло з того дня, коли затихло навіки серце цієї надзвичайної людини. Ціле покоління кам’янчан виросло за цей час, і, на жаль, воно не мало змоги особисто зустрічатися з актором, бачити його гру, чути цікаві, захоплюючі розповіді. Але серед шанувальників таланту Михайла Задніпровського пам’ять про нього живе й сьогодні. І завжди, коли чуємо чи бачимо його дружину Юлію Ткаченко, сина Олеся Задніпровського чи онука Назара, у душі народжується гордість за талановитого земляка і його рідних,
що продовжують справу актора.
Для них Кам’янка — не просто невеличке провінційне містечко, а батьківщина їхнього чоловіка, батька, дідуся. Адже саме тут, у Кам’янці, на вулиці Бульварній, народився майбутній актор. Батьки його, Олександр Єлисейович і Дарина Федорівна, були закоханими у мистецтво людьми, захоплювалися народною піснею, співали в хорі, грали в самодіяльному театрі. У фондах Кам’янського державного історико-культурного заповідника є фото матері Михайла Олександровича у сценічному костюмі. Ті, кому довелося бачити її гру, стверджують, що Дарина Федорівна мала неабиякий сценічний талант. Можливо, саме вона і запалила іскорку в душі сина. Ще коли була малою, жила у Вербівці. Знайома була з Наталею Давидовою (Гудим-Левкович), художницею за освітою, що залишила після себе пам’ять у Вербівці, створивши тут майстерню, де працювало більше 30 вишивальниць, ткаль, народних і професійних художників, твори яких експонувалися на виставках у Києві, в Москві, за кордоном. Дарина Федорівна, якій змалку пощастило зустрічатися з розумними, культурними, талановитими людьми, тягнулася до всього прекрасного. Передавала цей потяг і любов синові.
Мабуть, із самого народження готувалася хлопцеві акторська доля. Ще у школі його почали називати «артист Миша», після того, як вдало зіграв у шкільному театрі. Після закінчення Кам’янської десятирічки Михайло мріяв продовжити навчання у Києві. Та не судилося… Це був 1941 рік, і замість того, щоб стати студентом, довелося йому пройти вогненними дорогами війни, тяжким довгим шляхом від Сталінграда до Праги. Як писав сам Михайло Олександрович, «з 1941 року, з початку війни я перебував на передовій. У боях за Сталінград був тяжко поранений і після повернення з госпіталю служив у 5-й десантній бригаді морської піхоти розвідником… Пройшов з боями, звільняючи рідну Україну, потім Польщу, Угорщину…». Рідним писав: «Горжусь, что защищал Волгу, Дон, гнал немцев с Днепра, с Карпат, воевал на Дунае».
У розвідці Михайло був тяжко поранений. Рідні чекали його додому, але він на їхню пропозицію відповів: «Допоки ви не почуєте, що Гітлеру відірвали голову, додому я не приїду. Мішка витримає все і з перемогою повернеться додому». Михайло пішов добровольцем на фронт у 17-літньому віці, тому йому була притаманна юнацька завзятість, запальність, що особливо видно з фронтових листів.
Ще в роки війни Михайло Буряченко був учасником армійської самодіяльності. Після чергового поранення виступав у госпіталі, потім — у концертній бригаді. Саме тоді з’явився його псевдонім. Михайло працював із артистом Задніпровським, на прохання якого взяв його прізвище для театральних виступів.
Товариші з любов’ю називали Задніпровського «Днепр». Усі добре знали його, солдати з нетерпінням чекали артиста, захоплювалися його виступами, часто викликали «на біс». Улюбленою піснею Михайла була «Гомін по діброві». В листі він просив сестру, щоб вона знайшла вдома платівку з цією піснею і слухала її, згадуючи брата.
Після війни, влітку 1946 року, Михайло Олександрович нарешті здійснив свій задум продовжити навчання і вступив до Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого. Минули роки навчання, і одного чудового дня молодого актора запросили до складу трупи театру імені Івана Франка. З того часу Михайло Задніпровський пов’язав своє життя з цим театром, де працював тридцять років. Там він зріс як актор, став спочатку заслуженим, а потім і народним артистом. За роки своєї сценічної діяльності він зіграв більше ста ролей, створивши чимало глибоких і хвилюючих образів, знявся в кількох кінофільмах.
Хоча більшу частину свого життя Михайло Задніпровський прожив у Києві, ніколи не забував він Кам’янку, місто свого дитинства. Пишався її історичним минулим і часто, показуючи друзям рядки Пушкінського вірша «И память Каменки любя…», говорив: «Бачте, це моя Кам’янка, от там я народився і виріс, там живуть мої рідні». Часто актор приїздив сюди. Мати душі не чула в Михайлові, раділа його успіхам, радо зустрічала всіх його друзів. Буваючи в Кам’янці, Михайло Задніпровський завжди цікавився її культурним життям, організовував зустрічі з земляками, які й досі пишаються дружбою і знайомством з цією людиною широкої душі. Красивий, доброзичливий, щирий, він був цікавим співрозмовником, прекрасним оповідачем. Його добродушний воркітливий бас полонив думки і серця людей. В колі друзів його слухали, затамувавши подих.
У 1980 році Михайла Олександровича не стало. Дуже рано пішов від нас улюблений і незабутній Михайло Задніпровський. Тільки вулиця міста, що названа його ім’ям, завжди нагадує кам’янчанам про видатного земляка.

Н. ПУГАЧ,
науковий співробітник історичного музею Кам’янського історико-культурного заповідника

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #7 за 14.02.2014 > Тема "Українці мої..."