Версiя для друку Обговорити в форумi

Джерела

З церковних відправ мені найбільше запам’яталися ті, що відбуваються 19 січня — на Водохреща, Йордан, Богоявлення Господнє. Рано-вранці — а до церкви, що в сусідньому селі, шість з гаком кілометрів, — зодягшись у святкову одіж, ми родиною вирушили на відправу. Тато не забув прихопити із собою «Трійцю» — химерно зроблену напередодні свічку, мама взяла бутлика, а я — похідну карафку. Перші повоєнні зими були багатосніжними й суворими. Дорогою то там, то там чулися людські погуки, порипування снігу — поодинці й гуртами стікався люд до «Йордану», щоб запастися на увесь рік водохрещенською джерелицею, яка вважалася цілющою, її вживали при різноманітних хворобах, змазували суглоби й хворі місця на тілі, лікували породіль при пологах, дитячий переляк, напували корів, коли вони отелювалися, скроплювали від злих духів стайні, оселі та ниви при першому весняному засіві тощо. В кожній хаті впродовж року мала обов’язково стояти під образами пляшечка з йорданською водою. І що цікаво: вона ніколи не «застоювалася», завше була свіжою й придатною до вжитку; дехто вважає, що завдяки опусканню у воду срібного хреста вона іонізується.
А ось і місток через Кам’янку. На широкому плесі, скованому міцним льодом, возвеличувався хрест, що його випиляли сільські парубки із льоду. Поруч з хрестом стояв престол, також зроблений з льоду й обвитий сосновими гілками — так звані «царські врата».
На відправу в церкві ми припізнилися, і процесія, супроводжувана священиком та півчою, вже прошкувала до річки. Статечніші люди несли хоругви й дерев’яного хреста. Я та й усі присутні уважно стежили, чи не пролетять поперед хоругов птиці, бо за повір’ям, якщо з’являться горобці, то буде велика смерть на дітей, коли ж граки — на молодь, а гуси — на літніх людей. На наше щастя, все було спокійно.
Довкола ополонки вже стояли люди, чекаючи на відправу. Після молитви священик, нахилившись, тричі вмочив у воду срібного хреста, а дяк прихилив свічки: хор тим часом заспівав величальної: «Величаєм Тя, Живодавче Христе».
У цю мить над нами один за одним випурхували голуби, що їх принесли селяни. Зробивши кілька кругів, вони полетіли геть, а мисливці, що навмисне прийшли з рушницями, вчинили несамовиту стрілянину. Од несподіванки я позатуляв пальцями вуха. Ненька нахилилися до мене, прошепотіли:
— Дурненький, не бійся. Це так треба, щоб «застріляти коляду». Патрони у них пусті, лишень наповнені клейтухом. Дивися, он тато вже впіймав кілька шматків паперу — «то для бджіл добре, щоб чужі не заїдали».
Озвичаївшись, я побачив, як люди кинулися до прорубу, щоб якнайшвидше наповнити посудини водою, бо саме вона буде найцілющою. Просовуючись між ними, я також намагався не відстати, та мама схопили мене за полу:
— Обережно, бо там слизько. Не дай, Боже, ще в ополонку впадеш. Колись тут був такий випадок — упав хлопчик і зник під льодом, аж весною знайшли біля греблі...
Кілька чоловіків, стоячи біля води, остерігали нетерплячих паломників. Набравши свячениці, ми одійшли вбік, тут же посмакували нею, а потім ненька змастили цією ж водою очі — «щоб добре бачили», вуха — «аби чули тільки гарні слова» та лоба — «щоби мудрою була голова». А вже вдома, пообіцяли мама, обітруть ще й тіло, щоб здоровим було, як вода...
Через деякий час до нас підійшов і тато, тримаючи в руках запалену «Трійцю». Три вогники, полохливо похитуючись на морозяному повітрі, віддавали приємним восковим запахом. Тим часом біля ополонки, роздягнувшись, два сміливці скочили у воду, занурились по шию й тут же вилізли; обтерши мокре тіло, що парувало на морозі, натягли одіж і дременули додому. Як я дізнався, той, хто скупається на Йордана — «бо в цей день хрестили Ісуса», — цілий рік не хворітиме.
Йдучи назад, я помітив, що нас одна за одною обганяють дівчата.
— Бачте, як поспішають, — усміхнулися тато. — Хочуть якнайскоріше вийти заміж, бо вважається, хто першим принесе додому свячену воду, тій дівчині судитиметься щаслива доля...
Не заходячи в оселю, ми з татом пішли на пасіку і саморобним кропилом освятили всі вулики. Батько при цьому не забув проказати вже відому мені молитву:
— Мухи Божі, горопахи цілоденні, здоровимо вас зі святами. Зиму виганяємо, лихі сили в голоді залишаємо, вас святою водою благословляємо!
Потім обійшли тік і корівник, окропили хату. Мама тим часом виставили на стіл пісні страви, і вони смакотливо залоскотали ніздрі, адже ми ще не їли. Скуштувавши ще раз свяченої води, сіли за стіл. Тато при цьому сказали:
— Ну що ж, сьогоднішнім днем проводжаємо зимові свята. Дай, Боже, діждати їх при здоров’ї та злагоді і наступного року!
Спочатку скуштували пісних, а потім і скоромних страв. Тато з мамою з цієї нагоди підняли чарки, а мені залишилося поринути в сумні спогади, що так швидко зійшли ці веселі різдвяно-новорічні празники — з колядками і щедрівками, з вертепними дійствами: Колядою, Меланкою, Козою, засіванням, Дідухом, проганянням куті й закликанням морозу на вечерю, всілякими ворожіннями та прогнозуванням...
Усі ті дійства, що запам’яталися з дитинства, на все життя залишили незгасну пам’ять загадкового й дивовижного світу, казкової ейфорії, оповитої високою поетикою духовного самоочищення. Бурхливий час нещадно знищив усе, залишивши нам насолоджуватися спогадами і джерелознавчими свідченнями.
Стосовно походження свята Водохрещ існує кілька думок. Одні дослідники, зокрема і О. Воропай, вважають: Йордан — «це чисто християнський звичай, що прийшов до нас на Україну разом із християнством і посів одне з найпочесніших місць серед традиційних свят нашого народу». Натомість С. Килимник дотримується думки, що це свято певною мірою випадає з різдвяного циклу, мовби стоїть осторонь; воно сягає корінням у дайбозькі часи, і було присвячене «чистителю і святителю давнини — воді, вигнанню зими та вшануванню і прискоренню приходу весни».
Справді-бо, цілий каскад обрядодій — свячення води, випускання голубів чи інших птахів, «застрілювання коляди» як злих сил, зосібна зими — символізувало поворот сонця на весну. Зрештою освячення води — обряд безпосередньо дайбозький, тому первісна назва «Водохреща» пізніше підмінилася християнським «Йордан», себто назвою річки, на якій хрестили Ісуса. Попередній термін ми знаходимо вже в Іпатіївсь-кому літописі під 1148 роком, де мовиться: «в неділю по Водохрещах». У цей час, тобто опівночі, «вода перетворюється у вино», і про це існує безліч легенд та переказів. Як засвідчують сучасники, в Києві щороку на Водохреща сходилося майже все населення, як на велике дійство освячення води на Дніпрі, а найспритніші юнаки прагли неодмінно скупатись.
У процесі реформації нової релігії створився своєрідний симбіоз, а тому, як слушно зауважував Ф. Колесса, маємо чимало ускладнень. «На слов’янському ґрунті наступило поплутання християнських та апокрифічних елементів із пережитками передхристиянського світогляду, наслідком якого було й переношення мітологічних зображень на християнських святих (Юрія, Миколу, Василія, Іллю) і творення нової, християнізованої мітології».
Про давньодайбозьке походження цього свята говорять і регіональні обряди. На Гуцульщині існував звичай, коли хлопці на Водохреща водили своїх дівчат до ополонки — «щоб сі умила і красна була», а в інших місцевостях по обіді юнки самі йшли до річки вмиватися.
Цікаві обрядові сюжети зафіксував у центральних губерніях України і Павло Чубинський. До Водохрещ жінки намагалися не полоскати у воді білизну — «бо там чорти сидять і можуть вчепитися». Вважалося, що коли священик опускав хреста у воду, вся бісувата й нечиста сила вистрибує геть і залишається назовні доти, доки котрась із жінок не прийде прати білизни. Отоді вони знову пірнають у воду. Ось чому свекрухи забороняли своїм невісткам упродовж тижня по Водохрещах ходити з білизною до річки — «щоб більше вигибло нечистої сили од йорданських морозів».
Натомість дівчата у посвячену воду клали калину чи коралі й умивалися, аби щоки були рум’яними. Загалом до Водохрещ — упродовж усіх трьох свят — жінки не ходили по воду; це мали робити лише чоловіки, за що молодиці на «посвятки» (наступного дня) ставили могорича — «за те, що справно виконували свої обов’язки».
По обіді на Водохреща, як уже освятилася вода, на Лівобережній Україні парубки розігрували «орден» — хрест з льоду. Між обома сусідськими селами вчиняли бійку навкулачки; чий гурт перемагав, тому й залишався «йорданський хрест».
На всьому терені в цей час уже не виконували колядок, окрім церковних обходів своїх парафіян з «малюванням хрестів» на дверях. Проте на Буковині, як засвідчує Яків Головацький, зберігся звичай, коли парубки обходили односельців і співали їм величальних пісень такого змісту:

Гей, ви, пане господарю,
Щасти, Боже, із Йорданом,
І з водищев, і з царицев,
З усім домом, з усім добром,
І з твоєю дружиною,
І з твоєю челядкою,
І з синами-соколами,
І з дочками, як чічками.
Господарю, як королю,
Щасти, Боже, з усім двором,
І з челядкою багатою,
І з роями, і з ланами,
І з сусідами, і з панами,
І з Господом Христом Богом,
На здоров’я, на літ много!

Ось так непомітно і завершувалась ціла вервечка свят зимового циклу. Селяни вже думали про майбутній урожай. На Полтавщині, скажімо, господарі виводили на вулицю молодих лошат та волів, щоб «об’їздити» — привчити їх до майбутньої праці, їздили переважно верхи на конях доти, доки тварина не спотіє, а тоді кропили свяченою водою. Подібний обряд в деяких селах — запрягання в сани молодих лошат та волів, так зване «гуртове об’їждження» — влаштовували і на Новий рік.
У народі свято вірили: з того часу, коли пролунали перші постріли при «розстрілюванні коляди», вовки полишали тічки й розбігалися по своїх барлогах. Тому коли в лісі надвечір і зустрінеться хижак, йому потрібно сказати: «Де ти, вовче, був тоді, як Ісуса Христа на Йордані кропили?» — і він, злякавшись, кинеться геть.

На Водохрещі намагалися запрогнозувати й погоду.
Коли на Водохреща риба табунами ходить — на рої добре.
На Водохрещі день теплий — буде хліб темний.
Якщо хмариться — хліба буде вдосталь.
Йде лапатий сніг — на врожай.
Якщо зоряна ніч — вродяться горіхи і ягоди.
Коли на Водохрещі випав повний місяць — бути великій воді.
Удень іде сніг — на врожай гречки: вранці — ранньої, в обід — середньої, а ввечері — для пізньої.
Якщо вдень з’явився іній, то у відповідний день треба сіяти пшеницю.
Під час освячення води йде сніг — добре роїтимуться бджоли і колоситимуться хліба.
Якщо на Водохреща день ясний, сонячний, то хліба будуть чисті, а якщо хмурий, небо вкрите хмарами — у колосках буде багато «сажки».

Попіл після різдвяних свят не можна зберігати ні в хаті, ані в дворі, бо буде пожежа; увечері на Водохреща його треба винести на річку і висипати на лід.
Найміцнішими, як уже мовилося, вважалися йорданські холоди. «Яскраві хрещенські морози, — казали з цього приводу, — городять білі ярки». Але невдовзі вони почнуть слабнути, бо — «Тріщи не тріщи, а вже минули Водохрещі».

(З книги Василя Скуратівського «Святвечір»)

Київ, листопад 2003 року. Василь Тимофійович Скуратівський з ювілейним - тисячним номером «Кримської світлиці»... Не стало відомого українського письменника-народознавця 16 грудня 2005 р. (Фото В. Качули)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #3 за 17.01.2014 > Тема "Душі криниця"