Версiя для друку Обговорити в форумi

Ущерть переповнений надіями на щасливе своє майбутнє, рішучістю розпочати нове життя негайно, та ще з невеличкою обшарпаною валізою в руках, у якій чи не найціннішим скарбом був поетичний рукопис господаря, їхав Степан Васильович Руданський до Криму.
Дипломований лікар (закінчив Петербурзьку медико-хірургічну академію) і невідомий український поет прибув до Ялти в 1861 році. Початок перебування Руданського в Ялті нічим радісним його не ощасливив. Зарплата новоприбулого лікаря виявилася мізерною. Руданський не розгубився — підшукав для себе ще й додаткову роботу.
У вересні 1863 року він писав братові: «Тепер я дуже якось став мило дивитися на людей, бо й мені якось зробилося лучче. Кінчилось моє тридцятилітнє голодування. Добився я таки економії Воронова… І я вже зможу каждий день свій обід мати…»
Матеріальна скрута не облишила його і в Ялті. Руданський не накопичив тут, на посаді лікаря, бодай найменших статків, оскільки був людиною безкорисливою, уважною до пацієнтів, що чесно й сумлінно служила справі й обов’язку, лікуючи до того ж бідняків безкоштовно. За все те його сердечне тепло, медичні знання і майстерність ялтинці любили й поважали свого молодого лікаря. А відтак, у 1869 році Степана Руданського обрали почесним мировим суддею сімферопольсько-ялтинської мирової округи.
Не зазнав щастя Степан Руданський і в родинному житті. Доля вже так розпорядилася, що не стала йому дружиною землячка Марія Княгницька, яку покохав у молодому віці і якій присвятив свою безсмертну пісню «Повій, вітре, на Вкраїну». Самотнім мешкав у Петербурзі, самотнім приїхав до Ялти.
Улітку 1872 року Крим охопила епідемія холери. Степан Васильович як карантинний лікар і постійний член санітарної комісії Ялти, опинившись у епіцентрі боротьби із заразою, зосереджував свої зусилля на виведенні джерел індукції, його дії зустріли шалений опір з боку тих же своїх злостивців, які намагалися уникнути профілактичних заходів, звинуватити лікаря і його колег у всіх бідах.
У боротьбі з епідемією Степан Руданський сам заразився холерою, що було б не дивно, оскільки його колишня недуга, туберкульоз, була лише приспана в організмі.
3 травня 1873 року, маючи тридцять дев’ятий рік життя, поет помер. Поховали Степана Васильовича Руданського на красивому узгір’ї массандрівського кладовища Ялти. Над морем.
Страдницький шлях поета скінчився; помер він, принижений і ображений, серед людей чужих і духовно далеких. Гіркі слова, написані вісімнадцятилітнім Руданським, підтвердились його життям і смертю:
Сирота я безродний
Десь загину в чужині.
І ніхто очей холодних
Не закриє там мені.
І нерідною рукою
Буду в землю я зарит
І тепленькою сльозою
Ніхто гроба не зросить («Сирота я безродний…»)
Степан Руданський — автор понад двохсот віршованих гуморесок, кількох поем і віршових хронік, водевілю, ряду ліричних поезій і балад. Усі свої поетичні твори поет називав співомовками.
Жива душа поезії Степана Руданського пробилася до читачів через камінні мури валуєвських заборон, через цвинтарний морок царської цензури. Народ врятував поезії Руданського від загибелі, таким чином, хоча б по смерті поета, скрасивши його нещасливу долю.
І сьогодні Степан Руданський продовжує чарувати нас задушевністю своїх ліричних поезій, веселим і водночас вражаючим сміхом гуморесок. Твори поета читають мільйони його нащадків. Дійсно, за справедливими словами Максима Рильського, життя і творча діяльність Степана Руданського «справді заслуговує на найдорожчий у світі титул — народного поета».
Світ поезії Степана Васильовича Руданського великий, прекрасний. Цей світ живий, він з нами, бо творчість поета йде від чистого глибокого джерела народної мудрості до кожної людини. Треба тільки відшукати стежину до цього джерела у своєму серці.
А в пам’яті — незабутнє хвилююче сходження до могили Степана Руданського зі своїми учнями, переможцями IX Всекримського конкурсу, присвяченого Лесі Українці «Змагаймось за нове життя!», Христиною Ждан і Андрієм Галинським.
Посмертній славі поета можуть позаздрити найвідоміші літератори. Творчість Степана Васильовича Руданського не вмерла в забутті.

Зоя ПИПЧЕНКО,
учитель Стальнівської ЗОШ I-III ступенів
Джанкойський район, АР Крим
(Використано передмови і примітки до видань Степана Руданського)

Пам’ятник на могилі С. Руданського в Ялті

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 03.01.2014 > Тема "Українці мої..."