Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3444)
З потоку життя (6681)
Душі криниця (3613)
Українці мої... (1482)
Резонанс (1541)
Урок української (997)
"Білі плями" історії (1720)
Крим - наш дім (533)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
МИРОСЛАВ МАМЧАК: ЛОТОФАГИ
Продовження: книга 2 ч. 15-18; початок в №48 за 2019 р.


В╤ТАЛ╤Й ЛАЗОРК╤Н: ПОРЯТУНОК АРМ╤╥ – В╤ЙСЬКОВА РЕФОРМА
Стаття полковника Лазорк╕на В.╤. була надзвичайно актуальною в час╕ свого написання. Та чи надали...


Ахтем Чийгоз: СПИСКИ 3 ТИСЯЧ ОС╤Б, ЯК╤ ГОТОВ╤ ВОЮВАТИ В КРИМУ, Я ПЕРЕДАВ ДЖЕМ╤Л╢ВУ В ЛЮТОМУ 2014 РОКУ
Ш╕сть рок╕в тому, 26 лютого 2014 року, п╕д ст╕нами Верховно╖ Ради АР Крим пройшов багатотисячний...


ВОЛОДИМИР СТЕЦЮК: ЧОРНА П╤ХОТА З ПРИФРОНТОВОГО СЕЛА
22 лютого в╕дзначатимуть 76 р╕чницю визволення Кривого Рогу в╕д нацистсько╖ окупац╕╖.


СЕЛО ГЛОДОСИ НА К╤РОВОГРАДЩИН╤
Продовжуючи тему свого попереднього допису в «Кримську св╕тлицю» «Гортаючи...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #39 за 26.09.2003 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#39 за 26.09.2003
Таке не можна забувати...
Віра Микитівна СМАГІНА

Історія кожної війни - це біль та горе мільйонів окремих людських доль. Але що примітно: під час війни люди, незважаючи на загрозу життю власної родини, були спроможні на співчуття зовсім чужим людям, за порятунок яких нерідко доводилося втрачати рідних. Про одну з таких трагічних історій залишила свої спогади  нині вже покійна Віра Микитівна Смагіна. Рукопис "вижив" завдяки пам'яті вдячних онуків. До редакції він потрапив з рук Тетяни Лабунської, доньки сина Віри Смагіної. Ще одну святу справу  пані Віра, яка після війни мешкала в Сімферополі, встигла зробити за життя: потурбувалася про те, щоб усі її розстріляні рідні були занесені до "Кримської книги пам'яті".
Отже, спогади Віри Микитівни...

Наша сім'я була великою: батько - Смагін Микита Тимофійович, мама - Агафія Яківна, діти - Єлизавета (1909 р. н.), Надія (1919 р. н.), Марія (1923 р. н.), Сергій (1921 р. н.)  та Віра (1926 р. н.).
До окупації Криму мешкали в селі Кабасан (Новоємельянівка) Бахчисарайського району. Батько працював ковалем у радгоспі "Ханалі", мама була домогосподаркою. Всі ми жили разом, окрім двох сестер: Надія зі своєю сім'єю до мобілізації чоловіка в армію у 1941 році - в радгоспі "Китай", Ліза - у радгоспі по вирощуванню тютюну, теж до мобілізації чоловіка. Під час окупації німці її виселили і вона перебралася в село Очеут (Казанки).
Перед тим, як Радянська Армія залишила Севастополь, в нашому селі німці побули близько двох тижнів, але в роки війни - табором не стояли. Та ось в 1943 році нам стало відомо, що молодь будуть забирати до Німеччини. В Очеуті були наші військовополонені, дехто з яких пішов в ліс партизанами, якими керував  Василь Власов. Сільська молодь теж подалась до лісу, а разом з ними - і наш брат Сергій (потім він перейшов до другого загону Південного з'єднання). В серпні 1943-го в нашому селі почали з'являтися незнайомі люди, які зупинялися і в нашій хаті, вели розмови з батьком. Хто ці люди і про що вони говорили, нам  було невідомо. Ми їх годували, давали харч на дорогу. Наша хата стала немов явочною для партизан: коли вони йшли на завдання чи поверталися з нього, то завжди заходили до нас. Розмови вели лише з батьком. Це були люди різних національностей: росіяни, грузини та інші.
17 лютого 1944 року фашисти учинили в селі облаву, в якій брали участь російські та татарськомовні поліцаї. Правда, був один поліцай-німець - їхній керівник. До облави у село приходив наш брат Сергій, попереджував про небезпеку, благав, щоб нікого просто так до хати не впускали. Мовляв, багато є провокаторів, які рядяться в партизани, а потім викривають і знищують чесних людей. Партизани, що були в селі, взяли худобу (аби німці не забрали) і попросили селян, коли їх німці питатимуть про їхню кількість, щоб вони відповідали, що партизан не менше ніж 100 - 200 осіб: чим більше, тим краще.
Вдосвіта 18 лютого хтось постукав у вікно. Батько вийшов. До хати вже зайшов з чотирма озброєними чоловіками, які сказали, що через те що настав ранок вони не зможуть перейти шосе. Просили, аби їх десь заховали. Батько запропонував горище: інших місць, де можна було б заховатися, у нас не було. Погодилися. Проте один з них наполягав, що треба йти далі. Тато повів їх у сховище, дав щось з одягу. На горищі було багато кукурудзяного листя, під яким у разі небезпеки теж можна було заховатися. Коли батько повернувся, мати стала його слізно благати, аби він пішов з дому, мовляв: "Німці і добровольці можуть повернутися, а тоді ми та партизани - загинемо". На що батько став її вмовляти, щоб вона з дітьми пішла до дочки Єлизавети в Очеут. Мати зібралась і пішла. По тому Надія приготувала сніданок і віднесла партизанам, ми теж поснідали.
Близько 9-ї ранку в селі розпочалася облава. Наша хата стояла другою скраю
села, в балочці, одразу ж за нею починались сади та ліс. Поліцаї йшли з двох боків нашої хати. Батько помітив їх першим і тихо промовив: "Ідуть". Надійка вислизнула у двір, я за нею. Її одразу ж оточили поліцаї. Я в цей час побігла до сусідів Костильових, син яких теж був у лісі. Чула лише, що мені навздогін поліцаї кричали: "Дєвочка, дєвочка!" Проте за мною не пішли. Не минуло і 15 хвилин, як розпочалася пальба. Поранені поліцаї стали приходити до хати Костильових і вимагати, аби їх перев'язували. Кричали, лаялися, що в нашій хаті партизани і що їх не менше 50 чоловік. Незабаром до хати вбіг німець, теж кляв нас і при цьому кричав: "Век!" ("Виходьте!"). Ми всі стовпилися на кухні, серед нас були люди, евакуйовані з Севастополя. Поліцаї хо-тіли розстріляти нашого батька, але німець не дозволив.
Згодом в хату Костильових поліцаї привели наших: сестру Надію з п'ятирічним сином, Марію - жінку брата з шестирічною донькою Валею та дочку старшої сестри, Галю, яка прийшла до нас в гості з Очеута. А німець все кричав, щоб ми виходили у двір. Тут бабуся, з евакуйованих севастопольців, кинулась йому в ноги і стала молити, говорити, що ми не винні. Німець відпихнув її ногою і дав команду, щоб усі чоловіки і дві жінки, що були з нашої хати - сестра Надія, невістка Марія з трьома дітьми, - вийшли з хати. Жінки почали просити у Надії і Марії, аби вони залишили дітей. Я схопила маленьку Галю, заштовхнула її під ліжко і наказала мовчати. В цей час мої сестра і невістка все ж таки не погодилися залишити дітей в хаті і, схопивши малечу, вийшли.
Всіх заарештували - двох Орлових, Костильова, нашого батька, сестру та невістку разом з дітьми і відправили до Бахчисарая. Помістили в "тютюнові сараї", що за вокзалом. Орлова-дідуся відпустили відразу, Єгора Орлова і Костильова відправили у Німеччину (вони після Перемоги повернулися і розповіли нам про ті трагічні дні). Наших же близьких 29 лютого 1944 року вивезли і розстріляли.
Після того як заарештованих вивели з села, партизани змогли вийти по балці через сади в ліс. Думаю, що поліцаї вдовольнились своєю "здобиччю" і пішли чимшвидше тому, що не знали, скільки на горищі партизан.
Вся ця трагедія тривала 20 - 30 хвилин. Коли повели наших, я з Галею - своєю племінницею, зайшла до своєї хати. І там, і надворі все було перевернуто догори дном.
У дворі навіть валялися гранати. Ми пішли до сестри в село Очеут, де була мама. Там і заховалися.
Через місяць ми повернулися додому. Одразу, цього ж дня, ввечері, прийшла до нас сусідка, Ганна Яцьковська, і повідомила, що знову буде облава. Ми змушені були втікати, хотіли піти в Булганак, але військовополонені попередили нас, що, якщо нас спіймають у полі, то визнають за партизан і розстріляють. Ми вирішили залишитися, і під час облави були заарештовані. Привезли нас до "тютюнових бараків", а потім - до Бахчисарая. Тут повантажили у вагони і відправили до Сімферополя, де ми пробули у в'язниці аж до звільнення міста.
В квітні, числа точно не пригадую, 1944 року з Альми сім'я Безуглих нам передала, що їхнього сина та всіх наших розстріляли. Коли нас звільнили, ми - брат Сергій, я, Іван Баєв (брат невістки) і Ніна Захарова, поїхали за Бахчисарай по ґрунтовій дорозі на Качу, де був протитанковий рів - "могила" наших рідних. Ми розкопали, упізнали своїх: вони були всі разом, поруч з батьком, на грудях матерів, міцно притиснуті, лежали діти.
Минуло три роки, коли я знову приїхала на це місце, проте навіть натяку не було на поховання: поле було зоране і засіяне. Звичайно, тут є наша провина, бо ми одразу не звернулися до військової частини, яка тут була неподалік, думаю, вони допомогли б нам у перепохованні рідних.
Дуже б хотілося, щоб таке ніколи не забувалось прийдешніми поколіннями, і залишалося в пам'яті тих, хто спільно захищав Батьківщину, а наша молодь, яка сьогодні навчається, працює та весело відпочиває, пам'ятала, кому вона повинна за це дякувати.

На фото: Микита Тимофійович Смагін з донькою Лізою, дружиною Агафією та її сестрою. 1916 р.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #39 за 26.09.2003 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=1271

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков