Версiя для друку Обговорити в форумi

МИ ЄСТЬ НАРОД!

Нинішній Майдан дарує величезні можливості для знайомств. Не сподівався, що зустрінусь тут із самим Володимиром Нєкляєвим — колишнім кандидатом у президенти Республіки Білорусь, а ще талановитим білоруськомовним поетом, якого нині перекладає наша львівська «світличанка» Лана Перлулайнен. Даючи інтерв’ю для «Кримської світлиці», поет і громадянин скромно відрекомендувався:
— Уладзімір Някляєв, лідер громадянської кампанії «Говори правду!». Кандидат у президенти на виборах 2010 року, за що потрапив не в президентське крісло, а на тюремні нари...
Коли я запитав у пана Володимира, як він дивиться на нинішню ситуацію в Україні, поет і правозахисник відповів так:
— У перші ж дні мені здавалося, що все може бути добре. Але після провалу голосування у Верховній Раді я зрозумів, що в опозиції завищені вимоги. Ситуація різко змінилася, і на даний момент все дуже хитко... Я тут ходжу по Майдану, розмовляю з людьми і бачу, що люди виставляють претензії як до влади, так і до опозиції. Дехто каже: «Ми вже не розуміємо, за кого тут стоїмо і що ми тут вистоїмо...». Знаєте, приїхавши звідкись, легко давати поради, ситуація справді дуже складна. Проблемою української опозиції є та ж, що і білоруської... Відсутність єдності — саме це й призвело до сьогоднішньої ситуації. Треба визначитися із стратегією і чітко сказати людям, навіщо вони тут стоять. Інакше все це піде на спад, і тоді ця ситуація зміниться в гірший бік. Звичайно, повністю «переграти» вже неможливо, суспільство отримало могутній імпульс! Але буде втрачено шанс швидких змін. Тут дехто занепокоєний можливим розколом України... Я висловлю свою точку зору: розкол уже неможливий. Все залишиться у складі України: і Львів, і Київ, і Донбас, і Крим!
Підійшов до хлопця (на фото внизу), який тримав у руках прапор «Свободи», а на свої плечі накинув синьо-жовтий прапор. Звернув увагу, що на ньому написані назви міст. Причому як російською, так і українською мовами: «Крым, Львів, Київ, Мариуполь, Донецк, Одесса». Поцікавився: чому саме ці географічні назви? Юнак відповів:
— Я народився у Криму, вчився до 9 класу у Джанкойському районі, в селі Ярке. Потім навчався у Львівському військовому ліцеї імені Героїв Крут. Після цього навчався у Києві, потім служив у Маріуполі і Донецьку. А після закінчення контракту переїхав до Одеси і тепер працюю у приватній фірмі. Отже, на прапорі я написав усю свою біографію... Я за свободу, тому й прийшов на мітинг, тому й тримаю в руках прапор «Свободи»!
Я звернув увагу, що кримчанин за народженням не лише назву Львів написав українською, але й Київ також. Якщо сумнівів в українськості Львова ні в кого не виникає, то Київ все ж за мовними характеристиками ближчий до Одеси й Донецька, аніж до Львова. Але корінний кримчанин вважає, що Київ — це, скоріше, українське місто, аніж російськомовне. Показово, правда?
В наметі для обігрівання чомусь пригадав пісню часів Великої Вітчизняної: «Бьется в тесной печурке огонь...». Звернув увагу на хлопчика з державним синьо-жовтим прапорцем, який прийшов на Майдан разом з мамою, аби підтримати мітингувальників. Сфотографував їх і попросив маму сказати декілька слів для нашої газети. Ось що вона сказала:
— Мене звати Наталя Чумак, у мене вища педагогічна освіта, я — вихователька у дитячому закладі. Вирішили з Андрійком прийти і підтримати активістів Євромайдану. Є певна тривога, але... я розумію, що іншого історичного шансу у нас просто не буде. Саме зараз останній шанс і для народу, і для мене особисто.
Я народилася в Дніпропетровській області. Тато й мама досі живуть там. Брат і сестра також. Коли була маленькою, питала у батьків: «Хто я — українка чи руська?». Вони розмовляли не літературною мовою, а «суржиком», але тут відповідали одностайно: «Твої дід і баба були українцями, батьки твої — українці, і ти — українка». Я родом з маленького містечка Вільногірська. Кожен мешканець Вільногірська вважає себе українцем. Якщо не кожен, то більшість вільногірців отримували саме такі настанови. Мій чоловік родом із Cумської області, у нього батьки — педагоги, тому ми з Андрійком вдома розмовляємо лише українською. Ми — європейці, а не євразійці, тому наше місце на Майдані!
«Донецкие, донецкие, идите сюда, держитесь вместе, будем возле этой палатки!» Мітингувальники з Донбасу чомусь виглядають похмурішими від галичан. Деморалізовані владою Партії регіонів? Можливо. Адже вплив цієї партії там набагато сильніший, ніж у Львові. Але видно, що впродовж кількох днів вони стають більш впевненими у собі. Про це свідчить фото, яке я зробив на Майдані.
Досить привабливо виглядають колишні десантники — це воїни-афганці і не тільки вони. Довго розшукував колишніх морських піхотинців, які приїхали з Севастополя, щоб підтримати українську революцію. Кажуть, що були такі, але шукати у велелюдному натовпі морського піхотинця — це все одно, що голку у копиці сіна.
Українсько-грузинське побратимство, безумовно, на Майдані отримало новий потужний поштовх. Того дня на мітинг прийшов черкащанин Євген з грузинським прапором на плечах, аби підтримати грузинських студентів — останніх Дмитро Табачник грозився «вичистити» з вишів за участь у мітингах. Євген підійшов до одного з грузинів і привітався грузинською: «Гамарджоба, генацвале!» («Привіт, друже!»). А той якраз був загорнутий в український прапор і тримав у руках прапор Грузії. Оце то збіг! Було б гріхом не скористатися таким рідкісним журналістським везінням і не зробити фото. Я також напружив свою пам’ять і сказав декілька фраз грузинською, що дуже сподобалося як Давиду (здається, саме так звали молодого грузина), так і черкащанину. Бо відразу стало видно, що підійшов не чужий, а людина, яка так чи інакше причетна до Грузії та грузинської культури. Я розповів майданним побратимам про свій перший візит до Грузії тридцять років тому. Тоді я, вийшовши з літака, запропонував літній жінці донести її валізу до автобуса. Сказав одну чи дві фрази грузинською, і вже цього було достатньо, щоб жінка запросила мене до себе додому. Тобто грузинська гостинність почалася для мене вже в аеропорту. І яким потім було моє здивування, коли я зрозумів, що потрапив не до грузинської родини, а... до осетинської. Виявляється, навіть осетини були тоді грузинськими патріотами! І тут ми всі троє мимоволі почали говорити про те, що приніс нашим народам розпад Союзу і агресивна імперська політика Росії, спрямована на підбурювання народів колишнього СРСР одне проти одного. Для грузинів Осетія і Абхазія — все одно, що для нас Донбас і Крим. І там, і там Росія веде свою активну політику — не в інтересах стабільності наших держав, звичайно. Тому об’єктивно ми стаємо близькими союзниками, бо проблеми схожі. А дружбі нашій не менше ста років, бо вже на початку минулого століття прикладів взаємної приязні було більше, ніж досить. Я вже не кажу про ті дві тисячі грузинів, які свого часу воювали у лавах УПА. Я розповів Давиду про те, що 86-літній ветеран УПА росіянин Володимир Чермошенцев з Бахчисарая просив мене розвідати коли-небудь: чи не знайдеться якийсь «український слід» в грузинському місті Самтредіа? Бо саме звідти були грузини-мінометники, які навчили його, повстанського джуру, стріляти з міномета. Але це я трохи відхилився від теми. Просто цей ліричний відступ дає повніше уявлення про те, наскільки емоційними і корисними були миті, проведені на Майдані.
Після грузинів були розмови з білорусами і казахами. І одні, й другі шкодують, що їхні держави увійшли до Митного союзу. Казахи кажуть, що навіть росіяни-казахстанці є прихильниками незалежного Казахстану і проти всяких там союзів з Росією. Бо Росія досі залишається імперією, а «дружити» з імперією — собі дорожче... Коли російський бізнес вривається в Казахстан, він навіть місцевих етнічних росіян ігнорує, а спирається виключно на тих росіян, які є громадянами Росії.
Одного дня вирішив заночувати в Ірпені, що під Києвом. Там у мене багато знайомих. Коли їхав назад, у автобусі молода жінка голосно обурювалася тим, що «Беркут» побив беззахисних людей. Однак вона ж говорила і про те, що тепер мітингувальниками будуть зіпсовані тротуари, проїжджа частина Хрещатика і «за наши же деньги все будут восстанавливать. А при этом еще и «откаты» будут...». Так що дехто сприймає революцію на граніті досить критично. Хоч і не без симпатії. Я подумав про те, що повсталі повинні більше стежити за чистотою. І не варто робити так багато написів на стінах будинків. Не всі вони приємні для читання. Скажімо: «Корчинський — наш президент» або «Бориспільські «провокатори» за ЄС, але проти банди лібералістів на сцені». Так що нетерплячих ультрас у нас і своїх вистачає, вони підсилюють тих провокаторів, які приїхали з Москви. Зрозуміло, що кияни не в захваті від такої «настінної творчості».
 * * *
Юлія Бережко, головний редактор ірпінського часопису «Пульсар Приірпіння», також ставиться до подій стримано:
— Дай, Боже, нашим вистояти і перемогти. Але справжня європеїзація почнеться тоді, коли люди, повернувшись з Майдану додому, почнуть творити Європу у себе на місцях. Бо інакше нема жодної впевненості, що новообрана влада буде набагато кращою від попередньої. Доведеться займатися боротьбою з корупцією, прибиранням і вивезенням сміття, освітою, культурою, оздоровленням нації... Треба призупинити винищення наших лісів і парків. Роботи дуже і дуже багато, а цей досвід навряд чи здобудеш на барикадах.
Сергій Замилюхін, лідер організації «Русскоговорящие патриоты Украины» (РУН), намагається більше контактувати з російськомовними киянами та мешканцями південного Сходу. У «рунівців» немає свого намету, тому Сергію доводиться багато рухатися, пересуватися і по Майдану, і по місту. Я попросив його заторкнути мовний аспект Майдану. Ось що сказав Сергій:
— Думаю, на Майдані не менше 30% російськомовних громадян. А у вихідні, коли протестуючих масово підтримують кияни, — ще більше; мабуть, до 40% буде... Їдуть і дніпропетровці, і донеччани, і кримчани. Їдуть, бо розуміють, що в столиці України вони принесуть максимальну користь. Справді, доля України вирішується саме в Києві! Треба сказати, що мовний фактор тут не розділяє людей. Часом журналісти схильні думати, що коли між собою люди розмовляють російською, але при цьому виголошують патріотичні українські промови, то це... російські провокатори. Бо такого, мовляв, не може бути...
Може бути! Патріоти України можуть бути з російськомовних регіонів, мало того, вони можуть бути справжніми фанатами України, навіть радикалами. Точно знаю, що на Майдані були севастопольці, харків’яни, одесити. І нічого дивного, що вони також борються за кращу долю України. Самі ще не всі говорять українською, але мріють про українську Україну. Перехід на українську справа не одного і не двох років. Нинішнє молоде покоління змалку вивчало державну мову, тому акцент у них практично відсутній. Часом нам говорять: якщо ви такі українські патріоти, то хіба ж так важко вивчити мову? Вивчити неважко. Але по-справжньому україномовними ми станемо лише тоді, коли почнемо думати по-українськи. Пройде ще одне, ну, може, два покоління, і українською говоритимуть уже 80% українських громадян, тому що це буде їхня рідна мова. Але знатимуть мову всі 100%!
Ще було багато розмов з незнайомими людьми. Не всіх пам’ятаю по імені. Хтось виголосив таку, майже анекдотичну тираду: «Путін — це права рука Тягнибока. Це наша людина в Кремлі! Саме завдяки йому українці отримали надзвичайно потужний імпульс у націєтворенні. Ні Міхновському, ні Донцову не вдалося зробити так багато для кристалізації та утвердження українства, як це зробив Володимир Путін. Він заслуговує найвищої української урядової нагороди!».
Хочете смійтесь — хочете ні. На Майдані люди намагаються сміятися і жартувати якнайбільше.

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #51 за 20.12.2013 > Тема "Урок української"