Версiя для друку Обговорити в форумi

ПРОЗА ЖИТТЯ...

Брутальне слово вдарило в зіщулену спину, ніби камінь. А потім – ще і ще, і ще… Cлова били жорстоко і дошкульно. Брутальність, змішана з веселим безтурботним сміхом, заповзала у вуха. Вчителька озирнулася. Просто за нею, не поспішаючи, йшов невеликий гурт хлопців-підлітків десь по 13-14 літ від сили. Вони не сварилися, ні! Вони просто розмовляли про щось своє, приємне і радісне, але замацане, заяложене, немов брудними руками, хамством. Вчителька відразу відчула всю вагу новенького пальта з сіренькою пухнастою ламою, яка тяжко лягла на її плечі… О! То пальто було її гордістю, її омріяним набутком, так довго і терпляче очікуваним! Гривня до гривні складалося, відкладалося щомісяця із злиденної пенсії, відмовляючи собі у всьому, навіть у найнеобхіднішому, аж поки нарешті не з’явилася потрібна сума. А та безкінечна біганина до вітрини магазину, де висіла її мрія? А той неприємний липкий страх, що переслідував її щоденно впродовж всієї дороги до знайомої вітрини, як раптом сьогодні побачить те, чого боялася найбільше, – порожнечу замість омріяного пухнастого дива? Ні, ні! Про це було страшно і подумати! Її старенька вдяганка асоціювалася з «гоголівською шинелею», на це так зване «пальто» було просто страшно дивитись, і вчителька, вбираючися у той свій «жах», згорблювалась, щулилась і намагалась пройти, по можливості – пробігти, непомітною маленькою, майже невидимою тінню. Із кожної старанно зацерованої дірки, із кожного витертого майже до блиску лацкана і рукава, із жалюгідних залишків хутра на комірі аж кричала самотня, незабезпечена, сумна старість… А це… було таке тепле, таке приємне на дотик! Воно так пестливо обіймало старечі плечі і спину, пухнаста лама так старанно зігрівала її шию і щоки. А колір! Який чудовий колір – сріблясто-сірий, спокійний, приємний для ока! І лама теж сіра з голубуватим відтінком, який змінювався, коли вона легенько гладила того коміра, ніби живе звірятко. Щоднини старечі тремтячі ноги поспішали знайомою втоптаною стежиною до вітрини на побачення з мрією. Її охоплювало таке дивне відчуття, таке піднесення, така легкість, яку вона відчувала, мабуть, ще колись в юності, коли поспішала на зустріч з першим щемливим коханням. Спочатку підходила подивитися з вулиці на вітрину. Упевнившися, що її скарб – на місці і в магазині – мало відвідувачів, несміливо і крадучись заходила всередину. Молоденькі дівчата-продавщиці всі як одна дуже добре знали її «знамениту» історію пальта, зустрічали досить радісно як знайому, хоч між собою за її спиною незлобливо підсміювалися з неї, приймаючи це як обов’язкову щоденну розвагу. Але старенька не зауважувала легенького кепкування і вже вкотре розповідала їм відкрито і щиро, що до здійснення мрії залишилося зовсім небагато: ще стільки-то гривень. Сума цілий час зменшувалась, і вчителька охоче відповідала на лагідні посмішки продавщиць такою ж самісінькою посмішкою, по-дитячому щирою, відкритою і сяючою. Кожна зморшка на її покритому життєвими незгодами лиці здавалась тоненькою павутинкою-промінчиком. То була та сама доброта, то була та сама щирість, які вона дарувала учням протягом довгих сорока семи літ вчительської роботи. Дарувала саме таким, з чиїх уст сьогодні несподівано вилетіла брудна лайка. Вчителька порозглядалася навколо себе… Немає нікого… Тільки вона і ті, для яких вона ціле своє життя сіяла «розумне, добре, вічне». Сіяла… А який урожай збирає нині? Хотіла пройти мимо, але… не змогла змовчати, прикинутись, що нічого не чула. Непримиренність до хамства, невихованості мала вже в крові, відшліфовану звичкою повчати, виховувати, звертати увагу. Не втерпіла. Повільно, може, аж занадто повільно підійшла до підлітків, які у пошуках розваги чекали на неї, з жорстоким нахабством дивилися просто у вічі, передчуваючи насолоду. Один із них – найменший, ще майже дитина з притиском повторив гидку лайку, смакуючи кожне слово, і єхидно запитав оторопілу стареньку:
— Ну, що, стара руїно, витріщила баньки? Не чула ще такого «фольклору»?
Від несподіванки старенька вчителька заніміла, а потім – обурилася.
— То це вас вдома мати з батьком так вчать? Чи, може, вчителі у школі? Ви з якої школи? Де навчаєтесь?
— У церковно-приходській школі, — розреготався один з них.
— Ні, ні! В бурсі! Ми – бурсаки!
— У виправно-трудовій колонії посиленого режиму!
— У школі міліції!
— В духовній семінарії!
Фрази сипались на оторопілу вчительку, як з мішка. Вони взяли її в коло і кожен викрикував щось своє просто їй в обличчя, змагаючись в дотепності. Вона розгублено озиралась, намагалась вирватись з цього «зачарованого кола» і не могла. Вони підступили так близько, що відчувалося їхнє дихання – гаряче, з ледь помітним запахом сигарет і дешевого вина. Очі у всіх були однакові – невиразні і олов’яні. «Зараз битимуть», — невідомо чому подумала старенька і зіщулилась в очікуванні удару. Але удару не було. Підлітки просто розважалися. Вони зачіпали вчительку, смикали за рукави новенького пальта, навіть гладили пухнасту ламу. Один із них пестливо провів рукою по згорбленій спині, яка дрібно-дрібно тремтіла, і сміялись, сміялись без кінця, весело виблискуючи чудовими здоровими білими, як молодий часник, зубами. Серце в грудях калатало так шалено, що, здавалось, його удари чують оті малі лихоманці. Важко здіймались груди, вчительці моментально зробилось душно, пальто стало тісне і незручне, а по спині поповзли додолу огидні липкі струмочки поту. Потім несподівано вдарив озноб, зацокотіли зуби, потемніло в очах… Обличчя малих нападників стали нечіткими і невиразними. Вчителька відчула, як у неї підкосились ноги, і вона почала повільно, незграбно, якось боком, опускатись на чистий незайманий сніг, що білів довкола. Але впасти їй не дали. Найстарший із них — опецькуватий мордатий, грубо підтримав її під лікоть і ще кілька разів провів рукою по її спині. Всі решта почали жбурляти у вчительку, як у живу мішень, сніжки, але не тверді, міцно зліплені, а – м’які, пухнасті, можна сказати, що вони просто засипали її з ніг до голови снігом. На голові і на теплому лиці сніг відразу почав розтавати, і за комір потекли холодні струмки води.
— Що ви робите, негідники?! – громом пролунав у вухах чийсь голосний обурений крик. А потім, зненацька – тупіт багатьох ніг і пронизливий віддаляючий далекий свист. Все затихло… Вчителька відчувала коло себе чиюсь присутність, здається, їй пропонували допомогу, питали про самопочуття, але всі слова до неї доходили, як крізь вату. На всі пропозиції вона заперечливо хитала головою.
— Ні, ні, будь ласка, не треба! Навіщо зайвий клопіт? Я сама дійду. Мені – недалечко, я живу зовсім поряд, ось тут, за газетним кіоском!
Рішуче відкинувши всі намагання чужих людей допомогти, старенька помалу пошкандибала додому. О, то була довга і тяжка дорога. Вона ловила на собі здивовані погляди перехожих, хтось її про щось запитував. Не відповідала. Додому! Швидше – додому! Вперто, ледве переставляючи ноги, які вмить зробилися важкими і незграбними, долала останні метри. Жодного порівняння з тією легкістю, з тим піднесенням, які буквально го- дину тому несли її, ніби на крилах, до крамниці. Хоч так само світило яскраве не по-зимовому сонце, сліпучо іскрився сріблястий сніг, пишалися дерева в пухнастих білих шубах і простягали до неї свої гілки, густо всіяні колючим інієм. Не бачила… Нічого перед собою не бачила… Білий сніг здавався брудним і витоптаним, засніжені дерева – потворними і ворожими чудовиськами, сонце – тьмяним і несправжнім. Перед очима пропливало одне: тупі байдужі олов’яні очі і оскалені роти, набиті здоровими білими, як молодий часник, зубами. Ще одне зусилля – кілька східців до квартири на першому поверсі знайомого під’їзду. Ті сходи здались подібними до хресної дороги на Голгофу… Ще одна сходинка, ще одна, ще, нарешті – остання і лункий звук зачинених дверей. Все! Вдома! Вчителька стомлено, повільно стягнула з себе новеньке, вимріяне, так безкінечно довго очікуване пальто, своє сріблясто-сіре диво. Акуратно, машинально, за звичкою, повісила його на плечиках на вішалку в темнуватій прихожій. Пальто гойднулося, розвернулося разом з плечиками спиною до своєї господині. Старенька вражено охнула: по всій довжині, від пухнастої лами до самого подолу, пальто шкірилося білою підкладкою з ватину. Воно було розрізане чимось дуже гострим, з діри стирчали клапті вати, нитки і навіть якийсь незрозумілий папір. Поріз шкірився звірячим оскалом і надзвичайно нагадував рот, набитий міцними білими зубами.
Тут старенька вчителька не витримала – і, тяжко опустившись просто на підлогу, заплакала, заголосила на весь світ, ображено, гірко і безпорадно. Було тяжко і болісно. Мала відчуття якоїсь непоправної і остаточної втрати, втрати чогось дорогого, навіть коштовного, чогось світлого і чистого, подібного на виплекану мрію чи святу віру. Ця втрата назви не мала, але що це було – не пальто, вона знала точно.

Лідія ПІДВИСОЦЬКА
м. Івано-Франківськ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 13.12.2013 > Тема "Душі криниця"