Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми єсть народ!
ПАСІОНАРІЇ НОВОГРАД-ВОЛИНСЬКОГО,
АБО ПРОДОВЖЕННЯ РОЗМОВИ ПРО МОВНУ СПЕЦИФІКУ ЦЕНТРУ

У Новоград-Волинському вже є наші передплатники, з якими можна і варто контактувати. Тому поїздки у місто, де колись було багато військових частин (в районі, не повірите, аж 36; навіть морська «учебка» функціонувала!), стають виправданими. Цікаво дослідити, як відроджується українська мова там, де ще зовсім недавно престижно було розмовляти російською. І тут в пригоді стають музеї, книгарні, навіть вивіски. А особливо корисними є зустрічі з людьми.
Так уже сталося, що першими читачами «Кримської свтлиці» є активісти Братства ОУН-УПА. Ось до них я і їхав, ще й віз цілу сумку книжок, журналів та газет. Причому, за збігом обставин цього разу добирався в Новоград не зі Львова, а з Києва, тому прихопив з собою кілька примірників «Пульсару Приірпіння» та три великих альбоми-каталоги з роботами українських художників, які демонструвалися на виставках «Україна від Трипілля до сьогодення» з 2008 до 2012 року. Якби не подвижництво Олександра Мельника, цих каталогів не існувало б у природі. Відповідно українці не знали б своїх національно свідомих живописців. Про непересічного київського художника (і без перебільшення велику людину) я міг би говорити годинами. Є у нього картина під назвою «Пора». На ній Олександр Мельник зобразив себе оголеним до пояса, та ще й на снігу. Що символізує ця робота? Автор пояснив це так: художник повинен творити завжди, у будь-яку погоду, у будь-яку пору року. Голою шкірою повинен відчувати нові віяння часу і... творити добро, жити для людей. Олександр Мельник є наочним прикладом українця-пасіонарія початку ХХІ століття. Ще поки є такі. Але чи будуть через 30-40 років? Не знаю... Самі по собі вони, звичайно, не з’являться, їх треба виховувати — а це непросто в епоху дикого капіталізму. І все ж вода камінь точить. Тому й везу каталоги, якщо не в Новоград-Волинський, то в Коломию або в шахтарський Червоноград. І взагалі намагаюся розповідати про Олександра Мельника всім небайдужим українцям — незалежно від регіону.

ЩОБ ЛЮДИ ПОВАЖАЛИ ОДНЕ ОДНОГО І БАЧИЛИ ПЕРСПЕКТИВУ

Але якщо Олександру Івановичу вже за шістдесят, то редактором «Пульсару Приірпіння» є зовсім молода і дуже симпатична жінка. Юлія Бережко-Камінська також з когорти пасіонаріїв. В електричці я увімкнув диктофон і кілька разів прослухав запис нашої недавньої розмови з нею. Схвильований голос Юлії, її світла енергетика впливають позитивно. І ця енергетика потрібна подорожньому, як смолоскип у нічній темряві. Погодьтеся, слова молодої поетеси змушують задуматися, заряджають енергією, мобілізують:
— Хочеться внести в свідомість людей деякі позитивні речі. Дати альтернативу. Дати ті моменти, над якими варто замислитися, які варто в себе увібрати. І тоді вони стануть частинкою нашого національного характеру, частинкою долі! Тираж «Пульсару Приірпіння» поки що невеликий — лише 1 тис. примірників. Але поступово ми його збільшимо. Звичайно, існує проблема, що люди зараз менше читають, мало чим цікавляться. І це важко — жити і творити в суспільстві, яке глухе до твоїх ідей. Яке нічого не хоче слухати і нічого не хоче розуміти... А нам хочеться, щоб люди поважали одне одного, щоб не думали, що вони нікому не потрібні, а навпаки — бачили перспективу. А для цього треба, щоб читачі зрозуміли, що вони до всього причетні і несуть певну долю відповідальності за все.
Згоден з Юлею — причетні... І несуть відповідальність. Чи ж не тому я їду в холодній електричці, везу гору літератури тим, хто її потребує, і слухаю приправлені матом розмови сусідів по вагону, п’яних заробітчан? А міг би же зараз сидіти вдома і пити чай перед телевізором... Або набирати статті на улюбленому комп’ютері. Ідей у мене стільки, що міг би рік нікуди не їздити, а статті все одно виходили б цікавими. Але ж підштовхує якась сила вирушити в дорогу! Так, як і Юлю щось примушує видавати цікавий журнал, а Олександра Мельника розписувати церкви, щоб потім за власний кошт популяризувати найпатріотичніших художників України.

ГОМОНІЛИ ЗІ МНОЮ ДУБИ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ...

Це вже закономірність: плануєш багато, а встигаєш, як правило, значно менше. Хотілося б, щоб тебе чекали найцікавіші люди міста, а ще краще, якби вони зібралися в одному місці. Тоді поїздка була б значно ефективнішою. Але ж у кожного свої справи; до того ж люди, які мені цікаві, апріорі не можуть бути бездіяльними. Тому встиг не все: не побував у музеї Лесі Українки, не зустрівся з бардом Сергієм Руденком, не переговорив з місцевими козаками. Зате пересування в місті на автівках моїх нових друзів було надзвичайно приємним. В салоні практично кожної з них лунали сучасні українські пісні. Не знаю, чи це вже така нова мода утвердилася в Новоград-Волинському, щоб слухати українське, чи це лише «братчики» так шанобливо і патріотично ставляться до вітчизняного пісенного продукту. Подумалося: якщо контактувати лише з ними, то різниці між Львовом і цим, не таким вже й великим, районним центром Житомирської області практично не відчувається. А однодумців у хлопців вистачає, бо коли машина зупинялася в тому чи іншому місці, то неодмінно підходив хтось із знайомих і розповідав про свої справи. І ті справи так чи інакше були пов’язані з українством. У другій половині дня я познайомився з чудовим поетом, власником невеличкого книжкового магазину «Обрій» Анатолієм Клюском. Анатолій Олексійович поєднує приємне з корисним — перебуває серед книжок і примудряється якось з того захоплення жити. І це дуже повчально, бо поет є одним з тих, хто працює на українськість Новоград-Волинського. Магазин «Обрій» знаходиться поряд з автобусною зупинкою, і його власник обернув це на свою користь. У свій спосіб «обіграв» ту обставину, що пасажири марно витрачають час на очікування транспорту. Тому й під’юджує написом на бічній стіні магазину: «Навіщо втрати марні? Заходьте до книгарні! Книгарня «Обрій» — диво, а вхід до неї — зліва». А трохи далі я помітив текст його вірша «Українською мовою...». Ніби й багато їжджу Україною, а такої прямої агітації за українську мову на стінах кіосків та магазинів досі не помічав. А ще кажуть, що Новоград-Волинський надто швидко повертається до мови дідів-прадідів... А чому він повинен залишатися зросійщеним? Доля манкуртів, як правило, незавидна. Патріоти живуть краще, адже їм притаманна національна і людська гідність, вони відповідальніше ставляться до майбутнього. Було б навіть дивно, якби у краю Бульби-Боровця українська мова залишалася в ролі попелюшки. Про це ми довго говорили з Анатолієм Олексійовичем. Я навіть зробив символічне фото власника «Обрію» з календарем на 2014 рік «Чарівний Крим». Зауважте, календар хоч і про Крим, але українською мовою. Чи могло бути інакше? Якби ви мали можливість уважно перечитати згаданий вірш, то подібних питань не виникало б. Автор непохитний у своїх переконаннях:

Тож тепер за Вкраїну в бою,
За Тарасову, «новую»,
Присягаю на вірність свою
Українською мовою!

Ця мова дорога йому, бо навіть дуби дитинства були своїми, рідними, а не чужинецькими. Автор ностальгійно згадує: «Гомоніли зі мною дуби українською мовою...». Гарно сказав, правда? В дорозі я прочитав кілька статей і заміток, пов’язаних з лісом, тому відразу спробував якось пов’язати ці рядки талановитого поета з прочитаними матеріалами. А дуб — це ж чудово, це справжній символ Полісся! На жаль, в екологічному сенсі наше Полісся нині загрожене, бо ліси посилено знищуються. Якщо не котеджними забудовами, то безсистемними вирубками.

ЕКОЛОГІЧНИЙ ПАТРУЛЬ ІМЕНІ ОТАМАНАОРЛИКА?

Повернуся на хвилину до прочитаних в електричці матеріалів. Виявляється, полковник Армії УНР, крайовий комендант УВО Андрій Мельник був... лісівником за освітою. А знаєте, хто був другом дитинства Івана Шульги, головного лісничого престижного і відомого Пуща-Водицького лісництва, що під Києвом? Не повірите — сам отаман Орлик. Справжнє ім’я цього мимоволі прославленого у романі «Як гартувалася сталь» отамана — Федір Артеменко. Він народився 23 грудня 1896 року. На Першу світову війну пішов добровольцем, закінчив Київську школу прапорщиків. Потім, відзначившись у боях, отримав чин поручника. Служив у корпусі генерала Скоропадського, за Директорії був начальником штабів Фастівського та Козятинського гарнізонів. У складі армії УНР брав участь у боях проти червоних. В 1920-1922 рр. — повстанський період. Діяв у районі Бородянки, Тетерева, Іванкова, Фастова, Василькова, Макарова, Димера, Гостомеля і, звичайно ж, Боярки, про що не забув згадати у своєму романі Микола Островський. Загони отамана постійно нападали на лісові розробки, розганяючи тих, хто рубав дерева у лісі. Повстанці Орлика застосовували і психологічний тиск: розвішували оголошення, в яких погрожували тим, хто вирубуватиме ліс. Лісорубів називали «розкрадачами українського майна». Про це Микола Островський писав, тільки ж у нього українські патріоти були «бандітами». Цікаво, а якби зараз з’явився екологічний патруль імені отамана Орлика, юних екологів також називали б «нациками» чи «бандітами»? Не виключаю цього з огляду на специфіку інформаційних воєн нашого часу. Але як тоді назвати тих, хто знищує ліс? Ну, хай вже в 1920-му році більшовики мусили обігріти населення Києва. Але як тепер пояснити народу побудову котеджів у найстаріших, наймальовничіших, найближчих до столиці лісових масивах? А в заповідних лісах Криму? Чи не приспів і там час для сучасного отамана Орлика? В дорозі встиг переговорити по телефону з Тетяною Кравчук, наполегливим і послідовним борцем за збереження лісів Житомирщини. Так, мовляв, і так, є хороша ідея. Але Тетяна Михайлівна відразу застерегла: директором Новоград-Волинського лісгоспу є фаховий лісівник і непоганий господар. Ящо й починати подібний рух, то не там. Бо в інших місцях значно гірше. Тому ідею з екологічним патрулем не так вже й просто реалізувати. Там, де найбільше крадуть ліс, може й не бути активного, впливового об’єднання патріотів. Тоді залишаються записки, плакати. Їх і школярі можуть розвішувати. Непогана була б школа екологічної зрілості! Видно, про це не лише я думаю, бо нещодавно депутати Гостомельської селищної ради обговорювали пропозиції щодо встановлення в своєму містечку пам’ятника Федору Артеменку, «отаману Орлику». Може, цей прецедент і став би першим кроком у боротьбі за збереження лісових багатств України. Ще було б добре, якби визначилася церква. З ким вона? З тими, хто відверто начхав на християнство, в тому числі й на заповідь «не вкради», чи з тими, хто так чи інакше намагається відстоювати християнські цінності?

ОДНА ЛЮДИНА НЕ МОЖЕ ЗРОБИТИ БАГАТО, А ОСЬ КОЛИ Є ГРОМАДА...

Пропагувати «Кримську світлицю» за межами Криму непросто, але цікаво. Непросто тому, що люди часом і своїх регіональних газет не читають. А для того, щоб читати кримську пресу, потрібна неабияка мотивація. І все ж вода камінь точить. Коли «братчики» зібралися після роботи, то я зрозумів, що з ними можна говорити про все, в тому числі і про кримські проблеми. Пояснив, що росіянам АРК постійно допомагає Москва, кримським татарам — Туреччина, а ось недоасимільовані українці півострова можуть розраховувати тільки на допомогу патріотично налаштованих громад «материкової» України. Бо влада щось не дуже переймається титульною нацією.
«Світличанські читання» у Новоград-Волинському не обмежилися розмовами про Крим. Згодом хлопці почали говорити про ситуацію в країні. І практично всі були згодні з думкою, що в цей період не варто жити за принципом: «Моя хата з краю...», навпаки, треба гуртуватися і намагатися разом вирішувати проблеми. При цьому допомагати тим, кому важче. Звісно, не забувати про кримських українців. Коли ми зібралися розходитись, я попросив «братчиків» коротко сказати про найголовніші, з їхньої точки зору, речі. І ось що записав мій диктофон:
Сергій Сенчуков:
— Щоб підняти місто чи якийсь інший населений пункт, потрібні люди. І постійна робота з ними. Тобто різні цікаві і корисні заходи. Це об’єднує. Бо одна людина не може зробити багато, а ось коли є громада, то їй під силу набагато більше.
Руслан Савчук:
— Варто спілкуватися з різними організаціями, з представниками різних міст, взагалі, з цікавими, політично активними людьми. І старанно вивчати їхній досвід громадської роботи. Переймати все позитивне. Поїздки новоград-волинців у інші міста також потрібні.
Володимир Ліберда:
— Як на мене, то треба робити своєрідну організаційну мережу. Таку, як була в ОУН. Треба залучати людей з інших міст України, навіть тих, хто виїхав на заробітки за кордон. Адже і серед емігрантів багато небайдужих людей, і серед заробітчан також. А якщо говорити про Новоград-Волинський, то варто створювати якісь просвітницькі гуртки. Навіть по школах можна ходити, щоб впливати на молодь, рятувати їх від русифікації.
Володимир Єнжиєвський:
— Треба тісніше пов’язувати питання ідеологічні і соціальні. Бо соціальне тепер турбує людей не менше, ніж ідеологія. А ще для Новоград-Волинського актуальною проблемою є створення «Пласту».
Олег Свірстюк:
— Моя думка така, що насамперед треба займатися дітьми, починаючи зі шкіл. Це я дивлюся по нашій родині. Коли сам почав розмовляти українською вдома, то і моя п’ятирічна дитина також відразу перейшла на неї. Треба шукати вихід на вчителів, а ще краще — відразу на директорів шкіл.
Анастасія Кулініч:
— Я абсолютно погоджуюся з думкою, що треба розвивати тему патріотизму. І гуртувати навколо себе молодь. Оскільки я ще навчаюся в школі, то поширюю цю ідею серед своїх однолітків. Але поки що молодь пасивна. Є люди, які цим цікавляться, але у них обов’язково вдома є якісь перешкоди. Таких, щоб віддавалися справі повністю, поки небагато...
Анатолій Клюско:
— Я стараюся в своїй книгарні забезпечити достатню кількість україномовної літератури і якось виховувати свого читача. Проводжу бесіди з ними на патріотичну тематику. Навіть той вірш про мову на рекламному щиті говорить сам за себе.
І треба сказати, що тепер багато людей цікавляться українськими авторами, мені це приємно. А стосовно вашої газети скажу таке: вона робить дуже добру справу! Мій батько познайомився з «Кримською світлицею», коли відпочивав у Євпаторії. Це було років сім чи вісім тому... Коли повернувся додому, то відразу передплатив її, з тих пір не розлучається з улюбленим виданням. Дописує навіть. Так що і на житомирському Поліссі вашу газету читають і поважають! Можливо, і я передплачу «Світлицю» на наступний рік, мені приємно, що там є ґрунтовні статті про культурне і громадське життя Новоград-Волинського.
Олександр Серпутько:
— Треба зламати радянські стереотипи, перемогти свій страх, який залишився ще з тих радянських, комуністичних часів. Часом люди не хочуть навіть сприймати інформацію патріотичного змісту... Треба вчитися до них доносити інформацію так, щоб вони не залишалися байдужими і самі робили висновки. Бо раніше нам готові висновки згори нав’язували. А людей треба навчити вислуховувати одне одного, щоб потім вони могли разом народжувати якісь нові, корисні для суспільства ідеї.

А КОРІННЯ ТАКИ ЗБЕРЕГЛОСЯ!

Слухаючи новоград-волинців, я пригадав вірш з книжечки Анатолія Клюска «Хроніка української революції». Встиг її переглянути перед зустріччю з «братчиками». Не знаю, що цим віршем хотів сказати автор, але я відніс би його до дуже актуальних і символічних. Особливо, якщо говорити про нашу нинішню тему, яка, сподіваюся, буде продовжена на сторінках «Кримської світлиці». Маю на увазі мовну ситуацію в Центральній Україні, від якої не в останню чергу залежить стан українства Криму. Адже в Галичину на Різдво і на Великдень не наїздишся. Житомирщина, Кіровоградщина, Полтавщина набагато ближчі до Криму. Чому такі колоритні регіони повинні простоювати, самоусуватися від виконання державницької місії? Адже ще є порох у порохівницях! Щоправда, пережили ці регіони немало. Те, що Галичина і Волинь перенесли в 40-ві та 50-ті роки минулого століття, те ж саме український Центр пережив у 20-ті роки, коли останні повстанські загони припинили своє існування. Мені здається, що згаданий мною вірш новоград-волинського поета якраз про той період. Тільки в алегоричній формі, звичайно: «Рубали дуба лісоруби. Хоч довго мучились — звалили. Один відтяв у дуба чуба, а інші — стовбур поділили...». Це ніби про холодноярців і гепеушників сказано, хіба ні? Або про знесилену тодішню Наддніпрянщину в цілому. А далі слухайте:

В безжальному вогні згоріли
Гілки і молоде пагіння.
Все лісоруби допалили —
Забули тільки про коріння...

Ось те коріння і відросло, дало життєдайні пагони. Тому й існують умови для існування і зміцнення Новоград-Волинського «Братства». Сподіваюся, в багатьох містах і селищах так званої «петлюрівської України» — нагадаю, що авторами цього терміна є українські соціологи, які вивчали специфіку регіонів на основі аналізу результатів голосувань на виборах, — ситуація багато в чому схожа. Там також можуть з’явитися ідейні побратими новоград-волинців. І ці «братчики» (житомирські, черкаські, уманські, кіровоградські) рано чи пізно згадають про Крим. Рано чи пізно захочуть підтримати українців автономії. А впливати на ситуацію в АРК можна по-різному. Наприклад, запрошувати до себе учнів кримських шкіл. Хіба погано провести літні канікули на Холодноярщині або під Каневом? А пройтися стежками Бульби-Боровця на Олевщині чи відвідати село Базар, де героїчно загинули наші повстанці? А хіба не може Полтава викликати ті ж позитивні емоції, що їх викликає Львів?
І якщо мешканці з Центральної України, відпочиваючи в Криму, розмовлятимуть українською мовою, то населення півострова до неї звикатиме швидше. Бо поки що українізаторські функції в АРК виконують лише відпочиваючі з Галичини, та й то лише в літню пору і при тому далеко не всі. Нема поки «критичної маси» мовців, яка б дозволила україномовним не бути в Криму білими воронами. Ось тому і потрібна довга, копітка робота на теренах Центральної України, хоч вона, на перший погляд, і не має прямого відношення до Криму.

Сергій ЛАЩЕНКО
Новоград-Волинський — Львів

На фото: поет Анатолій Клюско

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 13.12.2013 > Тема "Урок української"