"Кримська Свiтлиця" > #50 за 13.12.2013 > Тема "Душі криниця"
#50 за 13.12.2013
БЕРЕСТЕЧКО
Л╕на КОСТЕНКО
Досить вже поразок!
У л╕тературах св╕ту не так багато ╓ еп╕чних твор╕в, сюжетом яких була б не перемога, а поразка героя чи нац╕╖. У нас, зда╓ться, т╕льки «Слово о полку ╤горев╕м». А тепер — ╕сторичний роман Л╕ни Костенко «Берестечко». Нещасливий для Хмельницького й козак╕в програний б╕й п╕д Берестечком, що так неспод╕вано урвав низку блискучих перемог, г╕рко озвався у св╕домост╕ сучасник╕в ╕ нащадк╕в. Фактичний малюнок берестецько╖ трагед╕╖ в╕дтворено в багатьох ╕сторичних описах. Але й у пам’ят╕ народу ╕ в працях авторитетних досл╕дник╕в Берестечко поставало як еп╕зод — хоч ╕ моторошний, але не визначальний у всьому ход╕ боротьби. Так воно й було, коли дивитися з пункту наступного п╕днесення народно╖ боротьби, з пункту наступних перемог. ╤накше подивилася на Берестечко Л╕на Костенко. У не╖ Берестечко — узагальнений образ нац╕онально╖ ╕сторично╖ поразки («Чи ця поразка — це уже к╕нець? Чи лиш початок ╕ншо╖ поразки?»), проектований ╕ на минул╕, ╕ на майбутн╕ часи. З осягненням ╖╖ причин, насл╕дк╕в, урок╕в. Але також ╕ неминучост╕ подолання поразки — у вим╕рах пол╕тично╖ реальност╕ й ментальност╕ народу («тавро поразки ма╓м на чол╕»). ╤ самий програний б╕й, ╕ наступний реванш залишаються поза межами роману, вони немовби винесен╕ за дужки. Ми бачимо ╕ чу╓мо самого Хмельницького — тод╕, коли в╕н вирвався з полону в зрадника хана, якого кинувся був наздоганяти, ╕ опинився в розпачливому становищ╕, наодинц╕ з╕ сво╖ми тяжкими думами. У тяжкому самокартанн╕ пережива╓ в╕н усю ц╕л╕сть трагед╕╖ — в сув’яз╕ об’╓ктивних обставин ╕ перипет╕й власного життя. ╤ хоч в╕н схильний бачити безпосередню причину поразки у власних помилках ╕ слабощах («Х╕ба я гетьман? Всипище глупот. Так дався оморочити оманам!» — це про дов╕ру до ╤слам-Г╕рея та спробу завернути втеклого хана, через що потрапив до нього в полон, а в╕йсько залишилося без гетьмана) та у моральн╕й пригн╕ченост╕ (через зраду Гелени), — але поступово в його роздумах, самокартаннях ╕ мареннях вимальову╓ться ширша картина стану Укра╖ни — розшарпано╖ хижими сус╕дами («А зв╕дус╕ль — то хиж╕ к╕гт╕ лева, то дзьоб зоключений орла»; «Не пощастило нашому народу, дав Бог сус╕д╕в, ласих до нашесть. Забрали все — ╕ землю, ╕ свободу, тепер забрати хочуть вже ╕ честь»)… Внутр╕шн╕й монолог Богдана Хмельницького (яким ╕ ╓ роман) ув╕брав у себе все бол╕сне переживання ц╕╓╖ нац╕онально╖ дол╕ самою поетесою; зв╕дси широке «проблемне поле», велика «думна» й чутт╓ва осяжн╕сть ╕ насичен╕сть цього монологу, розкид його настро╓вих полюс╕в. Зв╕дси й вагом╕сть кожного рядка, кожного слова та пристрасн╕сть спов╕д╕, що робить ╖╖ незаперечною; та щ╕льн╕сть поетично╖ мови, що й сама ста╓ творчим началом, продукуючи мало не суц╕льну афористичн╕сть ╕ викликаючи з лексичного небуття небувал╕ словоформи, розпечатуючи скарби народно╖ мови. Богдан Хмельницький, яким ми його бачимо в «Берестечку» Л╕ни Костенко, думанням ╕ почуваннями незр╕внянно багатший, н╕ж у працях ╕сторик╕в, як╕ залежать в╕д фактичного матер╕алу ╕ можуть оперувати лише документально заф╕ксованими д╕ями, вчинками та висловлюваннями. Але сила поетично╖ ╕нту╖ц╕╖ та уяви така, що саме цей Богдан Хмельницький зда╓ться ╕стинним. У нього та повнота бачення Укра╖ни, та глибина самоототожнення з нею, що т╕льки й притаманна нац╕ональному ген╕╓в╕. У «Берестечку» Богдан Хмельницький пережива╓ долю Укра╖ни так, як це в╕дпов╕да╓ людин╕ його вдач╕ й д╕ячев╕ його формату, — але водночас ╕ так, що його переживання й думки суголосн╕ нам, за чи╖ми плечима ╕ С╕мнадцятий, ╕ В╕с╕мнадцятий, ╕ Дев’ятнадцятий, ╕ Двадцятий в╕ки. (А в картинах поруйновано╖ Укра╖ни вчува╓ться ╕ чорнобильський досв╕д само╖ Л╕ни Костенко). Тут ╕ геопол╕тична пастка, з яко╖ непросто знайти вих╕д, ╕ роз╕п’ят╕сть м╕ж Заходом ╕ Сходом; ╕ ╕сторична зап╕знен╕сть нац╕онального самоствердження, але водночас ╕ його неминуч╕сть; ╕ ганьба нац╕онального зрадництва та перекиньства; ╕ драматичний д╕апазон самоусв╕домлення — в╕д картання нац╕ональних вад до утвердження нац╕ональних г╕дностей. Нещадно судячи себе, Хмельницький, одначе, весь час непом╕тно переходить ╕ до самозахисту, прямо╖ чи приховано╖ полем╕ки з сучасниками й нащадками, з ╖хн╕ми оц╕нками його особи…
Як я втомився бути все на людях! Важке це д╕ло — влада, булава. То вони люблять, то вони не люблять. То всяк тебе ще й брудом облива. Умри за них, ╕ то ╖м буде мало. Усе в╕ддай — об╕звуть хитруном. Видать, це наше непод╕льне право, — Сво╖х гетьман╕в обкидать багном. Я — к╕нь. Я — не тягло. Я — добро╖ породи. Як борозенний в╕л — тягну, тягну, тягну. О Боже м╕й! А в св╕т╕ ж ╓ народи, Сво╖м великим знаюч╕ ц╕ну. А тут, добивши слово до сколотин, всяк хоче правду виказать свою. ╤ я, обляпаний болотом, в чи╖х очах невронений стою?
Не звикли думать, звикли говорити. Кричати звикли — «слава» та «ганьба». Злиденний дух, прикутий до корита, Лише ногами правду розгр╕ба.
Хай ╕ цей Богдан╕в голос, голос не випадковий, впишеться у споконв╕чну й неск╕нченну, щоразу заново розпалювану, суто укра╖нську, нашу суперечку про те, хто ж винен у наших поразках: народ, що не п╕днявся до р╕вня свого великого ╕ натхненного пров╕дника, чи пров╕дник, що виявився не г╕дним свого великого ╕ святого народу? Як╕ ми охоч╕ персонал╕зувати поразки, шукаючи причин поза собою! ╤ н╕як не зрозум╕╓мо, що вже сам╕ собою ц╕ лют╕ й безпл╕дн╕ суперечки про чиюсь вину — неодм╕нно чиюсь, не мою ж! — засв╕дчують нашу психолог╕чну зор╕╓нтован╕сть на поразку, готовн╕сть до поразки — ╕, зрештою, ╖╖ забезпечують, забезпечуватимуть. Допоки не зм╕нимось.
╤ван ДЗЮБА (З книги «╢ поети для епох»)
Л╕на КОСТЕНКО БЕРЕСТЕЧКО (ФРАГМЕНТ З ╤СТОРИЧНОГО РОМАНУ)
В УРОЧИЩ╤ ГОНЧАР╤ СВ╤ТИЛАСЯ Б╤ЛА ГЛИНА. ЧОРН╤ЛА СТАРА ФОРТЕЦЯ З ТЕРНОВО╥ ГУЩИНИ. МОХАМИ БРАЛИСЯ МУРИ. ╤ ЖЕВР╤ЛА ДИКА МАЛИНА. ВНОЧ╤ УХИКАЛИ СОВИ ╤ ШУРХАЛИ КАЖАНИ. ДЕСЬ ДЗВОНИ ДАЛЕКО╥ ЦЕРКВИ ПОТУЖНО ГУЛИ НАД М╤СТЕЧКОМ. А ТУТ ЛИШ КОНИК У ТРАВАХ ТОНЕНЬКО ЩОСЬ ВИТИНАВ. ТУТ ГЕТЬМАН БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ, РОЗБИТИЙ П╤Д БЕРЕСТЕЧКОМ, ОДИН У СТАР╤Й ФОРТЕЦ╤ У ТУЗ╤ СВО╥Й КОНАВ.
Ну, от ╕ все. Отут я ╕ причалю. Принижена душа не п╕дн╕ма╓ в╕ч. Допалюю життя. Останн╕й хмиз печал╕ потр╕ску╓, горить в мою високу н╕ч. Були дощ╕. Тепер недобра спека. Уже рука не вдержить булави. Куди умерти?! З пекла та й до пекла? Гармат нема. Пропали корогви. Дев’ятосил, знем╕гся я потрошку. ╤рже м╕й к╕нь у дик╕й лобод╕. Нема╓ в╕йська. Вс╕ — у розпорошку. Один в б╕д╕. Один — як на вод╕! Оце тоб╕ супряга з бусурманом. Х╕ба я гетьман? Всипище глупот. Так дався оморочити оманам! Тепер дивись на Укра╖ну. От. Дивись. Давись сльозами. Був найдужчий. Носив при боц╕ шаблю, не стручок. Тепер сидиш самотн╕й, невладущий ╤ п’╓ш, як трахтемир╕вський дячок. Твою свободу охрестили грати. Бур’ян в полях — ледь видно архалук. То що ж тепер цьому народу — брати св╕й кревний хл╕б у переможця з рук?! Хмел╕й, Хмельницький! П╕дкоряйсь гнуздечкам. Народе в╕льний, аж тепер ти — в╕л. Моя поразка зветься Берестечком. На Ки╖в наступа╓ Радзив╕лл. Мене вже можна голими руками. Мен╕ пора вже шаблю на патик. О, де ж мо╖ полковники з полками?! Де м╕й Богун, Пушкар ╕ Джеджалик? Де моя добра слава у народ╕? Я вже як прах сво╖х сороковин. Мене кляли на Масловому Брод╕. Мен╕ уже не в╕рить Чигирин! Де м╕й Небаба, ох, таки ж не баба! Якби п╕д ним не встрелили коня, х╕ба б пол╕г в╕д куль якогось драба козак Небаба, вихров╕ р╕дня?! Якби не т╕ татари, як отари, якби не зрадив хаповитий хан, якби ж в╕н був ощадн╕ший на вдари, м╕й плутаний, м╕й латаний талан! — якби не дощ... якби не ремст ╕ розбрат... якби хоч трохи глузду п╕д чуби… якби старшини не п╕шли урозбр╕д... якби, якби, якби, якби!!! Чмели тютюн, ти, Божа лялько з глею! Ти ж скинув ярма в Р╕зан╕ Яри! Тепер стирчиш над р╕дною землею, як вивороть — кор╕нням догори. Чого ти ждеш? Яко╖ в Бога ласки? В тво╖х редутах пророста╓ мох. Оце ╕ все. Одна така поразка закреслю╓ стонадцять перемог. Ось н╕ч, ╕ та зорею в оч╕ цв╕кне. Чумацький Шлях заремига╓ — злазь. Хто допоможе, дурню макоцв╕тний, — московський цар чи транс╕льванський князь?! Ногайськ╕ орди? Вуса кара╖ма? П╕стол╕ з дуль? Гармати з киях╕в? Лежить твоя зглузована Вкра╖на, схрестивши руки вс╕х сво╖х шлях╕в. А ти один. ╤ що тоб╕ зосталось? Б╕ль Берестечка. Зможеш — то живи. Твоя ганьба. Твоя собача стар╕сть. Та бульбашка тво╓╖ булави.
...ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ПЛАКАВ П’ЯНИМИ СЛЬОЗАМИ, КОТИВ СВОЮ ВАЖКУ ГОЛОВУ ПО СКАТЕРЦ╤ ТА, ГАТОНУВШИ КУЛАКОМ ПО СТОЛУ, ЗРИВАВСЯ НА Р╤ВН╤ НОГИ ╤ ПОХВАЛЯВСЯ САМ ПЕРЕД СОБОЮ, АЖ ПРИТИХАЛИ ЦВ╤РКУНИ В ЗАП╤ЧКУ. ГРОМОВА БУЛА ПОХВАЛЬБА.
Мо╖ полки св╕ти стрясали, кресали ╕скри — ого-го! Писарчуки-ун╕версали писали з голосу мого! Сам Кромвель, Кромвель з-за туман╕в мен╕ в╕тання слав, як брат! Дрижала Порта Оттоман╕в, Молдова, Крим ╕ Семиград! Я Польщу в Польщу пересунув. Мав жовч ╕ мед в каламар╕. Мо╖х полковник╕в парсуни британськ╕ пишуть маляр╕! Я вс╕х, де здумавши, подужав. П╕шли впереверт вороги. Я ╖хн╕ вихлюпан╕ душ╕ вчепив громам на вертлюги! Пани ховалися у тринн╕. Посли стрибали, як мняч╕. Я кардиналу Мазар╕н╕ приснивсь дияволом вноч╕! Адам Кис╕ль в ногах валявся, Султан турецький слав дари. Я визволяв, я визволявся! Я м╕г сказати правду при самому Богов╕! Я в╕ру вивозив з наших бездор╕ж! Я дав корону Казим╕ру. Я скорше дуба вр╕жу, н╕ж мене поставлять на кол╕на. Мен╕ життя не дороге. Аби сказала Укра╖на: оце так гетьман! Гетьман, ге? ...А що, як справд╕ так ╕ скаже? Затуман╕╓ серед нив. На пам’ять вузлики зав’яже, чим перед нею завинив... Я так як чую з дн╕в п╕зн╕ших оте презирливе: ага, це ж в╕н п╕дписувавсь — п╕дн╕жок, чи╓╖сь милост╕ слуга! Лигавсь з боярами товстими, лукаво руки потирав. Це ж в╕н то з тими, а то з тими лестив царю ╕ туркам потурав! Та я, аби розгризти в╕жки, д╕йду й не до таких ошуств. Та я не те, що там п╕дн╕жком — я чортом, д╕дьком п╕дпишусь! З ляхами вип’ю море кави. З великим знаюся цабе. Ну, хитрував, лестив, лукавив... Чого добивсь? Лиш уплямив себе!
...Прости мен╕, моя правдива мати, душ╕ мо╓╖ син╕й чистов╕д! В мо╖м герб╕ були гармати, по дв╕ — на зах╕д ╕ на сх╕д.
А я — мисливець, я чаюсь. На рукав╕ то крук, то сок╕л. Щоб л╕зти згинц╕ п╕д руку чиюсь, я, може ж таки, зависокий.
Ох, Кромвелю! Це б випить грогу. Х╕ба, як кажуть, хочеш? Тра. Вибира╓м ми дорогу. ╤ вона нас вибира.
Тоб╕ то що? У вас — Британ╕я. Довкола море, й не одне. А тут що не сус╕д — братання. Так ╕ дивися, що вковтне.
Чи я ж сво╖х сум╕жник╕в турбую, що напос╕лись гамузом? А тпрусь! Живу. Труджусь. Порад не потребую. В сво╖й держав╕ якось розберусь.
Так н╕ ж, повзуть, нема од них одгону. Як свин╕, риють до мо╖х гряниць. Лиш з Укра╖ни виметеш корону, а цар вже в душу скипетром — пихиць!
╤ я, славетник, вершень перемоги, я, в╕льний гетьман в╕льно╖ земл╕! — я мушу ╖м чубрикатися в ноги, сквернити оч╕ до тако╖ тл╕!
...Писав послан╕я, як оди, у грудях стлумивши плач╕. Я знаю грамоту свободи — ╖╖ п╕дписують меч╕!
А я ламаю пера гусяч╕ на довгих титулах царя, свою вогненну муку гасячи в колодяз╕ каламаря.
Мо╓ життя душею гра╓ в гилки. Стонадцять лих нав╕шано на ню. ╤з чистоти мо╓╖ т╕льки змилки ╕стор╕я злива╓ на стерню.
Я все сп╕знав, ус╕ закони вовч╕. ╤ чорту — на. ╤ Богу — на. Та найстрашн╕ше — оч╕, оч╕! — скажен╕ оч╕ Богуна.
Чоло ╕ в╕ч╕ — справи чолов╕ч╕. А на Страшному стр╕немось Суд╕, Богун мен╕ подивиться у в╕ч╕ — що я скажу йому тод╕?!
...Колись в огидне зборище лакуз, розхриставшись в сво╖х святих обуреннях, я кинув серце, як чирвовий туз, ╢диний козир. ╤ зостався в дурнях.
╤ я спалив до щирост╕ мости. Сказав соб╕: ти хочеш перемоги? ╤ од╕мсти — так наче умасти. ╤ встань ╕з мертвих — наче витяг ноги.
╤ хай люту╓ ворог навздог╕нц╕. Бо правда що? Поможеться, якраз. Недарма кажуть: «Щир╕ укра╖нц╕». Ця клята щир╕сть погубля╓ нас.
Отак скажу я на Суд╕ Страшному. Умру в багн╕, воскресну в Богун╕. Бо в╕н — ╤ван. ╤ван то ╓ — Син Грому. В╕н брат всього святого у мен╕.
А ви, що звикли продавати слова ╕ славу, хром ╕ храм, — мо╖ д╕ла ревидувати не вам, паскудники, не вам!
Вшолопати — не з вашим хистом, який то б╕ль в мо╖х словах. Як дерево, широке листом, шумлю в свободи в головах!
Нехай стократне помилився, нехай накликав татарву, — о, не за себе ж я молився ╕ не для себе ж я живу! 1967 р.
"Кримська Свiтлиця" > #50 за 13.12.2013 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=12661
|