Версiя для друку Обговорити в форумi

«Плебеї — люди горді», — цей вислів забутого мною походження час від часу випливав у пам’яті і за часів, коли не було ні «плебеїв», ні «патриціїв», випливає і зараз, коли я вже не запитую себе: в чому саме глибинний смисл такого висновку? Бо по собі знаю: гордість — це захисна реакція на ті приниження, яких завдають люди і саме життя. «Щоб не плакать, я сміялась…» Пам’ятаєте?
А за штучним сміхом або маскою спокою — вже ледь не критична маса того, з чим людині змиритися найважче: це облудний обман, вперте небажання рахуватися з тим, що Господь усіх нас створив однаковими — за своєю подобою, протест проти маніпуляцій нашими настроями, почуттями, надіями. Бо надія живе і тоді, коли вже згасає життя у фізичному тілі, надія на диво, на якийсь щасливий виняток.
Сьогодні про Помаранчевий майдан 2004 року здебільшого згадують як про щось ганебне, і вже безпосередньо після нього частина його «польових командирів» та активістів, одержавши свої преференції, називала майдан «оранжевою чумою». Але при чому тут чума, і чому — оранжева, а не, як повелося, коричнева? Ганьбила майдан і досить відома людина, яка під виглядом щирого українця увірвалася через його браму до кримської влади.
З часу оголошення перебудови й офіційної команди затягнути паски багато наших громадян втратили все або майже все: грошові заощадження, які накопичувалися не одним поколінням, роботу, професію (багато кандидатів наук і сьогодні торгує на базарах різносолами), можна говорити навіть про ціле покоління ненароджених, а громадяни старшого віку, не маючи ні грошей на лікування, ні бажання жити, почали похапцем залишати квартири спадкоємцям, для яких іншого шляху одержати власне житло тепер просто не було.
Втім, зауважте, що люди не мітингували, не страйкували, терпіли і плакали, але сподівалися, що отака «шокова терапія» дасть колись позитивні результати. І, якщо не вони самі, то хоча б діти чи онуки заживуть добре, «як за кордоном».
Та дозволивши вкрасти у себе все, вони не стерпіли, почувши, що украли їхні виборчі голоси, це зачепило їхню людську гідність, бо вже не підпадало під жодну високу мотивацію. А ще у людей відбирали останнє — надію, яку вони пов’язали з кандидатом в Президенти Віктором Ющенком. Чому — я не знаю й досі. Його обіцянки не були переконливішими і привабливішими за інші. Але він був із родини шляхетних сільських вчителів (інші колись на селі не вчителювали), і його руки (й досі це не було офіційно заперечено) нічого не крали. А ще він умів чудово говорити (готова була підписатися під кожним з його слів), але майже нічого з того не виконувалося. Думаю, Президентові просто не вистачало характеру, політичної волі. І хоч майже вся країна скандувала: «Ющенко!», головні важелі державного впливу опинилися чомусь в руках у жінки з косою, яка виступила в ролі президентської подружки і яку, до речі, ніхто нікуди не обирав, тож, у свою чергу, вона також вкрала волевиявлення більшості українців.
Тому і засумували виборці за «сильною рукою», їх вже не лякали асоціації, пов’язані з радянським минулим, бо людей, тепер дійсно «плебеїв», знову ошукали і принизили.
Наступна перша леді запам’яталася мені хіба що тим, як вона у мікрофон приказувала: «А апельсинчики-то были наколотые!». Та то було на майдані, і ця пані була тоді лише дружиною конкурента Віктора Ющенка. Але в майбутньому, здобувши певний статус, вона вже нікого не повчала жити, і новий Президент не став нічиїм підкаблучником. Навіть черевички якогось там 35 розміру, що прогулювалися по Червоній площі, так і не змогли наступити на його волю, як не мріяли про це українофоби. Тож у нового Президента Віктора Януковича в якихось колах додалося симпатиків, а в якихось — поменшало. Та згодом, не відчуваючи підтримки, вони, здавалося б, вже змирилися з тим, що Україна ближчим часом не стане російською провінцією.
То чому ж знову люди вийшли на майдан — і не під егідою опозиційних політиків, а всіляко відмежовуючись від їхньої символіки? Що знову зачепило їх за живе, зруйнувавши найзаповітніше — надію, і хто має взяти на себе відповідальність за кров, що рясно пролилася в ніч з 29–го на 30-те листопада на майдані Незалежності?
Починаючи з кінця весни, всі засоби масової інформації заполонила євроінтеграційна агітація. На відміну від зимово-весняної кампанії, коли щовечора можна було спостерігати масові протести у Греції і щось подібне насувалося на Іспанію, Євросоюз набув обрисів справжнього земного раю. Залишалося лише одне — їм сподобатися, а для цього виконати «домашнє завдання» (так званий список Фюле), за що взялася Україна з неабияким натхненням. Нарешті наріжним каменем цього списку практично лишилося тільки звільнення Юлії Тимошенко. І про це говорилося до непристойного багато, не тижнями, а місяцями, так, нібито жодних проблем Україна більше не має, а погрози словом і ділом із Російської Федерації викликали лише бажання показати сварливій сусідці комбінацію із п’яти пальців за формулою чотири плюс один.
Всі шляхи і стежини тепер вели до Європи, і європейське майбутнє здавалося безальтернативним. Відобразилося це і на статистиці. За сім місяців кількість «євроромантиків» зросла більш як удвічі і становила тепер понад 60% опитаних громадян. До Європи прагнули і регіонали, і опозиція, і їхні виборці, а євромрія вже почала перетворюватися на одну з рушійних сил суспільства. Її навіть називали щойно віднайденою національною ідеєю. Захопилася нею переважно молодь, яка, використовуючи народну мову, була ще м’ятою і не клятою, бо це не їх, а їхніх дідів і батьків «кинули» у 90-ті роки, що дійшли до нащадків під інтригуючою назвою «лихі», не над ними познущалися всередині 2010-х, коли помаранчева повітряна куля розміром у Землю раптом здулася і люди одержали зовсім не те, чого очікували, а країну ледь не розірвало навпіл. А ті душевний злет, підйом, надію, готовність до самопожертви в ім’я майбутнього потім назвали огидними словами, хоча від «помаранчевої чуми» декому й досі не вдалося повністю одужати, та й не хочеться, бо це була найкраща хвороба у їхньому житті.
Такі люди здебільшого не «повелися» на євроінтеграційні заклики уряду, бо за останні роки звикли до думки, що уряд дбає лише про себе, а не про народ. А безвізовий режим і так маємо, скажімо, в Сімферополі без будь-яких візових перешкод можемо відвідати Центральний ринок і навіть залізничний вокзал, а такі далекі південні міста-держави, як Євпаторія чи Феодосія (на кшталт древньогрецьких полісів), навряд чи нам тепер стануть у нагоді, бо нашим курортом вже давно є власний диван. Тому, коли в одній із передач «Шустер Lіve» «бютівець» Сергій Соболєв заявив, що за умови здобуття асоційованого членства у ЄС «спочатку буде важко, але…», переважна більшість представників старшого покоління підсумувала: «Буде важко — це, як завжди, одним, тобто нам з вами, а ось «але» поширюватиметься на тих, хто усі ці 20 років і так добре жирував». Тож мусимо тішитися, що ціною наших жертв і ремінця, якого вже затягнуто настільки, що його можна тепер одягнути лише на горло, тим, хто й зараз не бідує, стане ще краще і ще вільніше подорожувати.
Втім, коли 22 листопада влада несподівано для всієї України дала «відбій» євроінтеграції, це шокувало не лише студентів та тих, хто має попереду багато часу на очікування кращого майбуття. Бо всі усвідомлювали: цього дня у людей вкрали мрію, вкрали рештки довіри до уряду, а також надію на можливість консолідації усього суспільства. Над молоддю нібито поглузували, поманили її очікуванням дива, золотою рибкою, що виконує бажання, а натомість подали її засмаженою на сковорідці. І ця молодь вже не здатна була чути президентські аргументи щодо необхідності взяття паузи, вона почувалася ошуканою, бо як це: ще вчора для здобуття асоційованого членства були всі умови, окрім питання Юлії Тимошенко, а сьогодні така євроінтеграція є крахом для нашої економіки, а механізм вступу — приниженням, яке просто неможливо пережити? І хіба це не європейські країни готові були йти на всі поступки, аби вільнюський саміт відбувся у запланованому режимі? Чому про масове безробіття, тотальне підвищення комунальних платежів та замороження зарплат і соціальних виплат (тобто про «спочатку буде важко») заговорили саме сьогодні, після кількох зустрічей Президента України з його російським колегою, а про «але» вже не згадується взагалі? І коли ж закінчиться ця інтеграційна пауза, скільки вона триватиме десятиліть?
Особисто я вірю і не вірю в аргументацію Президента. Вірю, тому що вона логічна і переконлива. А не вірю, тому що увага досі на цих моментах не акцентувалася й турбота про народ вихлюпнулася якось зненацька, хоча про нові загрози, які б переважили чашу терезів, ми так і не почули. Це ж для набуття асоційованого членства було проведено пенсійну, податкову, судову реформи, а тепер доопрацьовується і трудовий кодекс, й чомусь ніхто не оплакує ті нововведення, які боляче вдарили і вдарять по сотнях тисяч українців! А якщо владу дійсно цікавила об’єктивна народна думка, то чи варто було усіма силами перешкоджати проведенню референдуму, на якому наполягали комуністи? Але все свідчило про те, що вирішальний етап зближення з Європою до останніх днів перебував у колі першочергових інтересів нашої влади, й цим не можна було ризикувати.
І вона навряд чи очікувала, що такий собі «незначний нюанс» у поведінці, як заява про непідписання угоди в останній момент, викличе новий Майдан, подібний до того, який приковував свого часу увагу всього світу. На площі українських міст переважно вийшли студенти, з піснями, танцями, єврогаслами, і їх були сотні тисяч.
Переломним моментом стала ніч з 29 на 30 листопада, вірніше, ранок, коли комунальники прибули на майдан Незалежності, аби встановити там штучну ялинку, хоча до Нового року залишався ще місяць. А на допомогу їм підтягнулися і загони «Беркута», аби очистити Майдан від протестувальників, які, до речі, на цей час переважно спали, і гадки не маючи, що на них очікує. «Беркутівці» били юнаків і дівчат, рясно поливаючи площу їхньою кров’ю, били вагітних, іноземних громадян та журналістів, полювали за тими, хто втікав і намагався заховатися десь у під’їзді. Один з учасників подій розповів П’ятому каналу про те, як із під’їзду вийшло двоє киян, не причетних до заворушень, і почали ловити таксі. Але тут їх настигли «беркутівці» і заходилися нещадно дубасити кийками. Інший чоловік, що опинився на лікарняному ліжку з тяжкими травмами, повідомив, як захищав власним тілом молоду вагітну жінку. Над Майданом брязкали щити, чувся тупіт, неслися крики нестримної люті та болю, лунали благання про допомогу, і все це можна було проілюструвати рядками із лермонтовського «Бородіна»: «Враг, русский колет, рубит, режет, бой барабанный, крики, скрежет…». Але в цій битві вирішувалася не доля Москви і не доля Києва, і навіть не доля євроінтеграції — просто мирне населення України «виховували» в дусі російських «бойовиків», що розігруються у північно-східного сусіда наживо під час розгрому мирних акцій. Здавалося, що ми вже не лише вступили в Митний союз, але і у якесь «антиНАТО», у всякому разі, команди надходили зі спільного штабу.
Невже це та сама українська міліція, яка берегла і таки зберегла мир і безкровну ситуацію на Помаранчевому майдані, хоча ціна питання там була незрівнянно вищою, ніж так звана пауза в євроінтеграційному процесі, від якого влада не відмовляється і сьогодні?
Але саме ця кривава ніч дала підстави народу, якого в Києві на вулицях нараховувалося вже близько мільйона, перейти до політичних гасел, заговорити про безстроковий страйк, відставку уряду та імпічмент Президенту. З Партії регіонів навіть побігли перші «пацюки». Хоча важко повірити, що саме влада вищого ешелону, свідомо віддаючи наказ про криваву розправу над студентами, дозволила собі опинитися в ролі відкритих ворогів свого народу, а опозиції, від якої ще день тому рішуче відмежовувалися протестуючі, таки одержати карт-бланш і за збігом обставин стати реальними претендентами на найвищі посади.
Втім, якщо так воно і буде, ще не відомо, куди поведе нас завтра спонтанно сформована революційна влада — в Євросоюз чи у прірву. Отже, не варто гратися з почуттями людей, бо одного разу вони можуть спалахнути, а пожежа — явище не контрольоване. І не треба забувати популярне сьогодні гасло: «Україна — не Росія». Недарма ж нам, бідним, з найдорожчою в Європі електроенергією, відверто заздрять прогресивні росіяни. Тож і боюся за своїх співвітчизників, і пишаюся ними, і буквально відчуваю на собі їхні рани, але, даруйте, не бачу сьогодні лідера, гідного нашого народу і того непростого шляху, що випав на нашу спільну долю...

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #49 за 06.12.2013 > Тема "Ми єсть народ?"