╤ван Нечуй-Левицький — цей в╕чно нежонатий в╕длюдник нашо╖ л╕тератури — завжди був постаттю загадковою. 1927 року Валер’ян П╕дмогильний цю загадку намагався розгадати за допомогою фройд╕вського психоанал╕зу. Виходило, що класик любив кв╕ти, а отже, мав несв╕домий потяг до матер╕, а батька боявся. От ╕ псевдон╕м соб╕ вигадав — Нечуй, щоб отець Семен не чув про сина-письменника. В╕н народився 25 листопада 1838 року в Стеблев╕ на Черкащин╕ в родин╕ потомственого священика. Батько був суворий ╕ темпераментний, пропов╕дник ╕ просв╕титель, шанував козаччину й Шевченка. Мати — неписьменна, але чутливо╖ душ╕: не могла дослухати до к╕нця жит╕я якогось святого й плакала, а малий ╤ван усл╕д за нею. Коли йому йшов 13-й р╕к, мати померла — дв╕ч╕ народжувала дв╕йнят, ╕ це п╕д╕рвало ╖╖ здоров’я. Саме на цьому факт╕ згодом будувався психоанал╕тичний портрет Нечуя. Мовляв, в╕н вважав батька причиною материно╖ смерт╕, тому не любив його й боявся. В автоб╕ограф╕╖ Нечуй н╕чим не вида╓ ц╕╓╖ нелюбов╕. ╤ взагал╕ — ╓ враження, що боявся в╕н не так батька, як певного повторення дол╕ тих, в╕д кого народився. Бо гостро в╕дчував у соб╕ схож╕сть ╕ на батька, ╕ на мат╕р. В╕д отця Семена мав схильн╕сть до пропов╕дництва, а в╕д матер╕ — надзвичайну вразлив╕сть. ╤ не хот╕в, щоб одна з тих сил погубила в ньому ╕ншу — як то сталося в житт╕ батька й матер╕. Тому так бер╕г себе (в╕чно ходив ╕з парасолькою), тому й не оженився. П╕сля зак╕нчення Ки╖всько╖ духовно╖ академ╕╖ ╤ван Левицький к╕лька рок╕в викладав у д╕вочих г╕мназ╕ях Царства Польського. ╤ вчителем був непоганим. Одначе не оженився. Сам вказував в автоб╕ограф╕╖ на одну деталь: польську мову тод╕ викидали з польських шк╕л, ╕ в╕н, учитель рос╕йсько╖, мимовол╕ став русиф╕катором того краю. Це наполохало його вразливу душу: а раптом в╕н повторю╓ батькову долю й ненароком, сам того не бажаючи, губить ж╕ноч╕ душ╕, й не одну, а багато. ╤ в╕н попросився на ╕нше м╕сце служби. Його не пускали, та ╤ван Левицький через скандал — ╓диний у сво╖й службов╕й кар’╓р╕ — все-таки напол╕г ╕ пере╖хав до Кишинева. Там ╕ служив до пенс╕╖. В атестат╕ значилося, що вийшов у в╕дставку статським радником, мав ордени Св. Анни ╤╤ та ╤╤╤ ступеня, Св. Стан╕слава ╤╤ ступеня, «в походах и сражениях против неприятеля не был, в штрафах, под следствием и судом не был, в отпуске и отставке не был». Цей скромний чолов╕к у 1880-х роках був ╓диним з визначних письменник╕в у межах Рос╕йсько╖ ╕мпер╕╖, хто нагадував про те, що укра╖нська л╕тература ще ╕сну╓. В╕н спов╕дував культ самотност╕. У Ки╓в╕ оселився у фл╕гел╕ на вул. Ново╓лизаветинськ╕й (тепер Пушк╕нська, 19). У двор╕ був садок, невеликий ставок ╕ пас╕ка. Тут в╕н прожив до 1909 року, коли д╕м знесли. Нечуй-Левицький дивував киян сво╓ю пунктуальн╕стю: за його розпорядком можна було зв╕ряти годинники. Щодня у визначений час ╕шов гуляти одним ╕ тим самим маршрутом: нагору до Володимирсько╖, пот╕м до фун╕кулера й назад Хрещатиком додому, завжди п╕д парасолькою. Спиртного не пив зовс╕м. Суперечок не любив: хвор╕в по два тижн╕, коли доводилося з кимось посваритися. Спати лягав р╕вно о десят╕й, нав╕ть ╕з власного юв╕лею п╕шов спати, не дослухавши в╕тальних промов. Один драматург згадував, як читав свою п’╓су в дом╕ Нечуя. Той слухав, а пот╕м у хат╕ щось клацало й в╕н п╕дстрибував на ст╕льц╕ з криком «╢!». Виявля╓ться, то клацала мишоловка — господар полював на мишей. Про нього ходили анекдоти: що журнали читав не регулярно, а весь комплект наприк╕нц╕ року, ╕ пот╕м переказував ус╕м стар╕ новини з тих журнал╕в. Казав: «Ах, як шкода, що такий-то помер, добрий був чолов╕к!». А той п╕шов з життя ще р╕к тому, про нього вже й думати вс╕ забули. Казали, що в нього бабський характер — недарма ж йому так добре вдалося описати Кайдашиху, бабу Параску та бабу Палажку. У селах над Россю й дос╕ хваляться тим, що прототипи для сво╖х знаменитих баб╕в Нечуй знаходив саме тут, ╕ кожне село хвалиться саме сво╓ю перш╕стю. В╕н в╕рив, що «в кожн╕й людин╕, одколи св╕т живот╕╓, сидить трохи чорта, трохи й Бога, або в декого й багато Бога, ╕ отой Бог вижене колись чорта та й прожене його на очерета та болота». Маючи м’яку вдачу, ╤ван Нечуй-Левицький показував дивовижну тверд╕сть та категоричн╕сть, коли йшлося про свят╕ для нього реч╕. У цьому вдався в батька-священика. Ще в Кишинев╕ написав працю «Про непотр╕бн╕сть великорусько╖ л╕тератури для Укра╖ни та Слов’янщини». ╤шлося не про те, що ця л╕тература «г╕рша» за нашу — ц╕нував Л╓скова, Толстого, Островського, особливо Щедр╕на. Але вважав: рос╕йська л╕тература потр╕бна для Рос╕╖, а нам потр╕бна своя. Гр╕х нашо╖ ╕нтел╕генц╕╖, на думку Нечуя, саме в т╕м, що вона виховалася на рос╕йськ╕й л╕тератур╕, яка п╕дм╕нила власну. Так само категоричним був щодо правопису: «Писати треба так, як люди говорять!». Тому не терп╕в л╕теру «╖», писав не «╖х», а «йих» ╕ т. ╕н. У запов╕тах вимагав, щоб так його друкували «на в╕ки в╕чн╕». Правописн╕ нововведення вважав «галицькою змовою». Нагадував ╕нкв╕зитора, готового спалити й власн╕ книжки, якщо там буде ╓ресь: «Хай краще згорять, н╕ж з отаким правописом!». Живу мову в╕н знав. Пом╕чав русизми, полон╕зми й будь-як╕ ╕ншомовн╕ впливи й уникав ╖х. До реч╕, висл╕в «старанно уникав» вважав польським: «Я сказав би: падковито одмикував — це чисто народний ки╖вський вираз». Казав не «негативне», а «в╕дкидне», не «позитивне», а «покладне». http://gazeta.ua/