Версiя для друку Обговорити в форумi

З ювілеєм!

18 листопада цього року давньому і відданому авторові «Кримської світлиці», поетові, критику, публіцисту, перекладачеві, лауреатові премії імені Олекси Гірника і передовсім педагогові з майже піввіковим стажем Василеві Григоровичу Латанському виповнилося 75 років від дня народження. До розмови з ним і спонукала ця поважна дата. Ми говорили з ним на різні теми як земляки і як колеги: про те, чим і як жив і живе ювіляр, що написав нового, що читає, як оцінює роль освіти в нашій незалежній державі.
— Почну, Василю Григоровичу, з традиційного. Ви, як і я, родом з благословенної Черкащини, щоправда, з різних районів. Цей край іще називають Шевченковим. То яка ж вона, Ваша мала Батьківщина?
— Колись поет Іван Драч пожартував, що кожен другий письменник ганяв у дитинстві курей з городу. Ганяв їх і я в рідному селі Луківці Звенигородського (нині Катеринопільського) району. Ганяв не тільки курей. Уже з четвертого класу пас чужих корів, бо своєї не було. Заробляв за літо на якусь одежину, підручники для школи, зошити. Знаю, що таке суп-затірка, заправлений-перетертий зернятами недозрілого жита з колгоспного поля, хліб з жолудів, оладки з солодкого цвіту акації… Ці «делікатеси» Ви, певне, теж скуштували. Адже ми, діти війни, сповна сьорбнули горя в ті голодні повоєнні роки. Пас я корівок укупі з такими ж пастушками на берегах тихоплинного Тікича.
У цій річечці колись народні месники святили ножі, про неї згадує Тарас Шевченко у поемі «Гайдамаки»: «Гнилий Тікич кров’ю червоніє…». Там, у Луківці, поховані мої батьки, сестра, тітки, дядьки… Давненько вже їх немає. Живе там чимало двоюрідних братів і сестер, позаяк у родині батька було десятеро дітей, в родині матері — шестеро. Півсела з прізвищем «Латанські»…
— Розкажіть, будь ласка, де вчилися. Знаю, Ви хотіли стати студентом престижного Шевченківського університету і — не судилося…
— Іще в шкільні роки я захоплювався художнім словом, друкував статті і вірші в районній газеті, де після десятирічки майже рік працював літературним працівником, аж поки не поїхав на службу в армію. Перші мої школярські вірші друкувалися в дитячих газетах і журналах «Зірка», «Піонерія», «Барвінок»… Тому-то в 1957 році й поїхав вступати на факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. З добрим атестатом зрілості і рекомендацією самої Спілки письменників України за підписом тодішнього голови Миколи Бажана. Окрім того, за мене клопотались мої літературні наставники — поет-земляк Микола Гірник і дитяча письменниця Марія Пригара.
Вступні екзамени я склав на «відмінно» і… не пройшов за конкурсом — не було трудового стажу, який у ті хрущовські роки був начеб обов’язком при вступі до вишу. Згодом я взнав, що моє місце зайняв синок високопоставленого чиновника, хоча він теж, як і я, не мав того трудового стажу. Отакі діла.
— І Ви взялися «підкоряти» Львів?
— Так. Прослуживши три роки в армії, я став студентом філологічного факультету Львівського державного університету імені Івана Франка. І нітрохи не жалкую, що вчився не в столиці, а у Львові. Наші викладачі — професори і доценти Семен Шаховський, Михайло Рудницький, Іван Ковалик, Василь Лесин вчили нас відчувати справжній «смак» рідного слова, мислити по-своєму, не озираючись на авторитети.
— Тобто Ви хочете сказати, що вже тоді учили на літераторів, як це нині роблять у Шевченковому університеті, де на факультеті «Літературна творчість» студентам читають лекції із секретів письменницької праці?
— Зовсім ні. З нас «ліпили» філологів високого класу. А вже потім «у всякого своя доля і свій шлях широкий». Одні ставали вчителями, інші — письменниками і журналістами, як, наприклад, Роман Лубківський, Роман Кудлик, Валерій Тарасов та інші. Я «пішов» у вчителі, оскільки про це мріяв з дитинства, як і про фах журналіста і письменника. Мене, до речі, залишали в аспірантурі при університеті, бо я часто виступав з доповідями на наукових конференціях, два роки очолював університетську літературну студію «Франкова кузня». Відмовився. Хотілось свободи і «свого» хліба. Сорок вісім років віддав учительській роботі на одному місці — в степовому Совєтському районі Криму: вчив діток рідної мови, був і завідувачем районного відділу народної освіти (райвно), і директором школи.
— Гаразд. А як прокладали стежки в літературу? Хто Ваші навчителі?
— Непростими були ті стежки. Я вже згадував, що ще зі школи активно друкувався у всеукраїнській періодичній пресі, у збірниках і альманахах. Один з них — колективний збірник поетів Криму і Херсонщини «Яблуневий цвіт», де я виступав з дитячими віршами. До речі, редактором і упорядником були ви, Даниле Андрійовичу, коли на початку 80-х років минулого (!) століття працювали редактором художньої літератури у Сімферопольському державному видавництві «Таврія».
Та коли «з головою» поринув у педагогічну працю, то Муза, мабуть, образилась на мене за неувагу до неї, і я віршував епізодично більш як два десятки років та писав лише статті на освітянські теми. І тут в 1992 році з’явилася моя рятівниця — газета «Кримська світлиця». Мене, як то кажуть, «прорвало». Пам’ятаєте, в О. Пушкіна «И пальцы просятся к перу, перо к бумаге…». Чи не в кожному номері «Світлиці» публікувались мої вірші для дітей на дитячій сторінці «Журавлик», що згодом виросла до восьмисторінкового дитячого додатку до «Кримської світлиці» «Джерельце». Я вдячний і Вам, Даниле Андрійовичу, і як редактору відділу літератури «Кримської світлиці», а згодом, і як шеф-редактору «Джерельця», і самій газеті «Кримська світлиця», яка стала моєю «хрещеною матір’ю», а Ви — «хрещеним батьком» у подальшій моїй літературній справі.
Завдяки тим публікаціям і, певна річ, давнішим, мене 1995 року було прийнято до Національної спілки письменників України. А мої три поетичні книжки побачили світ трохи згодом. Щодо літературних навчителів, то я їх називав. Повторюсь: у храм Поезії мене ввели Микола Гірник і Марія Пригара (царство небесне їм обом!..).
— Чи не важко поєднувати літературну працю і вчителювання?
— Якби я викладав точні дисципліни, можливо, було б і важкувато. Учительський і письменницький фах як два рідні брати: і той, і той виховує словом. Окрім того, спілкування з дітьми для мене добрий творчий імпульс у пошуку тем і навіть ритму для віршів…
— А якою, на Ваш погляд, має бути література для дітей?
— Книжку, як відомо, витісняють комп’ютер і Інтернет. Потужні «опоненти»! Ось чому ті, хто пише для дітей, повинні зацікавити юного читача і нестандартним сюжетом, і химерними героями, і яскравими малюнками, — одним словом, дивом дивувати, як це робить у своїх повістях неперевершений дитячий письменник-патріарх Всеволод Нестайко. Головне, аби дитині захотілося взяти книжку до рук, але, здається, я відхилився від теми запитання, яка потребує ґрунтовної розмови.
— Чи є у Вас книжки, до яких вряди-годи повертаєтесь?
— Моя «Біблія» на щодень — це «Кобзар» Т. Шевченка. Чимало його поезій знаю напам’ять. Вчуся в нього зачаровувати словом і думками. Періодично перечитую, вслухаючись у стиль і багатющу мову, вітчизняну класику, зокрема твори І. Нечуй-Левицького, П. Мирного, О. Гончара, М. Стельмаха, М. Рильського, М. Вінграновського, Д. Павличка, В. Симоненка, Ліни Костенко…
— Стежите за новинками української літератури?
— Ох, і важке питання! Про новинки дізнаюсь з періодики, перш за все з «Літературної України» і «Кримської світлиці». Одначе ті новинки для мене, сільського вчителя, за сімома замками! Бодай потримати б їх у руках, бо хіба купиш за мізерну пенсію? Та й де купити в глибинці? Через рік-два, може, щось і потрапить на полички сільської бібліотеки, але то вже буде не новеньке. Тож перечитую, знову повторюсь, класику і те, що присилають як дарунок друзі і колеги по перу. Принагідно називаю їхні імена: М. Слабошпицький, О. Шугай, М. Наєнко, В. Дергач, Д. Кононенко, Віктор Стус, Б. Тимошенко, Лідія Огурцова, В. Качула, Т. Гордієнко, М. Вишняк, Ф. Степанов, В. Негода… Спасибі їм сердечне!
— Більшу частину життя Ви віддали школі і, отже, не за чутками знаєте освітянські проблеми. Які, на Вашу думку, нині найголовніші?
— Ця тема дуже широка і вимагає, звісно, непоспішливої розмови. Наша школа, на превеликий жаль і сором, досі не стала глибоко національною, не віддзеркалює душу народу. Не вважайте за патетику, але зараз школа не вчить жити чесно, по совісті. А совість — це вроджений індикатор, який підказує, що є добре, а що — погане. Зіпсований той індикатор. З виховного процесу та й навчальних програм вихолощується загальнолюдський, український, гуманістичний зміст. Дітей більше турбує не духовне, а матеріальне, як і їхніх батьків. А чого варте страшне рішення освітянського міністерства про перехід від 12-річної системи навчання (так і не втіленої в життя!) до 11-річної? Довший термін навчання, звісно, збільшує суму знань. В очікуванні такої «реформи» переробляються підручники, програми і діти змушені вчитися як-небудь і чому-небудь, тобто за тимчасовими підручниками і програмами. Крім того, школи (теж досі!) фінансуються не державою, а батьками — від інвентарю (відра, віники тощо) до закупівлі обладнання для класів і ремонту приміщень.
— І насамкінець. Ваші побажання читачам «Кримської світлиці».
— Любов до Батьківщини-України має бути не в пафосних фразах, а всередині, в серці. Патріотизм — це коли ти своїми вчинками не шкодиш рідній державі і рідному народові, трудишся не тільки для себе, а для блага усіх.
Закінчу рядками своєї поезії, присвяченої нашому Пророкові Тарасові Шевченку, величний 200-річний ювілей якого незабаром ми будемо відзначати:

Є імена, є дати, є події,
Що спалахнуть, мов
блискавка, — й нема…
А він навік — і дія, і надія,
А він, Тарас, —
то правдонька сама!
Живим і мертвим,
і ненародженим
Лишив «Кобзар» —
молитву-заповіт.
Як хліб насущний,
в суєті щоденній
Він з нами, поки сонце,
поки світ!
І скільки б ми його
не величали,
І скільки б не робили
з нього див,
Усе це — мало, мало,
мало, мало, —
Любім Вкраїну.
Так, як він любив!

Спілкувався
Данило КОНОНЕНКО

ЗЕМЛІ СВОЄЇ СИН
В. Г. Латанському

Він за походженням — селянський,
Статурою — козак, атлет.
Василь Григорович Латанський —
Словесник-вчитель і поет.
Провінціал. І з того гордий,
Що не столиці, а селу
Свої натхненні пише оди
І воздає йому хвалу.
Він зна: село — першооснова
Всьому, що родить і цвіте.
Села не буде — зникне мова, —
Коріння наше золоте.
Він вчить дітей любить Вітчизну
Як неньку-матінку свою.
І рідний край, і рідну пісню
У солов’їному гаю.
Свою тополю і калину,
Що хилить грона до вікна.
І нашу славну Україну,
Що в цілім світі лиш одна.
Високий вчинок громадянський
Він творить як громадянин.
Учитель і поет Латанський —
Землі своєї славний син!

Данило КОНОНЕНКО

УСМІХНЕНІ ВІРШІ ПОЕТА ЛАТАНСЬКОГО

В дні листопаду, коли осінь відживає вік,
Свій ювілей святкує світлий чоловік,
Багатий розумом і серцем мудро зрячий,
Василь Латанський – педагог, митець, поет дитячий.

І хто із учителів того не знає:
Латанський ніби жартома навчає.
Помітно прозирає усмішка з-поміж рядків
Поета-вчителя до юних школярів.

У віршах струменить ліричний усміх.
Історії веселі завжди мають успіх,
Адже сюжети їх цікаві, не марудні
Про дітлахів – про їх розваги і учнівські будні.

Дотепні й мудрі вірші на усі смаки
Напам’ять вчать у школах залюбки.
Прості вони, роду не панського –
Усміхнені вірші поета Латанського.

Тож скільки радості приніс поет у світ
Своїми віршами за п’ять десятків літ.
Тому гордитися літами сімдесятьма п’ятьма
Вам варто в цьому світі недарма!

Пишіть, творіть! Хай Слово процвітає
На українській ниві у кримському краї.
Бажаю Вам наснаги для нового злету
Як публіцисту, як досліднику і як поету!

Катерина СТЕПЧИН,
член НСПУ
Ленінський район, АР Крим

Василю Латанському до ювілею
ЗОРЯ

Я вітаю тебе, Васю,
Та й із повноліттям.
Хай бринить воно на часі
Дужокрилим віттям.
 Час хай зло усе змітає
 І веде до щастя.
 Дух хай святості витає
 У твоїх причастях.
І з роси, й води, поете!
Бадьорись всякчасно.
І в твоїм отому леті
Хай зоря не гасне!

Федір СТЕПАНОВ

НАСНАГИ І КОЗАЦЬКОГО ЗДОРОВ’Я!

Шановний Василю Григоровичу! Від імені творчого об’єднання україномовних письменників КРО НСПУ, редакції «Кримської світлиці» та Сімферопольської міської «Просвіти» щиро вітаємо Вас — знаного в Криму і в усій Україні Поета і Вчителя зі славним ювілеєм — 75-річчям!
Життєвої, творчої наснаги Вам і козацького здоров’я!

Михайло Вишняк, голова ТОУП КРО НСПУ;
Віктор Качула, головний редактор газети «Кримська світлиця»; Павло Власенко, голова Сімферопольської міської «Просвіти» ім. Тараса Шевченка

Поет Латанський написав ронделі* –
Про кримський степ зворушливо сказав.
Однак я їх осінніми б назвав,
Бо нотки в них журливі, невеселі.
Як журавлиний ключ повз Білу скелю
Летів й «курли» прощальне посилав,
Поет Латанський написав ронделі, –
Про кримський степ зворушливо сказав.
Про хмарок плин і неба синю стелю,
Про кримський степ, що вже відпочивав
Від буднів літа. І терпляче ждав,
Як буде спати в сніговій постелі…
Поет Латанський написав ронделі.

Данило КОНОНЕНКО

* Рондель (французьке rondell – щось кругле, від лат. rotundus – круглий) – вид закінченого поетичного твору з 13 рядків на 2 рими з повторенням першого рядка тричі, а другого – двічі

Baсиль ЛАТАНСЬКИЙ
РОНДЕЛІ КРИМСЬКОГО СТЕПУ

1
Тут берег мій —
 в Криму гніздо-хатина,
А за Дніпром —
 мій батьківський поріг, —
І суть, і плоть,
 і… непростимий гріх,
Бо той поріг
 давненько вже покинув.
Там вулиці журливо тополині,
І яблуні квітують на зорі…
Тут берег мій —
 в Криму гніздо-хатина,
А за Дніпром —
 мій батьківський поріг.
Там Тікич у віки все плине й плине
В оправі з рідних верб і яворів.
На теплих берегах я постарів,
А й досі на пороги отчі лину.
Тут берег мій —
 в Криму гніздо-хатина.
2
Над кримським степом —
 журавлів ключі
Зібралися у вирій відлітати.
Бентежать душу,
 кличуть вийти з хати,
Полинути за ними в далечінь.
Птахи печальні, трішки помовчіть!
На небеса мені ще ранувато.
Над кримським степом —
 журавлів ключі
Зібралися у вирій відлітати.
Їх не лякають блискавиць мечі —
«Курли» й «курли»
 прощально презавзяте
Ні зупинити, ні перекричати,
Ні вдень не заховатись, ні вночі.
Над кримським степом —
 журавлів ключі.
3
Ясніють хмари, наче білі ружі,
Що здійнялися в небо з квітника
Й пливуть собі —
 справжнісінька ріка! —
Для світу грішного
 величні і байдужі.
Ген там вітряк на обрії нерушно
Когось, либонь, замріяний чека…
Ясніють хмари, наче білі ружі,
Що здійнялися в небо з квітника.
На акварелях літечка навкружних
І сад рясний, й при березі лука,
Й горобчики пірнають сторчака,
Купаючись у дощовій калюжі.
Ясніють хмари, наче білі ружі.
4
Сніги грудневі — молоді рої
Танцюють тихо, трепетно, лапато.
Зима в степу розпочинає свято,
Запрошує на входини свої.
Вже не спинити плину-течії
Зимовим дням, на радощі багатим.
Сніги грудневі — молоді рої
Танцюють тихо, трепетно, лапато.
Ще задзвенять хорали ручаїв,
Лелеки будуть втішно клекотати.
Ти ж, зимонько,
 не будь ледачкувата —
Землицю кримську щедро напої!..
Сніги грудневі — молоді рої.
5
Сьогодні в мене гості — снігурі!
Тож не лютуйте, білі заметілі!
У перехожих лиця заясніли,
І світ немов скупався у добрі.
І сонечко всміхнулось на порі,
Аж бурульки веселку народили.
Сьогодні в мене гості — снігурі!
Тож не лютуйте, білі заметілі!
Ось вам обід, калина край воріт!
Смакуйте, любі, весело і вміло.
А хочте — сядьте на оцей причілок,
Де з бурульками промені у грі.
Сьогодні в мене гості — снігурі!
6
Вмира село. Ні віри, ні надії,
Як цю біду,
мов пошесть, пережить.
Не чути вже
 «Ой чий то кінь стоїть»,
Руїна скрізь, немов пройшли Батиї.
Німує пам’ять і душа німіє.
Свічки тополь
 ще світять у блакить.
Вмира село. Ні віри, ні надії,
Як цю біду,
 мов пошесть, пережить.
Село спилось. Село не молодіє.
Дітей лелека перестав носить.
Хто воскресіння явить ждану мить,
Дасть по руках багатим лиходіям?
Вмира село. Ні віри, ні надії.
7
Це кохання, дивний дар від Бога,
Знову, бач, явилося мені,
Хоч мої вже скроні в сивині, —
Що йому, шаленому, до того!
Утекти, сховатись неспромога.
Розриває серце день при дні.
Це кохання, дивний дар від Бога,
Знову, бач, явилося мені.
В юність би упасти бистроногу,
Перса й губи цілувать хмільні.
Але юнь десь там, удалині,
Приліта лиш з вирію як спогад.
Це кохання, дивний дар від Бога.
8
Світлій пам’яті Валерія Тарасова
Відходять мої друзі, побратими.
Я ж топчу ряст за себе і за них.
Ще біль, бува, за тими не затих,
А вже сумую в споминах за цими.
Вже їхні душі, —
 мовлю не для рими, —
Живуть в словах,
 мов квіти, запашних.
Відходять мої друзі, побратими.
Я ж топчу ряст за себе і за них.
Усі ми в цьому світі повторимі
У дітях, травах, в щасті серед лих,
І на безмежних путівцях земних
Усі єси одвічні пілігрими.
Відходять мої друзі, побратими.

БУЯЛА, ЯК ПЛОМІНЬ
Триптих про Лесю Українку

1
Чернігівка з батькового боку,
Полтавка по матері,
Народилася і вважала
Себе волинянкою.
Не мала постійного дому.
Та цілий світ
Став їй цим домом.

2

«Мені трапилось бачити початок снігової бурі на морі, се була така грандіозна картина хаосу, що я, певне, ніколи її не забуду…»
З листа Лесі Українки
до О. П. Косач (матері),
2 лютого 1898 р., Ялта

Море й море — ген до виднокраю.
Лютий в Ялту студінь навіва.
А на морі — дикі водограї!
А на морі — буря снігова!
Вже й прибої від шаленства бурі
Рвуться в місто у своїй гульбі.
А вона одна навпроти бурі,
Ніби кличе гостю на двобій.
Відшумують шквали. Буде тиша.
І згадає Леся і напише:
«Я вийду сама проти бурі
І стану — поміряєм силу!»*

* Рядки з циклу «Мелодії» в збірці Лесі Українки «Думи і мрії», 1899

3

«Не можна, гріх бути інвалідом, коли так багато роботи…»
З листа Лесі Українки
до О. П. Косач (матері)
24 листопада 1897 р., Ялта

Її душа вельми не вбога
На пісню і на добрий чин.
Орала тяжко перелоги,
Добірне зерно сіючи.
Те зерно — слово, ніби криця,
Не нам промовлене хіба?
Вже стільки літ воно іскриться
І виганя із нас раба.
Учила недругам на подив
Свій край любить не крадькома,
Щоб ми ставали тим народом,
Якого нині ще нема…
В житті буяла, як той пломінь,
І з мужністю була на «ти»…
Мені б такі путі вагомі
В трудах, як Лесині, пройти!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #47 за 22.11.2013 > Тема "Українці мої..."