Версiя для друку Обговорити в форумi

Шевченкіана
На здобуття Національної премії України імені Т. Шевченка

Українці мають право пишатися перед Богом і людством постаттю свого велета духу – поетом і маляром — Тарасом Шевченком. Саме фізична (Кобзар був у кожній хаті в найжахливіші для народу часи!) і, найважливіше, його духовна присутність у свідомості людей зберегли й зміцніли націю. Світова література не знає такого митця, в чиєму слові так пекучо й талановито вкарбувалися б історична пам’ять народу, сваволя кріпацтва й сягнистий погляд у завтрашній день. Слово Шевченка глибинне, бо він підвівся до небаченого, граничного для особистості розуміння буття.
А нині мова піде про публіцистично-документальні книги «Ідемо за Шевченком» та «Шевченків Вільно» (2012). Здавалося, вже перегорнула останню сторінку, але ще й ще хочеться прочитати сторінки, помилуватися репродукціями малюнків Т. Г. Шевченка, перечитати місця, які вразили, розчулили або заінтригували. Це – унікальні видання, ілюстровані кольоровими світлинами, — результат клопіткої роботи двох авторів – українця Віктора Жадька і литовця Раймундаса Лопати, які не просто здійснили подорож містами, селами і містечками, де жив і бував Т. Шевченко, а впродовж трьох років їздили, вивчали історичні місця й архітектурні пам’ятки, працювали в архівах, шукали відповіді на суперечливі думки відносно якоїсь події чи людини. Вони зробили також багато світлин сучасних краєвидів, щоб зіставити їх з малюнками Шевченка-художника, прискіпливо вивчали не тільки дати, а й конкретні місця їх створення. Наприклад, Богданова гора, звідки Шевченко малював «Чигирин з Суботівського шляху», або місце, звідки відкривався найкращий вид для малюнка «Мотронин монастир». Автори використали маловідомі історико-літературні та мемуарні джерела, архівні матеріали, які ще не були в обігу. У книзі широко подані відомості з історії тих країв, якими мандрував Тарас Шевченко, та вичерпна характеристика людей, з якими звела його доля.
Книга «Ідемо за Шевченком» містить сім розділів з промовистими назвами. У першому з них «Геній слова і пензля» автори наголошують, що духовна присутність поета в свідомості українців зберегла нашу націю, що Т. Шевченко, за словами Івана Франка, «…був сином мужика – і став володарем у царстві. Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком – і вказав нові, світлі й вільні шляхи професорам і книжним вченим. Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла ані золота його душі, ані його любові до людей в ненависть і погорду вкрити іржою».
Автори переконують читача, що Шевченко-поет не набагато вищий за Шевченка-художника, у творчому доробку якого 835 творів, живописних полотен, рисунків, ескізів, з них близько 300 — не знайдено. Він — блискучий портретист, із 150 портретних зображень 43 — автопортрети. «На його акварелях, малюнках чути церковний дзвін, спів пташок, відчувається атмосфера козацької слави, сонячна погода, прохолода тихоплинного ставка, стривожений шепіт дерев і неслухняного вітру, пахощі трав», — читаємо в цьому розділі й навіть відчуваємо та бачимо українську природу, в яку був закоханий Тарас.
Другий розділ «Охота і кебета до малярства прокинулася в Тараса змалку» присвячений дитячим рокам Т. Шевченка. Тут детально описані всі села та містечка, якими хлопчина блукав у пошуках учителя-маляра, подана їхня характеристика. Привертає увагу малюнок В. Штернберга з назвою «Покарання різками», і малий Тарас у передчутті екзекуції стоїть перед лавою, чухаючи потилицю і підтримуючи трохи спущені для цього штанці. Про цю дяківську «науку» Штернберг, очевидно, міг дізнатися від самого Т. Шевченка.
Напевне, мало кому відома роль Софії Енгельгардт у житті поета. На противагу чоловіку Павлові Енгельгардту, з його брутальністю і суворим ставленням до кріпаків, дружина Софія була людиною гуманною, жінка повсякчас допомагала панському козачкові вивчати польську й російську мови, дозволяла слухати музику, навіть бути присутнім на уроках французької мови для її дітей.
Працюючи в книгозбірнях, архівах і музеях Києва й С.-Петербурга, Вільнюса і Москви, головну увагу автори приділяли виявленню неточностей чи перекручених фактів у висвітленні життя і творчості Тараса Шевченка. Це стосується, зокрема, знайомства поета з Іваном Сошенком, часу проведення лотереї, одержання «вільної» («відпускної») та кількості людей, до неї причетних. Виявляється, їх було значно більше, ніж нам відомо із ще радянських втаємничених джерел. Одним з таких, наприклад, був поміщик з відомого козацько-старшинського роду Петро Катеринич, в якого поет гостював і намалював вісім портретів — членів його родини. «Прізвище Сошенко з його роду, – пишуть автори, – було тільки в Івана Максимовича; художник «облагородився», додавши до прізвища «енко» в Петербурзі, насправді ж він од діда й батька – Соха.
Загадкова історія і з Богуславським музеєм Сошенка, який відкрився 15 грудня 1973 року: що це будинок Максима Сохи, батька Івана Максимовича, краєзнавці виявили навесні 1954 року. Тут мешкала родина Івана Юхимовича Николенка, історика, автора книжки «Наш край Богуславщина». Навесні в хаті затіяв ремонт і в ніші стіни знайшов теку з документами, які підтверджували, що «Богуславський будинок належав Максимові Сохі».
З розділу «Подорож перша в Україну: студент (1843-1844)» дізнаємося, що Тарас Шевченко виїхав з Петербурга не з Євгеном Гребінкою, а з його товаришем Андрієм Стороженком, героєм війни 1812 року, колекціонером, письменником, етнографом, який зберіг для України неоціненний скарб – «Реєстр Войська Запорозького 1649 року». Цікаво знати, що засновник династії Стороженків Іван, одружившися з донькою Богдана Хмельницького Марією, оселився в селі Іржавці на Прилуччині, яке належало дядькові Марії — Якимові Сомкові. З роду Стороженків і Олекса Стороженко, рідний брат Андрія, письменник, автор оповідань з українського життя, повісті «Марко проклятий» та ін., а також Микола Стороженко, історик літератури, професор Московського університету, автор праць про Тараса Шевченка.
Багато уваги у виданні приділено опису садиби і родини Тарнавських, «славному бджоляру» П. Прокоповичу і ймовірному перебуванню у нього в Пальчиках Кобзаря.
Описуючи перебування Тараса Шевченка в «золотоверхому» Києві, автори докладно аналізують обставини зустрічі його з П. Кулішем і місця, які вони разом відвідували, зокрема й Межигірський монастир. «Був я уторік на Україні, був у Межигорського спаса і на Хортиці, скрізь був і все плакав, сплюндрували нашу Україну «катової віри» німота з москалями, бодай вони переказилися», — напише поет 1844 року в листі до товариша, наказного отамана Азовського козацького війська Якова Кухаренка.
Межигірський монастир у давнину мав тісні зв’язки з Січчю, яка передавала значні кошти на утримання шпиталю для старих запорожців, а багатствами монастир поступався лише Києво-Печерській Лаврі. З 1672 року володів виключним правом призначати священиків на Січ, йому підпорядковувалися Самарська, Лебединська та Левківська лаври. Звідси монахи направлялися на Запорожжя викладати граматику, навчати дітей, козаків різним наукам, просвіщати. Визначну роль у козацькому житті монастир відіграє ще з часів гетьманування Сагайдачного. Кожен запорожець вважав обов’язком побувати в Межигір’ї й поклонитися «Спасу Межигірському», даруючи на пам’ять ікону, лампади, церковні предмети. Срібло й золото направлялося до козацької святині з усіх усюд. Очевидно, не одна сотня турецьких червінців, здобута в битвах, перейшла до монастирської скарбниці, як і скарби похилих вояків, які давали обітницю завершити в ньому останні дні життя та стриглися в монахи. Саме там за переказами деякий час був послушником ватажок Коліївщини Максим Залізняк (1740-1768).
З Києва через Бориспіль і Переяслав Тарас Шевченко поїхав і на Полтавщину. У Полтаві поет побував у будинку І. Котляревського, поклав квіти на його могилу, поставив свічку в дерев’яній церкві, яку й намалював, приїздив у Решетилівку, історію якої добре знав.
Про перебування поета в Полтаві нагадує «дуб Шевченка», посаджений місцевою «Громадою» 6 травня 1861 року в час перепоховання поета в Україні. Тоді громадівці постановили: в день похорону Шевченка в Петербурзі відслужити молебень в Успенській церкві, але отець-ключар відмовився. Дозвіл дав єпископ Полтавський Олександр, відомий тим, що 1865 року відкрив пам’ятну плиту над могилою Петра Калнишевського на Соловках.
У свій другий приїзд в Україну (1846 року) поет відвідував маєток П. Галагана в Дігтярях, Густинський монастир, Прилуки, Кралевець.
Не пізніше вересня Т. Шевченко вдруге відвідав Суботів і Чигирин, Кирилівку, Звенигородку, Лисянку, Вільшану, Умань, Корсунь, Черкаси. Через села Мельники й Кресальці дістався Холодного Яру й Мотрониного монастиря, поїхав на Канівщину, знову на Полтавщину. Важко знайти на українській землі населений пункт, де б не побував Кобзар, зокрема Миргород, Лубни, Великі Сорочинці, Нові Сонжари, Велика Бачачка, Веселий Поділ, Кобеляки, Хорол, Переяслав. Всі ці місця автори видання відвідали, описали історію створення тут Шевченкових малюнків та населених пунктів, сфотографували сучасні краєвиди, зіставивши їх з малюнками.
Восени 1846 року Т. Шевченко як член Археологічної комісії дістав нагоду пізнати і волинську землю.
У розділі «Подорож третя в Україну: в козацький край, щоб одружитися і збудувати хату» йдеться про перебування Шевченка у маєтку Д. Хрущова на хуторі Лихвин Лебединського повіту, де заприятелював з братами Залеськими. Звідси він поїхав у Богуслав і через Вільшану — востаннє до Кирилівки. А 13 червня 1859 року Т. Шевченко уже у Прохорівці, у професора Михайла Максимовича, який у 1841 році оселився на Михайловій горі. Тут прожив поет більше тижня, подарував дружині Максимовича автограф вірша «Садок вишневий коло хати», намалював портрети подружжя.
Михайло Максимович, знаючи про заповітну мрію Т. Шевченка назавжди оселитися на рідній землі, запропонував йому частину своєї садиби, про що поет написав брату Варфоломію: «Максимович уступив мені таке саме добро, як і в Парчевського, тільки не коло Дніпра, от моє лихо! Видно Дніпро, та здалека, а мені його треба коло порога».
З Прохорівки Тарас Григорович дістався села Межиріччя до поміщика Парчевського з метою придбання ділянки землі для власної оселі. Омріяна хата над Дніпром була для нього узагальненим образом щастя, яке він бачив у своїх снах. Оскільки Шевченку не вдалося в Межиріччі домовитися про купівлю місця для побудови хати, він поїхав у с. Пекарі, яке теж було власністю Парчевського. Про облюбоване ним місце між Пекарями й Каневом Т. Шевченко потім напише Варфоломію: «...мені й вдень, і вночі сниться та благодать... Дніпро і темний ліс попід горою». Поміщик побоявся мати своїм сусідом бунтівного поета і відмовився від переговорів. Під час обміру ділянки між Т. Шевченком і службовцем Парчевського відбулася «богословська» суперечка, яка й стала приводом для арешту поета. 13 липня Т. Шевченко був заарештований за кілька кроків від саду Максимовича за наклепницьким доносом. Через Мошни «бунтівника» привезли до Черкас у будинок священика Макровського. Поки жандарми вирішували долю поета, Шевченко знайомився з містом, написав поезії «Сестрі», «Колись дурною головою», зробив малюнок «У Черкасах». Сфабриковану справу з приводу «богохульства» закрили за браком доказів, але заборонили Шевченку оселитися в Україні – Тарас Григорович змушений був повернутись до Петербурга.
Розділ книги «Вічний шлях в Україну: домовина» присвячений останнім дням життя нашого поета-страдника, поета-пророка, незбагненного апостола, його смерті і похорону в чужій стороні і останній дорозі додому на вічний спочинок на рідній землі — на заповітній землі Чернечій.
Смертельно хворий Тарас Шевченко уже майже не виходив із майстерні в будинку Академії мистецтв. На останньому автопортреті бачимо стримані кольори, чорні тони, опущений долу байдужий погляд. Складається враження, що Шевченко віддаляється, розчиняється в тумані з невеселими думами про «далеку дорогу», хоч душа його ще рветься в Україну.
Пророчими є слова: «Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя. Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори» (І. Франко).
Видання «Ідемо за Шевченком» та «Шевченків Вільно» — Віктора Жадька та Раймундаса Лопати, завданням якого було відтворити також обставини життя Т. Шевченка з осені 1829 року до осені 1830 року у стародавньому прибалтійському Вільно. У цьому європейському місті шістнадцятирічний Тарас здобув два важливі досвіди: по-перше, ступив на шлях професійного вишколу — пройшов науку під керівництвом справжніх малярів, зокрема відомого художника-портретиста Яна Рустема, а по-друге, відкрив людську гідність у собі і вперше зустрівся з національною проблемою, що опісля переродилася в нього у концепцію національної гідності.
Але на час його перебування у Вільно припадає ще важливіший (з точки зору досліджуваної теми авторами) епізод – перше свідоме Тарасове кохання – хлопець заприязнився з дівчиною-полькою Ядвигою (Дзюня, Дуня) Гусиковською (Gsikowska). Красуня народилася у Варшаві, але по смерті батьків жила в тітки у Вільно. Хоч Дуня працювала швачкою, вона була грамотною і цікавилась тодішнім бурхливим культурно-політичним рухом студентства. А це були вагомі роки польського національного відродження: молодь була охоплена системою агітаційної мережі. Дуня за традицією польської жінки відмовилася вживати іншу мову, крім польської. Це ж змусило й Тараса вивчити польську мову, що опісля дуже йому придалося. Під керуванням Дуні Шевченко зачитувався творами А. Міцкевича та польською революційною літературою. Закохані простудіювали разом також деякі твори історика й публіциста Йоахима Лелевеля. Тарас на все життя зберіг добру пам’ять про Дуню — у своєму «Журналі» 5 вересня 1857 року він записав: «Уві сні бачив церкву святої Анни в Вільні та любу Дуню, чорнобриву Гусиковську, яка молилась у цій церкві». Про Віленський період життя Тараса Шевченка написано у книзі «Шевченків Вільно» — цікаво, ґрунтовно та захоплююче.
Видання «Ідемо за Шевченком» та «Шевченків Вільно» – результат копіткої пошукової роботи авторів – українця і литовця, які упродовж багатьох років проїхали увесь шлях, яким мандрував Тарас Шевченко, тричі приїздивши в Україну. Вперше в Шевченкознавстві з об’єктивною достовірністю вказані місця, які художник змалював і подано їхні сучасні світлини, написана історія створення малюнків та краю, який відвідував Тарас Григорович, людей, з якими зустрічався.
У своїх публіцистично-документальних роботах В. Жадько і Р. Лопата засвідчують низку важливих, актуальних проблем Шевченкознавства, використовуючи маловідомі історико-літературні та мемуарні джерела, а то і зовсім невідомі архівні матеріали. У книгах використано багатий матеріал культурно-компаративістського і культурно-герменевтичного характеру та є цінним внеском у Шевченкіану. Тому всебічно підтримую ці кандидатури на здобуття Національної премії України імені Т. Г. Шевченка.

Лідія ОРЕЛ,
етнограф, дослідник народної культури Батьківщини Тараса Шевченка

В. Жадько на Тарасовій горі. Канів, 2008 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #47 за 22.11.2013 > Тема "Українці мої..."