Версiя для друку Обговорити в форумi

Право

Загальна декларація прав людини, яку було прийнято і проголошено на засіданні Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 року (далі — Декларація), ось вже шістдесят п’ять років слугує взірцем правової демократії і є орієнтиром для здійснення захисту прав людини у багатьох країнах світу.
Свого часу Україна, тоді — УРСР, також підписала, щоправда, із застереженнями цей міжнародний правовий акт і взяла на себе зобов’язання щодо його виконання. Окремі положення Декларації було враховано та внесено відповідні зміни до вітчизняного законодавства, що призвело до демократизації норм Кримінально-процесуального кодексу при його розробленні та прийнятті 28 грудня 1960 року. Набуття Україною незалежності сприяло подальшій імплементації положень Декларації до національного законодавства, зокрема, кримінально-процесуального. Так, новий Кримінальний процесуальний кодекс України (далі — КПК, Закон), який набув чинності 19 листопада 2012 р., змістовно зорієнтований на положення Декларації, насамперед, щодо обов’язкового дотримання прав людини у перебігу кримінального провадження та судового розгляду кримінальної справи. Але більш важливим є те, наскільки повно та наскільки успішно фактично здійснюється реалізація цих норм Декларації у національному законодавстві, зокрема у чинному КПК. Відповідь на ці запитання може і має дати тільки практика як єдиний критерій істини, а також реальний стан справ у сфері кримінального судочинства. Разом з тим, статистика і правозастосовна практика протягом року чинності нового КПК свідчать, що існують проблеми і певні розбіжності, оскільки кримінально-процесуальні гарантії далеко не завжди забезпечують надійний захист прав і свобод людини. На наш погляд, заслуговує на увагу, як такий, що дає змогу отримати відповіді на ці та інші запитання, змістовно-порівняльний аналіз норм Декларації, які безпосередньо визначають права людини та норм чинного КПК, якими визначено завдання кримінального провадження в Україні.
Отож Декларація (ст. 3) визначає, що «кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканність (тут і далі виділено мною — Р. С.)». Зазначені права є природніми та мають бути найбільш надійно захищені законом і забезпечені державою стосовно кожної людини. Серед завдань кримінального провадження (ст. 2 КПК) визначено, без сумніву, важливе завдання — захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження. Але, як бачимо, замість забезпечення захисту прав людини, її життя, свободи, особистої недоторканності, до переліку яких можна долучити й здоров’я, КПК містить узагальнююче — «захист особи», а також захист «прав», «свобод» та «законних інтересів», але лише учасників кримінального провадження.
Не менш важливим завданням вітчизняного кримінального провадження, яке тісно кореспондується з правами людини, визначено завдання «…забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожен, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений». Як людина, що має досвід слідчої діяльності, можу засвідчити: розв’язання зазначених завдань важке і складне, а тому потребує належного рівня фаховості, добросовісності та порядності від співробітників оперативних підрозділів, слідчих, прокурорів, суддів і адвокатів. Будь-яка, навіть одна, слабка ланка у цьому ланцюгу чи чиєсь зловживання неминуче призведуть до порушення ЗАКОНУ, до порушення прав когось із людей — учасників кримінального провадження.
Завдання «швидкого розслідування» у загальному сенсі полягає у тому, що розслідування справи має бути проведено у можливо короткий термін, але без шкоди для якості та повноти і не пізніше строків, визначених законом. Чинний закон (ч. 1 ст. 219 КПК) визначає, що досудове розслідування повинно бути закінчено: 1) протягом одного місяця з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні (нею — Р. С.) кримінального проступку; 2) протягом двох місяців з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні (нею — Р. С.) злочину. Але чи дотримуються цих строків органи дізнання та слідчі? Як свідчить практика — не завжди. І причини цьому бувають різні. Крім випадків безпідставного порушення строків розслідування, виникає об’єктивна неможливість закінчити розслідування у визначені законом строки. А тому існує додаткове розслідування, тобто продовження його строку в порядку, передбаченому законом. Згідно з ч. 2 ст. 219 КПК строк досудового розслідування може бути продовжений від дня повідомлення особі про підозру: 1) до двох місяців — у вчиненні кримінального проступку; 2) до шести місяців — у вчиненні злочину невеликої або середньої тяжкості; 3) до дванадцяти місяців — у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину. І ніяк не більше.
Вимога повноти розслідування означає, що мають бути встановлені всі обставини вчинення кримінального правопорушення, мотив і мета його вчинення, винуватість особи, яка його вчинила, вид і розмір шкоди, а також обставини, що впливають на ступінь тяжкості правопорушення, обтяжують чи пом’якшують покарання, тобто визначений законом предмет доказування у конкретному кримінальному провадженні (ст. 91 КПК). А ось розв’язання завдання неупередженості розслідування та судового розгляду, як і визначення розумного строку судового розгляду, оцінка доказів за своїм внутрішнім переконанням — є, на нашу думку, категоріями не стільки правовими, скільки етично-філософськими, які залежать, насамперед, від совісті, шляхетності та порядності окремого слідчого, прокурора, судді.
Щодо судового розгляду, то в суді першої інстанції він має бути проведений і завершений протягом розумного строку (ст. 318 КПК). За такими ж правилами, з урахуванням певних особливостей здійснюється й апеляційний розгляд, тобто перегляд рішення суду першої інстанції (ч. 1 ст. 405 КПК). Такий підхід і надання суддям права особисто визначати «розумний строк» судового розгляду сам по собі не може вважатися ні поганим, ні добрим. Разом з тим, відсутність певного крайнього строку на практиці подекуди призводить до того, що судовий розгляд з різних, нерідко й суб’єктивних причин невиправдано затягується, що не сприяє захисту прав, зокрема, потерпілої від злочину людини, як і прав цивільного позивача у справі. Касаційне провадження має бути відкрито протягом п’яти днів з дня надходження касаційної скарги, якщо немає підстав для залишення скарги без руху, повернення її скаржнику або відмови у відкритті касаційного провадження (ч. 1 ст. 428 КПК). Протягом десяти днів після відкриття касаційного провадження суддя-доповідач має здійснити підготовку касаційного розгляду, а після завершення підготовчих дій та отримання матеріалів кримінального провадження — постановити ухвалу про призначення касаційного розгляду (ч. 1 і 3 ст. 430 КПК), який здійснюється згідно з правилами розгляду в суді апеляційної інстанції з урахуванням особливостей, передбачених законом (ч. 1 ст. 434 КПК). Важливо дотримуватися цих строків, як і процедури, визначеної Законом.
Розв’язання завдань щодо швидкого і повного розслідування та встановлення особи, яка вчинила злочин, у більшості випадків буде означати й розкриття злочину та свідчити про невідворотність покарання. Якщо ж звернутися до офіційної статистики, то з’ясується, що значна кількість злочинів, особливо крадіжки особистого майна громадян та інші, тривалий час залишаються нерозкритими. Наприклад, якщо взяти до уваги криміногенну ситуацію в Криму, то за останні роки резонансні, не виключено, що замовні, вбивства голів сільських, селищних і міських рад все ще залишаються нерозкритими. Крім того, і про що добре відомо працівникам правоохоронних органів, існує й латентна злочинність, зокрема, щодо статевих злочинів, розкрадань, хабарництва, шахрайства, яка становить, за оцінками фахівців, не менше 20-30 відсотків до загальної (офіційної) кількості злочинів. Такий стан речей з розкриттям злочинів, будь то побутові крадіжки, грабежі, розбої чи вбивства, свідчить про недостатній рівень фаховості працівників правоохоронних органів і відповідно про неналежний захист конституційних прав людини. Крім того, визначене завдання «забезпечення повноти розслідування і судового розгляду» не може, на нашу думку, замінити таку вимогу, як всебічність, а неупередженість — об’єктивність розслідування та судового розгляду і чого, на жаль, не передбачено серед завдань кримінального провадження (ст. 2 КПК) та що є важливим у справі успішного здійснення ефективного захисту людини від кримінальних правопорушень.
Стаття 5 Декларації визначає: «Ніхто не повинен зазнавати тортур або жорстокого, нелюдського, або такого, що принижує його гідність, поводження і покарання». А також: «Ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання» (ст. 9). У цьому контексті актуальним, з урахуванням сучасних українських реалій, на наш погляд, є завдання кримінального провадження, яке визначає, щоб «жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу». Насамперед, йдеться про недопущення необґрунтованого (тобто незаконного — Р. С.) застосування заходів забезпечення кримінального провадження, а саме: приводу, накладення грошового стягнення, обмеження у користуванні спеціальним правом, відсторонення від посади, вилучення майна, арешту, затримання особи чи застосування запобіжних заходів (ст. 131 і глави 10-18 КПК) або ж необґрунтоване, безпідставне проведення слідчих (розшукових) і негласних слідчих (розшукових) дій (глава 20 і 21 КПК). Найбільш тяжким порушенням прав людини є ухвалення незаконного або необґрунтованого вироку чи іншого судового рішення у кримінальній справі (ст. 370 КПК).
«Всі люди рівні перед законом і мають право без будь-якої різниці на рівний їхній захист законом…» — визначає стаття 7 Декларації. Якщо звернутися до змісту завдань, визначених КПК, то він містить ще одне важливе для будь-якої демократичної, правової держави завдання «…щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура». Вбачається, що саме дотримання належної (визначеної законом — Р. С.) правової процедури є важливою гарантією захисту прав і законних інтересів усіх суб’єктів кримінального провадження. Зокрема, йдеться про прийом поданої заяви чи повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення і своєчасне (не пізніше 24 год.) внесення про це відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань, дотримання правової процедури у перебігу розслідування, зокрема, при визначенні підстав і провадженні слідчих (розшукових) дій та розгляду справи в суді першої інстанції, а також апеляційного та касаційного розгляду.
У справі забезпечення та захисту прав людини у кримінальному провадженні важливим є можливість отримання нею необхідної правової допомоги. Конституція України (ч. 1 ст. 59) гарантує кожному право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Такий закон дійсно існує. Прийнятий ще у 2011 році Закон має назву: «Про безоплатну правову допомогу». Надання первинної безоплатної правової допомоги Законом покладено, крім органів виконавчої влади, на органи місцевого самоврядування, тобто сільські, селищні, районні ради. По-перше, минув рік, а населення не скрізь навіть знає про існування цього Закону, а по-друге, майже нереально отримати там необхідну, а головне — кваліфіковану правову допомогу через відсутність фахівців-юристів. А ось вторинну, тобто у кримінальних справах, безоплатну правову допомогу через Центри надання такої допомоги при управліннях і відділах юстиції мають надавати лише адвокати. І взагалі захист у кримінальних справах тепер здійснюють виключно адвокати, що означає не що інше, як монополію у справі здійснення захисту. Це також закріплено й у новому (набув чинності 15 серпня 2012 року) Законі «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Аналогічного змісту норму знаходимо й у ст. 45 КПК. Але ж Конституція України (ст. 59) чітко визначає, що кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. І будь-якого винятку, наприклад, про те, що захист у кримінальному провадженні здійснюють тільки адвокати, Основний закон держави не містить. Запитання до тих, хто читає ці рядки: «А кого б Ви хотіли мати захисником для себе: фахового, досвідченого юриста, який не має свідоцтва на право займатися адвокатською діяльністю чи адвоката з Єдиного реєстру адвокатів, який має неякісну репутацію та ще й бере за це чималі гроші?». Запитання, як кажуть, риторичне, а відповідь є очевидною. Отже, головним є довіра до захисника, якість надання ним юридичних послуг та ефективне здійснення захисту, а не наявність «адвокатської ліцензії». До того ж тепер позбавлено права бути захисником навіть близьких родичів обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, як це передбачав попередній КПК (ст. 44), що є певним звуженням прав громадян України.
Запровадження у вітчизняному кримінальному процесі такого правового інституту, як медіація (ст. 468 КПК), передбачає укладення угоди про примирення між потерпілим і підозрюваним (обвинуваченим) та нібито теж має на меті захист прав, оскільки дає можливість не призначати винуватій особі реального покарання. Разом з тим, таке примирення можливе лише за виконання певних умов. Так, важливою умовою медіації є її матеріальна складова, а саме — згода підозрюваного чи обвинуваченого відшкодувати збитки, завдані потерпілому. Тобто питання, чи понесе винуватий реальне покарання або буде він на свободі — безпосередньо залежить від його матеріального статку й фінансових можливостей. Отже, про рівні можливості щодо реалізації права та вільного доступу всіх до медіації йтися не може.
Щодо здійснення судочинства і функціонування судової системи, то Декларація містить такі важливі положення: «Кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй Конституцією або законами» (ст. 8); «Кожна людина для визначення її прав і обов’язків і для встановлення обґрунтованості пред’явленого їй кримінального обвинувачення має право на підставі повної рівності на те, щоб її справа була розглянута прилюдно і з додержанням усіх вимог справедливості незалежним і безстороннім судом» (ст. 10); «Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, доки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту» (ст. 11). Про можливість отримання безоплатної правової допомоги і монополію «адвокатського захисту» — вже вказувалося. А от стан судівництва, зокрема й факти вибіркового правосуддя, змушують наших громадян вдаватися до крайніх заходів і шукати справедливості в Європейському Суді з прав людини. Збільшення звернень і справ, які розглянуто останніми роками Європейським Судом з прав людини за позовами громадян України проти своєї держави, та кількість позитивних рішень, а також чималі суми грошових стягнень — свідчать про те, що далеко не все гаразд з вітчизняним правосуддямі суддями, які його здійснюють. Закон України від 7 липня 2010 року «Про судоустрій і статус суддів» (так звана «Мала судова реформа»), який зміцнив суддівську незалежність і покращив матеріальне становище суддів, на жаль, суттєво не вплинув на зменшення кількості суддівських помилок і зловживань. Звичайно, це суб’єктивне, оціночне судження. Але ж є і соціологічні дослідження з цієї проблеми, а головне — громадська думка та певний негативний імідж суддів у суспільстві.
У новому КПК (ст.ст. 480-482) закріплено особливий порядок кримінального провадження стосовно народного депутата України, судді Конституційного Суду і професійного судді, а також присяжного і народного засідателя (при здійсненні ними правосуддя), кандидата у Президенти України, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, голови Рахункової палати, його заступників, головного контролера та секретаря палати, депутата місцевої ради, адвоката, Генерального прокурора України та його заступника. Особливий порядок кримінального провадження, а саме: письмове повідомлення про підозру, особливий порядок притягнення до відповідальності, затримання і обрання запобіжного заходу є відмінними та певною мірою дискримінаційними відносно всіх інших громадян України. Крім того, новий КПК (ч. 9 ст. 31 КПК) передбачає здійснення кримінального провадження (судового розгляду — Р. С.) шляхом утворення особливого (за складом — Р. С.) суду для тих службових осіб, які займають особливо відповідальне становище. Але згадаймо, що у ст. 7 Декларації визначено: «Всі люди рівні перед законом і мають право без будь-якої різниці на рівний їхній захист законом» і норму Конституції України, а саме ч. 1 ст. 24, яка визначає та гарантує: «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом». Невже і тут потрібно, щоб Венеціанська комісія робила застереження та виправляла наш КПК?
Підсумовуючи, вважаємо за доцільне підкреслити, що не тільки змістовна кореляція норм нового КПК і норм Декларації є важливими для кримінального провадження, зокрема для забезпечення надійного захисту прав людини. Не менш важливими та такими, що заслуговують на увагу, на нашу думку, є положення, що їх містить Преамбула Декларації, зокрема таке: «…необхідно, щоб права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення». Якщо взяти тільки три найбільш резонансні події, що відбулися в Україні у 2013 році, пов’язані з дотриманням прав людини, — «Врадіївську справу», штурм Київської міської державної адміністрації і мітинг протесту біля Полтавської міської ради, то стає зрозуміло, що попри все вони були спрямовані не стільки, а точніше, не тільки проти міліції, голови КМДА чи голови міськради. Вони були протестом проти влади, проти існуючої системи, яка не тільки не захищає законні права людей (на захист від злочинів, на свободу вибору, на гідне життя), а й сама їх порушує. А тому серед завдань кримінального провадження (ст. 2 КПК) має бути, на наш погляд, і таке превентивне завдання, як «забезпечення захисту людини від протиправних діянь і рішень органів влади та їхніх посадових осіб». Як гарантія влади народу і захисту прав людини, визначених Декларацією, в Основному законі держави має бути закріплено право народу України на збройний протест у разі спроби будь-ким встановити диктатуру чи узурпувати владу в країні.

Роман САВОНЮК,
доцент, кандидат юридичних наук,
заслужений юрист АР Крим

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #47 за 22.11.2013 > Тема "З потоку життя"