Версiя для друку Обговорити в форумi

ОТАК ЖИВЕМО...

Пригода сталася біля залізничних кас попереднього продажу квитків у Сімферополі, жорстока, курйозна і навіть патологічна по своїй суті. Дмитро Степанович Омелянюк, вісімдесятирічна хвора, майже сліпа людина, мав намір купити квиток до Ковеля, на свою батьківщину, де ближче до рідні зимує вже багато років поспіль. Аби дістатися до кас, сів на «маршрутку», що дозволяло вийти якнайближче від місця призначення. Аби посприяти майже безпомічному чоловікові, водій попросив допомогти йому вийти з автобуса і провести до кас першого ліпшого перехожого.
Було близько полудня. Скромне, але старанне осіннє сонечко нагріло повітря ледь не до 20 градусів. Дмитро Степанович попросив проводжатого взятися за одну ручку своєї торбинки, а іншу тримав сам, при цьому на всякий випадок зауваживши, що в ній, окрім двох пиріжків, нічого немає. Власне, міг би і не підстраховуватися, бо його зовнішній вигляд говорив сам за себе. Це тому, що мешкає Дмитро Омелянюк один, а ходити за обновками, коли нічого не бачиш, — просто нереально. Тож і одягався в те, що купляв значно молодшим і здоровішим, після чого згорбився, схуднув, скромний одяг зносився, і взагалі викликав співчуття, бажання хоч трішки полегшити його долю.
Та, як виявилося, подібні емоції виникали не у всіх. Те чудовисько, що простягло йому біля «маршрутки» руку, повело старенького не до кас, а у власний двір, що знаходився з ними поряд, а коли той почав хвилюватися, запустив руку в нагрудну кишеню чоловіка (бо без грошей за квитком не ходять), та, не знайшовши там очікуваного, схопив інваліда за горло і став погрожувати йому ножем.
Коли Дмитро Степанович почав кричати, вихопив з його рук торби (їх було дві) і зник. Речі повернули старенькому сусіди цього недолюдка, які, ймовірно, добре знали його вдачу і одразу збагнули, що сталося. Вони провели потерпілого до залізничних кас, де касирка зателефонувала в міліцію.
Ще у війну, підлітком, Дмитро Омелянюк разом з батьками доглядали двох євреїв, яких вони переховували від фашистів. Через багато років колишній хлопчина отримав почесне звання Праведника України і присвятив своє життя пошукам інших людей, які так само колись ризикували.
Подібні речі фашисти не прощали і розстрілювали цілі сім’ї. Але для Омелянюків усе минулося. І ось тепер, через 70 років після перемоги, пан Дмитро знову відчув страх і огиду, бо це теж ворог, фашист, лише вони не жаліли ні старих, ні малих.
Проте до міліції справа так і не дійшла – не з фізичними даними Дмитра Степановича шукати правди в таких інстанціях. Маючи чималий досвід безрезультатного спілкування з правоохоронцями, не взялася допомагати йому і я.
А для декого це ж пречудово: поки лише точаться розмови про свободи людини і про те, куди ж Україні треба вступити, аби вони таки були, у нас процвітають свободи для нелюдів та всілякої шантрапи. І суспільство деградує. А той, хто не відбирає у інваліда торбу, знаходить якийсь інший спосіб поживитися за рахунок ближнього.
Навпроти тих же самих залізничних кас, через дорогу, на відстані у сто метрів знаходиться агенція повітряних сполучень, де можна придбати квиток на літак. Три роки тому, влітку, мене «причарував» папірець, що був прикріплений на дверях цієї агенції. Там повідомлялося, що довідка про місцезнаходження залізничних кас коштує 1 гривню. Ось яка вона, наша кримська гостинність, так працюємо на підвищення іміджу нашого курортного краю, а приїжджим додаємо бажання поповнювати кримський бюджет! Дарма що з порога агенції каси видно, як на долоні, треба лише знати, в який бік дивитися.
Тоді це мені нагадало зачинені двері в туалетах сьомої міської поліклініки, які відчинялися лише для тих, хто купляв «вхідний квиток» вартістю у 30 копійок (сума така скромна, бо це досить давні події). Але набігало чимало, коли ледь не увесь день проводив у чергах.
І у кожного – своя низка подібних вражень, дивних і диких, до яких ми поступово звикаємо і ставимося все спокійніше. А у нашій Конституції все ще головною цінністю виголошується людина. За радянських часів нас лякали капіталізмом, де нібито існує культ грошей, а людина людині – вовк. Починаю вірити, хоча раніше все це вважала пропагандистськими штучками.
Тішить лише, що ще, окрім отакої «піни», є й нормальні люди, з допомогою яких Дмитро Степанович чи не щорічно відвідує очну лікарню ім. Філатова, що в Одесі, де після лікування його зір становить «аж» 4 відсотки. З допомогою добрих людей їздить він і до Ковеля, ще й нашу «Світлицю» розвозить з собою, і взагалі живе активним життям. І ці випадкові люди, які, відриваючись від своїх справ, стають його «очима», дозволяють сподіватися, що темні сили ми таки переможемо.

Тамара СОЛОВЕЙ

Потерпілий від цього неправедного світу Праведник України Дмитро Степанович Омелянюк в редакції «Кримської світлиці»

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #47 за 22.11.2013 > Тема "З потоку життя"