Версiя для друку Обговорити в форумi

(ФРАГМЕНТИ)

Замерзають жерделі
У жахливій хурделі.
Навіть сонце холоне...
Стукотять ешелони,
Гуркотять ешелони.
Там — біда,
там — страждання,
Там — дитяче ридання...
І гудуть паровози.
А чиї везуть сльози?
Трударів невсипущих,
Куркулів проклятущих,
Тих, що сіють пашницю,
Жнуть добірну пшеницю,
Золоті ставлять копи
Для всієї Європи.
Очі піт заливає,
А куркуль ще й співає,
А куркуль ще й регоче —
До колгоспу не хоче.
Через те і вивозять,
У теплушках морозять,
Щоб хребет твій зламати,
Українонько-мати.
Конвоїри-дебіли
Їх везуть у сибіри,
На мордовські майдани,
Мордувать в магадани.
Соловки з Колимою
Їх домучать зимою.
Терплять все земледухи,
А підпилі кожухи
Садонуть ще й прикладом:
«Так, хохлы, вам и надо!».
І гудуть паровози:
«Гу-у! В тай-гу-у! У морози!».
Їх везуть напропаще.
Тільки й вдома не краще…
Вимітають «буксири»
Все: до грудочки сиру,
До стаканчика солі,
До торбинки квасолі,
До зернинки у ступі,
До пшонинки у супі,
В недоваренім супі...
Не варилась вже страва,
Не барилась кістлява...
Ой, як хочеться їсти!
Трудно з припічка злізти:
Мруть і мруть головчани,
Особливо ночами.
Мруть і мруть подоляни,
По Вкраїні — селяни.
Псів, ворон поз’їдали...
Мор створили вандали:
Пріють гори пшениці
У райцентрах, в столиці.
Охоронці-солдати
Вміють в ціль попадати.
Мруть і мруть подоляни,
По Вкраїні — селяни.
Півчі їм не співають,
В трунах їх не ховають:
Із гарби — у кагати.
Мчать чорти помагати.
Хто послав тих антипок?
А Люцифер-Антихрист.
Часом на кладовище
Викидали й живих ще,
Щоб не їхати завтра.
Це не вигадав автор,
Бо й мене вже поволі
Їздові оті кволі
Впхать в гарбу намагались,
Та сестра зняла галас…
Світе наш, білий, милий,
Красний нам до могили,
Не до всіх ти ласкавий,
Та до смерті цікавий.
Любий ти до нестями...
Я не хочу до ями!
Лине спів солов’їний,
Гине пів-України...
А чи в світі те знають,
Як тут люди конають?
Як бабусі від муки
Склали хрестиком руки?
Як матусі ридають
Й дітенят поїдають,
Серденят поїдають,
Потерявши розсудок
За страшних сорок суток
На борщі з лободою,
На хвощі з чередою…
Люди й в голоді різні.
Рвуться нерви й залізні...
Той не втратив ще духу,
Той кляне голодуху,
Той вождів проклинає...
І немов долинає:
«Ми дали хліб для ринку,
Міжнародного ринку.
Дайте й нам
 хоч скоринку!».
Зов лунає по світу,
Та немає одвіту...
Люди мруть щогодини
Цілі сім’ї-родини.
Їм не грають оркестри...
Є ж брати у них, сестри
На Кубані, за Доном,
А найбільш —
 за кордоном.
Як Збручем розділяли –
Тіло мов розпиляли...
Браттям й сестрам чувати —
Рвуться нас рятувати...
Львова хліб й Станіслава
Не пускає держава!
«Голод? Де? Ми при хлібі.
Комуністам спасибі!»
Вже ніхто не рятує.
Князь пітьми бенкетує.
Смерть над краєм витає,
І немов долітає:
«Над Дінцем, коло Богу*
Віддаєм душу Богу.
Як хотілось нам жити –
Плавить сталь, сіять жито,
Гарні вірші творити,
Судна, дереворити...
Добувати вугілля,
Майструвати дозвілля,
З класом пісню співати,
Щоб цвіла, як блавати!
Школярів ми б навчали,
Щоб, де слід, не мовчали,
Щоб Вітчизну любили...
Нащо ж нас погубили?!»
Ширші скрізь кладовища,
Довші скрізь кладовища.
Вищі скрізь кладовища.
І земля стала вища...
Батька-матір згадаю
І гукаю до раю:
«Любі тату і мамо!
Всім ділились ви з нами…
Вам давали в артілі
Аж по скибці зжовтілій
Гіркувато-глевкого,
Та смачного такого!
Ви хлібцем тим ділились,
Хоч од вітру хилились.
Ночі думку зіткали:
Чом до міст не тікали?
Стерегли залізницю,
Як державну границю.
Кривуляєш до міста –
Стрінеш опір чекіста.
Він наказ пам’ятає:
Як овець, завертає.
А захочеш тікати –
Можеш кулю спіткати…
А якщо і прорвешся,
Хліба не розживешся:
Він — за бони, за злото...
Де ти, чорна робото?
Ну іди тягать трупи,
Доки ляжеш до купи…
Голод — й ти — безпорадько.
Він не тітка й не дядько.
Він пощади не знає –
Так хребет позгинає,
Так покривить коліна,
Що не тре й Сахаліна,
Соловків, Магадану...
Ноги — наче в кайданах.
Ти жовтієш, синієш,
Як опир, червонієш.
Ти і худнеш, і пухнеш,
Ти і сліпнеш, і глухнеш,
Ти подібний до трупа.
Шкіра — в виразках,
 струпах,
І гноїться й всихає...
Дід наш Яків зітхає,
Тяжко-важко зітхає,
Ледь слова видихає:
«Вмру... либонь...
 на світанку...
Ти ж... кріпися... Степанку...
І зі смертю... змагайся...
Вижити... намагайся...
Мусиш йти... рачкувати...
Їсти... щось... діставати...
Щоб себе... врятувати...
Щоб про це... розказати...
Щоб... праправнуки... знали...
Як отут... ми... конали...
Як Господь... допоможе...
Лихо ти... переможеш...
Лукашенки... ми... дужі...
Вірю... в тебе... я дуже...
Знай... любив... тебе... дуже...
Білий світ... любив... дуже...
Хоч йому це... байдуже...
Прощавай... сину... друже!..»
З діда словом звіку...
В загородь колінкую,
Рву зелену цибульку,
Молоденьку цибульку,
Не вмирайте, дідульку!
Півсела повмирало...
Сонце грає, як грало.
Знову тінька синиця.
Хай таке вам й не сниться...
Тридцять другий, і третій...
Голод, мор — у секреті...
А в страшнім тридцять сьомім
Вже погром за погромом...
Трійки і трибунали
Правду скрізь розпинали.
В них коротка розмова:
«Саботаж! Опір! Змова!»
Кому — смерть,
 кому — нари…
Молоді комунари,
Шахтарі й прокурори,
І комбриги, й комкори
І крутий помкомвзводу —
Вороги то народу.
І чудові поети,
Й репортери з газети,
І славетні учені,
І студенти зелені,
Скрипалі геніальні
І кухарки з їдальні,
Лікарі з Кобеляків
Й петранівські поляки,
З-за Десни благочинні
І тульчинські кравчині
Дора, Сурка і Сіма,
З кримських гір караїми,
Ковалі з Ковалівки,
Вчителі з Могилівки
То поріддя вороже…
Як ти витерпів, Боже,
Що мільйони вандали
В «воронки» повкидали,
Без вини катували,
Без вини повбивали,
Без вини винуватих
Закопали в кагатах.
Кажуть, правда не тоне...
А новітні Ньютони
І Шевченки, й да Вінчі –
Мертві, в’язні довічні!..
Замерзають жерделі
У тужливій хурделі.
І сирітки Вкраїни
Вже рубають раїни.
Ті високі тополі
Не в широкому полі,
А в селі, коло хати...
В шибці —
 чорт волохатий...
Ріжу клен на морозі...
Брат за дротом в Молозі.
Тата взято учора,
І матусенька хвора,
І сестра — з хреста знята...
І порожні горнята…
...Та невже є закони,
Щоб топтати ікони?
Де церкви і собори,
Там склади і комори
Чи крикун на трибуні...
Де молились бабуні,
Ґандзя, Дімна та Олька,
Там гопак,
 хвацька полька...
(На ганьбу на оцюю,
Я в тім храмі танцюю,
В повоєння танцюю.
Йду за плугом уранці,
А як вечір — на танці...
Щось забіг я далеко
І вертатись нелегко...)
Де стрілецькі могили,
Ресторанчик відкрили
Й танцмайданчик
 злокрилий.
Де провалля в палаці,
Там: «Хвала вільній праці!»
Де в’язниця кривава,
Там: «Компартії — слава!»
І над прірвища краєм
Ми про щастя співаєм…

* Давня назва Південного Бугу

Ось так вивозили хліб з України...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #47 за 22.11.2013 > Тема ""Білі плями" історії"