Версiя для друку Обговорити в форумi

Творча майстерня

Віктор Стус. Помста атлантів. Стріла для мудреця. – Мелітополь, 2012
Віктор Стус. Арійський Спас. – Сімферополь. 2013

Популярність творів історичної тематики в усі часи була незаперечною. Нинішній прискіпливий читач, поінформований, як ніколи, про нашу давню і новітню минувшину, шукає в таких творах з деяким скептицизмом те, чого досі не знав, що збагатило б його духовно. Та найголовніше – прагне знайти відповіді на одвічні запитання: чиї ми онуки чи діти, де наше коріння?
Скажу відверто: вже від початку «мандрівки віками» у романах Віктора Стуса мій читацький скептицизм, мов вітром змело. Я дізнався багато нового для себе, переосмислив і переглянув відоме, переймаючись проблемами, якими жили люди у далекі від нас епохи. Читав і дивувався: чому наша щедра на похвали критика дотепер не помітила цих талановитих книжок? Чи тому, що ми відвикли помічати появу видань, які здатні стати подією? І не тільки літературною? Чи через невеликий наклад вони просто не доходять до рук критиків?
Обидва історичні романи В. Стуса, як на мене, можуть стати якраз такою подією. І ось чому. По-перше, спираючись на доступні усім історичні джерела – «Ярилину книгу», «Книгу Велеса», на праці невгамовних дослідників давнини, таких, як Юрій Шилов, Сергій Плачинда, Олекса Воропай, Олександр Асов та інших, автор спробував – доволі блискуче – осмислити наше минуле через призму тисячоліть. А точніше, здолавши спресовану товщу часу, на основі достовірних фактів і потужної творчої уяви здійснити мандрівку в дохристиянську Русь, оживити сиву давнину в душах сучасників і реставрувати найдавніші епохи з позицій сьогодення.
А справді, що ж було на нашій землі до так званого хрещення Русі, коли князь-юдей Володимир у 988 році примусово хрестив своїх підданих, мешканців Києва та власне військо? Виходячи з чисто наукових, найновіших історіографічних трактувань і оцінок, В. Стус дає в названих книгах досить переконливі пояснення. Так-от, ще в дохристиянські часи на величезній території – від Дунаю на заході до Дону та Волги на сході, від Балтійського моря на півночі і до Чорного на півдні – жили оті самі містичні руси-слов’яни. Вони знали грамоту, мали свою православну ведичну віру, що не визнавала будь-якого рабства, і управляли країною на принципах справжньої демократії. Рада старійшин (щось на зразок нашої Верховної Ради) пропонувала невідкладні питання на розгляд народних зборів – віче. Воно, в свою чергу, після прискіпливого обговорення затверджувало необхідні рішення і зобов’язувало князів-арсарів та воєвод, яких саме ж і затверджувало, виконувати. Духовна влада перебувала в руках волхвів або ради волхвів. Зрозуміло, всякі аналогії кульгають. Проте така система була більш демократичною і справедливою, ніж тепер у нібито незалежній Україні.
По-друге, ретельно проаналізувавши тогочасні реалії, перекази та легенди, де збереглися витоки нашої духовності, культури, світосприйняття, автор доходить висновку: від сотворіння світу на нашому ведичному календарі сьогодні мало б бути число 7521, а не 2013 рік. Стільки літ нашим слов’янським народам! Можна лише уявити, яких радостей та печалей зазнали вони на шляхах тисячоліть. Про це, зокрема, йдеться в романі «Арійський Спас». Прозаїк художньо вмотивовує, здавалось би, спірну власну альтернативну точку зору щодо християнізації України-Русі, змушує читача повірити, що саме чужа віра стала причиною для розколу колись могутньої держави, братовбивчих міжусобиць і занепаду. А тому виявилася неспроможною дати відсіч татаро-монгольській навалі. Тож князь Володимир-хреститель – не «красне сонечко», як дехто його величає, а горе-руйнівник Русі.
Сам автор, до речі, не претендує на істину в останній інстанції. У передмові до згадуваного роману запрошує до полеміки з приводу дискусійних питань. Адже давня історія України – надто складна царина, і категоричні твердження лише завадять пошукам істини, яка почасти «ховається» на перехресті думок. А взагалі-то маємо досить рідкісний випадок: художнім текстам передує авторський коментар. Сам В. Стус у розлогій «Відвертій бесіді з читачем» («Помста атлантів…») говорить: «Я тому так детально пояснюю, щоб читач мав чітке уявлення про події, що розгортаються в романі».
Та пригляньмося пильніше. Тематично романи різняться хіба що в часі. Їх об’єднує спільний задум: прийдешнє починається в минулому. Про це завжди нагадували древні волхви, маги, пророки, відуни. Що та як відбувалося в давнину? Що змінилося у світі, в душах людей? Допитується автор і в себе, і в нас.
Як уже мовилося, прозаїк щедро черпає свідчення про нашу історію з першоджерел – «Книги Велеса» та «Ярилиної книги». Передусім при написанні роману «Арійський Спас». Вона не випадково має такий заголовок. Саме так у IV столітті нової ери називали князя Буса Білояра, Божа, володаря Русі-Арійстану. Ще його йменували Слов’янським Спасом. Вражає цілісність його характеру, вірність великій меті – зберегти, як і його батько Дажин-яр, терени, демократичний вічовий лад, незалежність, волю Русі. Його доля в чомусь нагадує долю Ісуса Христа. Власне, Бус і ототожнює себе з ним. Одначе, порушивши заповіти пращурів і батьків заповіт, «хотів поєднати те, що не поєднується, – ведичне та іудо-християнське віросповідання» – і гине. Слов’янського Спаса разом з братами, синами і воєводами полонили та розіпнули на хрестах готи в 368 році. Кінець цей символічний: на сповіді перед Всевишнім Бус починає розуміти свою фатальну помилку. І що з того вийшло? Для обезглавленої Русі настали люті часи. Готи, гуни, а згодом і татаро-монголи хмарами пронеслись не тільки над Руссю, а й над всією Європою. Нещастя могло не бути, наголошує автор, якби прадавню ведичну віру не поглинула чужа, що принесла слов’янам деспотію, рабство і деградацію. А хіба в сучасній Україні не відлунюються, зокрема в релігійній царині, ті страшні часи?
Не менш драматичний, сповнений легенд, звичаїв, обрядів і вірувань роман «Помста атлантів. Стріла для мудреця», названий за жанровими ознаками як історико-міфо-езотеричний. Варто б додати – і пригодницький. Головному герою твору – скіфському княжичу Анахарсісу-Онохарку рада старійшин та віче доручають очолити так зване Велике скіфське посольство до Греції. З 588 року до нової ери (торік виповнилося 2600 років від початку тієї благородної місії), мандруючи країнами, цей обдарований, освічений мудрець зазнає всіляких пригод. При цьому намагається переконати тодішніх правителів, що можна жити без рабства та війн, люблячи та поважаючи ближнього. Та не просто переінакшити багатих і ситих. Після багатолітніх поневірянь Анахарсіс повертається до рідного краю і знаходить смерть від стріли брата Савлія. Той вважав, що Анахарсіс приніс чужу культуру на рідну землю. Можливо, саме через це у Скіфії-Сколотії-Русі ім’я видатного земляка пішло у небуття. Воістину, як мовив Пав-ло Тичина, «забудеш рідний край – тобі твій корінь всохне».
Ще одна сюжетна лінія в цьому романі – оповідь про легендарну острівну рабовласницьку державу Атлантиду-Атланію-Альтлань. Вона існувала за 9,5 тисячі років до нової ери. За версією автора, усі біди-пошесті на наш український родовід – від Атлантиди, знищеної вулканом небаченої сили. Між аріями та атлантами, що сповідували різні цінності, йшла війна з застосуванням невідомої таємної зброї. Мешканці тієї держави, яким пощастило вціліти, мовляв, і досі мстяться нам, нащадкам аріїв-русів. Як? Про це докладно і захоплююче в романі.
Вражає густо заселений багатою письменницькою уявою світ в обох романах. Скажімо, в романі «Помста атлантів…» зустрічаємося з видатними людьми VI століття до нової ери – окрім філософа Анахарсіса, з афінським архонтом Солоном, володарями Лідії та Персії Крезом і Кіром ІІ Великим, поетами Сапфо і Алкеєм, байкарем Езопом та багатьма іншими персонажами – представниками різних прошарків древніх цивілізацій. Та найголовніше – автор майстерно відтворює в цих романах дух найвіддаленіших від нас епох, коли наші предки утверджували себе в історії. Разом з тим автор «занурює» читача в життя-буття сусідніх держав, зокрема Еллади, Єгипту, Лідії, Мідії, інших країн Малої Азії.
Якби моя воля, насамперед зобов’язав би учителів історії та чиновників від освіти ознайомлювати учнів на уроках з книгами В. Стуса і, можливо, ввести їх до навчальних програм. Діти мають знати у вітчизняній історії все, що відбувалося протягом тисячоліть на теренах нашої країни. Тільки тоді зможуть упевнено простувати в майбутнє.
Історична проза, звісно, вимагає не тільки художнього осмислення минувшини, особливої інтуїції, а й дослідницьких зусиль. Уже в першій книзі історичної тематики «Пісня амазонки» В. Стус, взявши в партнери відомих українознавців С. Плачинду та Ю. Шилова, зарекомендував себе неабияким дослідником. Він стверджує, що вихідці з Подніпров’я дали назви таким державам, як Етрурія (нині Італія), Порусія (Персія), Оріана (Іран), Сурія (Сирія) тощо. Навіть Єрусалим колись іменувався Русасалем (Русів постій). А єгипетські фараони «вкрали» титул сколотсько-скіфських володарів – хараонів. Чи не на кожній сторінці рецензованих книг надибуємо на короткі авторські коментарі до назв, дат, імен, прізвищ. Скажімо, прозаїк звертає увагу на те, що слід писати не «слов’яни» чи «слов’янські», а «слав’яни», бо назва походить від арійсько-руської богині перемоги Слави, звідси й «православ’я».
Насамкінець хочу сказати, що В. Стус, не повторюючи нікого, вимережив власну манеру письма. І розкошує в притаманному тільки йому художньому світі. І вже, можна сказати, відбувся як письменник. Може, це і є пора зрілості? Втім, почекаємо його нових творів.

Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
письменник, член Кримської
республіканської організації НСПУ
* * *
P. S. Книги Віктора Стуса є у «Кримській світлиці». Звертайтеся!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #46 за 15.11.2013 > Тема "Душі криниця"