Версiя для друку Обговорити в форумi

І що б, здавалося, слова...

Тетяна ЛЕМЕШКО

ПРИДИБЕНЦІЯ

Тетяна Лемешко — член Національної спілки письменників України. Авторка поетичних збірок «Журавлиний біль», «О світе мій, світе», прозових «Летіла зозуля», «Калиновий вінок», «Душа замість мене».
Лауреат премії «Благовіст» і ІХ Всеукраїнського літературного фестивалю «Просто так». Мешкає в м. Українка Київської області.

Чи вірите ви в чорні діри?
Оті, що під дією всесвітнього тяжіння ковтають і планети, і галактики. А за людей нічого й говорити.
Не вірите? Правильно. Що подумаєш — те накличеш...
Ось художник Антон стверджує: у нашій столиці є такі чорториї, що космосу й не снилося. Отож йому і приверзлося, що мчить на новенькій «Хонді» прямо в чорну пащеку. Зоресвітній інфразвук гальм викидає Антона не лише зі сну, а й із ліжка...
— Пху, мара якась! Машини ж іще немає, хоч курси про всяк випадок закінчив. Водійські права ось-ось отримаю, — думав, прямуючи до районної поліклініки.
Тільки-но звів голову до сонечка, як невідь на чому послизнувся. Глянув під ноги — чиєсь мокротиння. «А пек тобі! Ще бабуся повчала: злий дух із людського нутра всяким гидом виходить. Боронь Боже вступити!»
«МАЯК» — прочитав перед носом, витираючи черевик об траву. А нижче маленькими: «Поліклініка».
«Дивно, — подумав Антон, — чверть сторіччя ходив повз і не помічав такої».
Не постеріг, коли й опинився у вестибюлі. Підійшов до віконечка.
— Добридень, пані! Чи можна на медкомісію для водіїв?
— Сто рублєй в кассу.
— А гривнями?
— Мужчіна, нє морочтє голову! — лупнула булькатими очима реєстраторка.
«Хіба можна заморочити те, чого немає?» — подумав, зиркнувши на фарбовану куделю, що пташиним гніздом звисла над мопсуватим видом.
Подав документи, вистоявши чималеньку чергу. Реєстраторка тицьнула у віконечко бланк заяви. Коли заповнив і повернув — процідила крізь зуби до наступного пацієнта:
— Пішітє на русском!
Антон скипів: «Оце маяк! Чи не кремлівськими зорями підсвічений?»
Добре, хоч лікарі небагатослівні:
— Жалоби єсть?
— Нема.
— Годєн.
Нарешті вистояв чергу до останнього — психіатра.
— Добридень! Я — на медогляд.
Лікарка глянула зизом. Маркітно зморщила лисячий носик:
— Травми голови билі?
— Ні.
— Сознаніє тєрялі?
— Ні.
— Удівітєльно.
— І що ж тут дивного?
— Да так, нічєго. Заплатітє в кассу і пріходітє за сєртіфікатом.
Після оплати довелося знову ставати в чергу. Антон наблизився до дверей, але відчинив їх... якийсь держиморда. Невідь-звідки й узявся. Тут же з’явилися й дві киці-сестриці. Круть-верть хвостиками. Хай-но двері відчиняться — шпиг — і в кабінеті.
— Шановні — у чергу!
— Ми за сертифікатом.
— Я теж.
Лікарка почула суперечку.
— Женщінам нужно уступать! — заявила роздратовано.
Поступився. А коли нарешті зайшов сам, почув категоричне:
— Прийом окончен.
— Ви ж обіцяли сертифікат!
— Прийдьотє завтра, — метнула хижими іскрами з-під рудого чубчика, що прикривав вузеньку смужку лоба.
У дверях Антона ледве з ніг не збили двоє чоловіків. Почекав у коридорі: «Ану, чи їх теж спровадить?».
Та ба! Вийшли вдоволені — із сертифікатами.
Антон повернувся до кабінету:
— І мені ж забрати...
Лікарка оскалилася:
— Оні спєшат на похорон. Ви ж нє хотітє, чтоби у вас кто-то умер?
«Тіпун тобі на язик! Самій би не завадило обстежитись у психіатра», — думав Антон, ідучи додому.
Ніч перекантувався. Ні світ ні зоря маячив під «Маяком» — другий у черзі. «Не десятий же, до обіду вправлюся...» Де там! Тільки-но зайшов перший пацієнт, як за ним, наче зорі з неба, посипалися «колеги» в білих халатах.
— А совість де?! — обурився Антон.
Нарешті зайшов.
Лікарка обнадійливо гортала медичну картку.
«Еге, держи в обидві жмені...» — зіронізував подумки.
— Почєму нє говорітє, что уже билі у меня?
— А що казати? Послали в касу, а потім не прийняли, бо нахаби йшли без черги. Не битися ж із ними...
— Что-о-о? Ви єщо і драцца собіралісь?
— І не думав...
— Вас нужно обслєдовать, зайдьотє позже!
— Ви вчора обстежили, і я вже зайшов...
Із жіночої подоби вищирилася гієна:
— К упрямим я визиваю міліцию і скорую із псіхбольніци.
— Радянський сценарій упокорення... ану ж бо!
Розлючено метнулася до дверей.
— Слєдующий! А ви... послє всєх — на тєстірованіє!
Антон сплюнув і вийшов. У вестибюлі — тиша. Черга розсмокталася, і реєстраторка нудилася, позіхаючи. «Хоч би долонею прикривалася», — подумав Антон, згадавши знову бабусю: «Не смій на людей позіхати! До комина одвернися — нечистий у нього й вискочить, а щоб назад не вернувся — ротик перехрести». Хм! Таку дуплину, як у реєстраторки, не те що хрестом, а шлюзним щитом не затулиш. Отож нечисть її «чорної діри» й окупувала весь медперсонал поліклініки...
Антон сам переконався, зайшовши до завідуючої. Коли став пояснювати ситуацію — обірвала на півслові:
— Так что вам нє понятно? Проходітє тєстірованіє ілі ми вас направім на врачєбно-консультатівную комісію.
— Я схожий на божевільного?
— Нє знаю. Псіхіатру віднєє.
«Оце халепа! — дратувався Антон. — Мало поліклінік у Києві? Треба ж у чортівське болото вшелепатися! Гляди, і справді на психа перетворять? Е ні-і! Дід не зламався, і я не ликом шитий... Отож-бо, Антоне, уперед!»
Знову став у хвіст кількаметрової черги...
Лікарка зустріла уїдливо:
— Жаловаться нєхорошо.
— Службу безпеки у Сталіна запозичили?
— Умнічать дома будєтє, а сєйчас отнімайтє от ста по трінадцать до єдініци і назад — усно.
— Я не математик.
— Ето тест.
Антон відняв.
— На каком язикє будєм продолжать?
— Мовою країни, у якій живемо.
Удала, що не почула. Указала лакованим кігтем на альбом із малюнками:
— Назовітє однородниє.
Довелося сортувати картузи, брилі, чашки, тарілки, курей, гусей, аж доки почув глузливе:
— Ето било дєтскоє заданіє, а тєпєрь посєрьйознєє.
Розгорнула сторінку з кружечками, вибудуваними в конус.
— Ви должни іх очєнь бистро счітать.
Доки ті кружечки були великі, Антон лічив правильно, а коли стали цяточками з мачинку — збився.
— Цікаво, чи ви їх бачите?
— Здєсь я задаю вопроси! — блиснула білими іклами.
«Овва! Та це ж упириця!»
— Ладно, пєрєйдьом к загадкам.
Понад годину вичитувала їх із книжки, жадаючи негайної відповіді. Спочатку Антон відгадував правильно й швидко, потім став помилятися.
Лікарка зобразила жалісну гримасу:
— Ви, навєрноє, усталі?
— Не лукавте. Цей тест на виснаження — помста за мову? Невже думаєте, що я терплю ці знущання заради сертифіката. Міг би одразу покласти у вашу кишеньку кругленьку суму й віддали б його мені миттю, як і всім, хто заходив поза чергою. А ймовірніше, пішов би в іншу поліклініку. Чому залишився? До таких, як ви, психіатрів маю особливу «любов»...
Лікарка пополотніла.
Антон скористався її сум’яттям.
— ...Мого діда, сільського вчителя, арештували 1937-го. У божевільні намагалися викорчувати з нього «хахляцкую речь» разом із жилами. Дарма. На «человеческом» дід не заговорив. При черговій спробі надягти гамівну сорочку — відкусив лікарю півмізинця. Погамували навіки...
Загледівши кігтики, що скрадливо поповзли столом, Антон штовхнув телефон навстріч.
— Маєте зв’язок з потаймиром? Повідомте НКВС, що затримали «українського буржуазного націоналіста», затятого «тризубівця» третього тисячоліття...
На обличчі лікарки нервово сіпалося ліве віко, але слухавки не зняла. Дістала сертифікат із шухляди й гаркнула чи то гавкнула:
— Прєкратітє етот театр!
— Я не артист.
Антон і оком не змигнув, як щезла. Натомість загледів гієну: мотнула хвостом по ногах і здиміла... Стенув плечима: «Привиділося...». Ледве не ступив на гадюку, ідучи коридором. Повзла вихилясом, як гетера в алькові. Біля кабінету завідуючої погрозливо зашипіла... Душа втекла в п’яти, Антон наддав ходи.
Реєстраторка блиснула скляними очима:
— Бистрєє... давайтє докумєнти, уже всє ушлі...
За кілька хвилин сунула в руку «Медичну довідку». Спеціальний бланк із водяними знаками, надрукований державною мовою, був заповнений корявим почерком «общєпонятним язиком».
Антонові кров бухнула в скроні:
— Згідно з 10 статтею Конституції України...
І... заціпило.
Замість реєстраторки сука мопсуватої породи пильнувала кожен його рух.
Антон подумки намалював вогняне коло:
— Згинь, личино!
...От і думайте, що це було. Чорна діра чи не чорна?..

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #45 за 08.11.2013 > Тема "Душі криниця"