Версiя для друку Обговорити в форумi

«Тут вся історія Вкраїни!»

Донині вважаю, що кожен українець та громадянин України, де б він не жив, має хоч раз у житті відвідати це дивовижне, справді українське, європейське місто. Для школярів та молоді знайомство зі Львовом має стати неодмінним атрибутом патріотичного національного виховання. Це вельми важливо робити сьогодні, коли від вікової ізоляції багатьох поколінь українців від європейського поступу врешті-решт зажевріла надія відчинити двері до Європи. Адже від неї азійсько-ординська Московія підступно вирвала цивілізовану древню князівсько-козацьку державу ще за часів Переяславської ради.
Незважаючи на складні історичні процеси та територіальне розчленування наших земель, Львів навіть за радянської доби був єдиною шпариною, через яку ми могли спостерігати європейський побут і до певної міри європейську цивілізацію та культуру.
Особисто для себе Львів я відкрив ще на початку 1960-х років минулого століття. Як аспірант уславленого вавиловського Інституту рослинництва з колишнього Ленінграда (Санкт-Петербурга) я мав змогу відвідати майже всі в Україні обласні станції садівництва. Одна з них розташовувалася у с. Неслухів, неподалік від Львова. Проте моє перше перебування у Львові було досить нетривалим, вірніше, транзитним.
По дорозі до обласної станції садівництва у місті був лише короткочасно. Воно і тоді вразило мене своєю культурою та національним обличчям. Тож, завершуючи свої аспірантські справи у Ленінграді, вирішив на шляху до Криму зробити величезний повітряний гак і якось ґрунтовніше ознайомитися зі Львовом. Повітряний маршрут із Ленінграда до Сімферополя через Львів виявився фінансово-витратним та важким, оскільки я летів із солідним книжково-архівним багажем. Проте заради знайомства з майже єдиним у тогочасній Україні містом з українським цивілізаційним обличчям можна було перетерпіти певний дискомфорт та витрату майже всієї невеличкої аспірантської стипендії. До того ж вдруге я їхав, вірніше, летів до Львова не наосліп, адже вже мав там двох добрих знайомих: колишнього керівника університетського ботсаду, старшого наукового співробітника Львівської станції садівництва Романа Паньківа та студента біологічного факультету Леоніда Рейнблата. Після закінчення кількох курсів лісотехнічного факультету в Українській сільгоспакадемії, де він навчався з моїм старшим братом Федором, Леонід у пошуках українського мовного середовища подався до Львова. Тож Леонід та його однокурсниці стали моїми гідами по місту. А з Романом Паньківим, науковцем значно старшим від мене, познайомився на обласній станції садівництва, де він перебував після вигнання за націоналізм з університетського ботсаду. Проте сім’я його лишилася мешкати у Львові, у самому центрі міста, на Площі Ринок, перед самісінькою Ратушею. Тож кілька днів на запрошення пана Романа я мешкав у його затишній квартирі з високою стелею та великими вікнами, які виходять на Площу Ринок. Тоді ж я вперше побачив, як львів’яни опалюють свої помешкання газом, спалюючи його у великих, обкладених кахлями, грубах. Галичина на той час мала величезний видобуток нафти та газу. Багатющі енергетичні родовища цього краю безжально та прискореними темпами експлуатували не лише всі індустріальні центри України, але й Московія. За даними мого найкращого товариша, професора Романа Яремійчука, Україна на той час добувала 70 мільярдів кубічних метрів газу. Він у великій кількості подавався до Москви, Мінська, Петербурга (Ленінграда).
Кілька днів вечорами я мав змогу милуватися гамірною Площею Ринок, витонченими скульптурами на ній та дивовижною архітектурою Ратуші, п’янів від кавових пахощів кав’ярень. Їх на той час у місті було багато. Після помпезно-казенно-бюрократичного Ленінграда з його прямими, широкими проспектами вузькі, покручені вулички Львова здавалися дивовижно-казковими. Не менш дивовижним для мене виявилося і мовно-культурне середовище та самі львів’яни. Їхня ввічливість, мовна толерантність, як і незвична для росіян та вихідців з Півдня та Сходу України чистота вулиць, ошатність та доглянутість будинків, були вражаючими. Це так контрастувало з Москвою і навіть з Петербургом, який у радянські часи лишався одним із провідних культурних центрів Росії. І це незважаючи на те, що після Другої світової війни корінних петербуржців у місті лишилося не більше 5 відсотків. Вільну нішу після війни швидко заповнили вихідці з сусідніх областей, головним чином «скобарі», так місцеві жителі називали переселенців з Псковщини. І це значною мірою позначилося на втраті європейськості Петербурга.
У Львові домінували невеличкі крамниці, мініатюрні кав’ярні та якісь по-домашньому теплі заклади загального харчування. Це вирізняло його як від наших столиць, так і від Сімферополя та інших міст. Тут навіть у закладах масового харчування не було вічно набундючених, неохайно вдягнених офіціанток, які перед обличчям відвідувачів жбурили меню з неодмінною «прокурорською» вимогою: «Что будете заказывать?». У Львові навіть у радянські часи гарно вбрані (частіше у вишиванках) та ввічливі офіціантки спочатку чемно віталися і з шляхетною усмішкою пропонували меню, радили, яку зі страв краще замовити, а також граційно і шляхетно виконували замовлення. Майже всі вони говорили вишуканою українською мовою. Проте тоді, коли переконувалися, що відвідувач російськомовний, досить швидко переходили на зрозумілу йому мову. За всі роки відвідування Львова я особисто переконався, що «мовна нетерпимість львів’ян», як і «їхнє нетолерантне ставлення до росіян» — це ще одна брутальна вигадка українофобів з кадебістським корінням. Такого явища, як «русофобія», у Львові ніколи не існувало. В той же час до українського слова, почутого у російських столицях, і донині, особливо в добу імперсько-газової шовіністичної істерії, у Росії ставляться досить підозріло і навіть агресивно. Що ж до Криму та індустріальних міст Південного Сходу, то навіть на 23 річницю Незалежності України на мовлене українською слово можна ще почути: «Говорите на человеческом языке» чи то «на общепонятном». На щастя, таких імперсько-шовіністичних ортодоксів у цих регіонах з кожним роком стає все менше. Але як не прикро, вони ще трапляються в структурах як представницьких, так і виконавчих органів влади, серед даїшників, юристів та правоохоронних органів.
Під час першого знайомства з вічним містом Львовом у мене тоді склалися поетичні рядки:

О, Львове мій, моя духовна Мекко,
Цілую тут я кожен камінь твій.
Тут все таке близьке й далеке,
І цей міський уже лелека,
Й церков святковий передзвін.

Востаннє був у Львові з дитячою студією «Світанок» напередодні його славетного 750-ліття. Місто тоді готувалося до
знакового ювілею, у ньому проводилась широкомасштабна реконструкція транспортних магістралей та центру. Майже всюди перекладалась традиційна для Львова бруківка, фарбувались будинки. Відчувалося, що львівська влада дбала про обличчя міста, яке давно вже є візитівкою всієї України, локомотивом повернення її у європейське цивілізаційне лоно.
Без всякого сумніву, сьогодні Львів є одним з найкращих міст України. Центр міста після реконструкції, забудований давніми архітектурними шедеврами, заграв різнобарв’ям. Він приваблює невеличкими ошатними крамницями та кав’ярнями, величчю університетів, національною оперою, численними музеями. На багатьох будинках мистецькі меморіальні дошки видатним діячам культури, науки, відомим політикам. За роки Незалежності місто поповнилося також цілою низкою пам’ятників видатним письменникам, громадським та політичним діячам. Вражаючим є меморіальний комплекс, присвячений Степану Бандері. Львів у назвах вулиць докорінно змінив своє топонімічне обличчя. Гуляючи львівськими вулицями, я відчув, що перебуваю в іншому ідеологічному та культурному світі. Під час цих піших екскурсій по вулицях Львова склався такий вірш:

Іду по вулиці Бандери,
А поруч — Вояків УПА.
А через дві чи три зупинки —
Уже і вулиця Чупринки.
Мій Генерал мене віта,
Снують маршрутки по Шухевича,
Відлитий в бронзі Кубійович
Нам енциклопедію чита.
У вічнім диспуті Петлюра
 й Винниченко,
Богдан Хмельницький та Шевченко,
Забронзовілий Дорошенко
Тут Сагайдачного стріча.
Знову зустрілись Мельник
 з Коновальцем,
Вітаються Франко з Грушевським
Та Огієнко з Пулюєм.
Тут вся історія Вкраїни,
І ця історія — моя!

Для мене, вихідця із зросійщеного, комунізованого Південного Сходу та багатолітнього мешканця Криму, топонімічна революція у Львові стала справжнім потрясінням. Виникає цілком закономірне запитання: чи буде привабливою для Європи та європейського туриста топонімічна карта як самої України, так і її міст, районів та селищ, адже вона майже повністю збереглася ще від часів російської окупації та кривавого комуністичного режиму? Тут, як кажуть у народі, ще й кінь не валявся...
Нова зустріч зі Львовом відбулася нещодавно на 140-річчя НТШ. До славетного ювілею Наукове товариство імені Тараса Шевченка готувалося ґрунтовно, широкомасштабно, кваліфіковано та вельми відповідально. Для координації ювілейних заходів було створено два організаційних комітети: міжнародний та всеукраїнський. Перший очолив всесвітньо відомий вчений, президент Світової ради НТШ, академік НАН України Степан Рудницький. До нього ввійшла ціла низка видатних науковців, діячів культури, письменників, керівників крайових осередків НТШ з багатьох країн світу. Український організаційний комітет очолював голова НТШ, доктор історичних наук Олег Купчинський. Його співголовами були голова Львівської обласної держадміністрації Віктор Шемчук та міський голова Львова Андрій Садовий. Членами оргкомітету стали найвідоміші у Львові та Україні науковці, керівники вищих навчальних закладів, відомі письменники, громадські діячі.
Знаковою подією у дні святкування 140-ліття НТШ стало рішення Львівської міської ради та мерії про встановлення меморіальної дошки всесвітнього виміру ученому-славісту, дійсному члену Наукового товариства ім. Тараса Шевченка, академіку НАН України Юрію Шевельову.
Символічно, що ювілейна Академія (велике зібрання), присвячена 140-літтю НТШ, у часі збіглася з одним із найбільших українських свят — Покровою Божої Матері. Це свято є також святом українського козацтва та українського війська. Тож і не випадково, що створення Української повстанської армії також прийшлося на Покрову. Саме ця військово-політична сила зробила найвагоміший внесок у боротьбу за незалежність України.
Урочисте зібрання у перший день ювілейної Академії проводилось у приміщенні знаменитого Львівського національного академічного театру опери та балету ім. Соломії Крушельницької, розташованому на проспекті Свободи. Партер та ложі були вщент заповнені львівською інтелігенцією та численними гостями з далекого та близького зарубіжжя.
З доповіддю «Наукове товариство ім. Шевченка: історія і сучасність» виступив голова, доктор історичних наук Олег Купчинський. Він висвітлив складний та тернистий шлях становлення та розвитку першої, справді національної Академії наук та її величезної ролі у боротьбі за незалежність України у трьох імперіях. З товариством найзатятіше боролась Російська та комуністична імперії. Вже в перший день окупації Львова «визволителі» заборонили його діяльність, влаштували у приміщеннях справжні погроми, знищили багатющі архіви та книгозбірню, більшість книг з якої вивезли до Росії. Наукове товариство ім. Шевченка у Львові відновило свою діяльність в Україні лише невдовзі перед розпадом СРСР у 1989 році. За кордоном осередки Наукового товариства продовжували свою подвижницьку працю у багатьох країнах і на всіх континентах світу. Нині Наукове товариство, яке 140 років носить ім’я Т. Шевченка, бере найактивнішу участь у розбудові незалежності України.
Парадоксально, але відновленому Шевченківському Науковому товариству у незалежній Україні живеться вельми скрутно. Воно за 22 роки не отримало від української влади жодної копійки. Як влучно висловився один з доповідачів, НТШ є «безхлібним». Воно виживає завдяки видавничій діяльності та пожертвам діаспорних меценатів, які, до речі, потрапляють під оподаткування. За роки незалежності України всі президенти та уряди нічого не зробили, аби фінансово підтримати справжню і першу державницьку Національну академію наук. У той час як маса псевдонаукових установ, поліцейсько-жандармська та суддівська рать щедро паразитують на гроші платників податків.
З вітальним словом до учасників ювілейної Академії звернувся голова Львівської державної адміністрації, який водночас був і співголовою ювілейного організаційного комітету в Україні. Таке поєднання цих двох посадових функцій сприяло проведенню цього важливого заходу на високому державному рівні. Віктор Шемчук оголосив також вітальне слово Товариству від Президента України.
Привітали учасників зібрання і голова Львівської обласної ради Петро Колодій. Вельми нестандартним та цікавим виявився виступ міського голови Львова Андрія Садового. Саме його відомство зробило найбільший внесок у ресурсне забезпечення ювілейних заходів. Надійшло вітання також від президента НАН України, академіка Бориса Патона та керівника Західного наукового центру НАН України, академіка Зиновія Назарчука. Бурхливими оплесками учасники ювілейного зібрання зустріли виступ президента Світової ради НТШ, академіка НАН України Леоніда Рудницького. Великій групі львівських науковців обласна держадміністрація, обласна рада та мерія вручили почесні грамоти, дипломи та цінні подарунки. А мистецькі колективи Львова, перш за все Львівська опера, подарували святковий концерт. Так завершився перший ювілейний день.
У наступні два дні проводилась ювілейна наукова конференція. Місцем для її проведення оргкомітет вибрав найпрестижніші львівські навчальні заклади: Львівський національний університет ім. Івана Франка та Національний університет «Львівська політехніка».
Тож упродовж двох днів учасники ювілейного зібрання перебували у молодіжному середовищі. Зранку молодь юрбами вливалася до своїх вишів. Ідучи в їхньому гамірному оточенні, мав змогу за нею спостерігати та дослухатися до їхніх розмов. Для мене дивовижним було те, що всі вони говорили вишуканою українською. Майже ніхто з них не палив на вулиці. Не чув жодного разу від студентів і брудної лайки на «общепонятном языке». Як це контрастувало із кримськими реаліями та так званою кримською «золотою молоддю», де у студентському середовищі спілкуються головним чином на міліцейсько-кримінальному жаргоні (фені). Саме львівське студентство переконало мене у тому, що, незважаючи на антиукраїнські мовні закони, запропоновані кремлівською агентурою та антиукраїнськими депутатами, в України є майбутнє. Адже лише у «Львівській політехніці» їх нараховується понад 30 тисяч. Не менше навчається студентів і в національному університеті імені Івана Франка. А таких навчальних мегазакладів у місті десятки.
Молодь приїхала до Львова за наукою з різних куточків України і навіть з-за кордону. Переконаний, що після завершення навчання переважна більшість повернеться на свою малу батьківщину. І вони після львівського виховання вже не будуть отим перекотиполем «без дома и улицы», безбатченками та манкуртами.
Пленарне засідання Міжнародної наукової конференції, присвяченої 140-літтю НТШ, розпочалося в актовій залі Львівського національного університету ім. Івана Франка. Цей заклад щорічно гостинно відчиняє свої двері для зібрань Товариства. І це не випадково, бо його багатолітній ректор — видатний учений та організатор науки і попередній міністр освіти, професор Іван Вакарчук є членом Президії НТШ та одним з активних організаторів ювілейних заходів.
Нині славетний національний університет ім. Івана Франка переживає не найкращі часи. Його протистояння з нинішнім керівництвом Міністерства освіти дається взнаки, і це значною мірою позначається не лише на морально-психологічній атмосфері, але й у ресурсному забезпеченні й навіть у стані та дизайні коридорів та аудиторій як у головному корпусі, так і у факультетських філіях, розкиданих по місту.
Сьогодні університет живе без свого багатолітнього ректора, улюбленця студентів, професора Івана Вакарчука. Передбачений контрактом ректорський термін сплив, а міністерське начальство не поспішає з його продовженням. Зазначена ситуація і для ректора, і для університету не нова. Пам’ятаю, як ще за часів Кучми кримська делегація, прибувши на чергове засідання НТШ, зустрілася з мітингуючим університетом. Студенти тоді проводили масову акцію на підтримку свого ректора, якого у той час також відсторонили від керівництва. Чим закінчиться нинішня антивакарчуківська кампанія — невідомо. Адже навіть у разі перемоги професора Вакарчука на оголошеному конкурсі його опонент, нинішній міністр освіти, не буде поспішати з укладанням нового контракту.
Актова зала університету, в якій традиційно відбуваються засідання НТШ, на цей раз була особливо ошатною та святково-врочистою. У фойє перед нею оргкомітет розгорнув багатющу книжкову виставку як раритетних, так і нових видань НТШ. На виставку потрапила також і нещодавно видана нами унікальна симиренківська праця «Витоки промислового садівництва», якій виповнилося 125 років.
Програма пленарного засідання ювілейної наукової конференції, яка відбувалася в актовій залі Львівського національного університету ім. Івана Франка 15 жовтня 2013 року, була вельми цікавою і насиченою. Головний доповідач, голова НТШ в Україні, доктор історичних наук Олег Купчинський зробив глибокий аналіз п’яти етапів розвитку його діяльності за 140-літній проміжок часу. «Відкрите в 1873 році як літературне Товариство імені Шевченка, від 1892 року перетворене на Наукове товариство ім. Шевченка, воно пройшло тривалий і складний шлях та зробило неоціненний внесок у розвиток як української, так і світової наукової думки. Нині історію української науки другої половини ХІХ — початку ХХ століття неможливо уявити без НТШ, оскільки майже всі процеси в науці, культурі, суспільному житті України відбувалися за його активної участі», — зазначив доповідач.
Не менш цікавою була доповідь президента Світової ради НТШ, академіка НАН України Леоніда Рудницького, який проаналізував діяльність НТШ у далекому зарубіжжі. Саме завдяки зарубіжним осередкам Товариства значною мірою збереглися унікальні видання НТШ та багато важливих архівних матеріалів. Адже багатющу книгозбірню та архів Наукового товариства імені Шевченка розграбували, знищили та вивезли до Росії ще під час російської окупації Львова у Першу світову війну, а потім під час так званого «возз’єднання Західної України» у 1939 році. Новий погляд на роль Тараса Шевченка і Миколи Лисенка у розвитку української національної культури продемонструвала у своїй доповіді дослідниця з Канади Дагмара Турчин-Дувірак.
Широкомасштабну і вельми цікаву доповідь-дослідження «Гуманітарні науки в дослідженнях НТШ» зробив доктор історичних наук, дійсний член НТШ Степан Гелей. Повний текст доповіді дослідник передав до публікації на шпальтах газети «Кримська світлиця».
Доктор філології, голова Крайового НТУ у Польщі Степан Козак розповів про досить плідну діяльність осередку у багатьох наукових та навчальних закладах. За його словами, лише у Варшавському університеті, де створено українознавчі кафедри, навчається понад 300 студентів. Існує навіть величезний конкурс для бажаючих пройти українознавчі курси.
Академік НАН України, голова Крайового НТШ у Словаччині Микола Мушинка поінформував учасників зібрання про глибоке історичне коріння українознавчих досліджень як у Чехії, так і у Словаччині. Адже саме Чехословаччина після поразки української національно-визвольної революції 1917-1920 рр. надала прихисток українській політичній еміграції та інтелігенції.
У перервах між засіданнями я мав приємну нагоду поспілкуватися з багатьма відомими ученими, громадськими діячами та письменниками. Відбулася цікава розмова з класиком сучасної української літератури Романом Іваничуком. Він поцікавився долею переданого до Криму Юнусу Кандиму рукопису його історичної «Мальви». Знаю, що її переклад на кримськотатарську Юнус здійснив. Тож його потрібно шукати в архіві покійного вже поета. Роман Лубківський цікавився життям українців у Криму і обіцяв надіслати свої нові твори до «КС».
Завершальне пленарне засідання Міжнародної ювілейної конференції відбулося 16 жовтня в актовій залі Національного університету «Львівська політехніка». Цей заклад я відвідав уперше. Враження від цієї архітектурно довершеної споруди головного корпусу Політехніки надзвичайне. Він збудований ще за часів Австро-Угорської імперії і є функціонально досконалим. Це справжній храм науки, в якому панує історична пам’ять. До речі, Львівська політехніка розташована на вулиці Степана Бандери. І це не є випадковістю, адже героїчний борець за незалежність України навчався у цьому закладі. Тож цілком закономірно, що його барельєф прикрашає фойє на першому поверсі університету. Вшановані тут і інші визначні діячі національно-визвольного руху. І це, безперечно, сприяє національно-патріотичному вихованню студентської молоді. В університеті зберігають також і власну історичну пам’ять. Другий поверх його перед актовою залою прикрашають високомистецькі портрети всіх ректорів. Є меморіальні дошки почесних професорів Львівської політехніки. На них викарбувані імена видатних українських та зарубіжних учених, діяльність яких переплітається з університетом. Думаю, що якось незатишно почувається серед цих світил науки лише одне «орля з кучмівського гнізда» — Володимир Литвин, який потрапив туди за посадою, мабуть, коли він був Головою Верховної Ради України.
Актова зала Національного університету «Львівська політехніка», де відбувалося завершення засідання Міжнародної ювілейної наукової конференції, — справжній витвір архітектурного мистецтва. Відчувається, що над її художнім оздобленням працювали видатні митці. Розповідають, що університет іноді відвідував сам імператор Австро-Угорщини. І тоді вчена рада, на якій він виголошував промову, проводилася стоячи та у бліц-режимі.
Упродовж трьох днів ювілейних заходів відбулися не лише пленарні засідання, але проводилась робота у багатьох комісіях: археографічній, історичній, етнографічній, фольклористики, філософській, мовознавчій, всесвітньої літератури, бібліографії і книгознавства, архітектури і містобудування, театрознавчій, геологічній та фізики Землі, екологічній, лісівництва та інших. Засідання проводилися у різних навчальних та науково-дослідних установах міста. Тож ювілейними заходами упродовж трьох днів був охоплений весь Львів.
На завершальному зібранні у Національному університеті «Львівська політехніка» голови комісій звітували про їхню діяльність. Загальний звіт про перебіг ювілейних заходів НТШ зробили голова Наукового товариства Олег Купчинський та його заступник Роман Кушнір. Потім розпочалися виступи учасників конференції. Надавали слово також Крайовим осередкам НТШ. Мав слово і я. Розповів про діяльність кримського осередку та особливості його діяльності у вщент зросійщеному Криму і за відсутності будь-якої підтримки з боку владних структур. Головними пріоритетами діяльності всієї української громади Криму та Кримської філії НТШ, як однієї з її складових, є боротьба за створення україномовних шкіл, дитячих садочків, створення україномовного інформаційно-культурного простору, надання автономії українського обличчя. Кримський осередок спільно з іншими українськими громадськими організаціями веде активну підготовку до загальнонаціонального свята — 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Нам хотілося б, щоб кримська влада зрештою дослухалася до тих пропозицій, які українська громада Криму та науковці запропонували здійснити до славетного ювілею. Йдеться перш за все про належний, гідний стан усіх Шевченківських об’єктів на території Криму: парку культури, міського будинку культури, бібліотеки, впорядкування занедбаної вулиці на околиці м. Сімферополя. На наше тверде переконання, як у Сімферополі, так і в інших містах у ювілейний рік мають з’явитися нові об’єкти з іменем Великого Кобзаря: пам’ятник та проспект у центрі міста, школа та Український театр його імені. Ювілей Тараса Шевченка, який Президент України запропонував провести спільно з країнами СНД, — це ще один привід надати кримській автономії українське обличчя та гідно увічнити його ім’я на півострові.
Учасники міжнародної конференції, присвяченої 140-річчю НТШ, підтримали нашу пропозицію провести у березні-травні наступного року вшанування на державному рівні 60-ліття входження Криму до складу України. Наукове товариство імені Тараса Шевченка спільно з іншими організаціями до цієї дати буде ініціювати проведення низки наукових конференцій, «круглих столів», прес-конференцій та наукових публікацій у кримських та українських ЗМІ.
Учасники міжнародної ювілейної конференції та керівництво НТШ в Україні схвально зустріли нашу пропозицію про проведення у Львові Шевченківських роковин, виставки української вишивки видатної майстрині, Героя України Віри Роїк. Зазначена пропозиція узгоджена з сином вишивальниці Вадимом Роїком.
Тож українці Криму кажуть гостинному Львову: до нових зустрічей!

Петро ВОЛЬВАЧ,
голова Кримської філії НТШ,
дійсний член НТШ,
член НСПУ, академік УЕАН

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #44 за 01.11.2013 > Тема "Урок української"