Версiя для друку Обговорити в форумi

Два кольори...

Вони завжди приходили удвох: високий, статний, поважний професор-україніст, письменник Олександр Іванович Губар і вона — мініатюрна жвава жіночка дещо екзотичної зовнішності (бо тато — китаєць) — Майя Олександрівна Копиткіна, дружина науковця.
Непросто було припустити, що цей шлюб планувався десь на небесах, — настільки вони були несхожими. Майя Олександрівна — корінна москвичка, яка понад сорок років свого життя взагалі не чула українського слова, вона й зараз обурюється тим, що у Верховній Раді України «свободівці» заважають виступати російською мовою (нібито в російській Держдумі вільно звучать мови національних меншин), а для Олександра Івановича українська мова та література були сутністю його життя, і його навряд чи хвилювали б почуття тих народних обранців, хто ними нехтував. А якщо розподілити людей на фізиків і ліриків (це колись було модно) або ж «технарів» і гуманітаріїв, то шляхи подружжя тут теж не перетиналися. Москвичка присвятила своє життя громадському харчуванню, здобула середню і вищу технічну освіту і досягнула чималих кар’єрних успіхів — обіймала посаду заступника директора тресту їдалень одного із районів міста, в її підпорядкуванні було 55 їдалень разом з їхніми філіалами, 10 років пропрацювала директором їдальні при Держбанку СРСР, була депутатом райради трьох скликань, у той час як щирий українець Олександр Іванович бродив життєвими стежинами великих митців слова, зіставляв, узагальнював, робив відкриття і ділився усім цим зі студентами та читачами.
Вони були представниками різних світів, і я їх мимоволі порівнювала ще з однією парою (бо удвох редакцію газети не відвідував більше ніхто) — поетом Михайлом Т. і його дружиною, що «ощасливила» літератора, коли тому було вже під сімдесят років. Цей шлюб тривав недовго — мій давній товариш Михайло помер від серцевого нападу, а «молода» вдова місяців через два привела в його квартиру іншого чоловіка, з яким теж уклала шлюб та воліла ніколи не розлучатися.
Але ж поміж Олександром Івановичем та Майєю Олександрівною було таки щось інше: вони нагадували десятикласників, ошелешених першим, ще не звіданим почуттям, хоча обоє вже мали сім’ї, дітей і не були повністю вільними від попередніх стосунків. Все вирішила випадкова зустріч на кримському пляжі, де опинилася відповідальна працівниця в перший же день приїзду до санаторію. А попереду було стільки спільних відпочинків, які тривали майже все літо! Втім, Майї Олександрівні було що втрачати: в Москві вона мала хорошу, одержану нею квартиру, мала чоловіка Івана Копиткіна, за плечима у якого — художнє училище і поліграфічний інститут і який нині є академіком інформаційних наук. Та картини його Майю не вражали, вона жила своїм окремим життям. Там же залишились і дві донечки — Наталя та трирічна Оля, що вже говорити про престижну роботу…
Та Олександр Іванович, з’ясовуючи стосунки з Іваном Івановичем, заявив: вона у мене працювати не буде. І Майя Олександрівна з головою поринула в життя свого нового коханого чоловіка і, здається, розчинилася в ньому. Разом побували вони в Києві, Харкові, Львові, Дніпропетровську, Чернівцях, де він колись навчався і працював, у Шевченківських місцях, — всюди, куди Олександра Івановича запрошували на різноманітні заходи, а також у редакціях, видавництвах, навіть на з’їзді Спілки письменників України у Києві. І де вони б не були, скрізь звучало українське слово, до якого жінка дедалі більше призвичаювалася. А це було для неї не зайвим, бо пані Майї доводилося друкувати на машинці всі рукописи чоловіка, зміст яких вона не лише розуміла, але й могла заперечити чи посперечатися з того чи іншого приводу. Вона й зараз вільно, з непоганою вимовою читає українські тексти, а ось говорити мовою чоловіка їй важкувато.
Про те, яку роль відігравала дружина в його творчому житті, свідчили посвяти на книгах, зроблені рукою Олександра Івановича: «Любимой дорогой моей Маечке, Майчонку, которая не только вдохновляла і «подгоняла» меня в работе над сценарием, но отдала много пота и крови в подготовке и написании книги», «Жене, помощнице и вдохновителю, с которой вместе страдали и радовались в работе над этой книгой» тощо. Москвичці з китайським корінням доводилося і перекладати книги чоловіка російською мовою, це вона підготувала до друку його бібліографічний покажчик на 65 сторінках — у неї просто не було іншого життя, і вона його не хотіла. Навіть коли Олександр Іванович вирушав на лекції до студентів чи слухачів курсів підвищення кваліфікації (а працював він у трьох місцях), дружина їхала з ним і була десь поряд: ходила в магазини, відпочивала на лавочці, бо удвох же на лекцію не підеш!
Так і пролітали щасливі дні Майї Олександрівни, а всього — понад 25 років, і тривало це, поки чоловік не занедужав. То був 2003 рік. У професора спочатку заболіли ноги, і, щоб він міг якось завершити навчальний рік, маленька тендітна жінка допомагала йому добиратися до місця роботи, не шкодуючи свого скромного фізичного ресурсу.
Потім вони їздили тільки в лікарні на різноманітні процедури, що виявилися неефективними. Тепер Майя Олександрівна була заклопотана пошуками найкращих лікарів, та судинна патологія залишала дедалі менше надій на одужання.
За кілька місяців усе скінчилося. Майя Олександрівна втратила не тільки чоловіка, але і смисл життя, його наповненість, бо поряд — ні дітей, ні онуків, бо вона розчинилася в ньому одному, якого більше не було. Та були його творчість, його плани, його пам’ять, про яку треба було потурбуватися хоча б тому, щоб не з’їхати з глузду.
За її ідеєю в ТНУ було облаштовано аудиторію Олександра Губаря (недарма ж він пропрацював там понад 30 років). Дружина науковця передала туди всю його величезну бібліотеку (понад 3 тисячі книг): «Щоб книги продовжували працювати, а не покривалися пилом». Вона «проштовхувала» його статті, що були доречними у зв’язку з тими чи іншими датами, ходила, як і колись вони разом, до «Кримської світлиці» та «Голоса Крыма», щось пропонуючи, і на шпальтах цих газет письменник продовжував своє життя. А коли в університеті одержала недоплачені колись чоловікові кілька тисяч, загорілась думкою видати його рукопис, присвячений Тичині і Подвойському, який 20 років пролежав у столі. Потім сама, буква до букви, кома до коми, звірила з ним набір майбутньої книги, здійснений з допомогою Всеукраїнського інформаційно-культурного центру. А коли книга вийшла, Майя Олександрівна розсилала її по музеях, бібліотеках, друзях чоловіка, нащадках героїв досліджень письменника, потім одержувала листи-відгуки, знову відчуваючи себе потрібною і важливою людиною, на яку, можливо, дивиться тепер її чоловік із зоряного неба.
Завдяки Майї Олександрівні не залишилося непоміченим і 90-річчя з дня народження О. Губаря. Пройшли з цього приводу заходи, з’явилися публікації, зокрема в «Голосе Крыма», адже в останні роки життя кримськотатарська культура та література стали для письменника не менш важливими, ніж свої рідні. Особливо резонансними були його праці, присвячені Агатангелу Кримському, збірку творів якого, укладену Олександром Губарем, з його вступним словом було видано трьома мовами. Тож увесь цей час вдячні працівники кримськотатарської газети передплачують її Майї Олександрівні.
Озираючись в далеке минуле, моя співрозмовниця згадує війну, бомбардування, що, до речі, не ставало на заваді ні роботі московських заводів і фабрик, ні навчанню дітей. З’явився лише додатковий обов’язок — праця на трудовому фронті, а саме: риття окопів, спорудження укріплень. Від цього не звільнявся ніхто. Майїна мати, Маріанна Василівна Алексєєва, хоча і була інвалідом після операції, працювала разом з іншими. А тата, артиста цирку, акробата Дін Дзі Міна вислали невдовзі після народження дочки на Далекий Схід за те, що був… китайцем. Так він назавжди випав із життя дружини і своєї дитини. Щоправда, одного разу тато зателефонував матері, розповів, що теж став інвалідом, та у тої вже був інший чоловік, і Маріанна Василівна відповіла, що на зустріч не очікує, бо не в змозі утримувати хвору людину, сама потребує допомоги. Так і помер Дін Дзі Мін десь на чужині, життя якого скалічила політика чужої для нього держави, і тільки розкосі очі у дочки та онучок нагадують про те, що він був колись на світі.
Довге життя — багато вражень і спогадів. 1 листопада Майї Олександрівні виповнюється 80 років. Вона вже не така жвава і чорнява, якою запам’яталася, але активна і натхненна, особливо коли згадує Олександра Івановича, хоча іноді на очі й навертаються сльози. Сьогодні вона живе за них обох, і ми бажаємо, щоб її життя у доброму здоров’ї тривало ще довго-довго.
Для мене Майя Олександрівна — взірець дружини, найкращої, найвідданішої, і до цієї її місії я ставлюся з особливим трепетом. Можливо, тому, що теж довелося бачити різне. Особливо боляче згадувати останні дні одного відомого кримського поета і письменника, редактором книг якого я колись була, а ще — ми просто товаришували. Він мав красуню-дружину, медика за фахом. Пам’ятаю рядки присвячених їй віршів, адже разом вони були все життя. Мій товариш, заслужений фронтовик, відома в Криму людина, теж любив гуляти пішки, і незабаром ходити для нього теж стало важко — це, як я тепер розумію, було пов’язане із проблемами з кровопостачанням, склеротичними явищами, чому посприяла прихильність поета до спиртного, що лилося рікою під час регулярних дружніх застіль.
Не побачивши його під час святкування Дня Перемоги, я з букетом червоних гвоздик поїхала до ветерана додому. На дзвінок ніхто не відповів, а біля вхідних дверей мене застали дружина із сином. Коли ми увійшли в квартиру, я була приголомшена побаченим: чоловік лежав у ліжку в дерматиновій чорній куртці, його борода та сиве волосся (якого майже не було) доросли до пояса, він мене взагалі не впізнав, а дружина замість ліків принесла йому півлітрову пляшку горілки. Її і спустошував хворий лежачи, взагалі без закуски.
— Я приношу йому щодня по пляшці, — пояснила мені колишня завідувачка медичної лабораторії. А на моє запитання, що говорять лікарі, повідомила, що до них ніхто не звертався, бо «госпіталь далеко і мені важко туди їздити».
Але ж будівля, де жило подружжя, примикає до території Республіканської клінічної лікарні ім. Семашка, між ними — лише вузенька доріжка, це не далі, ніж ларьок з оковитою! Я готова була прямо на ранок бігти туди, бігти куди завгодно, аби лише не жити з усвідомленням, що дорогу мені людину добивають горілкою. Та мої пропозиції не зацікавили ні дружину, ні сина, москвича, теж літератора, мого однолітка. І чи могла я суперечити їхній волі?
Більше поета живим я не бачила, а помпезні прощальні церемонії лише посилювали обурення. Він був з того ж року, що і Олександр Губар, в тому ж віці і закінчив свій життєвий шлях. Ось тільки дружина йому трапилася інша. Нікому берегти його пам’ять, і не знаю, чи, окрім моєї в одному із кримських журналів, була хоча б якась присвячена йому публікація. В ній я пропонувала один із провулків, де пройшла юність поета, назвати його іменем…
А Майя Олександрівна домоглася б, якби це стосувалося її чоловіка. Час істини все розставив по своїх місцях, той страшний час, який з усіх зриває маски і оголяє людську душу.
Працівники нашої редакції і друзі Олександра Губаря бажають пані Майї всього, чого міг побажати їй лише коханий чоловік, як, наприклад, у цій листівці: «Будь завжди радісною, здоровою, щасливою, моя квіточко, моя кохана, красива, чиста!».
Живіть довго і щасливо, Майє Олександрівно, і не сумуйте, бо ви маєте багато відданих друзів, які здатні оцінити ваш жіночий подвиг!

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #44 за 01.11.2013 > Тема "З потоку життя"