"Кримська Свiтлиця" > #43 за 25.10.2013 > Тема ""Білі плями" історії"
#43 за 25.10.2013
БЕЗСМЕРТНИЙ ШЕВЧЕНКО
Янка С╤ПАКОВ
Шевченк╕ана
Сильний ╕ щасливий народ, який ма╓ такого поета, що кожним сво╖м словом все життя був разом з ним, що так глибоко висловлював його думки, його над╕╖ й спод╕вання. Але сильний ╕ щасливий також ╕ поет, який ма╓ такий народ, що шану╓ кожне його слово, що його, поета, плоть в╕д плот╕ сво╓╖, кров в╕д кров╕ сво╓╖, зд╕йняв на таку почесно-недосяжну висоту. Зда╓ться, Тарас Шевченко не м╕г народитися н╕де, опр╕ч як т╕льки на сво╖й люб╕й Укра╖н╕. Але, народившися на р╕дн╕й Укра╖н╕, ставши виразником найзапов╕тн╕ших бажань свого народу, ставши його голосом ╕ слухом, в╕н став близьким ╕ р╕дним, став сво╖м для ус╕х народ╕в земл╕. В╕н став ╕ нашим, б╕лоруським, також. Вже зараз не можна уявити б╕лоруса, який не зна╓, наприклад, «Садок вишневий коло хати» чи «Як умру, то поховайте», чи «Реве та стогне Дн╕пр широкий», чи ╕нших видатних, хрестомат╕йних для ус╕х народ╕в рядк╕в ╕ в╕рш╕в Кобзаря. У кожного нин╕ на слуху ц╕ так╕ прост╕ на перший погляд ╕ так╕ глибок╕ та складн╕ на серйозний п╕дх╕д ╕ серйозне прочитання твори, як╕ звучать ╕ по-б╕лоруськи в перекладах Янки Купали та ╕нших наших славних майстр╕в художнього слова. Б╕лоруси знають ╖х так само, як ╕ т╕ щемлив╕ в╕рш╕, як╕ поет писав далеко в╕д р╕дного краю, в Оренбурз╕, в Орськ╕й фортец╕, на Кос-Арал╕, в самотин╕ вигнання (до реч╕, дуже вража╓, що б╕льш╕сть в╕рш╕в поета створено поза межами Укра╖ни); знають т╕, в╕дкрит╕, як серце, ╕ болюч╕, як саме поетове життя, рядки, що народжувалися на самот╕ у вразлив╕й ╕ дел╕катн╕й душ╕ кр╕пака ╕ вигнанця — п╕д час б╕лих ночей Санкт-Петербурга чи серед п╕ск╕в закасп╕йсько╖ пустел╕. В╕рш╕ Тараса Шевченка, зда╓ться, створен╕ не одним поетом, обраним для ц╕╓╖ почесно╖ м╕с╕╖, а вс╕м укра╖нським народом. ╤, створен╕ народом, вони знову верталися до народу. ╤ не т╕льки до свого. Багато б╕лорус╕в знайомилися з творч╕стю ген╕я з вуст свого народу, а згодом уже дов╕дувалися з книг, кому належать ц╕ рядки. Нав╕ть наш незабутн╕й Янка Купала, який ще в дитинств╕ запам’ятав шевченк╕вську п╕сню «В╕д села до села», у зр╕лому в╕ц╕ вже в╕дкрив, що вона ма╓ такого знаного, такого славного автора. Ось так, будучи глибоко нац╕ональним поетом, Тарас Григорович Шевченко став для всього св╕ту таким ╕нтернац╕ональним. Як тут не згадати його мр╕ю про «с╕м’ю вольну, нову», яка згада╓ його колись незлим, тихим словом. ╤ ми, ця вольна ╕ нова м╕жнародна с╕м’я, з вдячн╕стю згаду╓мо його нин╕ ╕ будемо згадувати завжди найшанован╕шим словом поваги й любов╕. В╕н був ╕нтернац╕онал╕стом, бо до самозабуття любив свою Укра╖ну ╕ поважав ус╕ ╕нш╕ народи св╕ту. В╕н був пророком, бо в╕рив у краще ╕ бажав ус╕м людям земл╕ процв╕тання ╕ щастя. ╤ як пророче, як упевнено ╕ по-сучасному переконано звучать у тривожн╕ для укра╖нського ╕ б╕лоруського народ╕в чорнобильськ╕ роки його схвильован╕ слова про незнищенн╕сть життя, про його в╕чн╕сть ╕ невмирущ╕сть, незважаючи на вс╕ б╕ди, незгоди ╕ печал╕: …буде син, ╕ буде мати, ╕ будуть люди на земл╕! Тож спасиб╕ вам, Тарасе Григоровичу, за цю вашу упевнен╕сть! П╕д╕ймаючись ще в╕д заледен╕лого Дн╕пра на найвищу ╕ найшанован╕шу гору Укра╖ни — на Чернечу гору в Канев╕, яка прийняла назавжди Тараса Григоровича Шевченка, — я м╕ркував, як це добре, що шлях до близько╖ могили не короткий, не митт╓вий, а ось такий упов╕льнено-роздумний, з трьомастами ш╕стдесятьма чотирма сходинками — саме ст╕лькома, ск╕льки дн╕в було в тому роц╕, коли Кобзар народився, за винятком одного, того чорного ╕ г╕ркого дня, коли в╕н помер. Так ось на цих сходинках, в стишеному гурт╕ гостей поетичного свята ╕ його господар╕в, добре думалося ╕ хороше згадувалося. Згадувалося про перший ви╖зд хлопчака Тараса — козачка, служки штаб-ротм╕стра лейб-гвард╕╖ уланського полку Павла Енгельгардта, якого Карл Брюллов називав «свинею у торжковських туфлях», — пан восени 1828 року ╖хав на похорон свого батька, д╕йсного та╓много радника. ╤, звичайно ж, захопив ╕з собою ╕ челядь, серед яко╖, безсумн╕вно, був ╕ козачок Тарас. Нам, б╕лорусам, це в╕дкриття ц╕каве вдв╕ч╕, бо та сувора ╕ тривала подорож була першим знайомством Тараса Шевченка з Б╕лоруссю. Шлях до ма╓тку пом╕щика пролягав через Черн╕г╕в, Гомель, Оршу, Смоленськ. ╤ ще була згодом подорож до В╕льно — через Смоленськ, Оршу, Борисов, М╕нськ, Молодечно. Перша в житт╕ подорож… Звичайно ж, вона вразила козачка Тараса, в╕н, хоч ╕ дивився на б╕лоруську землю очима кр╕пака ╕ безправного хлопчака, усе ж назавжди, гада╓мо, запам’ятав б╕лоруський тракт, бо не раз пот╕м вертався до нього у сво╖х пов╕стях. Що бачив в╕н тод╕? Про що думав? Якою видалася йому т╕╓╖ осен╕ наша р╕дна, теж згорьована в кр╕посницьк╕й невол╕, але така сп╕вчутлива одв╕ку земля? Як хочеться нам, людям ╕ншого стол╕ття, д╕знатися про це щонайб╕льше. ╤ ще на тих упов╕льнених сходинках пригадувалися поетов╕ рядки, думалося про його нескорену мужн╕сть. Його кривдять царськ╕ сатрапи, з нього знущаються, його ображають, а в╕н трима╓ться свого: Караюсь, мучусь, але не каюсь… Не т╕льки сам не зда╓ться, але й ╕нших упевнено заклика╓: …учи неложними устами сказати правду. Сам в╕н у цих стосунках чистий. Його н╕хто ╕ н╕ в чому не може дор╕кнути: Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли; У нас нема Зерна неправди за собою. Подумалося: так це ж афоризми, як╕ неп╕двладн╕ часу! Як ╕ т╕ визначн╕ рядки про мат╕р ╕ дитя — теж афоризм: У наш╕м ра╖ на земл╕ Н╕чого кращого нема╓, Як тая мати молодая З сво╖м дитяточком малим. Пригадалося, що ось тут, на Тарасов╕й гор╕, 7 травня 1939 року Янка Купала, який при╖хав на святкування 125-р╕ччя Кобзаря, читав «Запов╕т» у сво╓му переклад╕ б╕лоруською мовою. ╤ ще на тих засн╕жених сходинках пригадалася мимовол╕ ще одна незвичайна постать — художниця Катерина Б╕локур, така ж одержима ╕ така ж непок╕рлива, як ╕ сам Шевченко. «Буду художником!» — сказала соб╕ ╕ ус╕м ця ж╕нка-селянка. ╥╖ не розум╕ють, з не╖ см╕ються, з не╖ глузують, а вона — сво╓: «Буду художником!» Мати сварить, батько б’╓, односельц╕ см╕ються, ╖й забороняють малювати, а вона не в╕дступа╓ться: «Буду художником!» Коханий пропону╓ ╖й руку ╕ серце, а вона ставить йому ╓дину умову: «Я вийду за вас зам╕ж, якщо ви дозволите мен╕ малювати». Людей багато, а тих, хто б ╖╖ зрозум╕в, — нема. Тод╕ вона збира╓ться до Канева: «По╖ду я до Тараса. Той мене зрозум╕╓». У Канев╕ припада╓ до дорого╖ могили ╕ виплаку╓ Шевченков╕ усе сво╓ горе, ус╕ сво╖ кривди й образи. ╤ верта╓ться додому заспоко╓на ╕ переконана у сво╖й правд╕. Вдома в╕д батька «перепало добряче, але проти людей, то ще й н╕чого: ще мене й жал╕ли», — усм╕ха╓ться вона в сво╖х листах. ╤ вже на сам╕с╕ньк╕й гор╕, перед сам╕с╕нькою могилою подумалося: так це ж здорово, що до Шевченка, як до живого, ╕ сьогодн╕ можна ось так запросто при╖хати, можна спитати в нього поради, можна розказати йому про сво╖ негаразди з великою в╕рою ╕ над╕╓ю, що в╕н, славний син Укра╖ни, тебе зрозум╕╓, п╕дтрима╓, заспоко╖ть ╕ обнад╕╓. Отже, Кобзар живе й п╕сля сво╓╖ смерт╕, отже, в╕н — безсмертний, отже, у цьому сво╓му другому житт╕, на яке вже не здатний впливати н╕ час, н╕ прост╕р, в╕н — захисник ус╕х одержимих ╕ скривджених, порадник ус╕м, хто потребу╓ його п╕дтримки.
(Журнал «Маладосць», № 8, 1989 р.).
Переклад з б╕лорусько╖ Данила КОНОНЕНКА
"Кримська Свiтлиця" > #43 за 25.10.2013 > Тема ""Білі плями" історії"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=12460
|