Версiя для друку Обговорити в форумi

Поезія

Вірші поетеси зі Львівщини Любові Проць полюбилися нашим читачам з попередніх публікацій у «Кримській світлиці». Нагадаємо, що Любов Проць — авторка збірок поезій «Дубляни», «Горобина ніч», «Сріберні ключі», «Дух євшану», «Група крові»... Вона — член Національної спілки письменників України, лауреат премій ім. В. Симоненка, «Благовіст», ім. Р. Федоріва, дипломант фестивалю поезії 2001 р. у Мілані (Італія).
Любов Проць — випускниця Дрогобицького педагогічного університету імені Івана Франка. Працює вчителькою Дублянської середньої загальноосвітньої школи Самбірського району на Львівщині, у тому самому селі, де й народилася 28 квітня 1959 року.
«Поезії Любові Проць — як щедрість літа у розповні: з усіма його плодами, кольорами, ароматами. Нічого штучного — все живе, природне. Упивайся красою, розкошуй!
Зі словом Люба Проць завжди на «Ви», тому все в її творах дихає свіжістю і новизною», — так світло і щиро відгукується про творчість своєї колишньої студентки професор Дрогобицького вишу ім. І. Франка, член Спілки письменників України Михайло Шалата.
Нещодавно у київському видавництві «Ярославів Вал» побачила світ нова збірка поезій Любові Проць «Полювання на світло». Пропонуємо до вашої уваги, шановні читачі, переднє слово до цієї книжки лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимира Базилевського, що має назву «Нарощування світла», та добірку віршів поетеси Любові Проць.

НАРОЩУВАННЯ СВІТЛА

Писання віршів — налагодження комунікацій зі світом. Коли контакт відбувся, вірш стає приналежністю поезії. Це означає, що правда поета не лише його правда, належить не тільки йому.
Ця, мовлячи фігурально, втрата власності — з найщасливіших, найбажаніших для поета втрат. Вона — доказ, що обриву комунікацій не сталося, що мети досягнуто.
Можна сказати й простіше: рука натискує на електроклавішу — і спалахує світло. Отже, контакти в нормі. Поезія — то вмикання світла.
Є прямий привід для таких міркувань. Нова книга Люби Проць має назву «Полювання на світло». Метафора яскрава і значуща. Історія людства — то й історія полювання на світло. Масштаби й особливості цього полювання бували різними. Але в усі епохи за полювання на світло світ розплачувався пітьмою. Розплачується й сьогодні. «Світ обертом!», «Світ валиться!» — читаємо в Люби Проць.
І хоч вірш, звідки вихоплені ці вигуки, прив’язаний до конкретики гірського пейзажу, сприймаються вони в загрозливому контексті глобальних катастроф. Воістину:
Вічно сходяться в дикому герці
Тьма і світло — б’ються до крові.
Кожен поет, як відомо, висловлює свою правду, отже, й правду інших, по-своєму. Правда Люби Проць стримана. Без жодних претензій на парадні строї. Ні приголомшливої метафорики, ні декоруму, ні піротехніки. Але від того її правда не перестає бути правдою.
Про таких поетів писати важко. Надто перу, зорієнтованому на зовнішнє, показушне, яке кричить про себе.
У поезії Люби Проць світло мовби загнане вглиб. Воно не засліплює, але манить, притягує. А головне — не дає збитися з дороги. Це слово, яке озивається якимось своїм чаром, лагодою душі навіть тоді, коли йдеться про сумне чи й трагічне. Образний лад цього письма часто живиться свіжою, точно підміченою деталлю. Але деталь ця не самодостатня, за нею прочитується щось глибше, важливіше. Мовиться, звичайно ж, про кращі вірші. Один із них починається так:
Всіх обійшла: корівку, пса і піч.
Мед злагоди загуснув поміж нами.
Корівка спить. Піч пахкає димами.
Пес віддано спинається до віч...
Майже ідилічна картина. Але далі розгортається складна гама чуттів з вилущуванням раціонального зерна як самооскарження: «Не все так рівно-гладко: ще душа є!». І — фінал:
А зранку все закрутиться само:
Корівка, пес і піч — і так до ночі.
А потім із душею — очі в очі —
Тихесенько собі гомонимо.
Говорити з душею «очі в очі» вдається одиницям. Це, власне, те саме, що зауважено Плужником: «Бути щирим не всім зуміти».
Люба Проць уміє бути щирою. Аж до відваги говорити незручну правду: «Могли трясти світами — не зуміли».
Це — про нас. Про нашу історію. Зокрема, у нинішній її модифікації.
Став не городом Кия — городом,
Де пасуться отари чужі.
Либонь, не треба пояснювати, що йдеться про столицю залежної Незалежної.
Та якщо полювання на світло продовжується, то триває і битва за світло. Недарма ж сказано: «Б’ються до крові».
Поезія Люби Проць — нарощування світла. Від книги — до книги. Добре, що є у нашій поезії цей голос. Вдумливий голос глибокої душі з глибинки.

Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

Любов ПРОЦЬ
ПОЛЮВАННЯ НА СВІТЛО

* * *
...Чи у неї, скажіть-но, душа є,
Щоб носити сліпучі шати?
Бо навпомацки сонце шукає —
Пальці променям обламати.
Паню в чорному дранті дратує
Все, що світиться. Іскра навіть!
Полювання на світло не всує:
Потьмяніли зірки яскраві...
От і маємо шрами на серці,
В душах — відблиски пурпурові...
Вічно сходяться в дикому герці
Тьма і світло —
б’ються до крові...
* * *
Знову черемха
димами обкурить,
День блиском
доточить
вечірня гроза...
Знову сусіди
воюють за кури,
За межі, за партії,
за.., за.., за.., за...
Людоньки-люди,
та ж сварки ці — всує:
Тінь лютої згуби уже здоганя.
Дощ напоумливо вічність цитує...
Тільки не чує захрипла гризня.
Журиться тяжко
наш добрий Месія:
І що то за диво? І звідки цей люд?
Сам же колись оцю землю засіяв,
А — жменька героїв
і пригорщі юд...
* * *
...глухі часи...
Ліна Костенко
Сумно-сумно бути подорожнім
В люті холоди, у час лихий...
Вітер. Хуга. Вулички порожні.
Десь далеко замерзає Кий.
Тут — по горло і сніги, і луни.
Між дерев, як поміж білих веж,
Плентаєш ногами, ледве сунеш,
Сам себе втішаєш, що — ідеш...
Де там! Де там... Тиші — повні вуха,
А душа — в бинтах промерзлих
мрій...
Зимний часе, змилуйся, послухай:
Пролісок один хоч відігрій!
Марно... Марно. Удає лукаво,
Що не чує... Чи таки — глухий?..
Витри піт і закоти рукава,
Крок зроби — іде назустріч Кий.

КРАЙНЯ ХАТА
Геть життя, забрьохане по вуха
Лицемірством, лицедійством... Фе!
Знову протяг в головах задмухав
Білу свічку... В чорних галіфе
Виструнчились тіні, мов солдати,
І на мушку — кожну світлу п’ядь.
...У тинах, як в патронташах, хати
В обороні спокою стоять.
В комини сопуть, зітхають стиха,
Булькають узваром і борщем:
— Охо-хо... Не зачепити б лиха...
— Щоб чогось не трапилось іще...
До дверей сусідських гострі вушка
Приліпила плітка молода...
«Символ щастя» —
тітонька галушка —
Світик цей пихато спогляда...
Благодать земна! Не треба раю
Знаменитій хаті — тій, що скраю.
* * *
Вузенька стежка. Вужча від вужа
Дороги, що пірнув у чорні трави.
Моя земля. Та я на ній — чужа...
І серце вже любов’ю
ледь кривавить.
Іде-бреде навпомацки вночі
Народ мій, на імення — невідомий.
Вже ангел-хоронитель на плечі
Приплющив очі од важкої втоми.
У мороці морок
Мойсей наш — де?..
Бо сієм-сієм — колоски порожні...
Чомусь ніяк себе не віднайде
Народ мій,
що як вічний подорожній.
А вуж дороги зблискує до віч,
Та вже до крику стерті чорні п’яти...
Сичання яничарів зусебіч:
— Марко Проклятий...
* * *
Тут натовпи хрестів, невтішних сліз,
З портретів очі світять,
мов перлини.
Через паркан барвінок переліз —
З тамтого світу утікач єдиний.
Перетікає тиша через край,
Горта минуле спогад тонкорукий...
Тут роздуми про пекло і про рай
Статечно ходять,
взявшись попід руки.
Харон на перевозі —
день при дні:
Стількох уже
тут вічним сном
зморило...
Ось-ось когось
розбудить... Але ні... —
Отої липи, що цвіте, кадило...
Відмахується довго від бджоли
Хрест рушником стареньким
перетлілим
Ох... — видихнуть притишено. — Були... —
Й про нас колись.
— Жили собі, як вміли…
А вміли — як? — торкає за плече
Похмуре завтра
здогадом несмілим.
Душа щемить — і соромом пече:
Могли трясти світами —
не зуміли...
* * *
Contra spem spero!
І була надія, та померла...
Замість груш омріяних — «шиші».
Зашиваю голочкою нерва
Рвані рани в ледь живій душі.
Решта нервів — як дроти від світла,
Коли раптом по дощі — мороз...
Ватра волі так і не розквітла,
Бо не вийшов з пам’яті наркоз.
Скільки мук!
І стільки ж безголів’я —
Ще й тепер плачі по Іллічу...
Лиш не ставмо мрії в узголів’я
Вилиту із розпачу свічу.
* * *
Не ліс думок — пісна пустеля,
І вище голови — лиш стеля.
Немає неба і в помині
Від крику першого понині.
...Ідея... мрія... — то пусте!
Таке воно — ні се ні те.
Бадилля днів собі жує
І уявляє, що жиє.

В ЦИРУЛЬНІ ЧАСУ
...Примхливі кучері, і коси
Вінком довкола голови...
Хтось гордо «оселедець» носить,
В історію пірнув — злови!
Хтось чуб розхристаний
і п’яний
Шпурнув під ноги —
впав навзнак...
Під «нульку» стрижені пахани —
Оце вже наш «фірмовий» знак.
Он — волосиночок лиш дві-три —
Та й ті посмикані не раз...
Як жаль: ті голови — макітри,
А макогін — чужий указ.
І так — віками... Може, лою
Доллє Господь колись тайком,
Щоб врешті стала головою,
А не порожнім черепком...
* * *
Обростав ліпотою і родом,
Гартував кров’ю зайшлих ножі...
...Став не городом Кия — городом,
Де пасуться отари чужі.
* * *
...мискоборство...
Ліна Костенко
Колись — борці,
а нині — «мискоборці».
Спустили з молотка і славу, й честь.
Непрані душі на прогнилій шворці
Жахають, Господи: числа їм несть.
Не «Отче наш» молитва їх —
«зелені»,
Не Україна в жилах їх тече...
І сонце правди, сховане в кишені,
Не попелить їх... Навіть не пече.
Зневірений, обірваний і п’яний
Народ мій при вельможому столі...
Та пальці негнучкі нові майдани
Намацують в невичахлій золі!
* * *
Усе — зі Сходу.
Все — китайських рис.
Та нам, нащадкам скіфів,
що до того?
Вже й місяць ієрогліфом завис
Над азбукою степу золотого...
* * *
Всіх обійшла: корівку, пса і піч.
Мед злагоди загуснув поміж нами,
Корівка спить. Піч пахкає димами
Пес віддано спинається до віч.
Та знають всі: розказую байки.
Не все так рівно-гладко: ще душа є!
У білі ночі ходить і ридає,
Бо світ довкола — їй такий гіркий...
Піч видиха розважливо: смішна!
Було так завше,
що душа — в облозі.
Щоб легше стало у путі-дорозі,
Ковтни тепла чи спогадів вина...
— Так-так, це правда! —
пес хвостом крутне.
— Ми подорожні з досвідом —
бувалі...
— Ну що ж... — покірно мовить, — підем далі, —
Душа пригорне крилами мене.
А зранку все закрутиться само:
Корівка, пес і піч — і так до ночі.
А потім із душею — очі в очі —
Тихесенько собі гомонимо.
* * *
І знову справи штурхають під бік,
І знов якусь нагальну
«підіпремо»...
Дурний-таки на світі чоловік:
Гадає, світ ухопить в оберемок...
Я також кваплюсь.
(З роду «т о г о» — теж...).
Та істини зізнання ще не стерті:
Цих клопотів дрібнесеньких
кортеж
Тебе провадить до самої смерті.
...Вже й вогник рівний
у тобі поник,
Шорсткі долоні, мислі сучкуваті...
...Помию вікна,
 посаджу часник
І, склавши руки,
 посиджу при хаті.
Та, скрипнувши воротами, зима
Присуне мовчки,
стане під порогом
І, мов свекруха прикра:
що, нема
Тобі роботи? Всілась... —
зиркне строго.
Снігами попід стріхи
так сипне,
Що цілий день не розігнути
 спини.
...І що ти розбалакалась? — мене
Нова нагальна справа
перепинить.
І правда: годі язиком плести.
Хтось — роджений «в сорочці»,
ти ж — «у робі».
Ти — білка в колесі.
А спробуєш втекти —
Те колесо промчить уже по тобі...
* * *
Стозубий, ти вгризаєшся
 у душу —
І рвеш її, шматуєш, яко звір.
Ти в пана бавишся.
Слуга твій — «мушу!»
Не дасть піти тобі наперекір...
Бо втопчеш у багно,
зітреш на порох,
Під ноги кинеш, спустиш на ази.
Коли піймаєш —
випустиш не скоро...
О побуте! Молю: не загризи!

УДОСВІТА
Ще тільки п’ята. Позіхає зірка
Над комином в космічну ненасить.
Росинка дрібно на листку тремтить.
Вчорашня втома
сперлась до одвірка...
Та звуки перші —
молоді, заспівні —
Шмигнули в мушлю вуха
крадькома:
Криниці схлип глибинами всіма...
Скрик явора старого... Треті півні...
Прочовпав Бровко
від хліва до хати —
Потяг ланцюг і безпросвітний щем...
У дверях ґазда
проскрипів ключем...
На клапті сон подертий волохатий.
...А далі — як по нотах
в кожній хаті,
У кожному селянському дворі...
І заключним акордом угорі —
Хлібина сонця в неба на лопаті.
* * *
Входжу в літепло вечора, наче
В теплу хвилю тропічних морів.
Місяць виплив...
— Агов, небораче,
Де ти спав, що жупан підгорів?
Він регоче: — Де зорі хороші!
Тілом світить крізь чорні дірки...
Повне решето срібла-пороші
Пересіює ніч на зірки.
Жаби кумкають в тихім болоті...
Ну і дружна болотяна рать!
В теплу твань зірочки жовтороті
Упірнути й собі норовлять.
Дивен, світе, єси: жаби... зорі...
Світло неба — і багна без дна...
І простори душі неозорі,
Де за віху — зоря провідна.

НЕДІЛЯ
На ослінчику чистім — побіля
Сірих буднів, де світла — на дні,
Ґречно сіла статечна неділя —
Білий вузлик на ниточці днів.
Личко світле, і Діви Марії —
Очі тихі (такою пишіть!).
Ніжний клаптик Господньої мрії
Став за латочку грішній душі.
В церкві правиться. Тішаться дзвони —
Підсолоджують Службі уста...
Б’ємо байдики, бо ж не боронить
Чепурушка — неділя свята.
Десь далеко нечесані справи
І розхристані вірші сумні...
Крапля меду до згірклої страви,
Красна мітка на сірім сукні.
Барви настрою — свіжі й багаті.
Сподіватись, що вічно, — дарма...
Півник з цукру на храмовім святі:
Ніби тільки лизнула — й нема...

ЗЕМЛЯ
Допоки сонях сонця понад нами
І не забитий білий світ наглухо,
Так ніжно розминаємо пучками,
Щоб стала нам колись
легеньким пухом...
* * *
Село розсохлося, як діжа,
Що в ній місили хліб колись.
Черствіє спомин: скибка свіжа,
Якій великий рід моливсь.
Та серце тьохкає, коли я
Стаю перед поріг весни,
Бо знову ордами Батия
Зійдуть у полі бур’яни.
І подолаєм їх не скоро...
А що було — те загуло...
Одненький дід і баб кількоро
Оце і все моє село.
Ще дихає... Голубить зрана
Шпаків і мокрі спориші...
Черешня в ягодах — мов рана,
Кривава рана у душі.
* * *
Які розкішні вишиванки
Імен село моє носило!
Рядочок чорним — то Іванки,
Червоним хрестик — то Данило.
На полотно життя родина
Стелила рясно долі-взори:
Марія, Ганна, Катерина,
Василь, Стефан, Михайло, Орест...
Віки брели собі спроквола,
Та бігла ниточка невпинна:
Петро, Павло, Андрій, Микола,
Софія, Дарія, Юстина...
Та нині — «врємєна крутіші»,
І мода молодих полонить:
Довкола Васі, Вані, Міші,
Каріни, Лєни та Альони...
Гойда колисочка дитину,
Принишкнув древній рід
в куточку...
...Село немов з чийогось тину
Чужу поцупило сорочку.

ПЕЙЗАЖ
Барви грають! Маю наймилішу
Мить оту, що нею око марить:
Запнутий зелений гребінь лісу
В сизу гриву грозової хмари.
Дах кармінний —
мов криклива латка.
(Та й вона до речі на картині...).
Голуб спурхнув —
білосніжна цятка.
Небо, звісно ж, виписане синім.
Ще — стіжок злотистий.
Скраю зрідка
Верби українські знамениті.
Краплями брунатного — черідка
Міниться на темнім оксамиті...
Свято кольорів! Засмійся, око,
Навтішайся тою дивогрою!
...Чорним — пустка хати
ненароком...
Не сміється — залилось сльозою.
* * *
Вперше хата ночує сама.
Місяць кігтиком знову і знову
Шкряба в шибку до баби. Дарма:
Біла свічка не йде на розмову...
Місяць кігтик до крові здере,
Жменю срібла
пожбурить щосили...
На рипучому роті дверей
Цвях новенький губу закопилив.
Білу свічку украла пітьма —
Під хрестом заховала навіки.
...Вперше баба ночує сама,
Світ замкнувши під зимні повіки.
* * *
Все звично: поле і лука є,
Ростуть хліба і спориші...
Незвично: пісня десь блукає
Ота, що завжди при душі
Була колись — і їй світила,
Щоб не спіткнулася, бува...
А нині — туга осліпила:
Де зорі-очі — «тринь-трава»…
Ніхто не витягне тоненько,
Бо — німота і пустота.
...На голос Ніни Матвієнко
Безкровне личко поверта.
* * *
Цілий день орали літаки
Небо вздовж і впоперек. Несила
Слухати, бо гул стояв такий —
Тиша ніжні вушка затулила.
Аж під вечір стихло-відгуло —
Мов зі скроні витягнули жало
...Рушником веселчиним село
Голову собі перев’язало.

СІНО СУШИМО
Сіно сушимо. Сім потів
Сріблом-сіллю зійдуть на покосах,
Де весною прибилася боса
Перепілка з далеких країв.
Сіно сушимо. А вона
Витанцьовує вже у сап’янцях
І розпушує пір’ячко в танці,
А нам — душу, згрубілу до дна.
Сіно сушимо. До стебла
Спритний дощ
норовить промочити
І до нитки останньої — свити...
Ах, морока із ним чимала!
Сіно сушимо. І чебрець —
Королем польових ароматів.
Руки батька — меткі, вузлуваті —
Копичками малюють вінець*.
...Сіно звезено. Ох, відболів
Кожен м’язик в тій праці солоній,
За яку нам на стерті долоні —
Квасолини тверді мозолів.
* Вінець (діалект.) — кінець, завершення роботи.
* * *
Відлік новий дням моїм
розпочато —
В них сонце не ллється уже
через край:
Вічність захряснула двері
 за татом...
Мене не пустила. Сказала: чекай!
Знає Господь один,
 скільки чекати,
Та тільки не скаже...
А мовить: живи!
...Пам’ять гукає і кличе до хати,
І тато назустріч виходить живий...
* * *
Тамарі Севернюк
Комора пам’яті, де на полицях —
В суліях, бутлях, жбанах,
 пляшечках, —
Палахкотить, прозориться,
іскриться
Вода життя — бентежна і терпка:
Любовей давніх вистояні вина,
Од браги днів хмільніші у стократ,
Наливка весен —
молода, жасминна,
Цикута чорна підлості і зрад...
Шухлядки, скриньки, кадіби,
коробки...
В них, Боже мій, чого тільки нема!
Здавалось би, життя таке коротке,
А всякої різноти в ньому — тьма!
Тут поглядів ясних тоненькі свічі
І срібний пил невимовлених фраз...
Ще — запахи, які й на тому світі,
Заплющившись,
вдихатимем не раз...
Тони — високі, вищі і найвищі...
Але понад усім — осінній сад
І влежаних у сіні на горищі
Антонівок найтонший аромат.
* * *
Ще не знають сніги, що приречені,
Та спадають з лиця що не день.
Тепла крапля у довгому реченні
Ставить крапку промовисту: дзень!
Срібне горлечко лоз,
що при березі,
Криги скрегіт, як ніж, полосне...
Серце з ритму збивається в березні
І лоскоче не тільки мене.
Шлях руками вигойдує дужими
Першу валку — несе до воріт.
І, жонглюючи сном і калюжами,
Котить сонячну риму піїт.
* * *
Довго сніг розказував казки —
Аж набрався сивизни від селезня.
І сидять похнюплені хатки
Під порогом в молодого березня.
Перекособочений намет
Гострою бурулькою поранений.
Комин димом пахкає в портрет
Неба, що наквацяне туманами.
* * *
Їх не було — і світ осиротілий
У кучугурах борсався, як міг.
Не можу спати:
бузьки прилетіли —
А в гніздах їхніх —
чванькуватий сніг...
* * *
Навала снігів — і надію тонку
Вітри злі, мов квітку, стинають...
Безхатьки із бузьками на смітнику
Шукають за крихтами раю.
А райське життя
целофаном блищить,
Та погляд — мертвотно-байдужий...
Життя ненадійна благесенька нить
Хіба що для лютні послужить.
Розпуки такої — ні після, ні до, —
У клекоті плаче-ридає...
А бузько, що вижив,
злетить у гніздо —
І брата-бомжа привітає.
* * *
З гори розбіглися дороги
(Їх назбігалось звідусіль!),
До вуст півонії вологих
Припав — не відірветься — джміль.
Хатки ворушаться линами
У ранку неводі яснім.
Тонкими вусами-димами
Нащупують шпаринки в нім, —
Аби туди, де сонце красне
І щось там зблискує-гримить...
Грім прутиком блискучим лясне —
Вмить поховаються дими.
* * *
Ляскає в долоні злива. — Де ще
Віднайшовся дощик-відчайдух,
Що гадає: зливу переплеще? —
Реготом заходиться лопух.
Він підставив широчезне вухо —
Ловить лепет мокрих підошов.
Дощик лопотить.
Ні сном ні духом,
Що дорогу зливі перейшов.
* * *
Такі дощі — промокли рукави
І в ангелів небесних яснім хорі.
Розкисли настрій і город... А ви,
Старенький саде,
теж хандрою хворі?..
Не бійтеся — минеться, позаяк
Підуть вже завтра гості довгополі.
Отямляться річки і переляк,
Возсяде сонце на своїм престолі.
Все засміється, втішиться, окрім
Похмурих снів,
що утікають прудко...
А нині вдвох ще трошки потерпім,
Вікно до зір запнувши
білим смутком.

ЛІТНІЙ ДОЩ
...Коли вже нивам йшлося до плачу
Й вони ламали руки у знемозі,
Дрібненька постать сивого дощу
Зродилась раптом на сухій дорозі.
Він квапився. Все ближче... Ріс і ріс!
І вже не йшов, а біг розкуто, поки
Не став густим, високим, наче ліс,
І, наче ліс, ясним та волооким.
Він біг, як лось. Здавалося, от-от
Крислато лупне об старі Карпати!
І весь пташиний радісний народ
Його в цю мить
не міг би наздогнати.
Та враз укляк. Завмер посеред нив...
Із лускотом гучним, як і годиться,
Господь в господі вікна відчинив —
І випурхнула вмить із них
 жар-птиця!
...Замулений надовго щем гіркий.
Автограф свіжий — гусакова лапа
На стежечці грузькій, що до ріки,
Що нею ґелґіт дружно прочалапав.

ПІСЛЯ ГРОЗИ
Минулося. У тишу вбито кіл.
Громів гармати небо покотило
На голови (іще сухі...) тих сіл,
Які обсіли золоте світило.
Ставок, мов казанок, відбулькотів.
Знетямлено сорока щось городить...
І зябрами тугими капустів
Вдихають дощ замурзані городи.
* * *
Домівка лина і весла.
Позирк намулу смаглявий...
Вода через ніч підросла —
Ллється селу за халяви. —
А шляк би тя трафив! — вуйки
Дружно вітають прибулу.
...Світанок, як прутик, тонкий
Вивудить сонце з намулу.
* * *
Просохне чорний сад не скоро —
Підплив іржею рідних крон...
Присів понуро, яко ворон,
Між глупих і глухих ворон.
Крізь пальці дивиться на всі ті
Гучні їх каркання старі...
Сплітає вечір з тіней сіті
При світлі пізньої зорі.
Сад нудиться. Не має діла,
Та вчора ще воно було...
Впаде з небес голубка біла
Йому на вимокле крило.
Ворони бризками — та пізно:
Заб’ється в сітях чорна рать.
...Удвох вони, обнявшись ніжно,
Під ясні зорі полетять.
* * *
В картинній галереї осені
Душа — зчудованим дитям.
Сюди такі майстри запрошені!
Ті імена собі затям.
Їх барви пензлем не впокорені,
Їх тайна вік не промине!
...Шедеври,
що митцями створені, —
Лише прекрасне похідне.
* * *
Смутну душу о такій порі,
Наче пальчик врізаний,
колишу...
Гасить осінь жовті ліхтарі,
Завиває кожен в білу тишу, —
Щоби не надбити і щоби
Не зронити навіть
краплі сонця!
...По лісах поховані гриби.
І сухі стежки, як волоконця,
Висмикнуті з літа рукава, —
Далина пов’язує в дорогу...
А душа щемить, напівжива...
Та — жива, жива! І слава Богу!
* * *
Чорні й похмурі старі будяки,
Що молодими були малинові.
Світ їм на старості
також гіркий —
Мука згасання блукає по крові.
Хтось там придумав:
колюча душа...
Зашпори в лагідну душу
залізли:
Палиці довгі малих пастушат
Люто лупили по шапках
 облізлих.
Вкупі місили їм вдачу круту
Мжички і бурі, худоба і діти...
Помста солодка: залізти в п’яту —
Кров лоскотати і стиха щеміти.

ПЕРЕДЗИМ’Я
Південь пригрів земігрований
 щебет,
Північ лякає зимою лихою...
Щулиться щука і тягне на себе
Хвилю, щоб вкритися із головою.
Плесо озерне все в «гусячій шкірі»,
Плескоти-плюскоти вигнані з раю.
Білі лебідки і гусеньки сірі
Небо розхлюпують —
і завмирають...
* * *
Вітер пальці розімнув-розправив
І по білім, де тепла — катма,
Вугликом розтріпаної ґави
Написав розмашисто: зима.
* * *
Дні — гноми: куценькі, малі...
Дряпне по серцю усіх:
На чорнім загривку ріллі —
Перший — приречений — сніг.
Він знав, що загине, проте
Сміло побіг — і добіг!
...По ньому в душі розцвіте
Китиця білих утіх.
* * *
А світлячок з трави
мені поблимав —
Й подався присвітити ще комусь...
Порозкошую на м’яких килимах
Липневих лук,
до квітки пригорнусь.
Не хочу раю іншого! У простір
Блаженно усміхнуся, потягнусь...
...А може, я на мить із високості
Також здалася світлячком комусь?..
* * *
У небі серця — таємничий спалах.
Думок нашестя. Повінь відчуттів...
Щоб я на мить у казці побувала —
Так вечір-ворожбит мій захотів.
Наструнчила цікавість
довгі вушка —
Я ротик їй листочком затулю.
...Сьогодні — бал.
І я там — Попелюшка.
Я туфельку на сходах загублю.
І хоч давно відомо все зарані,
Життя зламало цей сюжет простий:
Принц не прийшов —
залишився в Афгані...
Не вийшло казки...
Вечоре, прости.
* * *
Розбив необачно глек сам ти
Поранена тиша марна...
Кульбаба настільної лампи
Цвіте у квадраті вікна.
Та серце обірвану пісню
Недужим дитям притиска:
Боїться, кульбабу ту пізню
Чужа чиясь зірве рука...
* * *
Сад приголомшений снігами:
Та ж березіль! А ви — назад...
Змісили білими ногами
До чорноти весняний сад.
У ріг баранячий скрутили
Надії на близьке тепло...
Сад і безкрилий, і безсилий —
Уста судомою звело.
...Отак і я. Бо що поробиш —
Далеко ще блага та вість,
Коли від першої особи
Душа про тебе оповість.
* * *
Ранки ледачі й горласті:
Дражнить півників натяк на сніг...
Мова осінніх контрастів —
Найпечальніша з-поміж усіх.
Ябка черлені, сріблясті
Котить сад почорнілий до ніг...
Мова осінніх контрастів —
Найвиразніша з-поміж усіх.
Стрічі з тобою нечасті,
Серце в тузі, мов зірка в росі...
Мова осінніх контрастів —
Найбентежніша з-поміж усіх.
* * *
Ластівки забралися останні —
Жаль у серці стежку промете.
До старого ліхтаря у стайні
Тулиться гніздо — уже пусте...
Пантрувати Мурку — без потреби:
У гнізді — пір’їночка одна...
Чорний смуток лапками теребить
Смужку світла, витнуту з вікна.
...Мов ота пір’їна, спогад коле,
Бо за ним принишкнула зима.
...Зблідле серце —
мов гніздо схололе, —
Бо тебе у ньому вже нема...
* * *
Розлука уже відболіла —
Мов ябко осіннє, терпка...
На білих шовках мого тіла —
Твоя ненаситна рука.
Жаги полум’яні цитати,
Що суть їх — медово-густа,
Читають — не можуть вчитати
Мої спопелілі вуста.
* * *
Шпурну весь мотлох у вогонь, окрім
Стареньких снів,
 що випас круторогий...
...Думки про тебе —
течія Гольфстрім,
В яку заходять мрії гріти ноги.
* * *
Сповзаю з тями... Господи, спаси!
Душа зависла над проваллям скраю.
Слова твої предивної краси
По камінцю опору вибирають.
Ось-ось зірвусь! І упаду з-попід
Висот підхмарних
у тартар беззвукий...
— Це не падіння, люба, це — політ,
В якому крилами твоїми —
мої руки.
* * *
Без пучки звуків прісна тиша ця,
Як звична страва —
без дрібочка солі...
Зіщулились у сні дерева голі,
І гостра туга — лезом до лиця.
...Той острів смутку, що відкрила я,
Накриється поспішно з головою
З-під серця мого хвилею новою:
Вітрилом вдалині — твоє ім’я.
* * *
Кружляє веретено дня. Навзаєм
Жбурляєм в очі гнівне:
 — Не прощу!
...Із пальців веретена вислизає
Блискуча нитка теплого дощу.
Її підхопить вицвіла долина
І зшиє килим із веселих трав.
...Чи я тобі казати щось повинна?..
Нам дощ обом прелюдію зіграв.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #43 за 25.10.2013 > Тема "Душі криниця"