Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4268)
З потоку життя (7286)
Душі криниця (3926)
Українці мої... (1572)
Резонанс (1844)
Урок української (1001)
"Білі плями" історії (1805)
Крим - наш дім (585)
"Будьмо!" (265)
Ми єсть народ? (239)
Бути чи не бути? (121)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (118)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
МЕДОВИЙ СПАС
Наш╕ традиц╕╖


Галина ЛИТОВЧЕНКО: РОНДЕЛ╤ З КРИМСЬКИХ ОБ╤ЙСТЬ
«У вирвах стогне мирний наш квартал, жахн╕ ру╖ни на п╕дмогу кличуть…»


НЕСПАЛИМА. З ГЛИБИНИ СТОЛ╤ТТЯ. НЕЗБОРИМА
У столиц╕ в╕дкрилася художня виставка ╕сторично╖ картини.


ПЕРШИЙ КОРОВАЙ
Наш╕ традиц╕╖


СКУЛЬПТУРА ╤ КРИМСЬК╤ ПЕЙЗАЖ╤
Нин╕ козацьк╕ нащадки захищають Укра╖ну в╕д орди. Як ╕ предки колись…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #43 за 25.10.2013 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#43 за 25.10.2013
ПОЛЮВАННЯ НА СВ╤ТЛО

Поез╕я

В╕рш╕ поетеси з╕ Льв╕вщини Любов╕ Проць полюбилися нашим читачам з попередн╕х публ╕кац╕й у «Кримськ╕й св╕тлиц╕». Нагада╓мо, що Любов Проць — авторка зб╕рок поез╕й «Дубляни», «Горобина н╕ч», «Ср╕берн╕ ключ╕», «Дух ╓вшану», «Група кров╕»... Вона — член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни, лауреат прем╕й ╕м. В. Симоненка, «Благов╕ст», ╕м. Р. Федор╕ва, дипломант фестивалю поез╕╖ 2001 р. у М╕лан╕ (╤тал╕я).
Любов Проць — випускниця Дрогобицького педагог╕чного ун╕верситету ╕мен╕ ╤вана Франка. Працю╓ вчителькою Дублянсько╖ середньо╖ загальноосв╕тньо╖ школи Самб╕рського району на Льв╕вщин╕, у тому самому сел╕, де й народилася 28 кв╕тня 1959 року.
«Поез╕╖ Любов╕ Проць — як щедр╕сть л╕та у розповн╕: з ус╕ма його плодами, кольорами, ароматами. Н╕чого штучного — все живе, природне. Упивайся красою, розкошуй!
З╕ словом Люба Проць завжди на «Ви», тому все в ╖╖ творах диха╓ св╕ж╕стю ╕ новизною», — так св╕тло ╕ щиро в╕дгуку╓ться про творч╕сть сво╓╖ колишньо╖ студентки професор Дрогобицького вишу ╕м. ╤. Франка, член Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни Михайло Шалата.
Нещодавно у ки╖вському видавництв╕ «Ярослав╕в Вал» побачила св╕т нова зб╕рка поез╕й Любов╕ Проць «Полювання на св╕тло». Пропону╓мо до вашо╖ уваги, шановн╕ читач╕, передн╓ слово до ц╕╓╖ книжки лауреата Нац╕онально╖ прем╕╖ Укра╖ни ╕мен╕ Тараса Шевченка Володимира Базилевського, що ма╓ назву «Нарощування св╕тла», та доб╕рку в╕рш╕в поетеси Любов╕ Проць.

НАРОЩУВАННЯ СВ╤ТЛА

Писання в╕рш╕в — налагодження комун╕кац╕й з╕ св╕том. Коли контакт в╕дбувся, в╕рш ста╓ приналежн╕стю поез╕╖. Це означа╓, що правда поета не лише його правда, належить не т╕льки йому.
Ця, мовлячи ф╕гурально, втрата власност╕ — з найщаслив╕ших, найбажан╕ших для поета втрат. Вона — доказ, що обриву комун╕кац╕й не сталося, що мети досягнуто.
Можна сказати й прост╕ше: рука натиску╓ на електроклав╕шу — ╕ спалаху╓ св╕тло. Отже, контакти в норм╕. Поез╕я — то вмикання св╕тла.
╢ прямий прив╕д для таких м╕ркувань. Нова книга Люби Проць ма╓ назву «Полювання на св╕тло». Метафора яскрава ╕ значуща. ╤стор╕я людства — то й ╕стор╕я полювання на св╕тло. Масштаби й особливост╕ цього полювання бували р╕зними. Але в ус╕ епохи за полювання на св╕тло св╕т розплачувався п╕тьмою. Розплачу╓ться й сьогодн╕. «Св╕т обертом!», «Св╕т валиться!» — чита╓мо в Люби Проць.
╤ хоч в╕рш, зв╕дки вихоплен╕ ц╕ вигуки, прив’язаний до конкретики г╕рського пейзажу, сприймаються вони в загрозливому контекст╕ глобальних катастроф. Во╕стину:
В╕чно сходяться в дикому герц╕
Тьма ╕ св╕тло — б’ються до кров╕.
Кожен поет, як в╕домо, висловлю╓ свою правду, отже, й правду ╕нших, по-сво╓му. Правда Люби Проць стримана. Без жодних претенз╕й на парадн╕ стро╖. Н╕ приголомшливо╖ метафорики, н╕ декоруму, н╕ п╕ротехн╕ки. Але в╕д того ╖╖ правда не переста╓ бути правдою.
Про таких поет╕в писати важко. Надто перу, зор╕╓нтованому на зовн╕шн╓, показушне, яке кричить про себе.
У поез╕╖ Люби Проць св╕тло мовби загнане вглиб. Воно не засл╕плю╓, але манить, притягу╓. А головне — не да╓ збитися з дороги. Це слово, яке озива╓ться якимось сво╖м чаром, лагодою душ╕ нав╕ть тод╕, коли йдеться про сумне чи й траг╕чне. Образний лад цього письма часто живиться св╕жою, точно п╕дм╕ченою деталлю. Але деталь ця не самодостатня, за нею прочиту╓ться щось глибше, важлив╕ше. Мовиться, звичайно ж, про кращ╕ в╕рш╕. Один ╕з них почина╓ться так:
Вс╕х об╕йшла: кор╕вку, пса ╕ п╕ч.
Мед злагоди загуснув пом╕ж нами.
Кор╕вка спить. П╕ч пахка╓ димами.
Пес в╕ддано спина╓ться до в╕ч...
Майже ╕дил╕чна картина. Але дал╕ розгорта╓ться складна гама чутт╕в з вилущуванням рац╕онального зерна як самооскарження: «Не все так р╕вно-гладко: ще душа ╓!». ╤ — ф╕нал:
А зранку все закрутиться само:
Кор╕вка, пес ╕ п╕ч — ╕ так до ноч╕.
А пот╕м ╕з душею — оч╕ в оч╕ —
Тихесенько соб╕ гомонимо.
Говорити з душею «оч╕ в оч╕» вда╓ться одиницям. Це, власне, те саме, що зауважено Плужником: «Бути щирим не вс╕м зум╕ти».
Люба Проць ум╕╓ бути щирою. Аж до в╕дваги говорити незручну правду: «Могли трясти св╕тами — не зум╕ли».
Це — про нас. Про нашу ╕стор╕ю. Зокрема, у нин╕шн╕й ╖╖ модиф╕кац╕╖.
Став не городом Кия — городом,
Де пасуться отари чуж╕.
Либонь, не треба пояснювати, що йдеться про столицю залежно╖ Незалежно╖.
Та якщо полювання на св╕тло продовжу╓ться, то трива╓ ╕ битва за св╕тло. Недарма ж сказано: «Б’ються до кров╕».
Поез╕я Люби Проць — нарощування св╕тла. В╕д книги — до книги. Добре, що ╓ у наш╕й поез╕╖ цей голос. Вдумливий голос глибоко╖ душ╕ з глибинки.

Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

Любов ПРОЦЬ
ПОЛЮВАННЯ НА СВ╤ТЛО

* * *
...Чи у не╖, скаж╕ть-но, душа ╓,
Щоб носити сл╕пуч╕ шати?
Бо навпомацки сонце шука╓ —
Пальц╕ променям обламати.
Паню в чорному дрант╕ драту╓
Все, що св╕титься. ╤скра нав╕ть!
Полювання на св╕тло не всу╓:
Потьмян╕ли з╕рки яскрав╕...
От ╕ ма╓мо шрами на серц╕,
В душах — в╕дблиски пурпуров╕...
В╕чно сходяться в дикому герц╕
Тьма ╕ св╕тло —
б’ються до кров╕...
* * *
Знову черемха
димами обкурить,
День блиском
доточить
веч╕рня гроза...
Знову сус╕ди
воюють за кури,
За меж╕, за парт╕╖,
за.., за.., за.., за...
Людоньки-люди,
та ж сварки ц╕ — всу╓:
Т╕нь люто╖ згуби уже здоганя.
Дощ напоумливо в╕чн╕сть циту╓...
Т╕льки не чу╓ захрипла гризня.
Журиться тяжко
наш добрий Мес╕я:
╤ що то за диво? ╤ зв╕дки цей люд?
Сам же колись оцю землю зас╕яв,
А — жменька геро╖в
╕ пригорщ╕ юд...
* * *
...глух╕ часи...
Л╕на Костенко
Сумно-сумно бути подорожн╕м
В лют╕ холоди, у час лихий...
В╕тер. Хуга. Вулички порожн╕.
Десь далеко замерза╓ Кий.
Тут — по горло ╕ сн╕ги, ╕ луни.
М╕ж дерев, як пом╕ж б╕лих веж,
Плента╓ш ногами, ледве сунеш,
Сам себе вт╕ша╓ш, що — ╕деш...
Де там! Де там... Тиш╕ — повн╕ вуха,
А душа — в бинтах промерзлих
мр╕й...
Зимний часе, змилуйся, послухай:
Прол╕сок один хоч в╕д╕гр╕й!
Марно... Марно. Уда╓ лукаво,
Що не чу╓... Чи таки — глухий?..
Витри п╕т ╕ закоти рукава,
Крок зроби — ╕де назустр╕ч Кий.

КРАЙНЯ ХАТА
Геть життя, забрьохане по вуха
Лицем╕рством, лицед╕йством... Фе!
Знову протяг в головах задмухав
Б╕лу св╕чку... В чорних гал╕фе
Виструнчились т╕н╕, мов солдати,
╤ на мушку — кожну св╕тлу п’ядь.
...У тинах, як в патронташах, хати
В оборон╕ спокою стоять.
В комини сопуть, з╕тхають стиха,
Булькають узваром ╕ борщем:
— Охо-хо... Не зачепити б лиха...
— Щоб чогось не трапилось ╕ще...
До дверей сус╕дських гостр╕ вушка
Прил╕пила пл╕тка молода...
«Символ щастя» —
т╕тонька галушка —
Св╕тик цей пихато спогляда...
Благодать земна! Не треба раю
Знаменит╕й хат╕ — т╕й, що скраю.
* * *
Вузенька стежка. Вужча в╕д вужа
Дороги, що п╕рнув у чорн╕ трави.
Моя земля. Та я на н╕й — чужа...
╤ серце вже любов’ю
ледь кривавить.
╤де-бреде навпомацки вноч╕
Народ м╕й, на ╕мення — нев╕домий.
Вже ангел-хоронитель на плеч╕
Приплющив оч╕ од важко╖ втоми.
У мороц╕ морок
Мойсей наш — де?..
Бо с╕╓м-с╕╓м — колоски порожн╕...
Чомусь н╕як себе не в╕днайде
Народ м╕й,
що як в╕чний подорожн╕й.
А вуж дороги зблиску╓ до в╕ч,
Та вже до крику стерт╕ чорн╕ п’яти...
Сичання яничар╕в зусеб╕ч:
— Марко Проклятий...
* * *
Тут натовпи хрест╕в, невт╕шних сл╕з,
З портрет╕в оч╕ св╕тять,
мов перлини.
Через паркан барв╕нок перел╕з —
З тамтого св╕ту ут╕кач ╓диний.
Перет╕ка╓ тиша через край,
Горта минуле спогад тонкорукий...
Тут роздуми про пекло ╕ про рай
Статечно ходять,
взявшись поп╕д руки.
Харон на перевоз╕ —
день при дн╕:
Ст╕лькох уже
тут в╕чним сном
зморило...
Ось-ось когось
розбудить... Але н╕... —
Ото╖ липи, що цв╕те, кадило...
В╕дмаху╓ться довго в╕д бджоли
Хрест рушником стареньким
перетл╕лим
Ох... — видихнуть притишено. — Були... —
Й про нас колись.
— Жили соб╕, як вм╕ли…
А вм╕ли — як? — торка╓ за плече
Похмуре завтра
здогадом несм╕лим.
Душа щемить — ╕ соромом пече:
Могли трясти св╕тами —
не зум╕ли...
* * *
Contra spem spero!
╤ була над╕я, та померла...
Зам╕сть груш омр╕яних — «шиш╕».
Зашиваю голочкою нерва
Рван╕ рани в ледь жив╕й душ╕.
Решта нерв╕в — як дроти в╕д св╕тла,
Коли раптом по дощ╕ — мороз...
Ватра вол╕ так ╕ не розкв╕тла,
Бо не вийшов з пам’ят╕ наркоз.
Ск╕льки мук!
╤ ст╕льки ж безгол╕в’я —
Ще й тепер плач╕ по ╤лл╕чу...
Лиш не ставмо мр╕╖ в узгол╕в’я
Вилиту ╕з розпачу св╕чу.
* * *
Не л╕с думок — п╕сна пустеля,
╤ вище голови — лиш стеля.
Нема╓ неба ╕ в помин╕
В╕д крику першого понин╕.
...╤дея... мр╕я... — то пусте!
Таке воно — н╕ се н╕ те.
Бадилля дн╕в соб╕ жу╓
╤ уявля╓, що жи╓.

В ЦИРУЛЬН╤ ЧАСУ
...Примхлив╕ кучер╕, ╕ коси
В╕нком довкола голови...
Хтось гордо «оселедець» носить,
В ╕стор╕ю п╕рнув — злови!
Хтось чуб розхристаний
╕ п’яний
Шпурнув п╕д ноги —
впав навзнак...
П╕д «нульку» стрижен╕ пахани —
Оце вже наш «ф╕рмовий» знак.
Он — волосиночок лиш дв╕-три —
Та й т╕ посмикан╕ не раз...
Як жаль: т╕ голови — мак╕три,
А маког╕н — чужий указ.
╤ так — в╕ками... Може, лою
Долл╓ Господь колись тайком,
Щоб врешт╕ стала головою,
А не порожн╕м черепком...
* * *
Обростав л╕потою ╕ родом,
Гартував кров’ю зайшлих нож╕...
...Став не городом Кия — городом,
Де пасуться отари чуж╕.
* * *
...мискоборство...
Л╕на Костенко
Колись — борц╕,
а нин╕ — «мискоборц╕».
Спустили з молотка ╕ славу, й честь.
Непран╕ душ╕ на прогнил╕й шворц╕
Жахають, Господи: числа ╖м несть.
Не «Отче наш» молитва ╖х —
«зелен╕»,
Не Укра╖на в жилах ╖х тече...
╤ сонце правди, сховане в кишен╕,
Не попелить ╖х... Нав╕ть не пече.
Знев╕рений, об╕рваний ╕ п’яний
Народ м╕й при вельможому стол╕...
Та пальц╕ негнучк╕ нов╕ майдани
Намацують в невичахл╕й зол╕!
* * *
Усе — з╕ Сходу.
Все — китайських рис.
Та нам, нащадкам ск╕ф╕в,
що до того?
Вже й м╕сяць ╕╓рогл╕фом завис
Над азбукою степу золотого...
* * *
Вс╕х об╕йшла: кор╕вку, пса ╕ п╕ч.
Мед злагоди загуснув пом╕ж нами,
Кор╕вка спить. П╕ч пахка╓ димами
Пес в╕ддано спина╓ться до в╕ч.
Та знають вс╕: розказую байки.
Не все так р╕вно-гладко: ще душа ╓!
У б╕л╕ ноч╕ ходить ╕ рида╓,
Бо св╕т довкола — ╖й такий г╕ркий...
П╕ч видиха розважливо: см╕шна!
Було так завше,
що душа — в облоз╕.
Щоб легше стало у пут╕-дороз╕,
Ковтни тепла чи спогад╕в вина...
— Так-так, це правда! —
пес хвостом крутне.
— Ми подорожн╕ з досв╕дом —
бувал╕...
— Ну що ж... — пок╕рно мовить, — п╕дем дал╕, —
Душа пригорне крилами мене.
А зранку все закрутиться само:
Кор╕вка, пес ╕ п╕ч — ╕ так до ноч╕.
А пот╕м ╕з душею — оч╕ в оч╕ —
Тихесенько соб╕ гомонимо.
* * *
╤ знову справи штурхають п╕д б╕к,
╤ знов якусь нагальну
«п╕д╕премо»...
Дурний-таки на св╕т╕ чолов╕к:
Гада╓, св╕т ухопить в оберемок...
Я також кваплюсь.
(З роду «т о г о» — теж...).
Та ╕стини з╕знання ще не стерт╕:
Цих клопот╕в др╕бнесеньких
кортеж
Тебе провадить до само╖ смерт╕.
...Вже й вогник р╕вний
у тоб╕ поник,
Шорстк╕ долон╕, мисл╕ сучкуват╕...
...Помию в╕кна,
 посаджу часник
╤, склавши руки,
 посиджу при хат╕.
Та, скрипнувши воротами, зима
Присуне мовчки,
стане п╕д порогом
╤, мов свекруха прикра:
що, нема
Тоб╕ роботи? Вс╕лась... —
зиркне строго.
Сн╕гами поп╕д стр╕хи
так сипне,
Що ц╕лий день не роз╕гнути
 спини.
...╤ що ти розбалакалась? — мене
Нова нагальна справа
перепинить.
╤ правда: год╕ язиком плести.
Хтось — роджений «в сорочц╕»,
ти ж — «у роб╕».
Ти — б╕лка в колес╕.
А спробу╓ш втекти —
Те колесо промчить уже по тоб╕...
* * *
Стозубий, ти вгриза╓шся
 у душу —
╤ рвеш ╖╖, шмату╓ш, яко зв╕р.
Ти в пана бавишся.
Слуга тв╕й — «мушу!»
Не дасть п╕ти тоб╕ наперек╕р...
Бо втопчеш у багно,
з╕треш на порох,
П╕д ноги кинеш, спустиш на ази.
Коли п╕йма╓ш —
випустиш не скоро...
О побуте! Молю: не загризи!

УДОСВ╤ТА
Ще т╕льки п’ята. Поз╕ха╓ з╕рка
Над комином в косм╕чну ненасить.
Росинка др╕бно на листку тремтить.
Вчорашня втома
сперлась до одв╕рка...
Та звуки перш╕ —
молод╕, засп╕вн╕ —
Шмигнули в мушлю вуха
крадькома:
Криниц╕ схлип глибинами вс╕ма...
Скрик явора старого... Трет╕ п╕вн╕...
Прочовпав Бровко
в╕д хл╕ва до хати —
Потяг ланцюг ╕ безпросв╕тний щем...
У дверях ╜азда
проскрип╕в ключем...
На клапт╕ сон подертий волохатий.
...А дал╕ — як по нотах
в кожн╕й хат╕,
У кожному селянському двор╕...
╤ заключним акордом угор╕ —
Хл╕бина сонця в неба на лопат╕.
* * *
Входжу в л╕тепло вечора, наче
В теплу хвилю троп╕чних мор╕в.
М╕сяць виплив...
— Агов, небораче,
Де ти спав, що жупан п╕дгор╕в?
В╕н регоче: — Де зор╕ хорош╕!
Т╕лом св╕тить кр╕зь чорн╕ д╕рки...
Повне решето ср╕бла-порош╕
Перес╕ю╓ н╕ч на з╕рки.
Жаби кумкають в тих╕м болот╕...
Ну ╕ дружна болотяна рать!
В теплу твань з╕рочки жовторот╕
Уп╕рнути й соб╕ норовлять.
Дивен, св╕те, ╓си: жаби... зор╕...
Св╕тло неба — ╕ багна без дна...
╤ простори душ╕ неозор╕,
Де за в╕ху — зоря пров╕дна.

НЕД╤ЛЯ
На осл╕нчику чист╕м — поб╕ля
С╕рих будн╕в, де св╕тла — на дн╕,
╫речно с╕ла статечна нед╕ля —
Б╕лий вузлик на ниточц╕ дн╕в.
Личко св╕тле, ╕ Д╕ви Мар╕╖ —
Оч╕ тих╕ (такою пиш╕ть!).
Н╕жний клаптик Господньо╖ мр╕╖
Став за латочку гр╕шн╕й душ╕.
В церкв╕ правиться. Т╕шаться дзвони —
П╕дсолоджують Служб╕ уста...
Б’╓мо байдики, бо ж не боронить
Чепурушка — нед╕ля свята.
Десь далеко нечесан╕ справи
╤ розхристан╕ в╕рш╕ сумн╕...
Крапля меду до зг╕ркло╖ страви,
Красна м╕тка на с╕р╕м сукн╕.
Барви настрою — св╕ж╕ й багат╕.
Спод╕ватись, що в╕чно, — дарма...
П╕вник з цукру на храмов╕м свят╕:
Н╕би т╕льки лизнула — й нема...

ЗЕМЛЯ
Допоки сонях сонця понад нами
╤ не забитий б╕лий св╕т наглухо,
Так н╕жно розмина╓мо пучками,
Щоб стала нам колись
легеньким пухом...
* * *
Село розсохлося, як д╕жа,
Що в н╕й м╕сили хл╕б колись.
Черств╕╓ спомин: скибка св╕жа,
Як╕й великий р╕д моливсь.
Та серце тьохка╓, коли я
Стаю перед пор╕г весни,
Бо знову ордами Батия
З╕йдуть у пол╕ бур’яни.
╤ подола╓м ╖х не скоро...
А що було — те загуло...
Одненький д╕д ╕ баб к╕лькоро
Оце ╕ все мо╓ село.
Ще диха╓... Голубить зрана
Шпак╕в ╕ мокр╕ спориш╕...
Черешня в ягодах — мов рана,
Кривава рана у душ╕.
* * *
Як╕ розк╕шн╕ вишиванки
╤мен село мо╓ носило!
Рядочок чорним — то ╤ванки,
Червоним хрестик — то Данило.
На полотно життя родина
Стелила рясно дол╕-взори:
Мар╕я, Ганна, Катерина,
Василь, Стефан, Михайло, Орест...
В╕ки брели соб╕ спроквола,
Та б╕гла ниточка невпинна:
Петро, Павло, Андр╕й, Микола,
Соф╕я, Дар╕я, Юстина...
Та нин╕ — «вр╓м╓на крут╕ш╕»,
╤ мода молодих полонить:
Довкола Вас╕, Ван╕, М╕ш╕,
Кар╕ни, Л╓ни та Альони...
Гойда колисочка дитину,
Принишкнув древн╕й р╕д
в куточку...
...Село немов з чийогось тину
Чужу поцупило сорочку.

ПЕЙЗАЖ
Барви грають! Маю наймил╕шу
Мить оту, що нею око марить:
Запнутий зелений греб╕нь л╕су
В сизу гриву грозово╖ хмари.
Дах карм╕нний —
мов криклива латка.
(Та й вона до реч╕ на картин╕...).
Голуб спурхнув —
б╕лосн╕жна цятка.
Небо, зв╕сно ж, виписане син╕м.
Ще — ст╕жок злотистий.
Скраю зр╕дка
Верби укра╖нськ╕ знаменит╕.
Краплями брунатного — чер╕дка
М╕ниться на темн╕м оксамит╕...
Свято кольор╕в! Засм╕йся, око,
Навт╕шайся тою дивогрою!
...Чорним — пустка хати
ненароком...
Не см╕╓ться — залилось сльозою.
* * *
Вперше хата ночу╓ сама.
М╕сяць к╕гтиком знову ╕ знову
Шкряба в шибку до баби. Дарма:
Б╕ла св╕чка не йде на розмову...
М╕сяць к╕гтик до кров╕ здере,
Жменю ср╕бла
пожбурить щосили...
На рипучому рот╕ дверей
Цвях новенький губу закопилив.
Б╕лу св╕чку украла п╕тьма —
П╕д хрестом заховала нав╕ки.
...Вперше баба ночу╓ сама,
Св╕т замкнувши п╕д зимн╕ пов╕ки.
* * *
Все звично: поле ╕ лука ╓,
Ростуть хл╕ба ╕ спориш╕...
Незвично: п╕сня десь блука╓
Ота, що завжди при душ╕
Була колись — ╕ ╖й св╕тила,
Щоб не сп╕ткнулася, бува...
А нин╕ — туга осл╕пила:
Де зор╕-оч╕ — «тринь-трава»…
Н╕хто не витягне тоненько,
Бо — н╕мота ╕ пустота.
...На голос Н╕ни Матв╕╓нко
Безкровне личко поверта.
* * *
Ц╕лий день орали л╕таки
Небо вздовж ╕ впоперек. Несила
Слухати, бо гул стояв такий —
Тиша н╕жн╕ вушка затулила.
Аж п╕д веч╕р стихло-в╕дгуло —
Мов з╕ скрон╕ витягнули жало
...Рушником веселчиним село
Голову соб╕ перев’язало.

С╤НО СУШИМО
С╕но сушимо. С╕м пот╕в
Ср╕блом-с╕ллю з╕йдуть на покосах,
Де весною прибилася боса
Переп╕лка з далеких кра╖в.
С╕но сушимо. А вона
Витанцьову╓ вже у сап’янцях
╤ розпушу╓ п╕р’ячко в танц╕,
А нам — душу, згруб╕лу до дна.
С╕но сушимо. До стебла
Спритний дощ
норовить промочити
╤ до нитки останньо╖ — свити...
Ах, морока ╕з ним чимала!
С╕но сушимо. ╤ чебрець —
Королем польових аромат╕в.
Руки батька — метк╕, вузлуват╕ —
Копичками малюють в╕нець*.
...С╕но звезено. Ох, в╕дбол╕в
Кожен м’язик в т╕й прац╕ солон╕й,
За яку нам на стерт╕ долон╕ —
Квасолини тверд╕ мозол╕в.
* В╕нець (д╕алект.) — к╕нець, завершення роботи.
* * *
В╕дл╕к новий дням мо╖м
розпочато —
В них сонце не лл╓ться уже
через край:
В╕чн╕сть захряснула двер╕
 за татом...
Мене не пустила. Сказала: чекай!
Зна╓ Господь один,
 ск╕льки чекати,
Та т╕льки не скаже...
А мовить: живи!
...Пам’ять гука╓ ╕ кличе до хати,
╤ тато назустр╕ч виходить живий...
* * *
Тамар╕ Севернюк
Комора пам’ят╕, де на полицях —
В сул╕ях, бутлях, жбанах,
 пляшечках, —
Палахкотить, прозориться,
╕скриться
Вода життя — бентежна ╕ терпка:
Любовей давн╕х вистоян╕ вина,
Од браги дн╕в хм╕льн╕ш╕ у стократ,
Наливка весен —
молода, жасминна,
Цикута чорна п╕длост╕ ╕ зрад...
Шухлядки, скриньки, кад╕би,
коробки...
В них, Боже м╕й, чого т╕льки нема!
Здавалось би, життя таке коротке,
А всяко╖ р╕зноти в ньому — тьма!
Тут погляд╕в ясних тоненьк╕ св╕ч╕
╤ ср╕бний пил невимовлених фраз...
Ще — запахи, як╕ й на тому св╕т╕,
Заплющившись,
вдихатимем не раз...
Тони — висок╕, вищ╕ ╕ найвищ╕...
Але понад ус╕м — ос╕нн╕й сад
╤ влежаних у с╕н╕ на горищ╕
Антон╕вок найтонший аромат.
* * *
Ще не знають сн╕ги, що приречен╕,
Та спадають з лиця що не день.
Тепла крапля у довгому реченн╕
Ставить крапку промовисту: дзень!
Ср╕бне горлечко лоз,
що при берез╕,
Криги скрег╕т, як н╕ж, полосне...
Серце з ритму збива╓ться в березн╕
╤ лоскоче не т╕льки мене.
Шлях руками вигойду╓ дужими
Першу валку — несе до вор╕т.
╤, жонглюючи сном ╕ калюжами,
Котить сонячну риму п╕╖т.
* * *
Довго сн╕г розказував казки —
Аж набрався сивизни в╕д селезня.
╤ сидять похнюплен╕ хатки
П╕д порогом в молодого березня.
Перекособочений намет
Гострою бурулькою поранений.
Комин димом пахка╓ в портрет
Неба, що наквацяне туманами.
* * *
╥х не було — ╕ св╕т осирот╕лий
У кучугурах борсався, як м╕г.
Не можу спати:
бузьки прилет╕ли —
А в гн╕здах ╖хн╕х —
чванькуватий сн╕г...
* * *
Навала сн╕г╕в — ╕ над╕ю тонку
В╕три зл╕, мов кв╕тку, стинають...
Безхатьки ╕з бузьками на см╕тнику
Шукають за крихтами раю.
А райське життя
целофаном блищить,
Та погляд — мертвотно-байдужий...
Життя ненад╕йна благесенька нить
Х╕ба що для лютн╕ послужить.
Розпуки тако╖ — н╕ п╕сля, н╕ до, —
У клекот╕ плаче-рида╓...
А бузько, що вижив,
злетить у гн╕здо —
╤ брата-бомжа прив╕та╓.
* * *
З гори розб╕глися дороги
(╥х назб╕галось зв╕дус╕ль!),
До вуст п╕вон╕╖ вологих
Припав — не в╕д╕рветься — джм╕ль.
Хатки ворушаться линами
У ранку невод╕ ясн╕м.
Тонкими вусами-димами
Нащупують шпаринки в н╕м, —
Аби туди, де сонце красне
╤ щось там зблиску╓-гримить...
Гр╕м прутиком блискучим лясне —
Вмить поховаються дими.
* * *
Ляска╓ в долон╕ злива. — Де ще
В╕днайшовся дощик-в╕дчайдух,
Що гада╓: зливу переплеще? —
Реготом заходиться лопух.
В╕н п╕дставив широчезне вухо —
Ловить лепет мокрих п╕дошов.
Дощик лопотить.
Н╕ сном н╕ духом,
Що дорогу злив╕ перейшов.
* * *
Так╕ дощ╕ — промокли рукави
╤ в ангел╕в небесних ясн╕м хор╕.
Розкисли настр╕й ╕ город... А ви,
Старенький саде,
теж хандрою хвор╕?..
Не б╕йтеся — минеться, позаяк
П╕дуть вже завтра гост╕ довгопол╕.
Отямляться р╕чки ╕ переляк,
Возсяде сонце на сво╖м престол╕.
Все засм╕╓ться, вт╕шиться, окр╕м
Похмурих сн╕в,
що ут╕кають прудко...
А нин╕ вдвох ще трошки потерп╕м,
В╕кно до з╕р запнувши
б╕лим смутком.

Л╤ТН╤Й ДОЩ
...Коли вже нивам йшлося до плачу
Й вони ламали руки у знемоз╕,
Др╕бненька постать сивого дощу
Зродилась раптом на сух╕й дороз╕.
В╕н квапився. Все ближче... Р╕с ╕ р╕с!
╤ вже не йшов, а б╕г розкуто, поки
Не став густим, високим, наче л╕с,
╤, наче л╕с, ясним та волооким.
В╕н б╕г, як лось. Здавалося, от-от
Крислато лупне об стар╕ Карпати!
╤ весь пташиний рад╕сний народ
Його в цю мить
не м╕г би наздогнати.
Та враз укляк. Завмер посеред нив...
╤з лускотом гучним, як ╕ годиться,
Господь в господ╕ в╕кна в╕дчинив —
╤ випурхнула вмить ╕з них
 жар-птиця!
...Замулений надовго щем г╕ркий.
Автограф св╕жий — гусакова лапа
На стежечц╕ грузьк╕й, що до р╕ки,
Що нею ╜ел╜╕т дружно прочалапав.

П╤СЛЯ ГРОЗИ
Минулося. У тишу вбито к╕л.
Гром╕в гармати небо покотило
На голови (╕ще сух╕...) тих с╕л,
Як╕ обс╕ли золоте св╕тило.
Ставок, мов казанок, в╕дбулькот╕в.
Знетямлено сорока щось городить...
╤ зябрами тугими капуст╕в
Вдихають дощ замурзан╕ городи.
* * *
Дом╕вка лина ╕ весла.
Позирк намулу смаглявий...
Вода через н╕ч п╕дросла —
Лл╓ться селу за халяви. —
А шляк би тя трафив! — вуйки
Дружно в╕тають прибулу.
...Св╕танок, як прутик, тонкий
Вивудить сонце з намулу.
* * *
Просохне чорний сад не скоро —
П╕дплив ╕ржею р╕дних крон...
Прис╕в понуро, яко ворон,
М╕ж глупих ╕ глухих ворон.
Кр╕зь пальц╕ дивиться на вс╕ т╕
Гучн╕ ╖х каркання стар╕...
Спл╕та╓ веч╕р з т╕ней с╕т╕
При св╕тл╕ п╕зньо╖ зор╕.
Сад нудиться. Не ма╓ д╕ла,
Та вчора ще воно було...
Впаде з небес голубка б╕ла
Йому на вимокле крило.
Ворони бризками — та п╕зно:
Заб’╓ться в с╕тях чорна рать.
...Удвох вони, обнявшись н╕жно,
П╕д ясн╕ зор╕ полетять.
* * *
В картинн╕й галере╖ осен╕
Душа — зчудованим дитям.
Сюди так╕ майстри запрошен╕!
Т╕ ╕мена соб╕ затям.
╥х барви пензлем не впокорен╕,
╥х тайна в╕к не промине!
...Шедеври,
що митцями створен╕, —
Лише прекрасне пох╕дне.
* * *
Смутну душу о так╕й пор╕,
Наче пальчик вр╕заний,
колишу...
Гасить ос╕нь жовт╕ л╕хтар╕,
Завива╓ кожен в б╕лу тишу, —
Щоби не надбити ╕ щоби
Не зронити нав╕ть
крапл╕ сонця!
...По л╕сах похован╕ гриби.
╤ сух╕ стежки, як волоконця,
Висмикнут╕ з л╕та рукава, —
Далина пов’язу╓ в дорогу...
А душа щемить, нап╕вжива...
Та — жива, жива! ╤ слава Богу!
* * *
Чорн╕ й похмур╕ стар╕ будяки,
Що молодими були малинов╕.
Св╕т ╖м на старост╕
також г╕ркий —
Мука згасання блука╓ по кров╕.
Хтось там придумав:
колюча душа...
Зашпори в лаг╕дну душу
зал╕зли:
Палиц╕ довг╕ малих пастушат
Люто лупили по шапках
 обл╕злих.
Вкуп╕ м╕сили ╖м вдачу круту
Мжички ╕ бур╕, худоба ╕ д╕ти...
Помста солодка: зал╕зти в п’яту —
Кров лоскотати ╕ стиха щем╕ти.

ПЕРЕДЗИМ’Я
П╕вдень пригр╕в зем╕грований
 щебет,
П╕вн╕ч ляка╓ зимою лихою...
Щулиться щука ╕ тягне на себе
Хвилю, щоб вкритися ╕з головою.
Плесо озерне все в «гусяч╕й шк╕р╕»,
Плескоти-плюскоти вигнан╕ з раю.
Б╕л╕ леб╕дки ╕ гусеньки с╕р╕
Небо розхлюпують —
╕ завмирають...
* * *
В╕тер пальц╕ роз╕мнув-розправив
╤ по б╕л╕м, де тепла — катма,
Вугликом розтр╕пано╖ ╜ави
Написав розмашисто: зима.
* * *
Дн╕ — гноми: куценьк╕, мал╕...
Дряпне по серцю ус╕х:
На чорн╕м загривку р╕лл╕ —
Перший — приречений — сн╕г.
В╕н знав, що загине, проте
См╕ло поб╕г — ╕ доб╕г!
...По ньому в душ╕ розцв╕те
Китиця б╕лих ут╕х.
* * *
А св╕тлячок з трави
мен╕ поблимав —
Й подався присв╕тити ще комусь...
Порозкошую на м’яких килимах
Липневих лук,
до кв╕тки пригорнусь.
Не хочу раю ╕ншого! У прост╕р
Блаженно усм╕хнуся, потягнусь...
...А може, я на мить ╕з високост╕
Також здалася св╕тлячком комусь?..
* * *
У неб╕ серця — та╓мничий спалах.
Думок нашестя. Пов╕нь в╕дчутт╕в...
Щоб я на мить у казц╕ побувала —
Так веч╕р-ворожбит м╕й захот╕в.
Наструнчила ц╕кав╕сть
довг╕ вушка —
Я ротик ╖й листочком затулю.
...Сьогодн╕ — бал.
╤ я там — Попелюшка.
Я туфельку на сходах загублю.
╤ хоч давно в╕домо все заран╕,
Життя зламало цей сюжет простий:
Принц не прийшов —
залишився в Афган╕...
Не вийшло казки...
Вечоре, прости.
* * *
Розбив необачно глек сам ти
Поранена тиша марна...
Кульбаба наст╕льно╖ лампи
Цв╕те у квадрат╕ в╕кна.
Та серце об╕рвану п╕сню
Недужим дитям притиска:
Бо╖ться, кульбабу ту п╕зню
Чужа чиясь з╕рве рука...
* * *
Сад приголомшений сн╕гами:
Та ж берез╕ль! А ви — назад...
Зм╕сили б╕лими ногами
До чорноти весняний сад.
У р╕г баранячий скрутили
Над╕╖ на близьке тепло...
Сад ╕ безкрилий, ╕ безсилий —
Уста судомою звело.
...Отак ╕ я. Бо що поробиш —
Далеко ще блага та в╕сть,
Коли в╕д першо╖ особи
Душа про тебе опов╕сть.
* * *
Ранки ледач╕ й горласт╕:
Дражнить п╕вник╕в натяк на сн╕г...
Мова ос╕нн╕х контраст╕в —
Найпечальн╕ша з-пом╕ж ус╕х.
Ябка черлен╕, ср╕бляст╕
Котить сад почорн╕лий до н╕г...
Мова ос╕нн╕х контраст╕в —
Найвиразн╕ша з-пом╕ж ус╕х.
Стр╕ч╕ з тобою нечаст╕,
Серце в туз╕, мов з╕рка в рос╕...
Мова ос╕нн╕х контраст╕в —
Найбентежн╕ша з-пом╕ж ус╕х.
* * *
Ласт╕вки забралися останн╕ —
Жаль у серц╕ стежку промете.
До старого л╕хтаря у стайн╕
Тулиться гн╕здо — уже пусте...
Пантрувати Мурку — без потреби:
У гн╕зд╕ — п╕р’╖ночка одна...
Чорний смуток лапками теребить
Смужку св╕тла, витнуту з в╕кна.
...Мов ота п╕р’╖на, спогад коле,
Бо за ним принишкнула зима.
...Збл╕дле серце —
мов гн╕здо схололе, —
Бо тебе у ньому вже нема...
* * *
Розлука уже в╕дбол╕ла —
Мов ябко ос╕нн╓, терпка...
На б╕лих шовках мого т╕ла —
Твоя ненаситна рука.
Жаги полум’ян╕ цитати,
Що суть ╖х — медово-густа,
Читають — не можуть вчитати
Мо╖ спопел╕л╕ вуста.
* * *
Шпурну весь мотлох у вогонь, окр╕м
Стареньких сн╕в,
 що випас круторогий...
...Думки про тебе —
теч╕я Гольфстр╕м,
В яку заходять мр╕╖ гр╕ти ноги.
* * *
Сповзаю з тями... Господи, спаси!
Душа зависла над проваллям скраю.
Слова тво╖ предивно╖ краси
По кам╕нцю опору вибирають.
Ось-ось з╕рвусь! ╤ упаду з-поп╕д
Висот п╕дхмарних
у тартар беззвукий...
— Це не пад╕ння, люба, це — пол╕т,
В якому крилами тво╖ми —
мо╖ руки.
* * *
Без пучки звук╕в пр╕сна тиша ця,
Як звична страва —
без др╕бочка сол╕...
З╕щулились у сн╕ дерева гол╕,
╤ гостра туга — лезом до лиця.
...Той остр╕в смутку, що в╕дкрила я,
Накри╓ться посп╕шно з головою
З-п╕д серця мого хвилею новою:
В╕трилом вдалин╕ — тво╓ ╕м’я.
* * *
Кружля╓ веретено дня. Навза╓м
Жбурля╓м в оч╕ гн╕вне:
 — Не прощу!
...╤з пальц╕в веретена вислиза╓
Блискуча нитка теплого дощу.
╥╖ п╕дхопить вицв╕ла долина
╤ зши╓ килим ╕з веселих трав.
...Чи я тоб╕ казати щось повинна?..
Нам дощ обом прелюд╕ю з╕грав.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #43 за 25.10.2013 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=12458

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков