Версiя для друку Обговорити в форумi

Дедалі кримське телебачення стає менш цікавим, а головне, — менш корисним. Окрім регулярних передач, присвячених рейдам, спрямованим проти стихійних торгівців (ну і що, якщо продукт дешевший і часто-густо з присадибної ділянки, все одно не торгуйте, бо це не естетично), та проблемам з дорогами, ми знайомимося з роботою кримської влади, яка деінде подається як і насправді конструктивна і спрямована на поліпшення життя кримчан.
А вірити в це дуже хочеться, бо будь-яка опозиційність — це насправді наслідок безнадії, відчаю і незахищеності, а зовсім не бажання замінити одного чиновника на іншого.
Кілька разів поспіль я переглядала передачу, яка розповідала про роботу «гарячої лінії» Анатолія Могильова. «Ось він, і насправді оперативний безкомпромісний зв’язок з народом, перша ластівка співпраці і порозуміння», — так мені думалося, попри сиве волосся все ще наївній, що наближалася до берега бурхливого океану життя на паперовому човні своєї надії.
Бачу на телеекрані, як сидить багато молодих жінок у великій кімнаті Ради міністрів, вони приймають дзвінки, найболючіші сигнали під відповідальність самого голови Ради міністрів Анатолія Могильова, це вже не просто якісь передвиборні пустощі.
Якось, не ради експерименту, а від безвихіддя, я теж набрала телефон гарячої лінії: 0800505525. А в голові вже роїлися свої журналістські плани: поспілкуватися з людьми, які, перебуваючи на цьому телефоні, краще за інших знають проблеми сімферопольців, довідатися, які болючі питання вже вирішено, бо хороший почин не можна замовчувати, лише тоді його підхоплюють й інші, адже людині притаманно прагнути робити добро, і нехай вона усвідомлює: її побачили, почули, а дії гідно оцінили.
Моя проблема стосується балонного газу. Колись його можна було замовити практично щодня і одержати наступного ранку. Навіть в суботу. Бо це — не розкіш, просто можливість приготувати гарячий обід, як у будь-якій їдальні. За радянських часів балон взагалі коштував 2 грн. 90 коп., і ми замовляли газ кожні три тижні, бо і воду гріли для різних потреб в необхідній кількості, і виварювали білизну, і готували холодці. В Єврозону без віз, щоправда, не їздили, але жили в чистоті, охайно одягалися і не псували свої шлунки суцільними бутербродами.
Трохи більше року тому балон подорожчав у 100 разів і вже коштував 300 грн. Це — більш як третина пенсії моєї матері. Але його треба було ще здобути. Чекати довелося з початку грудня і до середини січня. «Телефонуйте в понеділок, телефонуйте за тиждень, був, але розвезли тим, хто чекав ще довше», — відповідали по телефону 15-80. Напередодні Нового року підступив такий відчай, що, об’їхавши всі околиці міста, де заправляли балони чоловіки, що при силі і з машиною, вирішила надіслати повідомлення на сайт Прем’єр-міністра України, який регулярно розповідає, що в такий спосіб підтримує зв’язок з людьми. Та одумалася — не того масштабу проблема, аби під Новий рік займалася нею найвища влада. А якщо по правді, просто не хотілося запрограмовувати себе на нові розчарування. Бо й сама не рада тому, що почула нещодавно в студії Савіка Шустера під час тієї ж самої «газової» суперечки. Опозиція доводила, що видобутого газу в Україні, вартістю менш як у 100 доларів за умовну одиницю, цілком вистачить, аби покрити усі потреби населення. На що представник влади відповів: ми цього робити не можемо, у нас же комерція! А натравляти на Володимира Путіна, Юлію Тимошенко та інших «папєрєдников» можемо, і робимо це за будь-якої нагоди, а також невтомно «лоскочемо» нервову систему пересічного споживача розмовами про неминуче підвищення ціни на газ через вимоги Міжнародного валютного фонду, чому немає альтернативи!
Тож контакту з владою шукати не стала, Новий рік зустріла на консервах і яєчні (потужнішої напруги при використанні електроплитки не витримує наша електромережа). Приблизно в тому ж режимі відсвяткували і Різдво Христове.
А коли газ нарешті з’явився, я на нього вже ледь не молилася, аби розтягнути це задоволення якомога надовше. Та старенький таганок «травив», і газу вистачило лише на 7 місяців. І ось запаслася новою технікою й знову набрала знайомий телефон. З того дня минуло більше місяця, а можливо, і всі два. У відповідь радили телефонувати наступного понеділка чи у четвер або п’ятницю. Окрім традиційного «газу немає», чула: «повезли в Сімферопольський район», «на гору», «вас у цьому списку немає», «залишилося дві машини, вам все одно не вистачить».
На яєчні минув мій день народження, наближається мамине 95-ліття. Добре усвідомлюю, що більше ювілеїв у неї не буде, і треба запросити дорогих її серцю людей, посадити за пристойний стіл, бо це, можливо, востаннє. Тож не витримую і набираю заповітний номер «гарячої лінії». Бо дійсно — гаряче. І боляче. Моє повідомлення записують і кажуть: чекайте! Хвалюся всім знайомим, яка я кмітлива та вправна.
Аж ба, минає тиждень, інший, машина знову пішла «горою», а по рятівному телефону мені відповідають, що моє питання розглядатимуть в жовтні. А що там, власне, розглядати, це ж не судова тяганина, не спірна земельна ділянка, не проблеми з ЖКГ щодо того, хто і що кому винен! Ці охайні дівчата в просторій кімнаті щодня снідають гарячим, так само і обідають в міністерській їдальні, а моя 95-річна мати давиться сухими бутербродами і запиває їх «Мотіліумом», «Панкриатіном» та «Альмагелем». Це я подаю списочок навмисне для тих із «чинуш», кому, можливо, в старості доведеться зазнати аналогічної ласки від своєї держави, а грошей на лікаря не буде. Бо від тюрми і від суми дійсно зарікатися не варто. І від хвороби — теж. Це я відчула на своєму майже зразковому житті, у всякому разі саме так намагалася його прожити.
Ось вам і «гаряча» лінія. А розуміємо ми це слово як щось пов’язане з терміновою невідкладною допомогою, коли не треба чекати тижнями і місяцями, бо охолоне. А на ній, «гарячій», і сьогодні навіть чайника не зігрієш. То чи не досить обманювати людей, вабити їх різноманітними «соціальними картами», реальна вигода від яких — 3 копійки, а тепер чула ще й про «соціальні пакети», чи варто було півроку «співати» про здешевлення ліків від гіпертонії, якщо реально ціни на них чи не щодня зростають, а ті, що були дешевшими, як «Атенол-Н», просто зникли з полиць? Запевняю в цьому як реальний багаторічний споживач цих препаратів, а не «прихований ворог». А ще ми з матір’ю вже рік як оформили належні документи на одержання «юліно-коліної» тисячі. Думаєте, одержали? Ці витрати не закладалися навіть в бюджет. А скільки точилося розмов, якою соковитою була реклама! Майже як тоді, коли пан Мавроді рекламував своє «МММ». І невідомо, чого реально вартуватиме ця сума, котру одержать хіба що наші нащадки, вірніше, вже півсуми, як це передбачено законом?
У часи мого дитинства слова «брехня», «брехун» вважалися брутальною лайкою, а ще раніше за них викликали на дуель. Тож мені частенько згадується один із заголовків в «Крымской правде», а саме — перефразована назва твору Селінджера, і звучало це замість «Над пропастью, во ржи» — «Над пропастью, во лжи». То що нам, вірніше, вам, шановні керманичі, заважає відступити від цієї прірви, повернути людям хоча б мінімум довіри і жити якщо не по-Божому (ви ж тепер всі у нас — віруючі), то хоча б іноді згадуючи такі слова, як совість і честь? І дуже хочеться правди. Навіть гірка, вона краща за хитромудрі вихиляси.

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 04.10.2013 > Тема "Крим - наш дім"