Версiя для друку Обговорити в форумi

Скільки б не говорили про важливість створення у Сімферополі Будинку дружби, розставляючи при цьому різні акценти, а таким будинком є і, ймовірно, ще не один рік залишатиметься бібліотека ім. Л. Толстого. Тож варто лише ще раз згадати добрим словом тих людей, які свого часу усвідомили — якщо бібліотека є гордістю міста і центром культурного життя — це престижно у всіх відношеннях і, між іншим, має неабияке значення для популяризації книги. Саме навколо бібліотеки нерідко гуртуються сьогодні і національні громади, яким поки що не доводиться і мріяти про свої власні палаци чи щось подібне, особливо, якщо у всьому світі мешкає представників цієї національності близько двох тисяч, а в Криму — вісімсот осіб (це я про караїмів).
Не люблю, коли вони називають себе «малим» народом, нечисленним — згодна, але будь вони насправді «малими», незначущими, непомітними, давно б уже загубилися, обрусіли або влилися в лави євреїв чи татар. А татари явно б від них не відмовилися. Ось і тепер голова Постійної комісії з питань міжнаціональних відносин і проблем депортованих громадян ВР АРК Енвер Абдураїмов підкреслює близькість музичних надбань двох народів, прослухавши мелодію, якою Федерація караїмів Криму відкрила святковий захід з нагоди святкування свого 10-річчя.
Заступник голови Республіканського комітету АРК у справах міжнаціональних відносин і депортованих громадян Дмитро Самуліді приєднався до привітань свого попередника, підкресливши той неоцінимий внесок, який роблять караїми в скарбницю кримської культури, дбаючи про збереження своїх звичаїв, традицій, мови.
Прозвучали вітальні адреси і від імені міністра культури АРК Альони Плакіди, і від Постійного Представника Президента України в Криму Віктора Плакіди. Промовці продемонстрували також своє знання постатей видатних караїмів, таких, як Авраам Фіркович, Сіма Бобович, Семен Дуван…
Дещо дисонував з іншими виступ професора ТНУ, який очолює об’єднаний орган, покликаний опікуватися міжнаціональною злагодою, Володимира Казаріна. Розпочавши з того, що в Євпаторії відновлюються кенаси, навколо яких розростається великий музейний комплекс, він зауважив, що ключі від кенас, попри обіцянку, так і не передали караїмській громаді, хоча цю обіцянку дав сам Прем’єр-міністр України на міжнародному рівні.
Торкнувся Володимир Павлович і питання, присвяченого Будинку дружби. Повідомив, що з цією метою було запропоновано вивільнити будинок за адресою: вул. Пушкіна, 20. Спочатку — обсягом 300 м2; потім — близько 170 м2. Але при цьому заклад буде підпорядкований Раді міністрів в особі голови Республіканського комітету АРК у справах міжнаціональних відносин і депортованих громадян Рефата Кенжалієва. На думку промовця, Будинок дружби як частина структури зазначеної організації не відповідатиме своєму первинному призначенню, хоча на його ремонт і муситимуть «скидатися» всі національні товариства, відмовивши собі у будь-якій подальшій культурній діяльності. Натомість Володимир Казарін запропонував розмістити Дім дружби в Будинку кіно (кінотеатр «Сімферополь»), зауваживши, що його приміщення постійно орендується з метою торгівлі. І тут він не лукавив.
Не зрозуміло професорові й те, чому прем’єр-міністр Криму А. Могильов заявив про свій намір створити Інститут розвитку кримськотатарської мови, у той час, як деякі народи (скажімо, ті ж караїми) з великими потугами відновили навчання у недільній школі, бо мають лише одну людину, яка бере на себе сміливість виконувати роль вчителя. А кримські татари можуть похвалитися і своїм університетом вищого рівня акредитації, і вивчають рідну мову на окремому факультеті ТНУ. То чому б не створити інститут з метою збереження і розвитку всіх мов, які потребують захисту?
Така правда не сподобалася Енверу Абдураїмову, бо хоча він і є членом Партії регіонів і щиро підтримує всі її настанови на відміну від «меджлісівців», та не забуває про інтереси свого народу, якому насправді караїми та кримчаки — не конкуренти. Пан Енвер попросив відкинути політику і перенести її в стіни урядових установ, де, як виявилося, Володимир Казарін вже порушував ці питання неодноразово, втім, безрезультатно.
Та для Енвера Абдураїмова було значно приємніше просто роздати грамоти, на які, власне, було зовсім не багато претендентів, і фактично залишити народ наодинці зі своїми негараздами.
Але ось зачитує вітального листа від народного депутата України Віталіни Дзоз керівниця Федерації Тетяна Шайтанова: «Можете розраховувати на мене», — обіцяє освітянка-політик. І хочеться їй вірити, адже цьому народові треба зовсім небагатечко. Й те, що потрібно їм, за великим рахунком потрібно нам усім, оскільки це і наш спільний інтерес — благополуччя кожного члена великої розмаїтої родини.
Бо як же це представникам народів з їхньою широковідомою давньою історією, безліччю видатних у всіх галузях постатей слухати, скажімо, виступ Олександра Бабаджана, який розповідає і показує на слайдах перші караїмські періодичні видання, що проіснували чи то рік, чи то місяць — всього нічого, та про книги релігійного змісту, які видавалися чи то в Польщі, чи то в Литві. А як зауважив коментатор: «Після революції тривалий час нічого не видавалося взагалі». Але ж і у цього народу мусили бути і свої пушкіни, і свої шевченки, і свої бикови, і свої руставелі. Де ж свідчення про їхнє життя, їхні твори? Мінялися шрифти, мови, і вже переважала російська й забувалося своє, рідне. А сучасний караїмський журнал, що почав видаватися в Сімферополі у 2007 році, одержав таку можливість зовсім не завдяки Рескомнацу, а за підтримки караїмів з Америки.
Вже не перший рік я товаришую з Кримською республіканською федерацією караїмів. Не тому, що від них можна мати якусь користь, а тому, що їх мало, отже, вони потребують друзів більше за інших. Слухаю виступ Тетяни Ільківни Шайтанової про історію створення цього товариства, де точкою відліку вважається початок жовтня 2003 року, про його першу голову, енергійну жінку Олімпіаду Горюнову-Топал, про всі масові заходи, що набули вже історичного змісту.
А під час знайомства з караїмськими національними стравами (я вже їх знаю майже так само добре, як українські) провокую на дискусію автора найдовшого виступу, присвяченого книгам, що сидить за столом разом з чотирма дорослими дітьми і дружиною, даючи зрозуміти, яка відповідальність перед народом і історією лежить на кожному караїмові. І на все потрібен час, якого бракує навіть на виконання усіх інших обов’язків голови родини. Та Олександр Бабаджан нічого не заперечує і згоден за будь-яких умов виконувати свою місію. Такі самі й інші знайомі мені караїми.
Ось вони починають дружно танцювати «Хайтарму» (наскільки мені відомо, це слово означає «повернення»). І вони повернуться, і не будуть більше «малим» народом, звичайно, якщо зацікавлені у цьому будемо ми усі. Як, скажімо, їхні давні друзі, представники болгарського товариства. Одна з болгарських подруг — завжди поряд. Після свята зв’язуюся по телефону з головою Республіканського об’єднання депортованих болгар Криму Миланією Дучевою, бо минулого разу вона розмовляла зі мною крізь сльози: тоді щойно помер засновник народного болгарського джаз-ансамблю «Мелос» Георгій Веренкіотов, який понад 20 років працював у Будинку піонерів, відомому читачам під різними назвами.
Поцікавилася, як справи з офісом (це питання для товариства вже давно є найболючішим, і вони дуже розраховували на Будинок дружби за адресою: вул. Пушкіна, 20).
Разом з передачею цієї споруди під патронат Рефата Кенжалієва лопнули надії не лише караїмів, але й болгар. А ще Миланія Кирилівна й досі не може оговтатися від втрати.
«А адміністрація Будинку піонерів, попри дві наші телефонограми та наших 5 тис. гривень, що лишилися на їхньому рахунку, участі в похоронах так і не взяла. Не передали жодної квіточки», — з болем розповідає вона.
Залишається лише надіятися, що там, де тепер керівник «Мелосу», його зігріватимуть Божа ласка і та любов, яку він заслужив на землі.
А квіти... Їх даруватимемо ювілярам, іменинникам і обов’язково — від чистого серця. Бо інакше їхнє місце лише на клумбах.

Тамара СОЛОВЕЙ

На фото: родина Феруз

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 04.10.2013 > Тема "Крим - наш дім"