Версiя для друку Обговорити в форумi

Постаті

(Продовження. Поч. у № 37)

По суті, з середини першого десятиріччя XVII ст. Сагайдачний керував майже всіма значними походами — як сухопутними, так і морськими, що досягли на той час особливої сили, розмаху і масштабів. Із запорозької січової гавані виходило іноді до 300 «чайок», в яких розміщувалося близько 20 тисяч бійців.
1613 року козаки, керовані Сагайдачним, перемогли турецькі війська під Гезлевом у Криму, а татар — у Подніпров’ї біля річки Кінські Води. Писемні джерела повідомляють, що в 1614 і 1615 роках під особистим проводом Петра Сагайдачного козаки Чорним морем переможно ходили на Крим, Малу Азію та Константинополь (Стамбул). У 1614 році вони зруйнували Синоп — велике місто Анатолії. Ця розруха вжахнула всю Туреччину. Збитки для неї були незліченні. У наступному 1615 році козаки Сагайдачного випалили околиці Константинополя і налякали самого падишаха. Повертаючись додому, козаки погромили під Очаковим турецькі війська.
Найзначнішою подією 1616 року у війні козацтва, керованого Петром Сагайдачним проти султанської Туреччини і Кримського ханства, був морський похід, спрямований на Кафу (тепер Феодосія), — головний зловісний невільницький ринок у Криму. Козаки штурмом оволоділи могутньою фортецею, знищили 14-тисячний турецький гарнізон, звільнили масу полонених — бранців.
Восени цього ж року козацький гетьман влаштовує новий морський похід. Після блискавичного штурму фортеці Трапезунд козаки увірвалися в місто, визволили багато невільників, розгромили турецьку флотилію, що посунула за відпливаючими чайками. А потім Сагайдачний спрямував свою ескадру з чайок на Константинополь. У той час турецька столиця була беззахисною. Увесь свій флот султан відправив до Трапезунда і Очакова, щоб перехопити козаків. Вони ж після нападу на Стамбул без перешкод відплили від турецької столиці і дісталися додому, поминувши Очаків, де їх даремно чекав з галерами паша. Козаки піднялися річкою Конкою, перетягнули чайки волоком і прибули на Січ.
Під 1618 роком в одному з тогочасних джерел записано, що козаки знову пішли в Чорне море, атакували фортецю Тягін. Пізніше Сагайдачний водив козаків на кримські улуси. Коронний гетьман Станіслав Жолкевський повідомляв королю, що козаки ходили під Перекоп і повернулися з перемогою.
За свідченням сучасника, «не тільки на Чорному морі, а й у самій турецькій столиці козаки викликали такий великий переполох, що через них там постійно тримають флот, увесь або частину, будують укріплення на берегах Босфору». Відомий італійський мандрівник П’єтро дела Валле повідомляв у травні 1618 р.: «Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б козаки не взяли й не сплюндрували. В усякому разі вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати».
Уряд Османської імперії боротьбу з козаками розцінював як найважчу, найскладнішу і найневідкладнішу військову й зовнішньополітичну проблему. Найбільша держава тогочасного світу мобілізувала майже всі свої збройні сили проти українських воїнів, котрі протистояли їм у битвах силами іноді в кілька десятків разів меншими, і все ж добивалися перемоги.
Добою героїчних походів назвали історики ці морські козацькі експедиції, керовані Петром Сагайдачним. Його видатну провідну роль у боротьбі проти турецько-татарської агресії визнавали сучасники. Якуб Собеський, батько майбутнього польського короля Яна Собеського, писав у своїй книжці «Хотинська війна»: «Скільки очолював Сагайдачний Запорозьке Військо, всюди був овіяний славою подвигів на суші й на морі і мав незмінне щастя. Кілька разів погромив татар в степах перекопських і навів страх на Крим. Не менше прославили його морські походи — і тут завжди мав він щастя, — зруйнував кілька великих міст турецьких у Європі і Азії, попалив околиці Константинополя».
Видатний дослідник запорозького козацтва ХІХ-ХХ століть Дмитро Яворницький зазначав: «Дивна сміливість, швидкість і руйнівна сила всіх цих козацьких походів на Крим і Туреччину перевершують будь-які описи. Вони можуть бути пояснені тільки тим, що на чолі козаків стояв такий геніальний проводир, яким був Петро Конашевич-Сагайдачний».
Запорозькі козаки, керовані Сагайдачним, розгорнули ще й дипломатичну діяльність, спрямовану проти наступу Туреччини. Сагайдачний зі своїм військом приєднався до європейської антитурецької ліги.
Ймовірно, з його ініціативи протягом 1617-1620 років відбувалися переговори з Персією, з якою Туреччина розпочала нову війну. Ці українсько-персидські переговори шах Аббас II розглядав як важливий етап в організації антитурецької коаліції, до якої намагалися залучити, окрім Запорозької Січі та Персії, ще й Францію, Польщу, Ватикан, а також Абхазію і грузинські князівства — Мінгрелію та Гурію. Провідну роль у цій коаліції іранський шах відводив запорожцям, яких вважав серйозною, мобільною і активною антитурецькою силою. Щоправда, укладений Туреччиною мир з Персією поклав край плануванню цієї міжнародної акції.

САГАЙДАЧНИЙ І ПОЛЬЩА

Спрямувавши всю свою енергію, полковницький талант на боротьбу з султанською Туреччиною та Кримським ханством, Сагайдачний реально уявляв, що виступати проти Польщі ще не час. Воювати на два фронти Україна не могла. Досвід козацько-селянських повстань кінця XVI ст., керованих Криштофом Косинським і Северином Наливайком, показав, що для всенародного повстання проти панування Польщі в Україні поки що бракує сили.
Саме з цих причин козацький гетьман, «політик великий і справний», як називали його сучасники, не йшов на відкриту політичну конфронтацію з Річчю Посполитою і збройний виступ проти неї, а використовував дипломатію для утвердження і проведення своєї лінії щодо польського короля, польських магнатів та шляхти.
У перші два десятиліття XVII ст. особливо активно розгорнулася діяльність Сагайдачного в цьому напрямку, позаяк значна кількість постанов сейму Речі Посполитої цього часу прямо чи опосередковано спрямовувалася проти козацтва. Магнатів, шляхту та королівський уряд турбувало масове покозачення селян і міщан, які прагнули звільнитися від феодально-кріпосницької залежності, від національно-релігійних утисків.
Річ Посполита для розв’язання цієї проблеми намагалася чисельно зменшити козацтво, взявши незначну його частину на королівську службу, склавши для цього реєстр, щоб потім основну масу козацтва ліквідувати, повернувши до кріпацтва. Уряд Речі Посполитої змушений був зберегти реєстровому війську елементи автономії і певної суверенності, тобто самостійні виборні органи і власну юрисдикцію («права і вольності»). Офіційно визнавалася військово-політична організація, яка склалася в результаті внутрішнього розвитку козацтва. Отже, козацтво, очолюване Сагайдачним, боролося за збільшення реєстру, добиваючись поширення «прав і вольностей». Це був легальний шлях протидії польсько-шляхетському наступові.
1617 року сейм вкотре знову розглядав козацьке питання. За рішенням сейму для «приборкання» козацтва були послані коронний гетьман Жолкевський і комісари з королівським військом, а шляхту Київського воєводства зобов’язали зібратися в загальне ополчення. У жовтні польські війська розташувалися табором в урочищі Суха Ольшанка над річкою Россю (неподалік Таращі). Сюди й прибула українська делегація. Сагайдачний вважав, що краще піти на компроміс, аби не доводити до збройного конфлікту з досить численним військом. Йому запропонували тисячний реєстр із видачею жалування реєстрівцям по червінцю та шматку сукна. Всі, хто не увійшов до реєстру, мусили під загрозою страти повернутися до феодалів. Козацька делегація домоглася деяких змін: до найближчого сейму не визначати кількості реєстрових воїнів, щоб старцюй (так називали козацьких гетьманів польські урядовці — О. А.) обирався самими реєстрівцями й ці вибори тільки санкціонувалися польським урядом. Однак ухвали Ольшанської ради не були здійснені.
Сагайдачний взагалі не дуже брав до уваги всі сеймові постанови і комісії, слушно вважаючи, що вони не мають реального значення: якщо виникне потреба, наприклад, похід польського війська з залученням козацтва, він зможе зібрати десятки тисяч козаків із Запорозької Січі та волості. Нарешті й сама Польща під час реалізації своїх військово-політичних планів жадала участі всього козацтва. В таких ситуаціях за її мовчазної згоди реєстровими називалися всі козаки, що за кількістю в десятки разів перевершували реєстр.
Так було і в 1617-1618 роках, коли королевич Владислав, який претендував на московський престол, зробив останню спробу посісти на ньому, але зі своїм військом опинився під загрозою полону. Щоб урятувати Владислава з безнадійного становища, козакам нагадали, що вони — піддані Речі Посполитої. Король звернувся до гетьмана з проханням взяти участь у поході на Москву.
Згоду козацтва на участь у поході Сагайдачний обумовлював вимогою розширення прав українського народу. До речі, сейм 1618 р. ухвалив конституцію, яка обіцяла православним вільне богослужіння і скасування всякого насильства на релігійному ґрунті.

ПОХІД НА МОСКВУ

На початку літа 1618 року вирушив Сагайдачний з 20-тисячним військом з України в межі Московської держави. Сагайдачний розробив свій план походу на Москву, що різнився від задумів Владислава, який ішов смоленським шляхом і передбачав об’єднання польських і українських сил під Вязьмою. Смоленський шлях був стародавнім, традиційним для московських війн із Заходом. Москва там готувалася до війни. А відступаючи московські війська за своїм звичаєм усе палили і нищили за собою. Польське військо, яке стояло кілька місяців, не мало організованого постійного забезпечення харчами. Кожен вояк одержував грошовий «жолд», на який мав закупати собі харч. Належні гроші жовніри рідко одержували своєчасно і намагалися вижити пограбуванням населення. Тому військо Владислава на смоленському шляху потерпало від голоду.
Отже, Сагайдачний, який у своїй системі наступальної стратегії надавав пріоритетне місце фактору раптовості, обирає інший шлях, звідки, як знав козацький гетьман, Москва не чекає наступу. Ще у травні 1618 року чотиритисячний козацький загін увійшов у московські землі і спустошив околиці Калуги. Головні ж сили Сагайдачного — 20 тисяч козаків з бойовим забезпеченням і харчами, що сконцентрувалися у прикордонних місцевостях, — вирушили в похід на Москву у першій половині червня, коли можна було просуватися низинним болотяним і лісовим краєм. Маршрутом, що був визначений козацьким гетьманом, українське військо йшло через Путивль на Курськ вздовж річки Сейму на Ливни-Єлець, на Михайлів і Коломну. Для забезпечення і прикриття походу навколо розсилалися сторожові загони. Водночас на них покладалося завдання непокоїти ворога, нищити міста і фортеці, перешкоджати зосередженню московських полків на Рязанщині.
Сагайдачний заздалегідь обдумав і врахував усі можливості й перешкоди, детально розробив організацію загонів, напрямок і характер їхніх дій, влаштування постоїв, заготівлю припасів харчів і бойових засобів. Він добре знав стан і дух московського війська, його методи ведення війни. Напередодні, ще в 1617 р., була проведена розвідка ворожої території, для чого використовувалися купці, ченці, козаки, кобзарі.
Похід козацького війська відзначався динамічністю і швидким темпом. Просуваючись в глиб Московської держави, це військо здобувало міста і фортеці. Сагайдачний не уникав бою, шукав битви, прагнучи знищувати живу силу ворога, виказував надзвичайно велику особисту сміливість в атаках і штурмах, розвиваючи високі бойові якості козацького війська, тримаючи його водночас у залізній дисципліні.
Перші відомості маємо про облогу міста Ливні. Несподівано для воєводи Микити Черкаського та його ратників козацьке військо підступило до міста 29 червня і в той же день здобуло цю сильно укріплену фортецю, зруйнувавши і спаливши її, знищивши залогу.

(Продовження буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #39 за 27.09.2013 > Тема ""Білі плями" історії"