Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ДМИТРО ДОНЦОВ - ТВОРЕЦЬ ПОКОЛ╤ННЯ УПА, НАСТУПАЛЬНИЙ ТА БЕЗКОМПРОМ╤СНИЙ
Тож за яку Укра╖ну? Вкотре перекону╓мося, що питання, як╕ ставив Дмитро Донцов, сьогодн╕ ╓...


ПОВЕРНУТИ ╤СТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ
╤сторична пам'ять – головний феномен в╕дтворення ╕стор╕╖ сусп╕льства, кра╖ни, нац╕╖…


ОДЕСЬК╤ ДРУЗ╤ Т.Г. ШЕВЧЕНКА
В Одес╕ на той час мешкали друз╕ Тараса Григоровича, з якими в╕н п╕дтримував пост╕йний...


ПЕРША ЛАСТ╤ВКА УКРА╥НСЬКО╥ ПЕР╤ОДИКИ
Наш календар


ЯН НАГУРСЬКИЙ – ТОЙ, ХТО ПОСТАВ З МЕРТВИХ
П╕лот час╕в Першо╖ св╕тово╖ в╕йни був оголошений загиблим, про що в╕н д╕знався в середин╕ 1950-х...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #39 за 27.09.2013 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#39 за 27.09.2013
ОРЛЯТА

Пам’ять

ПАМ’ЯТ╤ ЮНОГО ГЕРОЯ-ПАРТИЗАНА ВАЛ╤ КОТИКА ПРИСВЯЧУ╢ТЬСЯ...

╤ван МЕЛЬНИКОВ
Георг╕й СЕБКО
ОРЛЯТА

(Зак╕нчення.
Початок у № 37-38)

Стьопа кинувся до л╕сосмуги, де в дозор╕ стояв Валя. Стр╕ляв в╕н чи... по ньому?
— Фашисти! — закричав здалеку Стьопа, метнувшись назад, п╕дб╕г до командира: — Вальку вбили...
Валя лежав на червоному в╕д кров╕ сн╕гу нерухомо. Над ним схилилися два г╕тлер╕вц╕. Один з них пхнув хлопчика в б╕к чоботом.
— Капут! — сказав в╕н, переступив через хлопця ╕ п╕шов дал╕. Мимо Вал╕ прочовгало ще к╕лька пар чоб╕т з куцими халявами. ╤ раптом Валя скочив на ноги й кинув у спину г╕тлер╕вцям гранату, яку весь час стискував у руц╕ п╕д животом в над╕╖, що його перевернуть ╕ в╕н зможе п╕д╕рвати фашист╕в разом з собою. Та карател╕ пройшли мимо, то ж одержуйте подарунок в╕д партизана!
Хлопець не став чекати, поки осяде земля — стр╕мголов скотився з пагорка ╕ зник у чагарях. Кул╕ свист╕ли над верх╕вками молодих сосонок, зр╕заючи колюч╕ г╕лочки ╕ посипаючи його сн╕гом. Та недовгим було пересл╕дування: фашисти побоялися гущавини л╕су. ╤ не т╕льки...
Валя не пам’ятав, ск╕льки в╕н б╕г, але невдовз╕ в╕дчув, що б╕гти вже не може — поранення давалося взнаки: у голов╕ паморочилося, сили танули. Та н╕ с╕сти, н╕ тим паче лягти в╕н не м╕г соб╕ дозволити: вперед, т╕льки вперед!
Оч╕ заволокло мутною пеленою, ╕ в ц╕й туманн╕й ╕мл╕ то зл╕тали, то знову кудись зникали вогнян╕ метелики. «Ще, ще вперед!» — гнала й гнала його тривожна думка в над╕╖ якнайдал╕ в╕двести за собою ворог╕в ╕ дати можлив╕сть партизанам уникнути пересл╕дувань. Валя не знав, що партизани п╕сля вибуху його гранати в╕дкрили масований вогонь ╕ прикували до себе заг╕н карател╕в.
...В╕н зовс╕м вибився ╕з сил, ноги стали важкими ╕ не слухалися його. Неспод╕вано серед граб╕в побачив знайомий будиночок л╕сника. Валя часто бував тут... Ще, ще к╕лька крок╕в... ось ╕ в╕кно... До чого ж неслухняна рука — нема╓ сили постукати... Зараз в╕н трохи посидить ╕ постука╓...
...Коли Валя опритомн╕в, то побачив перед собою сво╖х друз╕в — Стьопу й Колю. Це вони п╕сля бою п╕шли по сл╕дах Вал╕ ╕ внесли непритомного друга до хатини л╕сника. Перев’язали, а пот╕м з села Корчик Степан Д╕денко прив╕в м╕сцевого фельдшера.
— Тижн╕ за два в╕длежиться, — сказав фельдшер, оглянувши рану. — ╤ як т╕льки вижив, ст╕льки кров╕ втратив!
— Чув? — запитав Д╕денко Валю. — Так що лежи, набирайся сил. Через два тижн╕ Стьопа й Миколка прийдуть за тобою...
...За в╕кном — сл╕пуча б╕лизна. Ус╕ дерева вкрит╕ пухким сн╕гом ╕ стоять вони б╕лими велетами навколо хатини л╕сника, мов охоронц╕. ╤ зда╓ться Вал╕, що в╕н у полон╕ Сн╕гово╖ Королеви. ╤ чого це так довго нема╓ друз╕в? Без них йому зв╕дси не вибратися. Рана давно зажила, в╕н зм╕цн╕в ╕ вже може воювати... Учора приходив фельдшер ╕ розпов╕в, що фронт зовс╕м близько: не сьогодн╕-завтра в╕йська Радянсько╖ Арм╕╖ п╕д╕йдуть до Шепет╕вки. А в╕н сидить тут без д╕ла...
А ввечер╕ прийшов Стьопа. У сво╓му маскувальному б╕лому халат╕ в╕н був схожий на л╕каря Айболита, т╕льки без вус╕в та бороди.
— Завтра на Славуту йдемо! — рад╕сно пов╕домив в╕н, ледь переступивши пор╕г. — Виб’╓мо фашист╕в ╕ поновимо там Радянську владу. Одягайся, друже, швидше, а то зап╕знимося...
Славуту партизани брали штурмом. П╕сля короткого, але жорстокого бою фашистський гарн╕зон кап╕тулював. У рядах атакуючих йшли юн╕ партизани: Валя, Коля, Стьопа.
П╕сля бою хлопц╕ стояли на обочин╕, д╕лилися враженнями, мр╕ями. Стьопа був збуджений, жартував, см╕явся, читав сво╖ в╕рш╕ про партизан, про бо╖, про них, його в╕рних друз╕в.
— Гарн╕ в╕рш╕! Дуже гарн╕! — щиро вигукував Валя. — Ти, певно, будеш поетом, Стьопо?
— Та н╕, буду л╕карем. Хочу рятувати людей в╕д хвороб р╕зних, в╕д ран. Щоб вони були здоров╕ ╕ завжди весел╕, част╕ше см╕ялися...
— Це добре, коли люди см╕ються, — так я думаю, — сказав Валя, — значить, ╖м гарно. А ось цим не до см╕ху, — в╕н кивнув на колону полонених г╕тлер╕вц╕в.
Опустивши голови, фашисти понуро сунули мимо юних партизан. Ось ще один фашист виходить з будинку з п╕днятими вгору руками, а за ним молодий партизан з автоматом. Фашист, люто зиркнувши на юних партизан, зняв з ши╖ св╕й автомат ╕ сердито кинув його на обочину. Валя побачив, як смикнувся Стьопа.
— Це той гад, що бив мене! — Штовхнувши плечем Валю, Стьопа спрямував св╕й автомат на г╕тлер╕вця, та вистр╕лити Стьопа не встиг... У якусь мить г╕тлер╕вець вихопив з кишен╕ п╕столет ╕ вистр╕лив перший. Валя натиснув на гачок, випустив усю обойму у фашиста, пот╕м кинувся до Стьопи. В╕н ще стояв з широко розплющеними, здивованими очима, розметавши руки, н╕би силкуючись обняти Валю. ╤ раптом з╕ всього маху, мов п╕дкошений, упав на сн╕г...
— Стьопо, Степаночку! — закричав Валя, та друг уже не чув його.
Усе в╕дбулося так швидко, що н╕хто з партизан в╕дразу й не зрозум╕в що до чого, не встиг втрутитися.
— Ех ти... — сказав глухим голосом Степан Д╕денко, суворо глянувши на молодого партизана, що конвоював г╕тлер╕вця, — обшукати треба було гада! Такого хлопчика втратили... — в╕н п╕д╕йшов до Вал╕, спробував п╕двести його, але Валя припав до свого друга, г╕рко плакав, стримуючи ридання. В╕н н╕жно гладив по обличчю свого друга ╕, схлипуючи, говорив йому:
— Стьопо, Стьопо, уже пов╕домили, що Шепет╕вку визволила Радянська Арм╕я! Стьопо! М╕сто наше... в╕льне уже, в╕льне в╕д фашиста.
...Поховавши друга, Коля й Валя поклялися помститися г╕тлер╕вцям за його смерть. У в╕йну часу мало нав╕ть для друз╕в, яких прийма╓ в сво╖ об╕йми земля... Партизани п╕шли дал╕. Останн╕м оборонним рубежем г╕тлер╕вц╕в у цьому район╕ було старовинне м╕стечко ╤зяслав. Через ╤зяслав йшли ешелони з техн╕кою, солдатами. Через ╤зяслав в╕дходили г╕тлер╕вц╕, розгромлен╕ п╕д Шепет╕вкою.
Партизани взяли м╕сто з ходу. Однак треба було його утримати, в╕дбиваючи атаки фашист╕в, як╕ люто опиралися. Валя, як завжди, рвався у б╕й, на передову л╕н╕ю вогню. Не в╕дставав в╕д нього й Коля. Д╕денко знав: партизани утримуватимуть м╕сто ще хвилин сорок — годину. Це останн╕й б╕й партизан з фашистами. «Як же вберегти хлопчик╕в, щоб ╖х не постигла доля Стьопи? — думав Д╕денко, позираючи здалеку на юних партизан. — Може, в╕д╕слати з передово╖ кудись у тил? Ех, горе... Нема╓ у партизан╕в тилу, всюди передова, всюди боротьба. ╤ все ж...»
— Валю, у центр╕ м╕ста фашистський склад збро╖. Ти п╕деш на його охорону. Пот╕м тебе зам╕нить Коля! — категоричним тоном сказав Д╕денко ╕ побачив, як зм╕нився на обличч╕ хлопчик.
— Я що, погано стр╕ляю? — тремтячим голосом запитав Валя.
— Добре стр╕ля╓ш!
— То я хочу в окопи, а не в тил.
— Це наказ, а накази не обговорюють. Усе!
...Валя ходив уздовж складу, а ус╕ його думки були там, де йшов б╕й. Вибухи снаряд╕в, гранат ╕ безперервна тр╕скотня автомат╕в долинали до нього то з околиц╕, то з центру м╕ста. ╤ чого Д╕денко не дозволив ╕ йому бути там, на сам╕й передов╕й. Ну що в╕н згада╓ про цей св╕й б╕й: стояв б╕ля складу, обороняв снаряди. Кому вони потр╕бн╕ ц╕ снаряди, хто ╖х крастиме?
╤ тут неспод╕вано Валя почув гурк╕т фашистських танк╕в. Ось вони вигулькнули з-за рогу, з чорними хрестами на баштах, повзуть потвори, заходять у тил партизанам. Що ж робити? Чи чу╓ ╖х Д╕денко? Чи вчасно пом╕тить наближення ворога? ╤ що зроблять партизани, коли у них нема╓ протитанкових гармат?! Зараз, зараз вони ╖х з╕мнуть. Н╕! Партизани побачили танки. З-за сараю вискочив партизан ╕з зв’язкою гранат ╕ поповз назустр╕ч головному танку. Та кинути ╖х в╕н не усп╕в — зацокот╕в ворожий кулемет, кул╕ ударили в ноги. Валя рвонувся б╕гти до пораненого, але той перевернувся на б╕к ╕ скотився п╕д гусениц╕... Пролунав вибух... Танк крутнувся на м╕сц╕, з башти повалив дим. ╤нш╕ танки об╕йшли його ╕ почали наближатися до складу. «Мабуть, тут снаряди для ╖хн╕х гармат, — здогадався Валя, скручуючи в одну зв’язку гранати. — Н╕чого! Н╕чого ви у мене не одержите! Не бачити вам снаряд╕в!»
Хлопчик уже ч╕тко бачить фашист╕в, як╕ б╕жать за танками. «Ось ╖х треба в першу чергу до земл╕, до земл╕! Зупинити!» — мало не закричав Валя ╕, прича╖вшись за купою ящик╕в, почав стр╕ляти з автомата по чорних постатях на б╕лому сн╕гу...
Зв╕дкись п╕дб╕г Коля, кинув пляшку з запалювальною р╕диною — ╕ ще один танк заскрегот╕в, спалахнув, перекривши шлях ╕ншим двом, що йшли сл╕дом. Вони почали звертати вл╕во, оголивши свою п╕хоту. З криком «Ура!» партизани кинулися в атаку.
Валя п╕дв╕вся на весь зр╕ст: в╕н теж з ними, в╕н теж ╕де в б╕й — найзапекл╕ший, останн╕й б╕й...
Раптом тупий удар у жив╕т збив його з н╕г, ╕ в╕н упав навзнак на м’який пухнастий сн╕г. Засн╕жен╕ верх╕вки сосон захиталися ╕ поб╕гли по колу — все б╕жать ╕ б╕жать у захмарну синяву... Валя силку╓ться п╕двестися, але не може в╕д╕рватися в╕д земл╕, яка чомусь хита╓ться. ╤ чого сн╕г навколо нього такий гарячий... Пече, як розпечене сонцем кам╕ння на польському кладовищ╕ того першого дня його п╕дп╕льно╖ роботи. Чого, чого такий гарячий сн╕г?! ╤ чого одинокий автоматний постр╕л н╕як не стихне, все гуде у вухах, мов дзв╕н.
Одинокий постр╕л... Останн╕й постр╕л г╕тлер╕вського солдата за хвилину до того, як в╕н кинув св╕й автомат ╕ здався у полон. Одинокий постр╕л... В╕н прогрим╕в 17 лютого 1944 року в центр╕ ╤зяслава р╕вно оп╕вдн╕. Яка печаль, як боляче, що куля фашистського автомата влучила у Валю Котика, убила в той рад╕сний день, коли Перемога урочистим маршем уже крокувала по визволен╕й земл╕ його р╕дного краю... ╤ чого ти не п╕дв╕вся з гарячого сн╕гу, мужн╕й хлопчику, невловимий юний меснику?
Валя Котик, юний партизан легендарно╖ Шепет╕вки, за роки фашистсько╖ окупац╕╖ цього району Укра╖ни зробив чимало, щоб наблизити час Перемоги. За завданням партизанського загону в╕н в╕в розв╕дку у Шепет╕вц╕ та навколишн╕х селах, брав участь у нападах на ворож╕ склади бо╓припас╕в. Це саме Валя в╕дшукав у л╕с╕ ╕ перерубав стратег╕чний кабель, який зв’язував штаб одного з фашистських фронт╕в через Шепет╕вку та Варшаву з Берл╕ном, з╕ ставкою Г╕тлера. Понад тиждень не працював прямий зв’язок.
Разом ╕з знаменитими партизанськими п╕дривниками Михайлом Петровим ╕ Леон╕дом ╤вановим д╕яв Валя Котик на зал╕зниц╕. Ш╕сть ешелон╕в з бо╓припасами, спорядженням, живою силою противника пустив п╕д ук╕с юний п╕онер. Безл╕ч см╕ливих вилазок зд╕йснив хлопчик. Вступив у по╓динок з ек╕пажами двох н╕мецьких танкеток... Кинув гранату у ненависного геб╕тском╕сара Кен╕нга ╕ його оточення...
— Наше орля, — з любов’ю називали Валю партизани.
...Д╕денко ╕ Коля бережно п╕дняли Валю, поклали на воза, прикрили трофейною ковдрою. Навколо тиша. Переможна тиша! Переможна тому, що п╕д╕йшли радянськ╕ в╕йська ╕ закр╕пили перемогу партизан, — визволивши назавжди м╕сто ╤зяслав.
Тримаючись за воза, Д╕денко в╕дчував найменш╕ поштовхи, ус╕ горбки, ямки, на як╕ наштовхувалися колеса. Якби ж то в╕н м╕г попросити:
— Не горбся, дорого, лежи р╕вненько, бо по тоб╕ везуть юного партизана, важко пораненого партизана!
Та х╕ба накажеш дороз╕... Д╕денко не в╕дривав погляду в╕д бл╕дого личка Вал╕.
Валя розплющив оч╕.
— Дядю Стьопо, ти тут? — запитав в╕н пошепки.
— Тут я, тут, Валю, — нахилився над ним Д╕денко.
— Ти т╕льки мам╕ н╕чого не розпов╕дай, я з госп╕талю сам... сам напишу, — помовчав, глянув на висок╕ перист╕ хмарини, — ...коли поправлюсь.
— Гаразд, Валику, лежи спок╕йно.
— А коли поправлюсь, то по╖ду до Москви?
— Обов’язково, Кремль побачиш...
— Дядю Стьопо... — ледь чутно мовив Валя ╕... замовк.
— Що, що з тобою? Тоб╕ г╕рше, Валику? — застогнав Д╕денко.
Валя мовчав. Його затуманен╕ оч╕ дивилися в небо, у якому лет╕ли радянськ╕ л╕таки, наздоганяючи залишки ворожого в╕йська, щоб знищити його вогнем сво╖х кулемет╕в. Л╕таки похитували крильми, на яких спалахували червон╕ з╕рки, н╕би прощаючись з юним партизаном.
Скуп╕ сльози скочувалися по неголених щоках Степана Д╕денка. ╤ в╕н не знав, що мине зовс╕м небагато часу ╕ йому доведеться назавжди прощатися з останн╕м з трьох друз╕в — в одному з бо╖в загинув як герой Миколка Трухан, незм╕нний супутник командира у вс╕х бойових походах...
* * *
На широкому майдан╕ у сам╕с╕нькому центр╕ легендарно╖ Шепет╕вки височить на п’╓дестал╕ постать хлопчика з гранатою в руц╕. Скульптор в╕добразив момент, коли юний герой, зв╕вшись на повен зр╕ст, кида╓ ╖╖ у фашист╕в. Власне, це остання хвилина життя в╕дважного шепет╕вського п╕онера-партизана, Героя Радянського Союзу Вал╕ Котика.
Шепет╕вка в╕дома багатьом покол╕нням як м╕сто, де народився ╕ пров╕в сво╖ шк╕льн╕ роки безстрашний будьоновець ╕ полум’яний ватажок славно╖ комсомол╕╖, письменник-комун╕ст Микола Островський. У Шепет╕вц╕ росли й мужн╕ли орлята: Валя Котик, Коля Трухан, Стьопа Кащук — юн╕ геро╖, спадко╓мц╕ слави легендарного Павки Корчаг╕на. Пам’ять про них в╕чна!


Присвячу╓ться Вал╕ Котику

НАВ╤КИ У БРОНЗ╤
Ц╕кав╕сть, допитлив╕сть,
погляд з╕ркий —
Це в╕н... Пригадаймо хлопчину:
З дов╕рливим усм╕хом юних рок╕в
В╕н св╕т лиш вивчав, наче книгу.

На б╕л╕й сорочечц╕ —
 плом╕нь кр╕зь дим —
Краватка з сатину зор╕╓...
Таким залишився в╕н назавжди,
А юн╕сть — вона ж не стар╕╓!

Ой, гримнув той день —
 чи забути про це? —
Жалоба в людськ╕м узголов’╖...
╤ Вал╕ життя тим гарячим свинцем
Зм╕шало з гарячою кров’ю.

Як партизан в╕н поклявся щомить
Боротися з ворогом гр╕зно.
Обов’язок виконав,
 крок св╕й зробив
В безсмертя як во╖н В╕тчизни...

Бридлива насм╕шка,
 презирливе «век!» —
╤ т╕ло копнули ар╕йц╕:
— Капут! — проц╕дили. — Не оживе!
Й п╕шли соб╕ дал╕ убивц╕.

Та всл╕д ╖м, як Фен╕кс,
 на витяг руки
В╕н кинув гранату — ╕ влучив!..
Таким в Шепет╕вц╕ лишивсь нав╕ки
В╕н в камен╕ й бронз╕ дзв╕нкуч╕й.

╤гор ЩЕНН╤КОВ

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #39 за 27.09.2013 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=12349

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков