Версiя для друку Обговорити в форумi

Ті, хто уважно стежить за сучасним літературним процесом в Україні, мають нагоду вкотре подивуватися з нових і часом несподіваних спалахів на його небосхилі. Насмілюся стверджувати, що до таких спалахів належить і творчість прозаїка з Криму Бориса Фінкельштейна, який уже в поважному віці раптом «вибухнув» кількома книжками оповідань. Вони привернули увагу не тільки фактом пізньої «дружби» автора з Музою, а насамперед результатом цієї «дружби». Перед читачами постав письменник, сказати б, із нетрадиційним як на теперішні модерні (постпостіндустріальні, чи як там їх називає критика) часи художницьким поглядом.
Назагал світова проза, і вітчизняна так само, характеризується нині акцентовано-свідомим відходом від реалістичного письма. Стильові, сюжетні, ідейно-концептуальні пошуки породжують позамежові для звичної уяви картини, що, можливо, й передають певною мірою тектонічні зрушення в сучасному, надзвичайно хисткому облаштуванні світу з його незліченними й не завжди передбачуваними загрозами та викликами. Проте хоч би скільки зовнішніх впливів обвалювалося на свідомість людства, доводячи її аж до катастрофічних деформацій, усе-таки людська душа залишається незмінною ще від часів Стародавньої Еллади, коли література уперше витворила могутній гімн Людині, поставивши її – нарівні з богами – у центр світобудови. А що таке людина без душі, духовної аури, піднесення над буденністю життя? І на це запитання античні автори відповіли однозначно й переконливо. Через те їхня спадщина є вічною, і вона ж найавторитетніше переконує, що «безсмертний доторк до душі» (Ліна Костенко) словом, покликаним щораз оживляти все людське в людині, ніколи не перейде в розряд анахронізму і не здасть своїх позицій перед будь-якими новітніми «-ізмами».
Творча практика Б. Фінкельштейна підтверджує цю істину. Не спокусившись численними прикладами невтомних літературних експериментаторів, чиї «успіхи» нерідко узагалі девальвують (а то й дискредитують) суть і призначення художнього слова, прозаїк звертається до конкретних життєвих реалій, що становлять екзистенційне тло кількох поколінь, до одного з яких належить сам автор. У переповіданих письменником історіях виразно вигранюється колорит часу, атмосфера суспільних настроїв, витворюється узагальнений образ доби й епохи.
Та не це є головною заслугою прозаїка. Секрет безперечного успіху його довірливої розмови з читачем в іншому. Кожним своїм оповіданням він психологічно тонко й переконливо утверджує думку про нескінченне багатоманіття світу, де кожен має змогу знайти нагоду для здивування й захоплення ним, а не тільки вжахнутися його виразками й метастазами. Життя, на чому несилувано наполягає автор, є таким, яким ми його собі уявляємо, яким хочемо бачити і щось у ньому змінити. Не варто драматизувати його темні плями (бо тоді, скажімо, й на Місяць неможливо дивитися без містичного страху), не варто перебільшувати антилюдську суть усього, що йде він нечистого, – ліпше сприймати його як нагороду, як наданий Господом шанс побувати в ньому у проміжку між двома найголовнішими, для кожного своїми, датами й порадіти зі своєї, нехай і скороминущої, причетності до долі людства, увіч не випадкового на цій многогрішній і все ж прекрасній землі, покликаного одухотворити її мертві без людини простори.
Здається, такі одкровення від Б. Фінкельштейна – відкриття не великі й не нові. Утім, на пальми першовідкривача прозаїк і не претендує. Проте, згодьмося, його морально-естетична позиція має тим більшу енергетику, розпросторює тим відчутнішу емоційну хвилю, чим більше й загрозливіше наша суспільна свідомість накопичує в собі синдром утоми, розчарувань, зневіри, збайдужіння й навіть безпорадності перед потворними гримасами новітньої доби. Наростання зла й цинізму, утвердження сили «жовтого диявола» і просто жорстокої сили «господарів світу», торжество аморальності й покривдження ідеалів гуманізму, катастрофічна множинність природних катаклізмів, чимраз відчутніша неспромога протистояти розгулові стихії і породжений на цьому ґрунті вселенський страх загибелі земної спільноти – це та багато іншого справді дає вагомі підстави для масового песимізму, відчуття цивілізаційної безперспективності. Література якраз і покликана на все це реагувати, стверджувати позитивне начало, на полі бою, де зійшлися у вічному двобої Господь і диявол, виступати на боці Господа. Інакше навіщо вона?
На підтвердження наведених роздумів над творчістю Б. Фінкельштейна годилось би звернутися до конкретних прикладів з «життя» його творів та героїв. Вдячним матеріалом тут може слугувати щойно видана книжка «Оцифровка буття» – перше видання творів російськомовного письменника в перекладі українською. Сам автор наголошує: бути перекладеним на державну мову – то для нього й нагорода, і честь, і громадянська позиція, і факт взаємозбагачення культур. Особливої ваги набуває цей факт у контексті кримської прописки прозаїка; півострівний автономний регіон українізований мало, хіба що на рівні дорожних вказівників, незначної частки зовнішньої реклами та вивісок над вітринами крамниць. З виходом «Оцифровки буття» у перекладі книжка набула всеукраїнського звучання, вона знайде свого вдячного читача також і поза межами Криму.
І все-таки: чи переповідати сюжети оповідань Б. Фінкельштейна? Очевидно, справа ця невдячна. Поклавши руку на серце, раджу їх прочитати. Уже бодай задля того, аби відчути незглибимість, невичерпність таємниць, що ними сповнене життя навколо нас. Аби надихнутися добротворчою настроєвістю автора, його розважливим оптимізмом, захопленим спогляданням світу, щемкою нотою тихої мудрої зажури за його скороминущістю для кожного смертного й вічним безсмертям людського духу. Ця книжка призначена тим, хто сенс власного життя визначає станом душі, не даючи їй згнітитися, занепасти, розчинитися в грубо-матеріальному й меркантильному. Переконаний: такий читач завжди знайде з автором спільну високу мову й повне порозуміння.

Віктор ГОРІСЛАВЕЦЬ
м. Київ

Борис Фінкельштейн як письменник поки що «підкорив» лише один жанр прози — оповідання. Але спосіб його художницького мислення, помножений на солідний життєвий досвід, дає підстави сподіватися на сходження до нових, вищих вершин.
Він — талановитий оповідач з добрим чуттям мови. Точний і майже завжди оптимальний у кількості «будівельного матеріалу» та виражальних засобів. Поважаючи свого читача, оберігає його від багатослів’я чи спокусливої бароковості синтаксичних конструкцій. Стиль письменника строгий, динамічний, пругкий, співмірний з вимогами формування художньої ідеї. Тут доречно пригадати відомий постулат про те, що поняття «талант» завжди передбачає почуття міри.

Віктор БАРАНОВ, заслужений діяч мистецтв України

Борис ФІНКЕЛЬШТЕЙН
«ТЕЖ МЕНІ, КАРУЗО!»
ОПОВІДАННЯ

У другому класі, коли мені було вісім років, у мене несподівано прорізався голос. Ця знаменна подія відбулася за таких обставин.
Листопад 1954 року; я — на уроці співів. Дивні це були уроки. Якщо на інших, серйозних уроках, ну, скажімо, арифметика чи рідна мова, наша вчителька Олександра Іванівна підтримувала дисципліну і змагальність, то ці уроки проводила вчителька музики, яка справитися з нами зовсім не могла. Ми ото тільки що на головах не ходили. При цьому співати вважалося, вибачте за зворот, «западло», а от пустувати, кривлятися, блазнювати — було геройством.
Нещасна вчителька однак пропонувала нам усім разом і кожному окремо заспівати якусь пісеньку. Результат був чимось схожий на котячий концерт; в неї ставали мокрими очі, але вона уперто продовжувала безуспішні спроби. Мені було шкода її, я внутрішньо не розумів, за що ми так над нею знущаємось. Щоправда, до пори, до часу я тримав це при собі.
Особливо я почав жаліти її після того, як мама розказала, що її з батьками-композиторами було вислано з Москви за Урал ще напередодні війни. Після закінчення строку їм дозволили поселитися не ближче Астрахані. Батьки померли, вона вийшла заміж за чоловіка, який теж помер від туберкульозу. Тепер вона одна, з маленькою дитиною, і заробляє на життя, даючи уроки музики і викладаючи в школах.
Але як же їй допомогти? Я цього не знав, але рішення визріло саме.
Коли сьогодні на уроці співів вона дійшла в черговий раз до мене і запропонувала заспівати, я замість пустощів підвівся з-за парти, прокашлявся і заспівав. Вірніше, спробував заспівати. Пісенька була дурна, але я її пам’ятаю. Називалась вона, здається, «Струмок» і починалася так:
Чий струмок між камінців?
— Я від снігу й промінців,
Я біжу, я сміюсь,
З іншим зараз я зіллюсь…
Голос у мене ще не змінився, був тонким і пронизливим, і я заливався солов’єм. Підозрюю, що зі слухом були проблеми, але цього вже ніхто не помічав.
Клас настільки був вражений моїм відступництвом, що усі замовкли, і я співав за повної тиші.
Але вчителька… До речі, її звали Розалія Максимівна. Вона була щаслива. От, нарешті, досягла результату. Вона тут же запропонувала мені залишитися після уроків на додаткове заняття, де вилила на мене весь свій запас нерозтрачених знань. Боюсь, що я був першим, хто відгукнувся на її пісенний заклик.
Ровесники розгублено мовчали; вони не знали, як до цього поставитись, а я прикривав свою невпевненість вихвалянням.
«Ви нічого не розумієте, — казав я їм. — Співати — це дуже цікаво, та й пісні є класні, чоловічі, не те, що цей «Струмок». На той час я вже прочитав «Пригоди Тома Сойєра», тому в кінці зазвичай додавав: «Кому-кому, а мені це подобається».
Пам’ятаєте, як Том фарбував паркан? Так от, як і в нього, у мене з’явилися послідовники. Деякі, особливо дівчатка, співали очевидно краще від мене. Та все ж таки я був першим, і тому Розалія Максимівна мене осібно виділяла. Урешті-решт я заспівав той же проклятий «Струмок» на районному огляді і втрапив на міський.
Тоді вчителька зателефонувала до мене додому і запросила батьків на конкурс.
Батьки були спантеличені ще більше, ніж мої однокласники. «Що, в Борика голос? — дивувалася мама. — Та не може бути. У нас у роду ніхто не співав. То-то він до математики збайдужів». Єдиною гідною справою мама вважала математику. А проте свого часу вона закінчила в Одесі музичну школу. Це входило до типового комплекту освіти дівчинки з пристойної одеської сім’ї. Так що, зіграти на піаніно «Турецький марш» вона цілком могла. Хоч не зловживала цим. Свого часу, в сім років, мене повели до дитячої музичної школи, прослухати. Щось без результату. Певно, я їм за параметрами не підійшов, а тут такий «пасаж». Словом, мама хоча й була здивована, але прийшла. Було вже холодно, і тому я ходив у зимовому пальтечку і валянках. Але тут концерт. І мені спеціально було куплено нові чорні шкіряні черевики. Вони висіли на вішалці в торбинці, стягнутій тасьмою. Я повинен був узяти їх з собою і перед виступом перевзутися.
Звичайно, я забув цю торбинку вдома. Яким би я не був самостійним, а все ж ще дитина.
На сцену я вийшов у валянках. В них були заправлені сірі шкільні штани. Для тих, хто не знає, скажу, що за тих часів усі ходили в формі, і школярі також. У нас була сіра, мишастого кольору шкільна форма і кашкети з околичками, які зараз же перетворювались на якусь подобу картуза.
Отже, я вийшов: за мною вийшов баяніст і сів на стілець в мене за спиною.
Я поглянув у зал і побачив там маму. Вона дивилася на мої валянки, і за цим поглядом я зрозумів, що вдома мені добряче перепаде.
Але тут баяніст вступив, і я заспівав. Я співав якусь пісню, не менш безглузду, ніж «Струмок». Текст її не зберігся в моїй пам’яті, тому що, по-перше, я виконував її тільки два рази — на репетиції і на цьому конкурсі, а по-друге, тому що думав при цьому про наступну домашню прочуханку. Пам’ятаю тільки, що були там слова: «Заходять в стрій два друга молодих, стискання рук міцних скріпило дружбу їх». І так далі, з таким же самим змістом. Який час, такі були й пісні. В школі, наприклад, ми щоранку стояли в строю на лінійці. Так що, самі розумієте, все було або в строю, або поза строєм. Особливого вибору не було.
Однак пісня дала мені можливість якось «розспіватися». Співав я досить голосно, але весь час не в такт. Баяніст за мною не встигав (чи я його обганяв).
Я був єдиним хлопчиком на цьому пісенному огляді, решта були дівчатка. Тому публіка з батьків і різних хлоп’ят, яких пригнали сюди з уроків примусово, мені співчувала і підтримувала оплесками.
У перерві Розалія Максимівна щось запально розповідала мамі, зрідка показуючи рукою в мій бік. Я сподівався, що з цим добрим враженням мама й піде, але вона лишилась.
Проблема полягала в тому, що у другому відділенні я також виступав, але вже в складі групи однолітків.
Ми марширували і зводили живу піраміду. Для цього випадку я повинен був взути спортивні тапочки, але… вони залишились вдома в тій же торбинці, де й черевики. Що будеш робити, довелося знову вийти у валянках; у майці, трусах і валянках. Поки марширували, було ще нічого. Але далі мені треба було робити стойку на руках, а за ноги мене мав ловити інший хлопчик. Стойку я зробив, але при цьому валянок, що нещільно сидів на лівій нозі, полетів до глядацької зали. Я, щоправда, і в одному валянку домарширував до кінця вправи, але ефект був змазаний.
У результаті я потрапив до призерів і приніс додому грамоту за третє місце з вокалу. Очевидно, Розалія Максимівна входила до складу журі.
Додому я йшов з деяким побоюванням, а коли прийшов, спробував швидко лягти спати. Та ба! Батьки зібрались мене виховувати. Однак мені здалося, що вони не знали, як до цього приступити. «Що за ганьба на наші голови? — невпевнено промовила мама і продовжила: — Все місто бачило, як ми не змогли забезпечити тебе нормальним взуттям».
«Мамо, — парирував я. — Яке місто? Там було осіб десять батьків, а решті — учням абсолютно все одно, у що я був взутий. Краще поглянь, в мене грамота».
Мені хотілось відвернути її увагу від валянків. Але мою маму збити з пантелику було неможливо. Вона була маленькою на зріст, але навіть страшенні хулігани з старших класів поводились тихо-тихо в її присутності. «Дурниці все це, — відповіла мама. — Але як ти міг забути взуття на вішалці? Ти ж дорослий хлопчик».
І тут я спитав: «Може, не такий вже й дорослий?». Як виявилось, попав у самісіньку точку. Батьки перезирнулись, і батько рішуче відправив мене в ліжко, припинивши дискусію. Я з полегшенням щезнув, але, маючи добрий слух, вловив уривок фрази, якою обмінялись батьки. «Як він співав! — сказала мама. — Як срібний дзвіночок…». Еге ж, мама була не тільки непохитним математиком, а й сентиментальною одеситкою.
Згодом вона ще не раз поверталася до теми мого співу. І щоразу ця подія обростала новими подробицями. Тут були і плітки у викладацькому середовищі щодо моїх валянків, і захоплення подружок щодо мого співу, і подальша доля ніжної і чутливої Розалії Максимівни.
Словом, це була певна подія в скучному провінційному житті.
Щоправда, в моїй подальшій долі це мало що змінило. Так, невеликий штрих, епізод. По-перше, я ж не навчався ні музиці, ні співу. Весь час витрачав на математику. По-друге, в мене дуже рано (мені ще й одинадцяти не було) почав ламатися голос. Після цього про співи вже не могло бути й мови.
Але коли я наступного дня прийшов до школи, мене чекав тріумф.
Однолітки дивилися на мене, як на героя. Ще б пак! Я порушив «обітницю мовчання» хлопчиків, я співав. До цього у нас співали тільки дівчатка. І не тільки співав, а й переміг.
Однак усе це мало й інший бік. На великій перерві я вийшов на шкільне подвір’я. Там вже стояла і в’яло сварилася між собою компанія хлопців, старших від мене, з третіх-четвертих класів. Я підійшов ближче.
Один з них зиркнув у мій бік, чвиркнув крізь зуби і сказав: «Забирайся звідси, малолітка. Теж мені, Карузо!».
Це був формальний виклик, ухилятися було не можна, та мені й не хотілося.
Ми відійшли вбік, компанія оточила нас щільним кільцем, і він відразу спробував заліпити мені під око. Будучи по суті меншим, я кинувся йому під ноги, і ми покотилися по землі, тусаючи одне одного з усіх сил.
Коли після дзвінка я вернувся до класу і сів на своє місце — задню парту з лівого боку, то вигляд у мене був поганенький.
Олександра Іванівна, наша вчителька, поглянула на мене і сказала: «Так гарно співав. Ще б пристойна поведінка — ціни б тобі не було». Я скромно промовчав, сприйнявши це за комплімент. Але при цьому подумав: «А до чого тут Карузо?». Та й не збирався я співати довго, просто хотів Розалію Максимівну виручити. А решта вже якось саме собою вийшло.
Згодом я почув знайомий вислів, що «жодна добра справа не повинна залишатися безкарною». От це був якраз той самий випадок.
До речі, саме в нашій школі, але в старших класах, навчалася в цей час майбутня знаменитість, видатна російська оперна співачка Тамара Андріївна Милашкіна.
Так що були у нас і справжні «Карузо». Але це вже інша історія.

Переклав з російської
Данило КОНОНЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #38 за 20.09.2013 > Тема "Душі криниця"