Версiя для друку Обговорити в форумi

ПОЕМА

Я — стара. Я — татарка. Я — ханського роду.
Мою душу беріг милостивий Аллах.
Давній рід мій від славних Гіреїв походив,
хоч і кров українська у жилах текла.
Прапрабаба моя – з-під Черкас полонянка –
прикрашала трояндою ханський гарем
і жоною була, а не просто коханкою,
і від діток її ми по світу ідем.

І від неї вдались ми світловолосі.
Час розкидав наш рід по усіх світах.
А мені виростати вже тут довелося,
де купатись до моря зійшов Кара-Даг.
Наша хата стояла якраз під горою,
а на пагорбі ріс карагач-богатир…
Наче все у кіно відбулося зі мною.
О, який нас чекав людожерний вир!
«Красні» вигнали з Криму якраз тоді німців –
і війні, і біді вже, здавалось, капут,**
та в село налетіли в погонах ординці,
наказали усім готуватися в путь.

Батько мій вже погиб на війні за червоних,
наречений мій теж із червоними був.
А за що і куди нас везуть безборонних?
І за що нам Аллах дав таку судьбу?

Кара-Даг, Кара-Даг, наша чорна горо,
ти над морем стоїш, як стояла віки,
я прощалась з тобою неначе вчора,
та уже табунами пробігли роки.

І мене, і сестер моїх менших, і матір
на машину загнали – лиш торба в руці.
Прощавай, бідний раю у рідній хаті!
І куди нас везуть, мов останніх старців?

З моря саме тоді вийшло сонце, як глечик,
освітило тополі і весь Кара-Даг,
обігріло там наших білих овечок,
і погладило наш черепичний дах.

Все село привезли в Феодосію-Кафу,
а вже люду там нашого купчилась тьма,
а солдати кругом стерегли, як ватагу,
заганяли в вагони –і спасу нема…

Ми на клунках сиділи,
 все ждали відправки,
як під вечір до нас
підійшов офіцер,
полічив нас, папір зачитав,
 як прогавкав,
все на мене дививсь –
 що б то значило це?
Потім вивів з юрми
 і повів по безлюддю,
посадив біля моря
 під темним кущем:
«Вот теперь мы с тобой
 любоваться будем!»
Я просилась і плакала так гаряче:

«Є у мене жених,
 теж в червоних служить,
льотчик він, офіцер, як і ти!
«Брось болтать! Буду я тебе мужем!
А из чурки какой офицер? Лады?..»

І в пісок повалив – і кусає-цілує,
і шальвари здирає:
 «Прикончу! Молчи!»
Під рукою я камінь,
 як диньку, чую –
і по скроні його!
 Враз обм’як і харчить…

Із грудей його скинула обіч –
і вздовж моря бігом!
Тільки згодом себе
спам’ятала. А тиша як в гробі…
І шальвари свої, і тюбе***

в море кинула. І простоволоса
де водою, а де по піску
побрела в Коктебель.
 Доки сонце звелося,
я присіла спочить
 в карадазькім ліску.
Вдень ховалась в знайомій
 з дитинства печері,
прокрадалась до хати своєї вночі,
відчиняла тихенько,
 мов злодійка, двері,
що скрипіли тужливо, як в лісі сичі.
Із козою, бувало, лежала до ранку,
з нею тепло і рідно було мені,
і прабабцю свою полонянку
стала бачити уві сні.
Її з дому пригнали сюди
 на чужину,
я ж в полоні була на своїй землі…
Та забула я скоро до хати стежину –
стало гамірно в нашім селі.
Завезли сюди люд із Росії,
поселили у наші хати –
і одразу дахи всі осіли,
і засохли зелені сади.

Побрела я із Криму в Черкаси,
до своєї немовби рідні…
У колгоспі трудилась до часу,
заробляла якісь трудодні.

Там назвалась ім’ям прабабусі,
я і досі Оксана Козак.
У селі не цуралася друзів,
роздивилася, що тут і як.

Теж нещасна робота у злиднях…
Люди добрі, такі, як і ми.
Подалась би в Ташкент до рідних –
та боялась розплати – тюрми.

Я ж прибила тоді офіцера…
Друг мій льотчик поліг на війні…
Вийшла заміж за хлопця-шофера,
двох білявих родила синів.

Чоловік хворував на серце –
овдовіла з малими дітьми,
але їх підняла, як ведеться,
стала вчити, щоб стали людьми.

Я тепер вже й сама прабабуся,
тільки тут доживаю сама.
Вже гадала, що в Крим
 не вернуся –
але тут почалась Хайтарма.
Потяглися татари, як птиці,
хоч не ждали їх рідні доми.
Я відкрила синам таємницю:
може, діти, поїдемо й ми!?

Будем жити під красень-горою,
де чекає старий карагач.
Похитали сини головою:
«Українці ми, мамо, пробач!».

Я ж поїхала. Стрілась з сестрою –
вісім душ у сім’ї, тіснота.
Де була наша хата, стіною
вже висотні будинки стоять.

Я, мов ластівка,
 теж тут гніздо придбала –
Кара-Даг заглядає якраз у вікно,
тільки жаль, що на пагорбі
 порожньо стало,
бо старий карагач
 вже спиляли давно.

А на місці його я новий посадила,
часом вийду туди,
 скільки зможу – поллю,
піднялася б ще вище –
 не ті вже сили.
Як згори я на землю
 дивитись люблю!
Ось на вас я дивлюсь
 (це бабуся – до мене):
трохи дивний курортник
 сюди забрів:
всі гуляють край моря
 в алеях зелених,
ви ж поближче до наших
 крутих горбів.

Дай, ось думаю, вас зупиню
 та спитаю,
чи не з наших татар
 хтось блукає весь час.
«Українців, бабуню,
 я тут виглядаю –
і радий, що зустрів саме вас!»

«Вже не знаю й сама, хто я зараз.
Тут – півсерця мого,
 а півсерця там
у гаю над Дніпром осталось…
Як там зараз ведеться вам?»
В душу дивляться очі старечі:
«То ви справді з самих Черкас?!».
Обійняв я худенькі плечі:
«Там вас знають і люблять вас!».

*Хайтарма (татар.) – повернення. Означає також масове повернення татар до Криму після 1989 року
**Капут (нім.) – кінець, погибель
***Тюбе (татар.) – головний убір

22.07.2013 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #37 за 13.09.2013 > Тема "Душі криниця"