Версiя для друку Обговорити в форумi

Слово – зброя!

Патріарх, гетьман українського гумору, неперевершений творець «Сміхології», живий класик — так називали його ще за життя та багатьма іншими поважними іменами — прославленого гумориста й сатирика, справді народного письменника Павла Глазового.
Народився він 30 серпня 1922 р. у с. Новоскелюватка Казанківського району на Миколаївшині і помер 29 жовтня 2004 року. Після закінчення семирічки навчався і закінчив Новомосковську педшколу. Далі — служба в армії, а з 1941 р. — війна, нагороджений бойовими орденами, навчався в Криворізькому педінституті. Надіслав кілька гуморесок у «Перець» і одержав схвального листа від Остапа Вишні, який допоміг йому перевестись до Київського педінституту, який він закінчив і почав працювати в редакціях журналів «Перець», «Мистецтво».
Він — автор кількох десятків поетичних книг, багатьох соковитих і розмаїтих усмішок, гуморесок, мініатюр, поем, байок, творів для дітей, відомих далеко за межами України. Його прихід у літературу розпочався збірками: «Великі цяці» (1956), «Карикатури з натури» (1963), «Коротко і ясно» (1965), «Щоб вам весело було» (1967), «Мініатюри та гуморески» (1968), «Комедіада» (1969)… пропускаю подальший перелік і назву ще декілька останніх книг: «Сміхологія» (1982), «Веселий світ і чорна книга», «Сміхослов» (1997), видана редакцією «Вечірнього Києва». Вони не залежувались на книжкових полицях, а швидко розходились до читачів, що свідчить про велику популярність письменника серед дорослих і юних шанувальників його талановитої творчості.
У нього було чимало читців, але найпопулярнішими поряд з Андрієм Совою, Литвиновим був і народний артист, лауреат Шевченківської премії Анатолій Паламаренко, який чудово читає Глазового понад 50 років. У інтерв’ю з нагоди 85-річчя від дня народження Глазового він, зокрема, сказав: «Мине оця політична боротьба, настане час, коли утопчеться наша дійсність, візьмуться за культуру, духовність й усі побачать, хто такий Павло Глазовий. І на один щабель з Котляревським, Руданським, Глібовим... поставлять великого Павла Глазового. Найбільш читабельного, плідного, народного, мудрого, естрадного. Добрих п’ятдесят років тримати український народ у стані хорошого національного гумору (реготу) — це, я вам скажу, треба вміти. Андрій Корнійович Сова, потім я, потім Литвинов... Хто виконував Глазового — він завжди лишається Глазовим. Він завжди був любимим у народа». Сам Глазовий зізнавався:

Я так люблю іскристий сміх,
Веселий сміх, що гріє всіх,
Переливаю в слово радість,
Яку в душі своїй зберіг.
І я щасливий, що пишу
Хорошим людям на потіху,
Ловлю в очах іскринки сміху
I довго в серці їх ношу.

Він любив життя, людей, рідну Україну, поезію, мистецтво і ненавидів негативні явища, їхніх носіїв, які заважали нам нормально жити. Вістря його сатири спрямоване проти лжепатріотів, головотяп, базік, шахраїв, злодіїв, циніків, перевертнів, окозамилювачів та іншої нечисті. А справжнім трудівникам він бажав: «Нехай від лих і бід усіх вас береже здоровий сміх». Під час ювілейного вечора, присвяченого 75-річчю, він просив:

Коли у мене на могилі
Чудесний виросте будяк,
Хотів би я, щоб друзі милі
Про мене згадували так:
— Ти пам’ятаєш Глазового?
Невже забув? Це ж той Павло,
Який життя прожив для того,
Щоб людям весело було.

Бо усвідомлював велику силу і значення сміху. (Пригадайте мудре народне висловлювання — «Сміху боїться навіть той, хто вже нічого не боїться»). І його лікувальну силу, коли йдеться про позитивних героїв, хороших людей. Багато його поетичних рядків звучать афористично, легко запам’ятовуються. Наведу кілька прикладів: «Все на світі від любові почалось», «Любов — то сила світла, руху і тепла, що чудесну ту іскрину над землею пронесла», «Вода — то не стихія, а найвище божество», «Вода — богиня, горда сила неземна».
Павло Глазовий не раз висловлював глибокі і влучні думки про життя, багатогранні його проблеми, про окремі події і картини, про людей, їхні недоліки.
Він — не тільки тонкий гуморист, а й гострий, часом і нищівний сатирик, а також автор досконалих творів для дітей. Цікавими є його роздуми про літературу, мистецтво, культуру, мораль, поезію, гумор: «Поет — це не той, хто співати уміє, а той, хто не може мовчати».

«Життя ж — вогонь, у тім вогні
серця людські палають,
а сміху іскорки ясні
над полум’ям літають:
смішні пригоди і слова,
події і картини.
Я сам згоряю у вогні
й збираю ті іскрини.
Якби не міг збирати я
веселого й смішного,
давно розпалась би душа
під тягарем страшного».
Ось ще одна невелика усмішка «Заноза»:
Сказав якось Федір Галка
Занозі Панькові:
— Ти чому не розмовляєш
На вкраїнській мові?
— Зачим вона мінє нада? —
Прошипів Заноза. —
Шо я — дядько тібє, что лі
З какогось колхоза.

Він усвідомлював, що «хтось мене злобливо прокляне, з жовчі й слини, намішавши бруду, та, напевне, й той на світі буде, хто згада по-дружньому мене».
З любов’ю, теплотою й вдячністю згадуємо ми славного поета, який не дожив до свого 85-ліття, але пам’ять про нього живе у серцях багатьох читачів. За життя він не був гідно поцінований, бо був незручний для влади. Його твори висувались навіть на здобуття Шевченківської премії, але не були відзначені, хоч він був удостоєний премії імені незабутнього Остапа Вишні, який теж не був жодним лауреатом і не мав ніякої медалі, але популярності його можуть позаздрити навіть деякі найвищі лауреати.
На цю тему є в Глазового цікава усмішка «Найвища нагорода», де є такі рядки:

В школі хлопчик ясноокий
Руку підійма.
— Чом в Шевченка у Тараса
Орденів нема?
Вчитель каже: — Як поета
Полюбив народ,
То йому уже не треба
Інших нагород.

Саме таким був і залишається наш дорогий поет — улюбленець народу.
Низка гуморесок Павла Глазового присвячена мовній проблемі. Добре було б, якби газета їх надрукувала!

Павло ПАРАСКЕВИЧ,
кандидат філологічних наук
м. Херсон

Павло ГЛАЗОВИЙ

ПРО БІДНОГО ЛЬОВУ І ДЕРЖАВНУ МОВУ

Зустрілися на базарі
Дамочки знайомі.
— Як ваш Льова поживає?
— Сидить у дурдомі.
Він в Ізраїль перебрався
До перебудови.
А там бар’єр — біда тобі,
Як не знаєш мови.
Вчився Льова так старанно,
Що не бачив світу.
Але ідишу не вивчив,
Не знає івриту.
Як почина балакати,
Ні складу, ні ладу.
Там же книжки не спереду
Читають, а ззаду.
Потикався бідний Льова
В різні установи,
Все закрито-перекрито,
Як не знаєш мови.
Скрізь дивилися на Льову,
Як на психопата.
Тому й зробив бідний Льова
З фанери плаката.
Накарлякав: «До такого
Життя ми не звичні.
Ми євреї особливі,
Російськоязичні.
Вимагаєм від кнесета
Створить нам умови,
Запровадить в Ізраїлі
Дві державні мови!»
Гукав Льова під кнесетом,
Роззявивши рота,
А на нього всі дивились,
Як на ідіота.
Мало йому не побили
На лобі плаката.
Тепер в Льови у дурдомі —
Окрема палата.
Щоб знав, дурень, що Ізраїль —
Розумна держава.
Нав’язувать чужу мову
Там не мають права.

КУЦА БАЙКА З ДОВГОЮ МОРАЛЛЮ

У гаю ворона
Сороці сказала:
— От якби я, сестро,
Аж два горла мала,
Скільки б я зуміла
Наробити діла!
Одним би кричала,
А другим би їла.
Нині дуже вперто
Точаться розмови,
Що введуть законом
Паралельні мови:
Ця, мовляв, державна,
Інша — офіційна, —
Так сказать, центральна
І периферійна.
У словник загляньте,
Офіційна мова —
То ж і є — службова,
Тобто урядова.
Значить, знов тримати
Будем рідну мову
Як декоративну,
Необов’язкову?
Та хіба ж то люди?
То якісь Ворони,
Якщо пропонують
Безглузді закони.

ФАКТИ Й АРГУМЕНТИ

Кажуть, наших у Росії
Є мільйонів п’ять.
А вони там по-російськи
Вміють розмовлять?
Так, звичайно. Володіють
Мовами двома.
Є там школи українські? —
Ні, таких нема.
А Росія скільки руських
Дарувала нам? —
Їх в чотири рази більше,
Аніж наших там.
Чи спокійно їм живеться?
«Трєбуют» весь час,
Щоб по-руськи їхні дітки
Вчилися у нас.
А чого отак виходить,
Пояснив один
Убєждьонно руськомовний
Вчений гражданін:
— Всєм ізвєстно із дрєвнєйших
Пісьмєнних трудов
То, что Кієв — ето матєрь
Русскіх городов.
Ну а кто жє чащє русскіх
Помінаєт мать? —
Ето слєдуєт бандерам
На замєтку взять.

МОВА І ЯЗИК

Розмовляє наша Мова
З руським Язиком.
— Мы с тобой, — Язик говорить,
Не в ладах живем.
Опечален мой двуглавый,
Мой родной орел
Тем, что ныне в Украине
Мало русских школ.
Малышей русскоязычных
Надобно беречь.
Ты же знаешь, как их портит
Неродная речь.
— Отакої! — каже Мова.
— Я ж сестра твоя,
То чого ж російським діткам
Шкодитиму я?
І чого ворогувати
Мові з Язиком?
— Да пойми, — Язик говорить,
— Речь же не о том.
Ты же знаешь, сколько русских
В Украине есть.
И других русскоязычных —
Всех не перечесть...
— А вони, — питає Мова, —
Звідки прибули?
Ми сюди їх вербували,
Чи за чуб тягли?
Чом твої російськомовні
Прагнули весь час,
Щоб не стали їхні дітки
Схожими на нас?
Від столиці України
До найдальших сіл
Все ставало менше й менше
Українських шкіл...
— Ну так что ж? — Язик питає, —
Я для всех родной.
Я — Тургенев, Достоевский,
Пушкин и Толстой.
— Не хвилюйся, — каже Мова, —
Ми шануєм їх.
Ти поглянь на руськомовних
Діточок своїх.
Подивися на сучасну
Молодь у містах
Та послухай краєм вуха,
Що в них на вустах.
Що їм Пушкін? Що Тургенєв?
Що для них Толстой?
Та для них уже й Чапаєв
Більше не герой.
Знаєш, скільки тут про нього
Наплели гидот?
Петька, Анка і Чапаєв —
Брудний анекдот.
Про Тургенєва й Толстого
Навіть річ пуста.
Де ти бачиш їхні книги?
Хто тут їх чита?
Від еротики й порнухи
Аж тріщать ларьки.
Все ж то творять доморослі
Наші «русаки».
Ти у нас російськомовну
Пресу переглянь.
Чим натоптана й набита
Та газетна дрянь?
Уяви, що твій Тургенєв
Прочитав би те,
Що братва російськомовна
Про жінок плете,
Як смакує походеньки
Безсоромних дам.
Він сказав би: «Это мерзость!
Это стыд и срам».
— Ты права, — Язик промовив, —
Слушай мой ответ.
Мне от этих щелкоперов
Тоже жизни нет.
Прикрываясь русской речью,
Этот гнусный сброд
Растлевает и позорит
Мой и твой народ.
Говорю тебе по-братски,
Истину любя:
Ты, сестра, от этой мрази
Береги себя.
Защищайся, отбивайся,
А не то — капут:
И тебя они угробят,
И меня сожрут.
— Ну спасибі, — каже Мова, —
За такі слова.
Триста літ мене чавили,
Але я — жива,
Бо мене оберігає
Божа благодать.
Є прислів’я: «Бог не видасть,
Свині не з’їдять».

РУСЬКОМОВНИЙ ДЕПУТАТ

Коли в Раді у Верховній
Руськомовний виступа,
Ви прислухайтесь, шановні,
Що він меле й теліпа.
— Без единого Союза
Далеко мы не уйдем.
Жить не сможем без России,
Неизбежно пропадем...
— Виступайте на державній! –
Із гальорки хтось гука.
— Перестаньте придираться! –
Чути з іншого кутка,
А йому ж державна мова –
Непотрібна, зайва річ.
Йому рідна та, якою
Разговарівал Ілліч.
Проти вищого начальства
Він ніколи не ішов.
Що начальство ізрєкало,
Те і він услід молов.
Не морочилась ніколи
Твердолоба голова,
Українські чи російські
Ті начальницькі слова.
Буде три державні мови,
Чи чотири, чи одна, —
Ні тієї, ні цієї
Він не знатиме й не зна.
І його не мучить совість,
І сумління не гризе...
Тож послухайте терпляче,
Ще чого він наверзе.
— Мы от наших оппонентов
Разных слушаем речей.
А живут они поддержкой
Иностранных богачей.
Потому они им служат,
Что живут за ихний счет! —
Зачекаймо ще хвилинку,
Доки він затулить рот.
Зачекаймо й запитаймо:
— А тепер повідай нам,
За який і чий рахунок
Ти живеш на світі сам?
Ти продуктів добру купу
Умегелюєш щодня.
Що ж у тебе — є корова,
Власні кури чи свиня?
Може, ти свиню зарізав
І насмажив ковбаси?
Може, з власного городу
Ти картопельку їси?
У народу від нестатків
Уривається терпець,
А у тебе на загривку
Ледь зійшовся комірець.
Ти Росію сильно любиш?
Безперечно, це не гріх,
Але хто ж тебе тримає,
Не пускає до своїх?
Залиши нам Україну,
Не тягни до росіян,
Можеш пупа надірвати –
Це ж тобі не чемодан.

СУЧАСНІ НАШІ ІМЕНА

Читаєш книги історичні
Чи релігійні письмена, —
Які величні, симпатичні
Були у предків імена!
Колись давалися імення
Не задля моди чи краси.
Яке отримав в день хрещення,
Таке довічно і носи:
Пархом, Оникій, Калістрат –
Козак, трудяга чи нероба,
Парфен, Мусій, Овсій, Кіндрат
Своє ім’я несли до гроба.
Вродливі дочки України,
Достойні шани і хвали –
Палажки, Мотрі й Василини, —
Найчарівнішими були.
Змінилася ментальність наша,
Куценькі любимо слова.
У нас і Валя, Саша й Паша,
І дядьком, й тіткою бува.
Дівулькам, дамам і бабусям
Словечка ніжні до смаку.
Вони всі Люсі, Мусі, Дусі,
Як у дитячому садку.
Та й мужики пішли хороші,
Вони полізли теж туди:
Всі Льоні, Толі, Діми, Льоші
З дитячих літ до бороди.
Вже підстригаємо волосся
І одягаємось всі так,
Щоб розторопать не вдалося, —
Чи то дівиця, чи козак.
Не будем же стягать штани,
Щоб подивитись, хто вони?
Імен лишилось дуже мало.
Чому так вийшло — не збагнеш.
Як президентів обирали,
Був перший Льоня, другий — теж.
Та не журіться, любі друзі,
Брати і сестроньки мої,
Он королями у французів
Колись були самі Луї.
Учені пишуть: їх число
Аж до шістнадцяти дійшло.
Та й ми не дождемося чуда
Від наших Льонь — ні ви, ні я.
Якщо і третім Льоня буде,
Перейменуєм на Луя.
І будем тих Луїв тягти
До десяти чи двадцяти.
І хай скоріш той час настане,
Щоб ми по-іншому жили,
Щоби за правом, Богом даним,
Людьми щасливими були.
* * *

Книги з гуморесками Павла Глазового є в редакції «КС». Звертайтеся!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #36 за 06.09.2013 > Тема "Смішного!"