Версiя для друку Обговорити в форумi

(Продовження. Поч. у № 33)

Районний прокурор Теплицького району Вінницької області Марко Петрович Береговий, українець, без юридичної освіти, заслужив повну довіру у московських окупантів тим, що не був під гітлерівською окупацією, а пересидів війну у Ташкенті. На четвертий квартал 1948 року йому зверху спустили рознарядку: посадити за колючий дріт 40 людей. Їхав надвечір Береговий бричкою до Теплика і здибав дев’ятеро дівчаток, що йшли додому зі збирання кукурудзи. Зупинив, переписав прізвища, обшукав. Кожна несла додому 3 чи 5 качанів кукурудзи. Дівчата кукурудзу садили, сапали, ростили, збирали і несли начебто зі свого поля свою кукурудзу. За поданням прокурора Берегового суддя Данилова (росіянка, наглядач над українцями) присудила тим, у кого було три качани кукурудзи, — три роки ув’язнення, а у кого п’ять качанів — п’ять років. Матері дівчаток на суді не плакали — криком кричали. Плакали всі жінки райцентру Теплик. Цвіт калини кинули у багно за колючий дріт. На початку свого життя дівчатка отримали тавро — зечки. Прокурор Береговий рознарядку на поставку рабів комунізму виконав.
Вночі у прокурора Берегового украли тридцять курок і два півні. Не бідно жилось прокурорам України у ті голодні роки. Нагримав прокурор на міліцію, і через кілька годин прокурорша мала тридцять курок і два півні. «Та це ж якісь білі! А мої були рябі». Ще через дві години прокурорша мала ще тридцять рябих курок і два рябих півні. При в’їзді в Теплик із заходу стояла хата з городом до ярка, де мешкали вдовиця і семеро дітей. Найстаршій дівчинці було шістнадцять років, решта — малеча. Міліція знайшла у ярку купу рябого пір’я. Мати поїхала в Одесу на підзаробіток, а голодні діти поскубли прокурорських курей. Гітлерівські фашисти на фронті убили батька дітей, а радянські комуно-фашисти на п’ять років лишили дітей без матері.
У селі Мишарівка прокурор відвідував гарненьку одиноку молодицю. Бричку з кіньми лишив на вулиці. Вранці, мабуть, перетрудився, ліг животом на тин і вмер. Відпрацювавши нічну зміну, молодиця солодко спала. Селяни поштиво вітались з мертвим прокурором: «Доброго вам здоров’ячка, товаришу прокуроре!», але підійти боялись. Після полудня молодиця відвезла тіло прокурора Берегового у прокуратуру. Похорони були грандіозні. Траурні мелодії поперемінно грали чотири духових оркестри. Домовину з тілом прокурора несли на руках. Спинились біля прокуратури: тут він заводив судові справи на голодних українців. Спинились біля суду: тут він вимагав для нещасних термін. Райком КПРС, виконком, міліція теж були місцем зупинки процесії. Щоразу при зупинці черговий оратор розповідав, якою душевною людиною був Марко Петрович, яким був відданим справі Леніна-Сталіна і будівництву комунізму. Аби теж довести відданість справі Леніна-Сталіна, багато хто плакав. Я йшов за труною прокурора і з усіх сил надувався, аби видушити із себе хоч одну сльозинку. Даремно! Чому?
Мій батько Кузьма Білоус воював з японцями на річці Халхін-Гол (до речі, мій двоюрідний дід по матері Дмитро Гринишин, родом із Теплика, у 1905 році ліг на дно Японського моря біля острова Цусіма, батько Кузьма теж воював з японцями. У мене — медаль «За победу над Японией»).
Три підряд покоління українців воювало з японцями. Питання студентам-українцям, які у 2010-2013 роках вступили у злочинну КПУ Петра Симоненка. Де Україна, а де Японія? Чому ми, українці, маємо убивати японців, а японці — нас? Нам, українцям, так потрібні Курильські острови, як на лазні гудок. Дякуймо Кучмі, що захистив острів Тузла від «собирателя» чужих земель Путіна. Єдиний народ, якого окупували українці, — це молдавани. Чим закінчилась окупація військом Богдана Хмельницького Молдавії? Весіллям сина Тимоша та дочки молдавського господаря. Випили, закусили, потанцювали, поспівали і розійшлись. (До відома московського історика Дмитра Табачника: українці і молдавани — історичні свати). Хан Батий перший започаткував спалювання українських історичних книг. Спалювали їх усі окупанти України. Не спалите! Неспалима наша історія, захована від ворогів у наших піснях. 1 вересня 1939 року гітлерівські вояки напали на Польщу. А у який день? А о котрій годині? А ці дані є в українській пісні:

У неділю рано, о сьомій годині,
Розділили Польщу на дві половини.
Одну половину забрали арійці,
Другу половину — червоноармійці.

Батько Кузьма брав участь у розділі Польщі. Його галичани зустрічали хлібом-сіллю, квітами, обіймали як визволителя від польського ярма. Якби Сталін дав галичанам і волинянам омріяну ними свободу, кращих захисників Москви від Гітлера він не знайшов би. Завалив Сталін українців репресіями. Впустив на землю українців Гітлера. Видерли українці з рук німців шмайсери, а із рук москалів — ППШ і заходились смикати Гітлера за вусики, а Сталіна — за вуса, і смикали великого генералісимуса (допустив німців до Волги, чекав, певно, лютих морозів, щоб їх розгромити) аж до 1953 року, коли Лаврентій Берія підсипав йому діоксину...
Зимою 1940 року Фінляндія «напала» на Радянський Союз. Куди тому Геббельсу до ленінсько-сталінських брехунів! Вояка Кузьма «оборонявся» від фінів. Війну націофашиста Гітлера і комуно-фашиста Сталіна Кузьма Білоус закінчив біля озера Балатон. Нагороджений орденом і купою медалей. У 1948 році працював у Теплицькому обмінному пункті. Обмінний пункт — це невелика державна комірчина, де можна було людям обміняти три-п’ять кілограмів пшениці на борошно. Перед 1 травня голодного 1948 року на обмінний пункт надійшло 100 кг сортового, вальцьованого борошна з відповідною накладною. Директор змішторгу дав Кузьмі вказівку, не підкріплену документом: 30 кг борошна видати першому секретарю РК КПУ Дибському, 30 кг видати голові виконкому Черевку і 30 кг — прокуророві Береговому, що і було виконано. Саме у цей час начальником райвідділу міліції призначили капітана Щербатюка. Аби тепличани визнали його вагомість, Щербатюк провів ряд ревізій підрозділів змішторгу. Оскільки прихідна накладна на борошно була у наявності, а накладної на видачу не було, Щербатюк «повісив» 90 кг борошна на Кузьму Білоуса. Прокурор Береговий, який спожив 30 кг борошна, просив у судді Данилової для Кузьми сім років ув’язнення. «Людяна» суддя відправила Кузьму на п’ять років добувати відбійним молотком вугілля для країни, «где так вольно дышит человек».
На трудодні нічого не дають. У хаті голодні діти, голодна жінка. Із села Стражгород на залізничну станцію Кублич автомобілем везуть мішки пшениці державної хлібоздачі. За кермом автомобіля — ще зовсім юний мій двоюрідний брат Микола Білоус. По дорозі до станції Кублич вантажники сховали один мішок пшениці у посівах кукурудзи. Пильне око активіста (чи не Павлика Морозова?) це помітило, і їх продали. Прокурор Береговий просив у суду вантажникам по сім років ув’язнення, а водію автомобіля 10 років. «Людяна» суддя Данилова виділила вантажникам по п’ять років ув’язнення, Миколі Білоусу «відважила» вісім років забайкальського лісоповалу. Помер Микола Білоус молодим від зупинки серця. Тож не видушив я скорботну сльозу, ідучи за труною прокурора Берегового.
Поховали прокурора не на вільній частині кладовища, а через площу перед райвідділом міліції, де до ленінської контрреволюції ховали попів. Більше двохсот вінків із хвої склали у велику купу. Близько дванадцятої години ночі Теплик освітився заревом. Я не підпалював вінки на могилі, але з великим задоволенням дивився, як полум’я шугонуло аж під хмари.
Я — єдиний спадкоємець рідного діда Харитона Білика, якого у 1928 році пограбували комуно-фашисти. Правління колгоспу, райцентру Теплик компенсувало мені за пограбоване багатство сто п’ятдесят кілограмів цукру. Припустимо, що це вартість одного коня. Але ж у діда було шість коней, вісім лошат, корови, свині, вівці, жниварка, молотарка... Хто замість мене отримав компенсацію за решту багатства? Насилу через двадцять років українці очухались і ставлять запитання: а звідки в українських «шлаків»-олігархів небачені мільярди у доларах?
Я пішов на теплицьке кладовище, аби подивитись на могилу прокурора М. П. Берегового. Тепличани, щоб швидше забути те люте зло, могилу зрівняли із землею, проклали добре втоптану широку стежку. Але непокаране, забуте зло повернеться ще лютішим.
До відома студентів України, членів КПУ. У війні Сталіна з Гітлером на фронтах загинуло сім мільйонів українців, у 19 разів більше, ніж втратили солдатів США у війні з Японією і Німеччиною. Чому така різниця? Рядові солдати США для генералів були своїми, їх берегли, жаліли. Для Сталіна і його маршалів українці були чужими, «живой силой», яких можна було сотнями тисяч топити у Дніпрі і беззбройних, голодних, не обмундированих кидати на німецькі доти під Яссами або ж на розстріл заградзагонів. Нема, напевне, в Україні жодної родини, де б хтось не був убитий на війні або не сидів у тюрмі. Така плата українцям за втрату державності у 1917-1920 роках.
Колективним «шлаком» і зборищем злоякісних ракових клітин в організмі титульної української нації є КПУ Петра Симоненка. Націоналізм стоїть на захисті нації. Інтернаціоналізм — смерть нації. Російськомовні газети КПУ «Рабочая газета» і «2000-Город» із номера в номер розповідають, як добре було жити в СРСР. Кому? Тим десяткам мільйонів, яких розстріляли комуністи? Чи тим десяткам мільйонів, яких катували у тюрмах? Програма КПУ написана рекламно. А дія? Заклики? «Олігархам — капут! Нацистам, нацикам Олега Тягнибока і ВО «Свобода» — капут! Земля — селянам. Заводи — робітникам. Всім — Митний союз і Євразія». У державах Прибалтики, в Польщі, в Словаччині та багатьох інших компартія заборонена. КПУ Симоненка — лівіша за інші. А де в Україні найправіша? ВО «Свобода» — поміркована, нормальна, патріотична партія, які функціонують у всіх державах Європи. Звинувачення від КПУ на адресу ВО «Свободи» у нацизмі є злостивим наклепом, за який слід судити або бити в пику.
У 1990 році в центрі міста Умань я зазирнув у Свято-Миколаївську церкву. Під керівництвом партійних чиновників московської колоніальної адміністрації, яка і у 2013 році владу зі своїх рук не випустила, студенти педінституту сапами здирали настінні розписи. У притворі церкви робітники монтували ліворуч жіночий туалет, праворуч — чоловічий. Колонізатори України запланували у Свято-Миколаївській церкві влаштувати танцювальний зал для членів комсомолу. Я взяв лист паперу і почав збирати підписи уманців, аби у церкві відновити богослужіння УПЦ КП. Церква — поруч із центральним ринком Умані, і я швидко зібрав півтисячі підписів. Дії уманців влада контролює. Два лейтенанти міліції прийшли мене арештувати. Я прошу їх зазирнути у церкву. Лейтенанти вертаються і ставлять на папері свої підписи. Народний депутат СРСР Михайло Гайда теж поставив підпис і допомагав їх збирати. Наступного дня п’ятеро п’яних робітників заводу «Мегометр» заходились мене бити. Спасли мене жіночки, які продавали із тротуару під церквою свої садові і городні ласощі. Потім влада московських колонізаторів Умані виявила, що я — пенсіонер, і прислала приборкувати мене завідувача відділу соцзабезпечення пана Легедзу.
Я його спитав, як це він примудрився продати 75 «Запорожців», призначених для інвалідів війни, і коли прийде моя черга на «Запорожець»? Близько 2 000 підписів уманців, які вимагали відновити у церкві богослужіння, я передав у міськвиконком. У Свято-Миколаївській церкві відновили богослужіння священнослужителі Московського патріархату. Влада чиновників московської колоніальної адміністрації насаджувала в Україні УПЦ Московського патріархату.
Священик Московського патріархату великого села Родниківка (поруч з Уманню) зажив слави зцілювача дітей. Матері несли своїх малюків, аби він молитвою вилікував їх від дитячих хвороб. Я стояв у родниківській церкві і спостерігав, як піп чаклував над дітьми. Нехрещених посилав хреститися у церкву УПЦ МП, дітей, хрещених в УПЦ КП, відправляв перехрещуватись в УПЦ МП. Зі сльозами на очах матері повертались додому без сподіваної допомоги. Я не витримав, підійшов до священика і сказав усе, що про нього думав...
Сучасна держава Україна велика порівняно з Естонією і крихітна порівняно з Китаєм чи США. За перших п’ять років незалежності наплодила наша ненька стільки політичних партій, як собака бліх.
Першою не партійною, а громадською організацією українців було Товариство української мови (ТУМ). Як делегат від Умані я стверджую: ТУМ — безкорисливе, самовіддане, жертовне, енергійне, войовниче, одновекторне — за неповних два роки Правобережну Україну майже українізувало. Древня столиця українців Київ хизувалася українською мовою. Колоніальна адміністрація Росії, яку НРУ не додумався усунути від влади в Україні, хитро замінила одновекторне ТУМ на багатовекторну «Просвіту», яка від непосильного навантаження зламалася. Київ знову цвенькає по-російськи. Політичні партії і громадські організації України, які набирали серед українців популярності, такі, як НРУ, ДемПУ Юрія Бадзя, УРП Левка Лук’яненка, знищувались терором.
Яким терором? «У СРСР сексу не було, а в Україні не було і нема терору!» — скаже покірне телятко із крайньої хати.
Мене, засновника НРУ і делегата Установчого з’їзду, виключили із НРУ за вимогу не допускати на зібрання НРУ росіянина Пахотіна, хоч він і кандидат наук. Лише розумово відсталий українець вірить, що росіяни-нардепи-«шлаки» хочуть бачити Україну незалежною від Росії.
У пошуках важеля, яким можна утвердити Україну незалежною, я підписав Маніфест ДемПУ. Повний надії, я сказав Івану Драчу та Володимиру Муляві: «Мені буде досить шістсот членів ДемПУ, аби я в місті Умань послав московську владу під три чорти». Юрій Бадзьо вимагає вислати повний список Уманської ДемПУ для реєстрації у Мінюсті України. Комуняка із Мінюсту пересилає мій список (близько 200 членів) комуняці Дзюбенку — голові Уманського міськвиконкому. А далі — індивідуальний підхід: «Миколо! Наш райцентр — велике село. У тебе цегляний будинок, криниця на подвір’ї, двоє діточок. Ти розвозиш газові балони по селах. Маєш на кожному балоні рубчик. І я біля тебе щось маю. Головою якої ти є партії? У виконкомі мені сказали: якщо ти не перестанеш займатись дурницями, то обидва будемо шукати роботу». На останні збори прийшло шість членів, які одноголосно виключили мене із ДемПУ. Велику партію ліквідували погрозами безробіття.
Не кишеньковими партіями є Партія регіонів і «Батьківщина». Втім, ідеологія цих партій — безідейна. А мета одна — дорватися до найвищої влади і вернути Україні статус колонії, де роль українців буде зведена до ролі індіанців у США.
Іспанська, японська, китайська чи індійська мови не є мовами окупантів України. Польська, угорська, румунська, російська, німецька мови є мовами окупантів, поневолювачів, гнобителів української нації. Сергій Ківалов і Вадим Колесніченко внесли на розгляд ВР України законопроект «Про засади державної мовної політики», який узаконює російську окупаційну мову в Україні навіки. 232 нардепи проголосували за антиукраїнський закон. Віктор Янукович цей закон підписав. Я в Умані не оголосив політичного голодування, оскільки переконався, що голодування і самоспалення впливають на людей віруючих, сумлінних, а зрадники України мук сумління не відають. Я просто написав оголошення у газету: «Куплю снайперську гвинтівку з глушником і 232 набої».
У редакції газети «РІО-Умань» мені показали постанову ВР України, якою ще у 1992 році заборонено публікувати у ЗМІ інформацію про переміщення вогнепальної зброї на території України. Передбачливі «шлаки» і зрадники! Якщо на всіх минулих виборах мусування мовного питання давало Партії регіонів голоси зрусифікованих українців, то на останніх воно не спрацювало. Навпаки, поступово українці почали прозрівати. У ВР України діє поміркована партія українських націоналістів Олега Тягнибока. Перемагаючи у важких боях на ринзі, брати Клички освячували свої перемоги синьо-жовтим прапором, чим рекламували Україну для держав світу більше, ніж увесь штат МЗС. Партія УДАР не буде «шлаком» української нації. Тож навіщо «шлаки» і зрадники копирсаються у болючій рані українців, якою є мовне питання? Вони відтягують на себе увагу і пильний погляд національно свідомих українців, аби ті не розгледіли ворогів української нації, котрі перекреслили обґрунтовані надії і сподівання 90% населення України, яке 1 грудня 1991 року проголосувало за Українську Незалежність.

Василь БІЛОУС
м. Умань

(Продовження буде)

ПРО АВТОРА. За протести проти русифікації України наш читач Василь Кузьмович Білоус у вересні 1972 року був арештований Черкаською обласною прокуратурою і засуджений обласним судом за ст. 187-1 КК УРСР («поширювання завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад»).
Василь Кузьмович надіслав до редакції спогади про своє многотрудне життя — як проекцію на життя сучасне. Із тисяч, мільйонів таких ниточок-життів зіткана доля нашої Вітчизни. Як же жити, «рости і діяти нам треба», щоб радісною, світлою, гордою, високою була наша Українська Доля? До роздумів над цим і закликають спогади В. К. Білоуса.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #34 за 23.08.2013 > Тема "Українці мої..."