Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРОКИНУВСЯ ВОДЯНИК
Наш╕ традиц╕╖


САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #34 за 23.08.2013 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#34 за 23.08.2013
«ЛЮБИ СИН╤ВНОЮ ЛЮБОВ’Ю ВКРА╥НУ — ЩОБ АЖ В СЕРЦ╤ ЩЕМ!»

Поез╕я

У л╕каря за фахом, поета за покликанням душ╕, заслуженого д╕яча мистецтв Укра╖ни, лауреата л╕тературних прем╕й ╕м. А. Малишка та ╕м. Г. Косинки Леон╕да Закордонця, який живе у м╕ст╕ ╤рп╕нь поблизу Ки╓ва, нещодавно побачила св╕т нова книжка в╕рш╕в «А ти все той же камертон».
У н╕й поет, як ╕ в сво╖х попередн╕х зб╕рках, а ╖х у нього близько двадцяти, схвильовано пише про реал╕╖ нин╕шнього дня, порушу╓ так╕ одв╕чн╕ теми, як любов до В╕тчизни, до сво╖х батьк╕в, до отчо╖ земл╕, до людей щирих ╕ чистих душею. Його хвилю╓ еколог╕я навколишнього середовища ╕ еколог╕я людських душ, в╕н ц╕ну╓ в людин╕ доброту ╕ правдив╕сть, засуджуючи несправедлив╕сть у ставленн╕ одне до одного. Поез╕╖ Леон╕да Закордонця щир╕, пронизан╕ оптим╕змом, в╕рою в кращ╕ дн╕ буття сво╖х сп╕вв╕тчизник╕в.
Пропону╓мо до уваги шанувальник╕в поетичного слова нов╕ в╕рш╕ Леон╕да Закордонця з його книги «А ти все той же камертон».

Леон╕д ЗАКОРДОНЕЦЬ
«ЛЮБИ СИН╤ВНОЮ ЛЮБОВ’Ю ВКРА╥НУ — ЩОБ АЖ В СЕРЦ╤ ЩЕМ!»

О УКРА╥НО!

О Укра╖но! Ти —
 м╕й б╕ль неспинний.
Пашить од ран
 твоя смаглява спина.
В ногах утома день ╕ н╕ч гуде.
А воля та, спод╕вана, не йде.
С╕че Чорнобиль довг╕ тво╖ коси.
╤ птиць труять прозор╕ його роси.
╤ сил не мають д╕тоньки рости.
╤ так повол╕ зводяться мости
╢днання з дужим ╕ великим св╕том.
Коли ж ти щастям будеш об╕гр╕та?!
А мо’ не входить
 в плани товариства,
Щоб ти, мов наша п╕сня голосиста,
Була у слав╕, незр╕внянн╕м цв╕т╕.
╤ щоб до тебе в кожному стол╕тт╕
Тягнулись, як до раю, чист╕ руки,
Щоб ти не знала
 кров╕, сл╕з, розпуки?!
О Укра╖но! Для м╕льйон╕в стачить
Твого тепла душевного. Тим паче,
Що ти завжди до себе пригортала
Знедолених, на ноги твердо стали
Давно вже т╕, кому загибель пахла,
Хоч сов╕сть, Нене, в декого зачахла.
О Батьк╕вщино неба ╕ колосся,
Нам у терп╕нн╕ знов, як повелося,
Нов╕тн╕х троп ╕ сил нових шукати,
Щоби собою, та не з краю, стати
У т╕м незгасн╕м, визнан╕м суз╕р’╖,
Де променями зв’язан╕ дов╕р’я,
Де письмена ╕стор╕я хова╓
У схрони, котр╕ Час лиш вим╕ря╓.
Але оглянься — хто з тобою поруч,
Хто захисник, а хто та╓мний ворог.
Той сходить потом,
 груди надрива╓,
А той ум╕ло кр╕вцю випива╓.
╤ тишком-нишком
 чавить укра╖нц╕в,
╤ з мозол╕в чужих шкребе черв╕нц╕.
О Укра╖но! Придивися пильно:
Кому в тоб╕ живеться
 справд╕ в╕льно,
Де дно тво╓, а де вершина влади...
╤ хто трима державн╕ колонади.
* * *
Щоднини стогне стру╓ний Дн╕про.
В м╕стах той стог╕н глухне
в╕д вологост╕.
Не просто нести в св╕т щодня
 добро,
Коли у ньому безл╕ч зла
й жорстокост╕.
Нема╓ вже здорово╖ води,
Пов╕тря ми здорового не ма╓мо.
Чого в╕д св╕ту ми ╕ще чека╓мо,
Не вистача яко╖ нам б╕ди
З тих б╕д, як╕ вигойду╓м щодня?!
З гойдання того ми жагу виносимо:
«Одразу все!
Нам в цьому хто р╕вня?!
А пот╕м в Бога
всепрощення просимо.
Та ж кожному дороги довжину
Всевишн╕м з дня народження
 в╕дм╕ряно.
Отож молись за не╖ ти одну:
╥╖ ╕з рухом планетарним зв╕рено.
Здавалось би, як в╕д води й зела —
Банальна ╕стина в природн╕м
колооб╕гу.
Чому ж морочимось ми
у щоденн╕м проб╕гу —
як вберегти майбутн╓ нам в╕д зла?!

МОЯ ЗОРЕ

Дума думку н╕як не поборе.
Вже ╕ страх п╕д╕бравсь крадькома.
Осв╕ти хоч мор╕г, моя зоре,
На якому нещастя нема.
Вже давно моя доля не кв╕тла:
Ст╕льки виросло св╕жих могил.
Дай хоч трохи ц╕лющого св╕тла,
Щоб нов╕тн╕х набратися сил.
Ти б ╕ в ╕ншому кра╖ св╕тила,
Де б жилось, може, краще мен╕.
Та земля, що мене спородила,
В летарг╕чному диха╓ сн╕.
Вона св╕ту трагед╕╖ рясно
Ув╕брала, неначе маля.
Помож╕м ╖й прокинутись вчасно,
То ж найкраща у св╕т╕ земля.

ДО МОГО НАРОДУ

Ск╕льки ти починав дор╕г,
М╕й народе стражденний ╕ добрий.
Посл╕довност╕ лиш не збер╕г.
╤ зостався тв╕й дух хоробрий
Гарним декором. Гра╓ св╕т
На тво╖х найболюч╕ших струнах.
╤ тво╓╖ душ╕ пол╕т
Чужоземн╕ заглушують луни.
Твоя пам’ять, мов хвиля Дн╕пра,
Засина╓ в часи супокою.
Подивися довкола — пора
Нав╕ки вже в╕дбутись собою.

УКРА╥НА ╤ РОС╤Я

В╕дд╕лились. Та не розд╕лились.
Начебто не разом. ╤ разом.
Не бува╓ дня, щоб не сварились.
Т╕льки ж св╕ту б╕лого огром
Ма╓ з цього зиск ╕ певну зручн╕сть:
В сейфах св╕ту схован╕ к╕нц╕
Наших нерв╕в. Молода беручк╕сть
Не встига╓ шити гаманц╕.
Де ж той вих╕д, врешт╕, ма╓ бути?!
Крешуть душ╕ гн╕ву блискавки.
Спробуй встати
 й каменем шпурнути,
Кров полл╓ться з братньо╖ руки.
Вс╕ ми д╕ти матер╕-╢вропи,
Хоч у кожн╕й дол╕ перелом.
В╕дд╕лились. Та шукаймо тропи,
Щоб нагору вибратись обом.

СП╤ШИ ДОБРО ЗРОБИТИ ВЧАСНО

Допоки серце б’╓ться власне
╤ лл╓ться св╕тло в╕д з╕рок,
Сп╕ши добро зробити вчасно,
Зроби потребою цей крок.
Хтось довго ╕стину шука╓,
Хтось блудить в нетрях самоти,
А в когось душу болем кра╓.
╤ ╖м потр╕бний т╕льки ти.
Прийди ж, як той Дерсу в негоду,
В╕дкрий ╖м небо голубе.
╤ ти, кровиночко народу,
Когось вряту╓ш. ╤ себе.

ДО УКРА╥НИ У ЛЮБОВ╤

До Укра╖ни у любов╕
Не треба слухати брехню.
Будь в╕рним ╖й у р╕дн╕й мов╕
На вулиц╕ та авеню.
Тих, що в верховн╕й зал╕ чинять
Нам, ти не слухай, не дивись.
У кожн╕й хат╕ хай ╜аздиня
Веде порядок, як колись.
Не клюй в буржу╖в на приманку.
В куп╕влях витримку тримай.
Рости св╕й овоч б╕ля ╜анку.
Ц╕ну ╕нертн╕стю збавляй
На кожн╕м ринку ╕ базар╕.
Вирощуй св╕й ментал╕тет.
Не будь немудрим ти хозаром.
Св╕й, укра╖нський, май кашкет.
Не дозволяй кров з себе ссати.
Май тверд╕сть духу ╕ руки.
Вс╕ нечестивц╕ й супостати
Пов╕дпадають, мов п’явки.

БО В СЕРЦ╤ УКРА╥НУ Я ВМ╤СТИВ
Микол╕ Мачк╕вському

Ран╕ш вважав
малою Батьк╕вщиною
Округу в к╕лометр╕в з ш╕стдесят.
╤ снив я зв╕дти кожною рослиною.
╤ кожний був зв╕дт╕ль —
як р╕дний брат.
╤ коли потяг м╕й за Шепет╕вкою
Б╕г кр╕зь туман ╕ жайвор╕в будив,
Мен╕ вже пахло солодко дом╕вкою.
╤ в╕дчував я подих р╕дних нив.
Але тепер — усе воно по-╕ншому.
Куди по╖ду — р╕дне все, мо╓.
Мов з кожною стежиною
 пов╕нчаний,
╤ кожний негаразд по серцю б’╓,
Де б в╕н не взявсь — на Сход╕
чи на П╕вноч╕,
На П╕вдн╕ чи на Заход╕ мо╖м.
Мо╖ м╕ста, мо╖ ви села п╕вняч╕,
Без вас не ляжу ╕ без вас не з’╖м.
Мо╖ п╕сн╕
 по-р╕зному сприймаються:
Це — хто, коли,
 який ╖м дасть мотив.
Проте в дорогу з ними
 виряджаються,
Бо в серц╕ Укра╖ну я вм╕стив.

НЕ ЗАБУДЬ

Не забудь, збережи ту стежину,
Що б╕жить до Дн╕пра ╕ Дн╕стра.
Не принизь забуттям ту людину,
Що живе для земл╕ ╕ добра.
Пам’ятай про натомлен╕ руки,
Що дають найдорожче нам — хл╕б.
Не забудь ╕ т╕╓╖ падлюки,
Що у пельку свою все загр╕б.
Пам’ятай ╕ про того, хто п╕сню
Дав для сили людсько╖ душ╕,
Може, й часто було тоб╕ т╕сно
На небажан╕й серцю меж╕.
Пам’ятай про Пол╕сся й Под╕лля,
Про Карпати ╕ Тавр╕ю, й Крим.
До сьогодн╕шн╕х дн╕в од Трип╕лля
Ми живились кор╕нням одним.
Щоб не всохло воно, укра╖нцю,
Ти п╕дживлюй його день при дн╕.
╤ хай линуть тоб╕ навздог╕нц╕
Св╕ту ранки пог╕дно-ясн╕.

КОЛИ Я СЛУХАЮ ПРО ЖИТТЯ ОЛ╤ГАРХ╤В

Коли я слухаю
про життя ол╕гарх╕в,
Я думаю: як добре,
що мою мову розум╕╓ Дн╕про,
а я розум╕ю мову Дн╕пра;
А його ритм сп╕впада╓
з ритмом мого серця.
Коли я слухаю
про життя ол╕гарх╕в,
Я думаю: як добре,
що в╕дчуваю дихання земл╕,
коли вона п╕дштовху╓ мо╖ ноги
в╕д першого сонячного променя
до останнього його блиску увечер╕.
Коли я слухаю
про життя ол╕гарх╕в,
Я думаю, як добре,
коли в╕д дощу
маю ще нед╕ряву парасольку,
п╕д якою можу продовжити
св╕й шлях.
Коли я слухаю
про життя ол╕гарх╕в,
Я думаю, як добре,
що мене люблять ж╕нки
не за грош╕,
яких мен╕ пост╕йно не вистача╓,
А знайом╕ банк╕ри кажуть,
що могли б дати мен╕ у борг
хоч м╕льйон
без усяких документ╕в;
(може, тому, що знають —
я н╕коли н╕ в кого просити не буду).
Коли я слухаю
про життя ол╕гарх╕в,
Я думаю:
«Кожному сво╓».
╤ дякую Богу за все, що в╕н дав мен╕
У цьому земному св╕т╕.

ДУХ ПРАПРАД╤ДА

До мого прапрад╕да у в’язницю
з челяддю
Зайшов турецький султан
╕ запитав: «Що хт╕в би ти, в’язню,
мен╕ сказати
п╕сля десятил╕тнього заточення?».
╤ прапрад╕д йому спок╕йно одпов╕в:
«Щасливих ╕ кв╕тучих л╕т
бажаю султанов╕ у довгол╕тт╕».
Подивившись на в’язня
здивовано,
султан вдруге запитав:
«За що бажа╓ш? Ти ж ст╕льки л╕т
серед цих мур╕в без сонця?!».
╤ прапрад╕д знову
спок╕йно в╕дпов╕в:
«Мене могли позбавити життя
тво╖ люди,
як брали у полон, проте не вбили.
Я м╕г померти з голоду, але щодня
мен╕ щось давали ╖сти.
Могли б ╕ в пр╕рву вкинути,
але, як бачиш, я перед тобою.
Х╕ба цього замало,
щоб подякувати тоб╕, султане,
добрим словом?!».
╤ втрет╓ запитав султан:
«Що ж помогло тоб╕
не зломитися?».
«В╕ра в те, що колись побачу
свою мат╕р».
Султан подивився уважно
на в’язня
╕ голосно, аби чула челядь, сказав:
«В╕дгодуйте нещасного,
а коли зможе на ногах триматися, посад╕ть на корабель,
хай пливе до матер╕».
А перед цим матер╕ наснилося:
раптом в╕дчинилися двер╕ до хати,
на пороз╕ у сл╕пучому сяйв╕
з’явилась Богородиця
╕ промовля╓:
«За три нед╕л╕ зустр╕чай сина».
Не пройшло й трьох нед╕ль,
як прапрад╕д вв╕йшов до хати
╕ обняв свою мат╕р, з очей яко╖
сльози скрапували йому на голову.
А пот╕м, взявши з собою Б╕бл╕ю,
воду й хл╕б, зачинився у боков╕й
к╕мнат╕, яку не покидав упродовж
трьох м╕сяц╕в, за винятком х╕ба що для поповнення хл╕ба й води,
а ще — по нужд╕.
А вийшовши, майже р╕к ходив
у задум╕, н╕ з ким не розмовляючи.
Повол╕ звикав до р╕дн╕ ╕ людей.
Потрохи брався
до сяко╖-тако╖ роботи.
Згодом ╕ свою с╕м’ю зав╕в.
...П╕вв╕ку я думав: чи написати
про прапрад╕да.
А тод╕ спробував себе заточити.
Б╕льше к╕лькох тижн╕в
не витримав.
Який же то дух треба було мати,
щоб десять л╕т отак серед мур╕в,
без неба ╕ сонця...

ДО НАЩАДК╤В

Форма наших дн╕в м╕цн╕ша╓.
В н╕й до злидн╕в злидн╕ туляться.
Як прожити нам, стар╕йшинам,
В ц╕й держав╕, на ц╕й вулиц╕?!
Як нам слово те Шевченкове
Вберегти в╕д балагурник╕в
╤ святу любов Довженкову
Вкласти в душ╕, болем збурен╕?!
Форми й зм╕сту вже не зм╕нимо.
Але й жити в песим╕зм╕
Ми безсил╕: в кожн╕м ╕мен╕ —
Серце, в╕ддане В╕тчизн╕.
Бо були б╕йцями, зодчими,
Св╕т насильницький зм╕нили ми.
Покол╕ння наймолодш╕╖,
Станьте, врешт╕, нам
стосильними.
Станьте, внуки, непродажними;
З найчист╕шими висотами;
Станьте для добра досяжними.
Станьте, внуки, патр╕отами.

КАМ’ЯНА ПЕЧАЛЬ

О неспок╕й!
Р╕чки теч╕я
не давала каменю заснути.
╤ не м╕г врости в╕н
в дно тверде,
Велич заважала
В даль майнути.
В блиску сонця
вглед╕ли його.
╤ тепер на цвинтар╕ сто╖ть в╕н.
В напис╕ про когось
пам’ять береже.
Плеч╕ зеленню покрились.
╤ нема╓ сонця. Т╕льки т╕нь.
Та заснути знову неможливо:
Люди, кв╕ти,
траурн╕ оркестри,
Гом╕н птиць ╕ гробокоп╕в стуки.
О неспок╕й!
Кам’яна печаль...

НА РОЗДОР╤ЖЖ╤

Бути довго на роздор╕жж╕
Вам думки не дозволять св╕ж╕.
А коли цих думок нема,
Вас на ньому накри╓ п╕тьма.

Я ╤ СЕРЦЕ

Колись до мене
серце прислухалось,
А нин╕ прислухаюсь я
до серця.
* * *
Бува╓, щось,
хай Бог простить,
як вродиться,
Не допоможе нав╕ть Богородиця.

ЯКА Ж ПРЕКРАСНА, ЗЕМЛЕ, ТИ...

Чужим я в╕рю словесам,
Та маю оч╕ зряч╕.
П╕днявшись, врешт╕, в небеса,
Я землю всю побачив.
Яка ж прекрасна, земле, ти,
Мов д╕вчина в в╕ночку;
Яка ж манюня, земле, ти,
Як серце в сповиточку.
Усього Всесв╕ту ти дар,
Напевно, найдорожчий.
╤ може, не один зв╕здар
Тобою сни полоще.
А мен╕ сниться, що зм╕я
М╕ж з╕р до тебе суне.
Як вберегти тебе, моя
Ти доле ╕ красуне?!
А може, доля водночас
Ти всесв╕ту усього?!
Молю Всевишнього за нас,
Вклоняюсь людству в ноги.

МОЯ МИЛА ╤РП╤НСЬКА ШВЕЙЦАР╤╢...

Стали сосни в╕д сн╕гу лапатими,
Вкрит╕ сн╕гом дороги й стежки.
Дуб у б╕л╕м кожус╕ над хатою
Впорядкову╓ давн╕ думки.
Моя мила ╕рп╕нська Швейцар╕╓,
Нин╕ й сонця не треба мен╕.
Не тому, що я в л╕рику
 вдарився,
Просто легко й спок╕йно мен╕,
Як синичц╕, що т╕нькання скрапу╓
На ажурн╕ сн╕жинки легк╕.
╤ н╕чого душа не вигаду╓
В дн╕ с╕чнев╕ коротк╕ й вузьк╕.

О Р╤ДНА ЗЕМЛЕ

О р╕дна земле,
мила земле,
Де сил береш ти,
бо щодня
Трутизну нашу всю вбира╓ш
╤ раду╓ш красою дня.
Мен╕ болиш ти
сп╕зна й зрана.
За тебе завше я моливсь.
Бо весь живу тво╖м розво╓м
Ти — м╕й Великдень ╕ Р╕здво.
Колись нав╕к з╕ллюсь з тобою,
В╕ддавши все сво╓ ╓ство.

ВЕРШИНА Й НИЗИНА

Важко зд╕йматися вгору,
Та сил дода╓ нам вершина.
Ще важче спускатись донизу,
Бо зор╕ з безодн╕ не сяють.

ШИПШИНОВА ЗОРЯ

Цей перший сн╕г.
В╕н так несм╕ло
Припав тенд╕тно до земл╕.
╤ все, що в серц╕ набол╕ло,
Втекло на сизому крил╕.
Немов засватаний, веслу╓
В пром╕нн╕ довгий очерет.
Зорю шипшинову ц╕лу╓
Синиця. Часу в╕льний лет
Н╕як за небом не вженеться,
Як ми, спрацьован╕, за днем.
Вже м╕сяць он до шибки пнеться,
З веч╕рн╕м граючись вогнем.
Воно б ц╕й тиш╕ порад╕ти,
Але незв╕дана душа
Знов почина╓ лопот╕ти,
Як те беззахисне пташа.
Усе, що маю, ╖й в╕ддам я
В солодк╕й муц╕. ╤ без меж.
╤ ти несеш усе у пам’ять.
А душу в ранок приведеш.

В ТУМАННУ ПОРУ, В ПОРУ ЗОЛОТУ

В туманну пору, в пору золоту,
Я без спочину до мети ╕ду.
Мене шануй допоки я цв╕ту,
Неначе кв╕тка в сонячн╕м саду.
А коли кв╕тка в ньому одцв╕те
╤ час жорстокий холодом в╕йне,
Забудь про мене ╕ забудь про те,
Що ти колись голубила мене.
Пост╕й п╕д крики чайок на мосту,
Життя згадавши в пам’ят╕ усе.
Шукай людину день ╕ н╕ч просту,
Яка прост╕шу рад╕сть принесе.


ВЖЕ СЕРПЕНЬ

Вже серпень повол╕
фарбу╓ сво╖ гобелени.
╤ падають зор╕
мен╕ до натомлених пл╕ч,
Але, подивися,
м╕ж нами поля ще зелен╕,
М╕ж нами ще тепла,
медами просякнута н╕ч.
Побудь хоч у мр╕ях щасливих
з╕ мною ти близько.
Кр╕зь даль оксамитну
любов’ю мен╕ озовись.
Скорочую в╕дстань до тебе,
неначе хлопчисько,
╤ лину, як сок╕л,
у синьо-незв╕дану вись.
Хитають гол╕вками айстри
при м╕сяц╕ скрушно,
Мовляв, ти з якою зорею
вже дружбу зав╕в?!
Яскрав╕ суз╕р’я вм╕стив я в душ╕
добродушно,
Пташкам залишивши
незаймане сплетиво сн╕в.
Мо╖ спод╕вання тривк╕ аж н╕як
не жовт╕ють.
З╕ мною на крила стають
молод╕ журавл╕.
Поглянь, ц╕ простори
немов би в╕д нас молод╕ють.
╤ що ╖м до того,
що серпень ╕де по земл╕...

Т╤ТКА НАСТУНЯ

Казав: «Настуню!» —
Так ус╕ казали.
Вона завжди красивою була.
В╕д не╖ ╕ тепер ясн╕╓ зала,
Як луг в╕д голубого джерела.
На не╖ задивлялись перехож╕,
Стр╕чаючись ╕з поглядом ясним.
Мен╕ при╓мно, що на не╖ схожий
Я ╕ лицем, ╕ норовом крутим.
Усе життя вона д╕тей навчала.
╤ боронила ╖х завжди в╕д зла.
Вона н╕коли з дурнями не зналась,
З розумними — конкретною була.
╤ дав нам Бог обом щасливу долю,
Невтомний блиск в╕дкритого чола.
Я врятував колись для не╖ волю,
Вона ж мене в╕д смерт╕ одвела.
Л╕та промчались, наче т╕ експреси,
С╕мдесят весен густо в╕дцв╕ло.
А ми ╕з нею — наче сонце й плесо,
М╕цного роду в╕чне╓ тепло.

Л╤СОВ╤ ДЕРЕВА

Л╕сов╕ дерева обм╕нюються
м╕ж собою т╕нями,
Д╕лять м╕ж собою кожний
пром╕нь сонця
╕ кожну краплю роси ╕ дощу.
Л╕сов╕ дерева в ун╕сон шумлять
на в╕тр╕
╕ разом протистоять бурям;
Плачуть, коли хтось зр╕за╓
одне дерево чи к╕лька дерев.
Вони вс╕ однаково тримають
секрети дня ╕ ноч╕,
╤нод╕ в╕дкриваючи та╓мницю тому,
Хто в╕дда╓ ╖м свою н╕жну душу.
Я м╕г би сказати набагато б╕льше
про життя л╕сових дерев,
якби знав, як ╖хн╕ корен╕
перепл╕таються
м╕ж собою у земл╕.

ЛЮБОВ

Про не╖ тисяч╕ розмов
╤ пор╕внянь довкружних.
Любов, якщо вона любов,
То — джерело потужне.
У св╕т проб’╓ться ╕з глибин,
Св╕ти на рад╕сть стулить,
Сяйне найвищих верховин
╤ побут не замулить.

╤ НАД╤Я, МОВ ДОЛЯ

Знов дороги далек╕
У просторах мен╕ заясн╕ли.
Кв╕тень зиму холодну
В полях ╕ на р╕ках зборов.
Напина╓ в╕трила
Зелен╕ весна зап╕зн╕ла.
╤ хмаринка см╕╓ться
Над ними, як перша любов.
╤ земля по-новому
╤скриться. ╤ легка, ╕ чиста.
Ген на синьому плес╕
Я з веслами бачу тебе.
╤ назустр╕ч я лину
З весною у далеч ╕млисту,
До к╕нця перем╕гши,
Але не п╕знавши себе.
Та╖на не в╕дкрита
Молодить мо╖ дух ╕ завзяття.
Дивне щастя у грудях,
Як невидим╕ крила, росте.
╤ лице незрадливе
Я вже бачу кр╕зь сонця багаття.
╤ над╕я, мов доля,
П╕днялася ╕ знову цв╕те.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #34 за 23.08.2013 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=12192

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков