Версiя для друку Обговорити в форумi

Отак живемо...
Той, хто цікавиться чи опікується проблемами економіки нашої держави, може одразу переключитися на іншу статтю, оскільки мова піде зовсім про інші речі. Проте оскільки все в матеріальному світі взаємопов'язане, то і тема, яка порушуватиметься, все ж таки має економічне підґрунтя.
Ще якісь там 15 років тому люди, звичайно, не мали таких, як тепер, можливостей купити на вибір іноземне авто, виїхати на відпочинок за кордон. А побувати там у відрядженні було прерогативою тільки обраних. Звичайно, ті, хто мав доступ до торговельних баз чи до так званих магазинів на "бони", мали все. Саме вони, бачачи і, головне, тримаючи в руках речі, про котрі більшість і гадки не мала, що таке може існувати у природі, були у стані так званого "творчого пошуку": хотілося чогось новенького. А щодо звичайнісіньких інженерів, вчителів, та й взагалі всіх тих, хто не належить до певної касти, то всі вони були в пошуку зовсім іншому - де знайти додатковий заробіток своєму розуму та потенціалу, щоб докласти до своєї копійки ще одну таку саму бідну копійчину. А ще відкладали, не купивши дитині зайвого шматка ковбаси чи сиру, кошти на передплатні видання. Бо розуміли: книга - вічне, шлунком її не перетравити, а в душі залишиться назавжди.
Але, як не крути, всім хотілося хоч якось наблизитися до цивілізації, оскільки усе те "загниваюче" (а що це саме так, нам настійно втовкмачували з екранів та по радіо) чомусь дуже гарно пахло і дивовижно сиділо на фігурі. Виникали сумніви і підозри, що в капіталістів не все так погано - чомусь не всі негри працюють у шахтах, а виступають з політичних трибун, витанцьовують на естраді, чомусь там піклуються про те, щоб собаки та кішки мали збалансований раціон, і з якої-такої причини матерям виплачують страховку у мільйон доларів, якщо якась іграшка не має відповідного свідоцтва.
Але я відволіклась. Продовжу з того моменту, коли дамбу прорвало, тобто Союз
почив у бозі. Тоді кожен уявив себе неперевершеним підприємцем. І почалося. Комерція дочекалася зоряного часу і стала сенсом людського буття. Хто мав голову на плечах - підвівся на ноги, почав заробляти і на машину, і на елінг, а також дачу, побутову техніку. Стало нормою у супермаркеті без вагомого удару по кишені накупити продуктів на місяць на суму півтисячі гривень. Повірте, таких людей, з такими можливостями багато, і дуже добре, якщо хтось може так забезпечувати родину. І не треба всіх під один гребінець: мовляв, вони у нас накрали і тепер жирують. Є ті, хто всього досяг розумом і працею.
Але є й такі, котрим не пощастило в силу об'єктивних чи суб'єктивних причин. Адже все залежить не лише від розумових здібностей, а й волі, вдало вибраного часу, знайомих, підлеглих, партнерів та ще Бог знає від чого. Та я веду не про долю тих, хто ще захопив час колишнього великого Союзу (їм є що з чим порівнювати), вони ще мають у собі загартування тих часів і можуть реально зважувати добре і зле, принцип і конформізм, духовне і матеріальне.
Все було б не так погано, та всі вони мають чи колись будуть мати дітей. І ось тут починається найстрашніше. Саме на цьому етапі зоряна комерція збирає свої "найкращі" плоди. Є лише два критерії в дитячій психіці - "я хочу" і "я не хочу". Все. Тому що доки батьки штурмували "еверести" посад, платні, матеріальних благ, діти виросли наче самі по собі. У цей час більшості з них не читали знайомих нам казочок, віршиків, скоромовок, приповідок... Певною мірою усе це намагалися компенсувати дитячі садки. Якщо, по-перше, пощастило і був кваліфікований вихователь, а по-друге, якщо дитина цей садочок відвідувала. У першому я дуже засумнівалася, коли моїй власній дитині вперто пропонували вчити напам'ять віршики до свят. Хтось з керівництва їх писав власноруч, якщо не у вільний від роботи час, то під час дитячого сну. Не інакше. Тому що ніякий з авторів-профі до таких перлин не додумався б.
А далі - більше. Шкільне життя є чи не найвагомішою сторінкою життя, оскільки закладає основи всього майбутнього. Якщо Бог схиляється до дитини, він дарує їй лагідну, розумну, терплячу, ні, поки що не вчительку, а бабусю. Тому що перші роки у школі, зазвичай, залежать не від мам і тат - ті ще молоді, їм не до дітей, а від того, чи вдома бабуся, чи нагодує, спитає про успіхи, негаразди, проблеми. Щоб побавилася і сказала, що її онук чи онука - найкращі.
До чого я веду? До тепла. Від цього і залежить все - навчання, дружба, контакти з однолітками, вчителем, перші залицяння і освідчення. Тому що все у школі залежить від тепла родинного вогнища.
Як не всім щастить на бабусь, так не всім щастить на вчителів. Вони теж частка соціуму, всі суспільні проблеми б'ють і по їхніх душах, і по їхніх кишенях. Молодь педагогічного колективу - це вже зовсім, як кажуть, інша пісня. Хоча бувають і винятки: юні дарування здатні розуміти дитину, знайти до неї підхід. Але, як правило, таких мало. Про таких вчителів батьки розповідають знайомим пошепки, щоб, бува, не наврочити, встигнути записати дитя у такий клас, щоб ніхто з адміністрації не переманив їх у інший заклад.  Розповідають, як про велику таємницю і диво нашого життя.
Все було б чудесно, якби не одне "але". Дітей багато, ніхто не прагне спихнути своє чадо аби кому, а хороших вчителів обмаль. І настає момент, коли батьки, незважаючи на зайнятість та сьогоденні проблеми, починають розуміти, що щось не так. Але, як у гумориста, що ж саме не так, вони ще не розуміють. Оскільки ніякі репетитори та додаткові заняття не здатні зробити власну дитину щасливішою. Вона знову-таки через силу-силенну обставин відривається від дому, батьків і починає жити власним, не притаманним її віку, життям, шокуючи оточення забаганками, вчинками, контактами.
І люди бідніють. Ні, не через нестачу відиків, караоке, авто, чи ще чогось такого. Свого часу ви зайвий раз не взяли дитину на руки, не прогулялися в парку, не розповіли казочку, не поцілували в щічку. Не подарували синові чи донечці "на добраніч!", підклавши ведмедика у руку, щоб було спокійніше і тепліше. Час плине швидко. Чи захоче дитина подарувати вам на старість тепло і ласку, якщо не знатиме, що воно таке? Чи пригадає ті ж "Рукавичку" чи "Пана Коцького" своїм онукам, якщо зяятиме незаповнена прірва в її душі?
Книга навчає всьому. Передусім думати, хвилюватися, зважувати. Через любов до першої прочитаної казки виникне потреба знову і знову гортати сторінки, але вже інших книжок. Дитяча література готуватиме до дорослого життя, вона виховує потребу вчитися, бути людиною.
І напослідок. Приводом до написання цих роздумів стала розмова, ненавмисне почута на зупинці. Літній чоловік та жінка вели неспокійну бесіду, як я зрозуміла, про власну доньку. Жінка у розпачі вигукнула: "То віддамо її заміж, якщо ні вчитися, ні працювати не хоче. Матиме все..."
Коментарі зайві.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #36 за 05.09.2003 > Тема "Ми єсть народ?"