Версiя для друку Обговорити в форумi

Майстри Слова

Пригадую спекотне кримське літо 1964-го… Я, солдат третього року строкової служби однієї з військових частин, що на той час розташовувалася в Сімферополі, під час кількагодинного звільнення до міста, ходжу по книгарнях у пошуках чогось цікавенького рідною мовою. Звісно, більше мене цікавили поетичні новинки. Адже на той час я вже й сам був поетом-початківцем, якому поталанило у травні 1963-го побувати в Одеському будинку творчості письменників на всеукраїнській нараді-семінарі молодих авторів.
Отож уважно придивляюся, чи не з’явилася друком збірочка котрогось знайомого мені автора у кримській книгарні. Завважу, що в ті 50-60-ті роки в Криму можна було частіше надибати українську книжку, ніж у роки незалежності нашої країни. Не раз і не два я мав змогу придбати збірку віршів когось із поетів-«шістдесятників», не кажучи вже про українську класику… У букіністичній книгарні вдалося навіть випадково натрапити на перші поетичні збірки Ліни Костенко «Проміння землі» («Молодь», 1957) та «Вітрила» («Радянський письменник», 1958).
Жвавішим було в ті роки у Криму й україномовне культурне та літературне життя: переважно з українським репертуаром працював Кримський музично-драматичний український театр (саме так він тоді називався). Невдовзі після входження Кримської області до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки (1954 р.) почала виходити українською мовою газета «Радянський Крим». Згодом вона припинила свій вихід, але натомість видавався український дубляж обласної компартійної газети «Кримська правда», виходив альманах «Крим», де друкувалися й твори українських авторів, які на той час жили й працювали в Криму, зокрема вірші поетів Степана Литвина, Миколи Артеменка, Дмитра Черевичного…
В обласному книжковому видавництві, що іменувалося тоді Кримвидав, виходили друком книги українських авторів — Степана Литвина, Лідії Кульбак, Миколи Артеменка, Дмитра Черевичного, Володимира Шахнюка, Анатолія Логвиненка… Працювала обласна філія Спілки письменників України з молодіжним літературним об’єднанням при ній…
Отож, блукаючи книгарнями, а їх в Сімферополі було кілька, в одній з них я натрапив на невеликого формату збірку віршів «Зоряне переджнив’я», видану Кримвидавом 1964 року. Ім’я автора було мені не знайоме: Михайло Шалата. Перегорнувши кілька її сторінок, пробігши очима два-три вірші, не вагаючись, придбав її. І хоч переважна більшість віршів, як мені пам’ятається, були не суто кримської тематики, бо ж Кримвидав віддавав перевагу саме місцевій, кримській тематиці, я відчув подих Карпатського краю, шелест смерічок і дивну музику гірських потічків. Село з його одвічними хліборобськими клопотами і турботами про хліб домінувало в збірці.
Мені, селянському синові, який теж писав на сільську тематику, дуже хотілося познайомитися з автором, душа якого була чимось близько споріднена з моєю, але в кого я не запитував — чи то в товаришів з літературного об’єднання, чи то в письменників старшого покоління, на жаль, ніхто нічого не знав про автора «Зоряного переджнив’я»… Лишалося видавництво, але туди я ще заходити вагався, тим більше, що там у редакції художньої літератури працював суворий на вигляд і, як мені здавалося, завжди чимось невдоволений редактор Григорій Таран. Він, розповідали мої українські поети-ровесники, коли бувало заходили до його кабінету, зустрічав їх словами: «Що, ти ще й досі пишеш?». І тільки через багато років, перечитуючи збірку поета з міста Дрогобича Михайла Шалати «Грабина», я натрапив у статті «Про автора», як народилася його перша збірка віршів.
«…У доробку в 1964 році уже мав поетичну збірку «Зоряне переджнив’я». А народилася ця збірка так. У січні-червні 1962 року Михайло Шалата перебував на останній педагогічній практиці в Криму, в літературно славному Коктебелі. У сільраді, навпроти якої квартирував, позичив на суботу й неділю друкарську машину, передрукував понад чотири десятки поезій, котрі мав під рукою, й вислав одного квітневого дня в Сімферополь у Кримвидав. Більше цього машинопису не бачив — навіть коректури збірки не прислали. Книжка вийшла через два роки, коли автор уже був у Дрогобичі й коли його критерії щодо поезії, звісно, зросли. І хоч «Літературна Україна» привітала цей поетичний дебют рецензією «Загалом вдало», з наступними збірками не поспішав: ще раз пересвідчився, що слово — не горобець».
Ось чому я не зустрівся тоді з поетом-першокнижником Михайлом Шалатою. Він проходив свою педагогічну практику в Коктебелі за сотню кілометрів від Сімферополя, в якому я закінчував свою солдатську трирічку, і до міста мав можливість вийти лише у кількагодинне звільнення… Тобто, як кажуть, були ми з Михайлом на різних меридіанах…
Але ім’я поета я запам’ятав, довго тримав у своїй домашній книгозбірні збірку «Зоряне переджнив’я», яка під час переїздів з квартири на квартиру десь, на жаль, загубилася… Тоді, у перші роки після приєднання Криму до України, Кримвидав сам відшукував місцевих українських авторів: певно, була дана така вказівка «згори». А оскільки рукопис Михайла Шалати надійшов з «глибинки», а вірші були на належному художньому рівні, то й видали книжку відносно швидко.
Хоч і не вдалося мені тоді зустрітися з Михайлом у Криму, але споріднені художнім словом наші душі перегукувались через наших спільних знайомих, а згодом і добрих друзів-дрогобичан Івана Гнатюка, Ігоря Нижника, Миколи Турківського… До речі, з Ігорем та Миколою ми разом були на тому пам’ятному для нас Одеському семінарі молодих авторів у травні 1963-го… Особисто ж з Михайлом Шалатою, уже на той час відомим поетом, критиком, літературознавцем, членом Спілки письменників України, професором Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, ми познайомилися тільки в грудні 1994 року в Києві під час якогось письменницького заходу — чи то Пленуму, чи з’їзду.
Таким він мені чомусь і уявлявся — красивим, струнким, як карпатський бук, зі щирою світлою усмішкою на доброму обличчі. Тоді ж Михайло Шалата й подарував мені свою нову збірку поезій «Із плину літ» з теплим земляцьким надписом: «Вельмишановному Данилові Кононенку від колишнього кримчанина — на здоров’я, на творчість, на многая літа. Від щирого серця — Мих. Шалата. Київ, 7.ХІІ.94».
А вдруге ми зустрілися з Михайлом Шалатою уже в серпні 2001 року в Києві як делегати Третього Всесвітнього форуму українців. Тоді поет подарував мені свою збірку віршів «Грабина», сповнену глибокого національного духу, позначену високою поетичною майстерністю.
Як причетний до кримських реалій, адже ж і йому самому довелося їх відчути на собі, Михайло Шалата бере близько до серця усе, що стосується життя-буття кримських українців. Тільки-но почала виходити в 1992 році україномовна газета «Кримська світлиця», він став одним з її постійних читачів та авторів. Його вірші, наукові та публіцистичні статті час від часу з’являються на її сторінках. Великого розглосу в Криму набула його глибоко патріотична стаття про героїв Крут. А вірші Михайла Шалати з його збірки календарної лірики «Рік» публікувалися і в «Кримській світлиці», і в дитячому додатку «Джерельце».
«Ваша газета «Кримська світлиця» робить дуже велику державотворчу роботу. Знаю, як непросто в Криму, де ще відчутний такий пекельний тиск нашої північної сусідки на Україну, видавати українську газету. Тож хай Вам, якщо не на землі, то на небі воздасться сторицею за Ваше подвижництво, бо «Кримська світлиця» — як оаза для душі українців Криму, і не тільки. Низький уклін усім працівникам «Кримської світлиці», — написав в одному зі своїх листів до мене Михайло Йосипович.
Отож творчий доробок поета і науковця Михайла Шалати вважаю духовним надбанням не лише дрогобичан, а й кримчан. І не тільки нині, в часи нашої незалежності, а — звіддавна, з 1964 року, часу виходу в світ його першої поетичної збірки «Зоряне переджнив’я» у сімферопольському книжковому видавництві Кримвидав. Так, то було справді зоряне переджнив’я тоді ще молодого поета, його творча заявка на щедрі письменницькі жнива. Нині у поета і науковця, громадського діяча вельми щедрий творчий ужинок: окрім уже згаданої збірки віршів «Зоряне переджнив’я», у цьому ряду книги «Із плину літ», «Копа», «Грабина», «Рік», «Вітри відродження» та «Ім’я Шашкевича», «Наша доля» (пісні на слова поета), для дітей — «Вітусина книжка», літературознавчих і публіцистичних книг: «Маркіян Шашкевич», «Юрій Федькович», «Місто в підгір’ї Карпат», «Година для праці настала», «Юрій Дрогобич і його доба», «З Шевченком — у нове тисячоліття», «Трилисник пам’яті»…
Михайло Шалата здійснив наукову редакцію і двічі перевидав (у Києві, 1987 і Львові, 2007) першу книжку українською народною мовою в Галичині «Русалка Дністровая». Упорядкував і видав зі своїми вступними статтями й коментарями твори М. Шашкевича, І. Вагилевича, Я. Головацького, Ю. Федьковича, М. Устияновича, І. Франка, А. Чайковського, Т. Бордуляка, А. Франко-Ключко та ін.
Не перестає працювати й нині, уболіваючи за нашу мову, за наше давнє й сьогодення, за духовне наповнення молодих душ.
Пишу ці рядки, а в щойно принесеній мені поштаркою «Літературній Україні» за 18 липня цього року читаю болючі рядки Михайла Шалати про прикре недбальство працівників редакції «Українського народного календаря», які часто-густо припускаються помилок, зокрема в матеріалах, що публікуються в рубриці «Роде наш красний». Наводячи приклади головотяпства тих, хто готує ці матеріали, Михайло Шалата застерігає: «Український народний календар» повинен всеціло відповідати своїй назві. Мусить у нім бути тільки правда й воістину український народний дух! Він же, цей календар, — головний серед численних, що виходять в Україні, до того ж — один із небагатьох україномовних».
Отже, серце поета не байдуже до надбань нашої духовності, душа його непокоїться, працює і день, і ніч. Так, справді багаті творчі жнива у письменника і науковця з Дрогобича, що на Львівщині, Михайла Шалати. Але ж оте зоряне переджнив’я поета, час перед його творчими жнивами, зачиналося майже півстоліття тому в Криму. І ми, кримські українці, про це пам’ятаємо…
А закінчити свої рядки про поета, творчий шлях якого почався в Криму збіркою «Зоряне переджнив’я», а набрав розгону і сили на Львівщині, хочу рядками вірша, присвяченого Михайлу Шалаті:

У мене є друзів багато,
Живуть вони в різних краях.
Між них — і Михайло Шалата,
Професор, поет-західняк.
Шляхи наші з ним заплелися
Колись в українськім Криму.
Тут вірші рікою лилися,
Співала тут муза йому.
Отут, де солдатом служив я,
Де втратив душі супокій,
Він зоряне стрів переджнив’я
Й поїхав в Дрогобич у свій.
На жаль, розвела тоді доля,
А то б я поїхав із ним
Туди, де і мова, і воля, —
Лишив би лиш згадку про Крим.
Та, мабуть, судилось в «Світлиці»
Свою спостигати мету —
Копати вкраїнську криницю,
Її берегти чистоту.
Обоє в турботах ми нині,
Щоб ріднеє слово цвіло.
Шумить у Михайла «Грабина»,
Струмує моє «Джерело»…
Як сталось — так склалось,
мій друже,
Те Господу знать одному…
Та любим Вкраїну ми дуже
В Дрогобичі — ти, я — в Криму!

Данило КОНОНЕНКО

Михайло ШАЛАТА
З ПЛИНУ ЛІТ

МАТЕРІ
Уперше «Отче наш» і «Ще не вмерла»
Малим почув я, мамо,
з Ваших уст,
Коли портрет Мазепи люто дерли
Й Тараса нишком розбивали бюст.
Хрести ламали, храми руйнували,
І кров’ю упивалися кати,
І ставили нам ідолів-гевалів
Там, де стояли храми і хрести.
Каміння жаху виростало всюди,
Де вражий перст
 націлювавсь лишень,
Волали мури і німіли люди,
І в темінь перетворювався день.
«Моліться, діти! — ледве тихо-тихо
Ви шепотіли, білі, як стіна. —
Свята Михальда провіщала лихо:
Зі сходу запанує сатана».
І ми молились, гаряче молились,
З очей сльоза — немов роса з трави.
І в тім, що зла руїна розвалилась,
Допомогли і наші молитви.
Якби сьогодні, мамо, Ви устали,
То з радощів, мабуть,
 умерли б знов:
Нема вже в нас божків
 на п’єдесталах
І прапорів, забагрених у кров.
Одначе, знаю,
 Ваш великий досвід,
Збагачений наукою століть,
Дозволив би сказати:
«Щойно досвіт.
Дивіться, діти, — хвилі не заспіть!»

МОВА РІДНА, СЛОВО РІДНЕ

Народи — наче квіти розмаїті,
Їх мови творять китицю чудову.
Й нема образи більшої на світі,
Як та — коли образять рідну мову.
«Малі та бідні мови...»
— Лиш заброди
Так думають — уголос чи про себе.
Та ж рідна мова кожного народу
Відповідає всім його потребам!
Вона — як мати: хай не виняткова,
Але і наймиліша, й найдорожча.
Найбільша честь —
 своє родиме слово
Нести, як стяг,
 на найлюдніші площі.
Та ж рідне слово завждоньки
 на варті
Народної і пам’яті, і слави.
Без мови рідної — чого ми варті?
Суха билина — вітру для забави.
Та ж мова — то життя, душа народу!
І хай людці затямлять злоязикі:
Всі мови світу рівні від природи,
Й нема малих — усі вони великі!
«Благословенна рідна моя мово,
Бентежна радосте, тривожний болю,
Моє ти щастя, доле веселкова,
Святися вічно!» —
я щодень глаголю.

ОЛЕСЬ ГОНЧАР

Велико думаючи про народ,
І в ночі грозові, і в дні погожі
Не задля почестей і нагород
Він мудре слово ставить на сторожі.
Землі Тараса волелюбний син,
На всіх життя етапах —
 мужній воїн,
Прославлений
митець-громадянин,
Любові всенародної достоїн.
Поборники Свободи і Добра —
Його герої — завжди перед нами.
Ось він стоїть над вічністю Дніпра,
Стривожений Чорнобиля вітрами.
Задивлений у завтра, мов орел,
Турбується про душ людських
 собори.
Зворушливо, з м’яким
 полтавським «ел»,
Зі світом про грядущину говорить.
А світ несеться в безвісті століть,
Усе навкруг шумить,
 клекоче, гроха...
В глибокій думі над Дніпром стоїть
Олесь Гончар: письменник і епоха.
* * *
Місяць стежку ізумрудить,
Малиново дзвонять роси.
Три дуби широкогруді
Над рікою сіно косять.
У жасминові замети
Поринають білі мрії.
І русалки в очереті
Ніжно персами біліють.
Ходять двоє поміж квітів...
Човен щастя на причалі...
В ніч таку нема на світі
Ні турботи, ні печалі.
* * *
Щодень до тебе, Україно-нене,
Іду на сповідь, несучи тривоги:
Чи довго треба, щоб дурне, зелене
Із праведної збилося дороги!?
Тривожуся, хвилююся, бо мушу
Честь родоводу сину поручити,
А як уже заяничарять душу,
То нічого по світу волочитись.
Щодень зміряю, нене-Україно,
Твій простір неба
 і глибінь Дніпрову.
Всевишнього в думках
 молю уклінно:
Храни, о Боже, українську мову!
Ім’я Господнє згадую не всує —
Та ж рік за роком гине наша Троя,
А завойовник хижий нам диктує,
Хто наші зрадники, а хто герої.
Виходять наші орачі на ниву —
І часто не вертаються в оселі:
Зблудивши, потрапляють
 к нечестиву
Лукаву змію, що у підземеллі.
Лиш, до вікна припавши,
 кущ калини
Мене втішає: «Зачекай ще трошки:
Ростуть, ростуть у матері-Вкраїни
Нових часів нові Котигорошки».
* * *
Зупинися! –
Розтоптана квітка...
Запитай,
Хто зневажив лелітку,
Хто посмів
У країні квітчастій
Зазіхнути
На квітчине щастя!?

* * *
Свободу ламали й зламали
На очах одичілої публіки.
Свобода не визнавала
Диктованої республіки.
Зламали свободу й кинули
Конати на роздоріжжі.
А мимо ішов хлопчина
Й знайшов гайдамацький ніж.
* * *
Навстіж відчинені вікна.
Спрагла земля — в чеканні.
Навіть натомлений вітер
Присів на опалий лист...
Заграй на одній струні,
Новоявлений Паганіні.
Інакше ж бо не повірять,
Що ти прийшов.
* * *
Мої сни — голубі дельфіни —
Поспливали у морі Смутку,
Позривали із хвиль запінених
Сподівань незабудки.
І ні з ким я тоді не радився —
Ні з човном, ні з вітрилом срібним.
Знав: комусь в океані Радості
Незабудки мої потрібні.

ПРОВОДИ
Так ніхто не кохав...
В. Сосюра

Вірна доле моя
Волошкова.
Тільки ти,
Тільки я
І розмова.
Лиш однісінька тінь...
І розмова...
І шляхи в далечінь
Загадкову.
І сигналять дроти
Понад нами.
Тільки я,
Тільки ти
Між ланами.
Запізнілі гречки...
І розмова...
Приготуй рушники,
Чорноброва.
Я повернуся,
Лиш
Май надію.
Над слідами спориш
Не замріє.
Дні прийдуть золоті
Шляхом битим...
Хто ж бо вміє в житті
Так любити!
* * *
— Яблунько
З українським серцем,
Не жовтій —
Ще надворі
Серпень.
Не жовтій,
Не жовтій
Так рано.
Чи глибока на тілі
Рана?
— Ой, глибока!
Така глибока,
Що ніяк не вгамую
Соку,
Що ніяк не втамую
Болю,
Хоч дивлюся на світ
З любов’ю,
І з любов’ю
Щоднини гасну
Передчасно,
Ой, передчасно!
Не жалій мене,
Русий хлопче!
Як недоля
Мене розтопче,
Ти розкажеш
Новому дневі
Про нескорену
Яблуневість.

ЯК ЛЕСЯ УКРАЇНКА

Ти хотів би,
як Леся, прожити,
Ти співати хотів би,
як Леся,
Щоб у серці,
як промені в житі,
І любов,
і ненависть сплелися.
Ти хотів би...
А чи готовий
Все віддати,
до краплі крові,
Щоб
на стоптаних вітром травах
Всенародну помножить
славу?
Чи, як факел,
світив би людям,
Зневажаючи
болі власні,
Проникаючи
всюди-всюди,
Де надія чиясь
погасне?
Ти хотів би прожить,
як Леся,
Ти, як Леся,
хотів би співати? —
То до моря краплиною
влийся
І зумій у нім
бурю здійняти.
Не поет —
то сміливий лицар
Серед моря — робітного люду.
Коли слово — не твердая криця,
Нехай воля
крицевою буде!

МАЛИЙ ТАРАС

Він стовпи ішов шукати
До крутого небокраю:
Чи такі, як біля хати
Ветхі стіни підпирають?
А чи, може?..
О, напевно,
В позолоченій обнові,
Бо хіба під небом древнім
Стовп стоятиме кленовий?
Він стовпи ішов шукати,
Не питав, що шлях у терні.
В грудях — пахощі від м’яти,
М’ятний світ — в очах озерних.
Домоткана сорочина
Вкрити вбогість неспроміжна,
І над голими плечима
Голубінь хилилась ніжно.
Він стовпи ішов шукати
Ті, що небо підпирають, —
Пісню вирішив почати
На краю свойого краю.
...До стовпів ішов хлопчина
І не знав тоді про себе —
Що могутніми плечима
Підіпре вкраїнське небо.

КОЗАЦЬКА СМЕРТЬ
(За народними мотивами)

Вірний друже, розумний коню,
Не рятуй вже мене від погоні, —
Надлетіла оса сталева
І вп’ялася у скроню.
Я залишусь в степу лежати,
Будуть трави за мною ридати,
Будуть пити росу криваву
Вітровії крилаті.
Мене вкриє одне лиш небо.
А тобі, коню мій, бігти треба,
Бо родина, вже сиротина,
Жде на звістку від тебе.
Поклонися матусі тричі,
Нехай сина ніколи не кличе,
Як розпука посіє сльози
На смутному обличчі.
Заіржи, нехай батько вчує,
Та віддай йому срібную збрую,
Хай узнає, що син хоробро
Впав за землю святую.
Край воріт задзвени копитом
Там, де мила зосталась тужити.
Нехай мила столи весільні
Не забуде накрити.
Музикантів не треба, звісно,
Козаку досить рідної пісні,
Отієї, що розіллється —
Мало серце не трісне.
Поприходять дружки, бояри, —
Молодих не застануть у парі.
Сумуватимуть одиноко
Очі милої карі.
Будуть їсти і пити будуть
На весілля запрошені люди.
...А мені калачем пшеничним
Ляже сонце на груди.
* * *
В нас усяк, хто не захоче,
Стане в позу і пророчить:
Ми прийдем у дзвоні праці
До найкращої з формацій.
Йдем до раю, люди, чуйте!
Лиш працюйте, лиш працюйте!
Не жалійте крові й поту —
За роботу, за роботу.
Не зважайте, люди темні,
Що працюєте даремно.
Бідувати довго треба,
Поки буде «по потребах».
* * *
Дуже дивні в нас порядки:
Ти — багач,
у тебе — латка.
Хай на латці —
латка з латки:
— Де податки?
* * *
Хай ти чином перекрив би
Всі чини —
Не чини нікому кривди,
Не чини.
Адже кривда не подивиться,
Чи ти вищий,
чи найвищий рангом, —
Б’є прямісінько у потилицю,
Повертаючись бумерангом.

НАЦІОНАЛЬНА ГОРДІСТЬ
Юліану Редькові

Не крию —
Серце в мене горде,
І то, признатися, по вінця.
Чи може бути більша гордість,
Ніж народитись
Українцем?
І хоч би навіть сили злісні
Сто раз Вітчизну побороли —
Священну українську пісню
З грудей не вирвати ніколи!
Я гордий, —
чуєте? —
я гордий,
Бо народився на Вкраїні,
Бо вийшов із того народу,
Який не падав на коліна.
Не падав, —
чуєте? —
й не буде
При найстрашнішім лихолітті!
Чи є світліша радість, люди,
Як українцем жить на світі!?
* * *
Буває тяжко в темноті;
Роями думи налітають,
Та все не ті, та все не ті,
Що краплю радості вливають.
Буває тяжко в заперті,
Душа ридає, хоч не чути.
Нехай кайдани золоті,
Та все ж вони зовуться пута.
А вам, карателі, не знати,
Що означають темні ґрати,
Бо ви, карателі, — святі.
О, йдіть, слова мої, на чати,
Не дайте іскор убивати,
Щоб не зачахнуть
в темноті.

ГРАБИНА

Грабе, грабе,
Лісовий рабе!
Десь там дуб, а чи клен.
Чи панянка береза.
А то скрізь, куди оком не кинеш, —
Грабина, грабина,
Грабина.
Від дитинства з цією грабиною
Зв’язано так багато!
Можу з кожною деревиною,
Як з людиною,
Розмовляти.
Під тим лісом грабовим
Отча стояла хатина.
Мені тут світала година.
Тут я вчився любові
До України.
У тій грабині
Не лиш солов’їв, зозуль
Я слухав.
Там у війну ховався від куль.
Грабини зелений патруль
Оберігав мене від злих духів.
На хатину під лісом
Кат зиркав бісом.
Батько — швець на усю околицю —
Тут частенько
Степановим хлопцям*
Взуття лагодив при каганці.
І тоді стерегли хатину
Навіть серни й зайці.
Чи ж малому мені
Було тоді до постелі!?
Об холодні тручись шинелі,
Я слухав повстанські пісні,
Напівшепітні і сумні,
Але…
З вірою в дні веселі.
Як давно,
Як давно це було!
Веселіє, проте аж нині,
Приїжджаючи в рідне село,
Йду найперше вклонитись грабині.
Йду й питаюся
в дуба, у клена, в беріз:
«Якби не грабина —
чи був би тут ліс?»
Грабе, грабе,
друже мій лісовий,
Розвивайся і квітни!
Як ти в лісі,
Так я між людей
Прагну корисним бути
Й… непомітним.
* Українські повстанці, керовані Степаном Бандерою.

ДО УКРАЇНИ

Поля і гай,
Пісень луна –
Моя вкраїнська
Сторона.
Вкраїнонько,
Калинонько,
Тяжка твоя
Годинонька.
Зазнала ти
І горя, й зла,
Але рабою
Не була.
Забродам
Не корилася,
Все за свободу
Билася.
О, воленько
Сподівана,
Ти Кобзарем
Оспівана.
О, краю мій
Незмірений,
В твоїх людей
Є зір ясний.
Горджуся,
Що я твій слуга,
Моя Вкраїно
Дорога!

СВІТАНОК

Поблід, немов злякався дива,
Щербатий місяць-ворожбит.
Сховались зорі соромливо
В м’який небесний оксамит.
В ранковій тиші ліс дрімає,
Не чутно шелесту листви.
Роса алмазами звисає
З густої сонної трави.
Ще пахне вогкістю усюди,
Та вже за обрієм крутим
Засмаглий схід на повні груди
Дихнув промінням золотим.
* * *
Синів народжують бої,
Народжують і забирають.
Сини мої,
Сини мої,
Окрасо матернього краю!
В напрузі здивлених віків
Сини горять
І не згоряють.
Ідуть сини,
Ідуть сини
В бої
за долю
Вітчини.

ДО РІДНОГО КРАЮ

Коли б доля роз’єднати
Нас хотіла із тобою,
Я б згодивсь вербою стати,
Придорожньою вербою.
Піт і кров мене б живили
Кожну хвилю, кожну добу.
Піт і кров, що розгубили
Мого роду хлібороби.
Обіймаючи корінням
Грудку щастя дорогого,
Я вивчав би всі боління
І турботи роду мого.
І шумів би понад полем
Кучерявим верховіттям,
Що мій край зазнав недолі,
Та проте найкращий в світі.
Слав би листя журавлям тим,
Що в краях чужих, південних,
І крилаті емігранти
Поверталися б до мене.
Я просив би їх без краю
Не літати по чужинах,
Бо в моєму тільки краї
Квітне доля журавлина.

КРИМСЬКІ МОТИВИ
КРИМЧАНКА

Бархат сімферопольського неба
вітровій розгнузданий
полоще.
Я стою
на привокзальній площі,
хоч давно вже
вирушати треба.
Музику відстукали колеса,
вікна відекранили вагонні.
Як тепер
у місті невгомоннім
відшукати бажану адресу?
Я хвилююсь:
на землі далекій
як зустрінуть —
байдуже чи мило?..
Раптом поруч:
— Мабуть, утомились?..
Ви б зайшли до нас...
на чебуреки...
Наче сон пронизано
надвоє...
Повернувся —
де вже тут утома!?
Дівчина
незнана і знайома
виграє
веселкою-бровою.
Ранок
став якимсь незвичним ранком,
аж дерева обійнялись
босі...
— Чи не скажеш,
хто ти, білокоса?
А вона всміхнулася:
— Кримчанка.

КОКТЕБЕЛЬСЬКІ МИГДАЛІ

Ой, чи досить лютневого світла,
Чи не рано мигдалі розквітли,
Чи мигдалі розквітли не рано,
Що, як світла не стане?
Що, як лютий вітрами погрозить
І тріскучим ударить морозом?
Облетять пелюстки на мигдалях,
Як торік облітали...
Ні, не раннє цвітіння — упору.
Он мигдалі подерлися вгору,
Вартовими весну виглядають
З невідомого краю.
Хай поникне цвітіння додолу,
Як морози судились на долю,
Та стрічатимуть весни й надалі
Непокірні мигдалі.
* * *
Той до кінця не знає Криму,
Хто кроками не помережив
Його степи неопалимі
І галькувате побережжя.
Той Криму до кінця не знає,
Кого прибої не п’янили,
З висот Ай-Петрі й Сюрю-кая
Не стежив хто, як грають крила.

ФЕОДОСІЯ

Знову прямую до гавані,
наче бувалий моряк.
Човен вітрилом кива мені,
Танкер гукає:
— Ну, як?..
— Друзі, — скажу, — Феодосія —
збіг щонайкращих доріг,
варто жаліти, що досі я
з нею зустрітись не міг.
Тут далечінню і рибою
пахне шумливий прибій,
мало душа не вистрибує, —
хоче сказати: радій!
Тільки пора розлучатися,
і не зарадить ніяк...
Човен, не слід хвилюватися,
ти не журися, маяк.
Я лиш почав своє плавання,
рушив у хвилі круті.
Скільки ще пристаней, гаваней
буде у мене в житті!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #33 за 16.08.2013 > Тема "Душі криниця"