Версiя для друку Обговорити в форумi

До 200-річчя Кобзаря

ОТОЧЕННЯ ШЕВЧЕНКА

Що ж то був за чоловік, який розпоряджався долею Тараса Шевченка близько десяти років? Сучасники залишили про Павла Васильовича дуже суперечливі свідчення. Так, художник, професор Петербурзької академії мистецтв Карл Брюллов (1799-1852) назвав Енгельгардта «амфібією» і «свинею в торжковських черевиках». Маємо кілька згадок про карикатурні, «неаристократичні» вчинки ротмістра П. Енгельгардта, зокрема, коли пан «с остервенением выдрал его <Шевченко> за уши, надавал пощечины» (Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т. — Т. 5. — С. 192).
Схожі за інтонацією й висновки перекладача і письменника Олександра Кониського (1836-1900), який досліджував парубоцькі літа Тараса й в оцінці будь-якого з поміщиків, аристократів, чиновників, з якими стикався Шевченко, виходив з того, що все і всі були проти нужденного страждальника Тараса. У своєму дослідженні «Парубочий вік Т. Г. Шевченка до викупу з кріпацтва» про Павла Енгельгардта він писав: «Павло Енгельгардт був коли не зразок, так в усякому разі значний репрезентант тієї «мозаїки», що за нашого часу аж кишить по Україні. За батьків — ніби німець; віри — православної, з мови — або поляк, або француз, зі служби — «верноподданный» офіцер російський; звичаями космополіт — дука, пан; яко дідич — володар українських «душ» на українській землі; душею й поводженням з народом і взагалі з людьми, яких вважав нижче себе, — пиндючна «животина»… взагалі ж «пан як пан» (Див.: Кониський О. Парубочий вік Т. Г. Шевченка до викупу з кріпацтва, 1829–1838: Критико-біогр. нарис. — Львів, 1894. — С. 9).
Свідчень про панів Енгельгардтів збереглося не багато. Василь Васильович (1755-1828), генерал-аншеф (найвищий генеральський чин) і сенатор, одержав 1791 року в спадок від свого дядька, князя Григорія Потьомкіна (1739-1791), володіння в Україні. 1792 року він тут і поселився, перед тим збудувавши маєтки в селах Будище й Вільшана. Був не одружений, але мав незаконну дружину (жила на правах коханки й за переказами була княжною). Народила п’ятеро позашлюбних дітей. Майбутній генерал викрав її з монастиря. В маєтку Енгельгардтів вона ніколи не жила: селилася десь поряд з конторою. В різний час мешкала у Вербівці, Будищах, Моринцях, Кирилівці. Тут і померла. Похована з північного боку сільської церкви, близько місця, де стоїть зараз пам’ятник Тарасові Шевченку. Пізніше один з її внуків напише: «Мати Павла Енгельгардта, Марія Осипівна, походила з польської дворянської родини. Спершу вийшла заміж за смоленського поміщика Івана Глінку (родина композитора Михайла Глінки), потім стала незаконною дружиною Василя Васильовича Енгельгардта. Її старший син Андрій був тяжко поранений 1807 року в битві при Фрідланді. На полі бою він сам собі відрізав ножем поранену ногу, встиг накласти жгут, зупинити кровотечу; згодом йому виготовили з кінської дубленої шкіри протез ноги. Вже на протезі воював з турками й французами (1812). Його портрет є в Ермітажі.
Середній син Василь Васильович — полковник, літератор, знайомий Пушкіна. Його дотепними висловами та епіграмами захоплювалася вся столиця. В його будинку в С.-Петербурзі тепер розміщується концертний зал імені М. Глінки. Найнепримітнішим з братів виявився Павло Енгельгардт. Він часто бував у селі, де народився й де похована його мати. Вихованець пажеського корпусу, в армії дослужився до ротмістра. В ранзі полковника 1832 року залишив військову службу, жив безтурботно.
...Від Павла Енгельгардта маєток у Будищах перейшов до його сина Петра, але жив той в основному в Санкт-Петербурзі (вулиця Мохова). Шевченка з ним познайомив весною 1858 року композитор, земляк із містечка Городище Семен Гулак-Артемовський (1813-1873). У «Журналі» поет тоді записав про «…весьма приличного юношу. Многое и многое пошевелилось в душе моей при встрече с сыном моего бывшего помещика» (Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т. —Т. 5. — К., 2003. — С. 173).
Палац у селі Будищах Звенигородського повіту був двоповерховим і розкішним (нині це тільки один поверх і визначення розкішний сприймається дуже умовно). Але збереглися малюнки внучки тутешнього лісничого — Віри Опанасівни Кирпотенко, яка народилася 1902 року. Дівчинкою бувала в маєтку та покоях, товаришувала з дітьми останньої власниці Будищ Наталії Петрівни Масаковської-Енгельгардт (згадують, що останні з родини Енгельгардтів вибиралися з України вже на початку 1920-х).
І все ж розповімо детальніше про самого Павла Васильовича Енгельгардта і про те, як складалися його стосунки з «козачком» Тарасом. Народився російський дворянин швейцарського походження, представник розгалуженого роду Енгельгардтів Павло 5 лютого 1798 року. Коли йому виповнилося десять, «…государь император высочайше повелеть соизволил действительного тайного советника Энгельгардта сына Павла определить ко двору его императорского величества пажем с отпуском в дом родителя до окончания наук» (Тихонова А. Род Энгельгардтов в истории России XVII–XX вв. — Смоленск: СГПУ, 2001. — С. 36). Юнак закінчив «корпус» на початку 1818 року й 23 березня був зарахований прапорщиком до Казанського драгунського полку. Служити в провінційному війську синові найбагатших з вельмож не хотілося, і 6 березня 1819 року височайшим наказом його перевели до лейб-гвардії Уланського полку «с переименованием в корнеты» (Там само).
Проясень. Назва полку, в якому служив Павло Енгельгардт, потребує уточнень. У повісті Шевченка «Прогулка с удовольствием и не без морали» читаємо: «Степан Осипович Прехтель был когда-то штаб-лекарем в Курляндском драгунском, теперь Уланском, полку». Відзначена Тарасом «подробиця» прикметна: після вступу на престол Миколи І відбулися зміни в російській армії, особливо в кінноті, більшість драгунських полків були перейменовані на «уланські», солдатів і офіцерів перевдягнуто в нову форму. Серед «реорганізованих» перебував і Курляндський драгунський полк, який 6 жовтня 1827 року дістав назву «Курляндського уланського». (Див.: Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т. — Т.4. — К., 2003. — С. 303).
Павло прослужив у полку два роки. Вже з 23 листопада 1821 року, не йдучи у відставку зі служби в полку, був призначений ад’ютантом віленського генерал-губернатора, генерала Олександра Римського-Корсакова, а 14 червня 1822 року Павло Васильович «производится» в поручики «…с оставлением в прежней должности» ад’ютанта. На той час сини заможних батьків ніколи не служили в полках, а влаштовувалися ад’ютантами до високих начальників. З 16-ти ротмістрів Уланського полку тільки восьмеро служили на передовій діючої армії, а з 28-ми штаб-ротмістрів тільки семеро були «в комплекті», тобто в полку, решта, «сверхкомплектные», служили, як і Павло Енгельгардт, ад’ютантами при високих особах.
У 1825 (за іншими даними — в 1827) році Павло одружився з баронесою Софією, представницею прибалтійської гілки його роду. Шлюб було зареєстровано в метричній книзі полку, крім того, відповідний запис зроблено в генеалогічній книзі Енгельгардтів. Рік 1828 приніс у родину одночасно і щастя, і горе. У подружжя народився первісток, а 12 травня відійшов у вічність батько Павла, Василь Васильович. Обидві ці події обумовили появу в домі «козачка Тараса». Саме в цей час Шевченко з Кирилівки потрапляє в панські покої.
За однією з версій обслугу для сина виділив Енгельгардт-старший. Допоки Павло був нежонатим, він міг обходитися денщиком, коли ж одружився й став батьком і власником маєтків та обширних земель, виникла потреба в кухарках, лакеях, служницях.
Інші відомості отримуємо вже від самого Шевченка. В «Автобіографії» Тарас Григорович писав: «Помещику, Павлу Васильевичу Энгельгардту, только что наследовавшему достояние побочного отца своего, понадобился расторопный мальчик, и оборванный школяр-бродяга попал прямо в тиковую куртку, в такие же шаровары и наконец в комнатные казачки». Отже, цілком можливо, що свою службу в пана Тарас розпочав уже після смерті старого Енгельгардта, тоді, коли Павлові зосталося «…недвижимого имения на сумму — 3.200.000 рублей, движимого в банковых билетах — 109.000 рублей, в закладных, заемн. обяз. и расписках — 6.500.000 рублей» і він став одним із найбагатших людей Російської імперії (Див.: Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т. — Т. 5. — С.192).
Чим же займався Тарас у панському маєтку? Якими були його обов’язки? Хлопці, яких набирали як прислугу, мали стати кучерами, конторниками, кухарями. Але серед них повинен був знайтися й «покоєвий маляр». І він знайшовся. Очевидно, саме юного Шевченка брали як «кiмнатного живописця». Однак молодий гвардійський офіцер Павло Енгельгардт не відразу признав те мистецьке право Шевченка «рисовать». Пан довго тримав хлопця серед «двірні»: попервах кріпак носив дрова, чистив і мив посуд, прибирав кімнати, порався на городі, був кухарчуком. Потім Шевченка було призначено хатнім козачком. Набагато пізніше Шевченко згадував, що в його обов’язки входило «подавати люльку чи стакан і стояти непомітним істуканом поряд крісла». Однак не всім розповідям Тараса Шевченка слід вірити беззастережно. Насправді ж козачок — це хлопець для доручень, наближена особа, яка користувалася певними привілеями. Зазвичай в панів таких слуг було небагато: козачок і дівчина — для «побігеньок» при пані.
Як би то не було, а десять років, з 1828-го до 22 квітня 1838-го року, Шевченко залишався Енгельгардтовим кріпаком. Аж поки не була складена й підписана «відпускна».
Шлях до волі був для Тараса нелегким, і про нього варто сказати. Деякі факти тривалої «епопеї» викуплення Шевченка знаходимо в його ж повісті «Художник». Зокрема, там описано візит Карла Брюллова до Павла Енгельгардта і його враження від цієї зустрічі: «Я видел немало на своем веку разного разбора русских помещиков: и богатых, и средней руки, и хуторян. Видел даже таких, которые постоянно живут во Франции и в Англии и с восторгом говорят о благосостоянии тамошних фермеров и мужиков, а у себя дома последнюю овцу у мужика грабят. Видел я много оригиналов в этом роде. Но такого оригинала, русского человека, который бы грубо принял у себя в доме К. Брюллова, не видал» (Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т. — Т. 4. — К., 2003. — С. 134). Прізвище «великого Карла», яке гриміло в Санкт-Петербурзі, нічого не значило для «гвардійського офіцера», і той відправив знаного художника ні з чим.
Пішов на поклін до Павла Енгельгардта просити за Шевченка й дипломатичніший академік Академії мистецтв Олексій Венеціанов (1780-1847), його розповідь про візит передано в «Художнику» так: «Помещик как помещик! Правда, он меня с час продержал в передней. Ну, да это уж у них обычай такой. Сначала я повел о просвещении вообще и о филантропии в особенности. Он молча долго меня слушал со вниманием и наконец прервал: «Да вы скажите прямо, просто, чего вы хотите от меня с вашим Брюлловым? Одолжил он меня вчера. Это настоящий американский дикарь!». И он громко захохотал. Я было сконфузился, но вскоре оправился и хладнокровно, просто объяснил ему дело. «Вот так бы давно сказали. А то филантропия! Какая тут филантропия! Деньги, и больше ничего! — прибавил он самодовольно. — Так вы хотите знать решительную цену. Так ли я вас понял?». Я ответил: «Действительно так». — «Так вот же вам моя решительная цена: 2500 рублей! Согласны?». — «Согласен», — отвечал я.

«Он — человек ремесленный, — продолжал он, — при доме необходимый». И еще что-то хотел он говорить. Но я поклонился и вышел. И вот я перед вами, — прибавил старик, улыбаясь» (Шевченко Т. ПЗТ у 12-ти т. — Т. 4. — К., 2003. — С. 135).
Як відомо, Павло Енгельгардт зажадав за «волю» кріпака Тараса Шевченка 2500 рублів. Щоб їх зібрати, Карл Брюллов написав портрет поета Василя Жуковського (1783-1852), який розіграли 26 квітня 1838 року в лотерею, долучивши до цієї справи навіть членів царської родини. Імператриця Олександра Федорівна пожертвувала 400 рублів, спадкоємець престолу Олександр Миколайович і велика княгиня Олена Павлівна — по 300, решту грошей доплатили гості. І вже за тиждень Павло Енгельгардт документально засвідчив, що «…отпустил на волю крепостного моего человека Тараса Григорьева сына Шевченка, доставшегося мне по наследству» (Шевченко Т. Матеріали та документи до біографії. — К., 1975. — С. 22).
Продаж Тараса Шевченка був найвигіднішою оборудкою поміщика. Енгельгардти в Санкт-Петербурзі мешкали в просторому дерев’яному будинку в Саперному провулку, 19. За гроші від продажу талановитого кріпака поміщик придбав у тому ж провулку триповерховий палац на 17 вікон. Це був чи не перший і єдиний кам’яний будинок № 10 у провулку. У дворі містилися двоповерхові службові флігелі, зокрема стайня, радував великий сад. Павло Енгельгардт здавав квартири в оренду, тому дім мав статус «прибуткового».
В автобіографії Кобзаря, у повістях «Прогулка с удовольствием и не без морали», «Художник» є епізоди, за якими неодмінно ми впізнаємо Василя, Павла, Софію Енгельгардтів і факти з їхнього життя. Залишив нам Тарас Шевченко у спадок і портрет свого пана.
Проясень. «Портрет П. В. Енгельгардта» виконаний у жанрі поширеного на той час акварельного портрета-мініатюри. Зіставлення з іншим достеменним зображенням поміщика підтвердили, що на портреті саме він, Павло Васильович Енгельгардт. Ні підпис автора, ні датування твору не викликають жодних сумнівів: «Портрет П. В. Енгельгардта. Акварель. 1833». Протягом тривалого часу портрет зберігався в колекції сина Павла, Василя Павловича Енгельгардта. Наступні місця зберігання були такими: на початку 1910-х — у І. Є. Цвєткова; з 1924 — державна Третьяковська галерея (Москва); з 1929 — Інститут Тараса Шевченка Наркомосу УРСР; з 1932 — Галерея картин Т. Г. Шевченка (Харків); з 1940 — Центральний музей Т. Г. Шевченка (Київ); з 1948 — Державний музей Т. Г. Шевченка (нині — Національний музей Тараса Шевченка).
Про Павла Енгельгардта блискуче написав й Олександр Кониський, автор неперевершеного, може, й досі життєпису про Тараса Шевченка. Він був «…коли не зразок, так в усякому разі значний репрезентант тієї «мозаїки», що за нашого часу аж кишить по Україні. І ось така людина вирішувала, як жити і що робити Шевченкові — чи загине талант Тараса, його сонячний хист поета, а чи він розвиватиметься»... (Див.: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя. Твори у 2-х т. — Т. 1. — Львів, 1898. — С. 98).
Помер Павло Енгельгардт 30 грудня 1849 року, могила загубилася на одному з кладовищ Санкт-Петербурга. А на Черкащинi вiд маєтку Енгельгардта вціліла будiвля лiтньої дачi, примiщення, де працювали управитель i челядь, винний льох. Збереглися два дуби, яким близько 600 i 800 рокiв. І спомин…
…Здавалося б, можемо зробити висновок, що характерними рисами цього поміщика були обмеженість, брутальність й суворе поводження з кріпаками. І все ж таки саме Павло Енгельгардт продав Шевченкові «волю», саме в його домі Тарас вчився й робив перші кроки в поезії та живописі, і, можливо, саме він першим зрозумів — свідомо чи ні, що цей хлопчина в майбутньому буде таки чогось вартий. Хто знає, а може, це — Тарасова доля?

Віктор ЖАДЬКО,
письменник, публіцист
* * *
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Кониський Я. Тарас Шевченко-Грушівський: хроніка його життя. – К., 1991. – 603 с.; Непокупний А. Балтійські зорі Тараса // У Вільні, городі преславнім. – К., 1985. – 343 с.; Новицький О. Тарас Шевченко як маляр. – № 38. – Львів; Москва, 1914. – С. 40; Тарас Шевченко. Документи та матеріали бібліографії. 1814-1861. – К., 1982. – 432 с.
Фото автора та малюнки П. Енгельгардта із книги А. Непокупного «Балтійські зорі Тараса. Литва в житті і творчості Т. Г. Шевченка».

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #33 за 16.08.2013 > Тема ""Білі плями" історії"