Версiя для друку Обговорити в форумi

Мова про мову

Наш сьогоднішній співрозмовник — Олексій Курінний, експерт Центру політико-правових реформ, старший викладач кафедри міжнародного права і спеціальних правових наук факультету правничих наук Національного університету «Києво-Могилянська академія», керівник програми «Права націй, національних меншин та корінних народів за національним та міжнародним правом» Центру міжнародного захисту прав людини НаУКМА.
...Якось дізнався від друзів, що Олексій Курінний дуже цікавиться Кубанню. А ще Придністров’ям, Берестейщиною та іншими регіонами компактного проживання українців. Пригадав себе в юності — у мене були ті ж уподобання. А вже, виявляється, виросло, прийшло нам на зміну нове українське покоління. І це не може не тішити. Мені допомогли зв’язатися з Олексієм Курінним, і ми з ним довго, із задоволенням розмовляли під київськими каштанами. Тож пропоную читачам записану на диктофон розмову небайдужих однодумців, які так чи інакше представляють два покоління «мовних аналітиків». Стосовно мене, то цей термін можна вжити і в лапках, а ось Олексій їх зовсім не потребує, оскільки є експертом Центру політико-правових реформ, старшим викладачем кафедри міжнародного права і спеціальних правових наук Національного університету «Києво-Могилянська академія». Перше питання, яке я ставлю киянину, стосується відсотка україномовного населення в столиці.
— У Києві, за моїми експертними оцінками, 20-25% мешканців щоденно вживають українську мову.
— Добре, якщо так. Я вважав, що на вулицях Києва мови трішки менше. На око десь 15-20%. Та й академік Іван Дзюба в одній із статей зазначив, що 20% стійко україномовних киян — це є та критична маса, після якої не забаряться заговорити державною усі 80%. Поки що так багато не говорить, значить, ще не досягли ми цієї критичної маси...
— Мої дані практично збігаються із спостереженнями інших експертів, таких, як Василь Бабич (він пише статті на цю тему), та з останніми дослідженнями Галини Залізняк. Звичайно, рахувати можна по-різному. Можна заїхати в спальний мікрорайон і послухати, якою мовою говорять пересічні хлопці і дівчата, яким нема чого робити вечорами. У нас «на лавочках» російською розмовляє 90-95% населення мікрорайонів. Але це не означає, що весь Київ настільки ж російськомовний. Україномовні громадяни, як правило, об’єднані за інтересами. І попри те, що розселені дисперсно, вони можуть збиратися на тематичну зустріч у якомусь клубі, на квартирі чи в парку. Тому й мову українську можна частіше почути в громадському транспорті або десь у центрі міста. Але ця обставина свідчить, що мовна асиміляція українців, безперечно, триває. Навіть у столиці.
— Дані «на око» декому можуть здатися несерйозними. Але зараз я хотів би говорити навіть не стільки про точність підрахунків, як про такий цікавий феномен, як «народна аналітика». Наведу такий приклад: у 1972 році мій брат, якому на той момент виповнилося лише 16 років, разом із іншими школярами (у супроводі вчителів, звичайно) вирушили на Західну Україну. Це було під час зимових канікул. Привіз він, наскільки пам’ятаю, не надто втішну статистику. Мовляв, у Львові тільки 50% городян спілкуються українською, а в Чернівцях... лише 30%. Трішки кращі враження у нього були від Ужгорода — щось близько 80%. Чому мій брат, уродженець Київщини, на той момент ще російськомовний (наші батьки викладали російську мову, нею ж ми всі розмовляли вдома), так вболівав за долю української? Очевидно, це була нормальна реакція російськомовного мешканця Наддніпрянщини, який звик до певних мовних пропорцій. Російської мови досить багато — і це нормально, але ж і українська є — це також нормально. А на Заході вона взагалі повинна беззастережно домінувати! Ми тоді були заручниками міфу про те, що у Львові всі розмовляють лише українською. І це нам здавалося нормальним явищем. Бо навіть ситуативним «відступникам» від рідного підсвідомо хочеться, щоб рідна мова таки жила...
— Я розумію вас, історія мого дитинства і юності в чомусь схожа. Я теж народився в російськомовній родині; мама — росіянка, тато — українець з черкаським корінням. Виховувався перші сім років повністю (а потім, до чотирнадцяти, частково) на Донбасі. Бабуся і дідусь по материнській лінії — росіяни, дідусь до того ж колишній військовий. Імперського російського духу в нас у родині не було, але не плекалося й українство: тато мене, малого, просто вимуштровував говорити один день на тиждень англійською, про українську навіть не йшлося. Коли мені виповнилося сім років, постала проблема: до якої школи мене віддавати? До російської в Артемівську (сто метрів від дому) чи до української в Києві (кілометр від дому, 20 хвилин пішки). І уявіть собі: дідусь-росіянин наполіг, щоб я вчився українською! Тому зрозуміло, що на відміну від мого донецького шовіністичного оточення, я ніколи не злився на світ через своє незнання української. Не було в моїй душі спротиву й несприйняття українства — навпаки, зростало бажання вивчати мову і захищати українство. В київській школі перші три роки я дуже мучився, бо потрапив до україномовної школи без жодної попередньої домашньої підготовки. З двох років декламував напам’ять Тютчева і Лермонтова, але це мені в україномовній школі допомагало слабо...
— Скільки збігів... Я теж досить рано навчився читати російською і вже в п’ять років із задоволенням прочитав товсту книжку «Русские народные сказки». А коли моя перша вчителька наполягла, щоб я прочитав тоненьку книжечку про бджілку, то я невимовно страждав... Поєднання літер «бдж» здавалося мені таким штучним, таким неприроднім! Зате потім був дуже вдячний вчителям за українізацію.
— Ось так і я з горем навпіл опановував українську. А коли влітку 1995-го приїхав у рідний Донбас, то відразу побіг у двір похвалитися своєю «українською наукою». Хлопці сприйняли мої місіонерські, українізаційні потуги прохолодно. Один із них прямо сказав: «Говоришь по-украински, ну и вали в свою Украину...». І тоді я обурено вигукнув: «А это и есть моя Украина, это ты вали отсюда!». До бійки не дійшло, але той випадок закарбувався в моїй пам’яті на все життя: презирство й агресія в очах хлопця з нашого двору і моє почуття образи. Ровесник відкинув і розтоптав безцінний, на мій погляд, дарунок, який я віз з самого Києва — українську мову...
— Зверну вашу увагу на те, що рідко буває предметом обговорення у колах мовознавців. Небайдужість і високий мовний патріотизм «новонавернених» часто сягає вищого рівня, ніж у «звичайних», пересічних українців. Просвітяни навіть не підозрюють, що це не така вже й нечисленна категорія... Ну, кому у 70-ті роки потрібна була мовна статистика? Хіба що нам, людям із загостреним почуттям справедливості, які призвичаїлися існувати на стику двох культур. Добре, що ви тепер маєте можливість користуватися «непідпільною» статистикою. Нам же було складніше. Але завершу свою думку. Чи дуже помилився мій брат у 1972 році, стверджуючи, що лише 50% львів’ян говорить українською? У 1978 році я вже сам «науковіше» підраховував кількість україномовних у центральній частині Львова. Пригадую, що першого дня спілкувався з місцевими виключно українською, а наступного — виключно російською. Опитав таким чином два рази по сто чоловік. Першого дня 58% львів’ян відповідало мені українською, а наступного трішки менше — 53%. Що й зрозуміло, бо дехто підлаштовувався під мою російську. Отже, по-перше, брат не так вже й помилявся у свої шістнадцять років. По-друге, з цифр видно, що львів’яни, попри шалений тиск на них і постійне «розбавлення» російськомовним населенням, були не надто поступливими. Лише 5% підлаштовувалися під мову приїжджого. У інших містах ця цифра була набагато більшою! У Чернівцях, за моїми оцінками, в 1981 році українською розмовляло на вулицях лише 25% мешканців (це ще менше, ніж брат зафіксував у 1972 році), російською розмовляли навіть ті, хто говорив нею дуже погано, і навіть тоді, коли я звертався до них українською. Отже, в цьому місті був сильніший русифікаційний тиск, і не було такого сильного спротиву, як у Львові. Тепер це вже історія. Але треба пам’ятати, що «мовна» історія у кожного міста своя. І її варто фіксувати, зберігати. Бо вже у 1990-му я нарахував 40% чернівчан, які спілкувалися на вулицях українською. Тепер їх ще більше — понад 50%. Отже, незалежність таки принесла свої добрі плоди. Але хто тепер згадає про ті ганебні 25% у 1981 році? Офіційної статистики немає... А «народній» аналітиці хто повірить?
— Так, «мовна» історія міст — це важливо і цікаво! Її варто писати, якщо є достатньо матеріалу. А щодо незалежності, то тут, окрім позитиву, вистачає й негативу. За моїми експертними оцінками, близько 60% вихідців із села русифікуються навіть в київських столичних умовах. Лише 40% тримаються своєї мови. Міграційні процеси відбуваються вже не так, як це було за радянської доби. Тоді освічені російськомовні люди виїздили до Москви і Ленінграда, а Київ заселявся вихідцями з навколишніх сіл. Багато було вихідців з Київської, Вінницької, Житомирської, Чернігівської областей. Зрозуміло чому — впливав географічний чинник. Тепер ситуація принципово інша. До Києва вже переїжджають міські мешканці з Харкова, Дніпропетровська, Запоріжжя, з усього урбанізованого Донбасу. Тепер близько 60% мігрантів до Києва — це колишні мешканці міст, які від народження були російськомовними. Звичайно, за рахунок сільської міграції та переїзду до Києва вихідців із Західної України відбувається певна стабілізація цього процесу.
— А як тепер із шкільництвом?
— Тут я завжди з сумом згадую наших «противсіхів», які допомогли прийти до влади Януковичу. Нова мовна політика у сфері освіти, зокрема й закон Ківалова-Колєсніченка, призвели до того, що упродовж 2010-2013 років відбувалося послідовне скорочення числа першачків, які навчалися українською. Якщо у 2009-2010 році приблизно 55% дітей на Донбасі пішло в перші класи з українською мовою навчання, то в 2010-му — 53%, а тепер лише 50%. По Одесі, Харківській, Луганській областях також спостерігається спад на 5-10%. Найбільше втратила Луганщина, яка спочатку майже подолала 50-відсотковий бар’єр, а тепер скотилася до позначки 42-43%. Нагадую, що йдеться саме про першачків. Це десятки тисяч учнів, які пішли в класи з російською мовою навчання. Їхній світогляд тепер формуватимуть російськомовні коди.
— Про мову вивісок можете щось сказати? Це те, що ми колись пробували неофіційно «моніторити» 30-40 років тому.
— А ось тепер, на жаль, мову вивісок ніхто не моніторить та й важко це вивчити соціологічно. Але певна динаміка є. Якщо говорити про мій рідний Донбас, то найбіш українізованим є Донецьк. Там 30-35% українських вивісок. І це попри те, що в цьому місті українці становлять лише 45% від усього населення, а з них лише 20% вважають українську мову рідною. У моєму ж рідному Артемівську українців значно більше — 73%, і 40% з них визнають цю мову рідною. Але українських вивісок в Артемівську значно менше, ніж у Донецьку — лише кожна п’ята...
— Але й у Донецьку українських вивісок малувато. У 2009 році мені вдалося зробити унікальний знімок: на кіоску з написом «Ремонт обуви» хтось червоною фарбою від руки дописав: «Ремонт взуття». Така активна позиція невідомих донецьких «молодогвардійців» неабияк надихає.
— Найбільш драматична ситуація в Києві. На початку 2000-х столиця була на 90% україномовною — за вивісками. А тепер лише на 60-70%. З’явилося багато російськомовних білбордів, маленької реклами... Бутіки, ресторани, ювелірні магазини — все «елітарне» зупинилося на російській мові. Тепер Київ зрівнявся з Харковом. А раніше виглядав краще.
— Я пригадую ситуацію 30-річної давнини. Одеса мала тоді лише 25% українських вивісок, Миколаїв — 30%, Запоріжжя — 35%, а ось Харків понад 80%! Він у цьому плані і тоді майже не відрізнявся від Києва епохи Щербицького. Якщо говорити саме про мову вивісок, а не про школи, то дві наші столиці тоді були підкреслено українськими! Видно, КПРС проявляла неабияку гнучкість і не гребувала масштабною «показухою». Тепер же в епоху дикого капіталізму Київ і Харків демонструють певну здачу позицій. Інші ж наші міста поволі українізуються.
— Мої «польові» спостереження доводять, що у Хмельницькому українська мова фактично перемогла у повсякденному спілкуванні. Та й за іншими даними відсоток української досить великий — від 70% до 80%. Трохи гірші показники має спілкування в соцмережах. Навіть якщо брати дітей до 14 років (покоління хмельничан, яке виросло в умовах незалежності), то з них лише 40% заповнюють анкети українською. Ще менший показник у Вінниці — 26%. І це при тому, що 65-70% вінничан у побуті спілкуються українською. Прірва між 70% і 26% просто вражає! Вона свідчить про високий мовний конформізм мешканців столиці Поділля. В Полтаві спілкування українською 50%, але російська утверджується в мові вивісок і в інтернеті. На власні очі міг оцінити ситуацію в Ужгороді. В центрі міста не менше 70% спілкується українською. Але ужгородці частіше переходять на мову співбесідника, ніж львів’яни чи тернополяни. Отже, ситуація в Україні не настільки погана, як прогнозували песимісти, але й не настільки добра, як запевняли оптимісти: мовляв, закон Ківалова-Колєсніченка ні на що не вплине. Таки впливає… Тому й не можу не думати про те, яку негативну роль відіграли «противсіхи» під час останніх виборів.

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #33 за 16.08.2013 > Тема "Урок української"