Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4456)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4134)
Українці мої... (1667)
Резонанс (2128)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1847)
Крим - наш дім (1064)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (242)
Бути чи не бути? (331)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (210)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
МАРИНА ГРИМИЧ — НАУКОВИЦЯ ╤ ПИСЬМЕННИЦЯ
У творчому доробку Марини Гримич понад 20 р╕зножанрових роман╕в…


КУЛЬТУРА У ВИР╤ В╤ЙНИ
Журнал╕сти створили сер╕ю фотограф╕й про пошкодження ╕ руйнування культурних пам’яток…


ДЕНЬ СВ╤ТЛЯЧКА
Наш╕ традиц╕╖


У СИМОНА З╤ЛОТА ЗНАХАРСЬКА ТУРБОТА
Наш╕ традиц╕╖


╥ХН╤ ДУШ╤ СЕРЕД НАС
Дещо з ╕стор╕╖ Пров╕дно╖ нед╕л╕…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #31 за 02.08.2013 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#31 за 02.08.2013
ПОЕТЕСА НЕЛЕГКО╥ ДОЛ╤

Поез╕я

Поетеса Олександра Ванжула з м╕ста Хмельницького у травн╕ в╕дзначила св╕й високий юв╕лей — 75 рок╕в в╕д дня народження. Пам’ятаю, рок╕в п’ятнадцять тому мене познайомив з нею м╕й добрий товариш ╕ колега по перу поет Микола Федунець, чолов╕к Олександри. Вони при╖хали з м. Хмельницького на черговий письменницький з’╖зд (1996 р.), ╕ ми мешкали по сус╕дству в одному готел╕.
Тод╕ подружжя поет╕в з Хмельниччини й подарувало мен╕ сво╖ книжки —Микола вельми сол╕дну зб╕рку поез╕й «Неповторне», а Саша, Сашенька, як ╖╖ з любов’ю називав м╕й друг, зб╕рочку сво╖х в╕рш╕в «Дов╕р’я». А через к╕лька рок╕в, коли ми з Миколою Федунцем зустр╕лися знову в Ки╓в╕, цього разу як делегати Третього Всесв╕тнього форуму укра╖нц╕в (2001 р╕к), м╕й друг-подолянин подарував мен╕ зб╕рочку поез╕й р╕зних рок╕в сво╓╖ дружини, гарно╖ поетеси Олександри Ванжули «Горицв╕т» (м. Хмельницький, 1999 р.). К╕лька рок╕в тому раптово, у розкв╕т╕ творчих сил об╕рвалося життя чудового поета ╕ мого щирого друга Миколи Федунця.
Часто перечитуючи книги, подарован╕ мен╕ друзями з Хмельниччини, я згадую ╕ Миколу, ╕ його дружину Олександру. А оце згадав, що в Саш╕ день народження. Перечитав подарован╕ мен╕ зб╕рки ╖╖ в╕рш╕в ╕ кр╕зь призму ╖╖ поез╕й побачив нелегкий житт╓вий шлях ц╕╓╖ ж╕нки, яка й за складних обставин зум╕ла лишитися не лише дружиною, мат╕р’ю, бабусею, а й поетесою. Ось ╕ нещодавно в ╖╖ м╕ст╕ в╕дбулася презентац╕я ╖╖ тринадцято╖ зб╕рки поез╕й «Ос╕ннього листя жмутик», на яку вона щиро запрошувала й мене… Ще й ще перечитую схвильоване вступне слово поета Миколи Мачк╕вського до зб╕рки поез╕й р╕зних рок╕в «Горицв╕т», яке в╕н назвав «Полинова чаша Олександри Ванжули». Полинова — отже, г╕ркою, нелегкою була доля поетеси. «То ж з не╖, то╖ дол╕, варто й почати», — зазнача╓ Микола Мачк╕вський. ╤ дал╕ наводить спогад з життя маленько╖ Саш╕, коли почалася в╕йна ╕ до ╖хнього села Велика Стадниця, що на В╕нниччин╕, де 2 травня 1938 року народилася майбутня поетеса, ув╕йшли н╕мецьк╕ солдати.
Маленька д╕вчинка сид╕ла в хат╕ б╕ля в╕кна ╕ сн╕дала вареничками, коли побачила, як у дв╕р зайшли фашисти. Один з них нац╕лився в ╖╖ гол╕вку. Усе, на щастя, об╕йшлося, бо в останню хвилину ╕нший фашист-начальник «в╕двернув зайду в╕д злого умислу, а Сашенька на все життя запам’ятала пополотн╕лу мат╕р ╕ те, як сама, налякана, заридала». А дал╕ були чорн╕ дн╕ окупац╕╖, холод, голод пово╓нних рок╕в, п╕днев╕льна тяжка праця батьк╕в у колгосп╕. ╤, звичайно ж, справедлив╕ нар╕кання людей на жахлив╕ умови життя ╕ прац╕, на деспот╕ю влади.
Дал╕ знову процитую, М. Мачк╕вського: «У той траг╕чний час Олександра Ванжула була школяркою. ╤ в тому юному в╕ц╕ Сашеньку сп╕ткало горе: батько ╖╖ опинився серед тих, хто «не витримав», хто вир╕шив боронитися проти деспот╕╖ та насильства. ╤ за це був владою схоплений, покараний. А Сашенька з╕ сво╖ми братиками Павликом та Льонею опинилися у дитячому будинку. Опинилися тому, що й мами скоро не стало: недуга звела ╖╖ в могилу у сорок два роки…».
╤ хоч д╕вчинка виросла, вивчилася й стала справжньою громадянкою сво╓╖ кра╖ни, але ж на серц╕ лишилася пекуча бол╕сна рана ╕ за репресованого батька, ╕ за смерть ще молодо╖ матер╕… Оц╕ бол╕, ц╕ враження з дитячих л╕т, яких не дано ╖й позабути, вже зр╕лою людиною хвилювали ╖╖ душу ╕ виливалися у в╕ршован╕ рядки, як╕ народжувалися не в затишн╕й каб╕нетн╕й тиш╕, а на робот╕, вдома чи то на кухн╕, чи в безсонн╕ н╕чн╕ години. Переживши сво╓ власне горе, нелегк╕ часи випробування, Олександра Ванжула лишилася на все життя небайдужою й до чужих негаразд╕в:
Життя важке,
Життя суворе…
Не вс╕м в╕домо це чомусь.
Позв╕ть мене у ваше горе,
Я вистою. Не побоюсь…
Микола Мачк╕вський пригаду╓, як «великою неспод╕ванкою для Олександри Ванжули став вих╕д у св╕т ╖╖ першо╖ книжки в╕рш╕в «Серпень». Про те подбав потай в╕д не╖ поет Микола Федунець, натякаючи на щасливу дату, що с╕мнадцять рок╕в тому з’╓днала цю пару в серпн╕ м╕сяц╕. Але то була не просто забаганка вдячного чолов╕ка — в книз╕ м╕стилися поез╕╖, що заслуговували бути виданими. З них ╕ почалася творча дорога Олександри Ванжули… В ╖╖ творчост╕ вловим╕ мужн╕ ╕ кличн╕ нотки. Беруть за живе ╖╖ скорбота ╕ печаль, присутн╕ там, де, здавалося б, вона мала б вдатися до проклять, помсти. Олександра Ванжула не спов╕ду╓ принципу «око за око». Вона хоче збагнути минулий ╕ тепер╕шн╕й часи, по-сво╓му пояснити ╖х, наверта╓ людей сво╖м словом не до розбрату, а до злагоди, милосердя, вза╓мопрощення».
Твори добро, як Мат╕р Божа вчила,
Не гр╕йсь лиш сам — в сво╖м тепл╕.
Тод╕ й не згубиться твоя могила
На многогр╕шн╕й ц╕й земл╕.
╤ в правот╕ сл╕в поета-земляка Олександри Ванжули Миколи Мачк╕вського перекону╓шся, читаючи в╕рш╕ з ╖╖ вибраних поез╕й р╕зних л╕т. Тут присутня ╕ поез╕я високого громадянського звучання, присвячена Укра╖н╕ («…╢дина моя, золота, люблю тебе, р╕дна ╕ мила»), р╕дн╕й материнськ╕й мов╕, яко╖ цураються безр╕дн╕ ╕вани та килини:
Десь наша п╕сня — р╕й ╕скрин —
Зл╕та поза Уралами…
А у Донецьку сто Килин
В╕д не╖ — в╕дцуралося…, р╕дн╕й п╕сн╕, яко╖ «ус╕ початок знають, к╕нця ж чомусь — н╕хто»; гн╕вним словом карта╓ «р╕дних манкурт╕в», як╕ схиляються перед чужим, а на сво╓ «скидають кам╕ння ╕з узб╕ч…».
А х╕ба можна пройти байдужими повз ╖╖ чотирирядковий в╕рш «Прохання», який тематично дуже близький до в╕рша М. Рильського «Не б╕йтесь заглядати у словник». Але як же по-сво╓му обернула поетеса цю в╕чно болючу тему про р╕дну мову:
Давай в село гайнем,
там ще не зник
Дух предк╕вський,
Ще слово ╓ прозорим.
Заглянемо в село,
як у словник,
Дов╕датись, чи правильно
говорим…
Справд╕, як влучно, гарно, по-сво╓му сказала Олександра Ванжула! Адже село — це наш найкращий живий словник, ╕ доки ╕сну╓ село, доти буде ╕снувати й наша мова. Село — джерело ╕ постачальник до м╕ста не лише продукт╕в харчування, а й найголовн╕шого нашого духовного продукту — р╕дно╖ мови. Воно, село, колиска мови, ╖╖ м╕сце народження, ╖╖ витоки… Отож ╕ заклика╓ поетеса ус╕х нас, вих╕дц╕в ╕з села, част╕ше бувати в ньому, черпати, як у великому тлумачному словнику, р╕дну мову, пам’ятати ╖╖, знати, вивчати…
Глибоко хвилюють читача й л╕ричн╕ поез╕╖ Олександри Ванжули, присвячен╕ чолов╕ков╕, д╕тям, онукам, як ось ця м╕н╕атюра «27 травня», присвячена онукам Андр╕йку та Дмитрику:
Дв╕ вишеньки.
Два промен╕.
Дв╕ усм╕шки
Нестомлен╕.
Дв╕ стежечки.
Два ╕мен╕.
Два хлопчики
Вкра╖нен╕…
Як багато сказано оцим неолог╕змом «вкра╖нен╕»!.. Тринадцять книжок в╕рш╕в написала ╕ випустила в св╕т на читацький суд Олександра Ванжула. З-пом╕ж них — «Серпень», «Дов╕р’я», «Б╕ль у спадок», «Горицв╕т»…
╤ ось тринадцята, видана до 75-р╕ччя поетеси з такою символ╕чною назвою «Ос╕ннього листя жмутик». ╤ хоч поетеса вступила в свою ос╕нню пору життя, ╖╖ ос╕нь щедра на творчий ужинок. Книжка дуже сол╕дна ╕ за обсягом, ╕ за тематикою. Тут ╓, звичайно, чимало кращих в╕рш╕в з попередн╕х зб╕рок, а ╓ й написан╕ останн╕м часом. Переважна б╕льш╕сть поез╕й, з╕браних до книжки «Ос╕ннього листя жмутик» засв╕дчують, що душа в поетеси така ж запальна ╕ бентежна, як ╕ в весняну пору ╖╖ життя:
Я не люблю л╕то
З його спекою, громом
 ╕ блискавками.
Я люблю св╕й травень
З його нарцисами ╕ п╕вон╕ями,
Я люблю щедру ╕ багату
 золоту ос╕нь
З ╖╖ пом╕рними дощами.
В╕рш╕ поетеси щир╕ ╕ зворушлив╕, сповнен╕ в╕ри в людей, у ╖хн╕й св╕тлий розум:
Якщо тумани с╕р╕
 день обляжуть,
Налл╓ться болю в душу
 через край, —
Подумай: а комусь, можливо,
 важче.
Не забувай про це, не забувай.
На правах поетеси вона лиш застер╕га╓ ╖х, людей, не робити п╕длост╕ ╕ не брехати, заклика╓ за будь-яких житт╓вих ситуац╕й робити «добро ╕ все найкраще». ╤ дуже вдало сказав про творч╕сть поетеси Олександри Ванжули ╖╖ земляк, поет Анатол╕й Глущак: «Олександра Ванжула може розтривожити душу одним рядком, вибудувати житт╓ву кол╕з╕ю в рамц╕ чотирив╕рша. «Сестра дитинства — та криниця» — ╕ вже стелиться в пам’ят╕ стежка спогад╕в та почувань». А ╕нший земляк, поет Василь Кравчук у сво╓му передньому слов╕ до книжки «Ос╕ннього листя жмутик» п╕дтвердив, що «Олександра Ванжула — поетеса широкого плану. ╥╖ творч╕сть наповнена соц╕альними мотивами. ╤ в цьому вона ма╓ перевагу над тими, хто захоплю╓ться др╕бнотем’ям або ж занурю╓ться в царину пасторал╕. Перечитуючи книги поетеси, перекону╓шся в щедрост╕ ╖╖ душ╕, яку вона в╕дда╓ поез╕╖».
Ми й сам╕ можемо в цьому переконатися, читаючи хвилююч╕ в╕рш╕ поетеси з ╖╖ юв╕лейно╖ книги «Ос╕ннього листя жмутик». Бо краще будь-яких сл╕в про поез╕ю говорять рядки само╖ житт╓ствердно╖ поез╕╖:
Я вже ст╕льки раз╕в
Умирала,
Що лишилось мен╕
Т╕льки жить!
Отож, в╕таючи поетесу з Хмельниччини Олександру Ванжулу з ╖╖ високим повнол╕ттям, зичимо ╖й доброго здоров’я, людсько╖ шани та поваги, любов╕ ближн╕х ╕, по можливост╕, нових св╕тлих в╕рш╕в. З роси та води Вам, Олександро Семен╕вно!

Данило КОНОНЕНКО


Олександра ВАНЖУЛА
«ОС╤ННЬОГО ЛИСТЯ ЖМУТИК»
ВКРА╥НО МОЯ..
╢дина моя, золота,
Люблю тебе, р╕дна ╕ мила.
Ти — татова в╕ра свята,
Яку не сховала могила.
Життя мене всюди ╕ скр╕зь
Жбурляло в замеття щоденне.
Та дол╕ крутилася в╕сь
В╕д щастя, що ти ╓ у мене.
П╕д небом чужих заграниць
Бувати не раз випадало, —
Тепло тво╖х добрих з╕рниць
╢ство мо╓ там з╕гр╕вало.
Судилося також пройти
«По диким степям Забайкалья».
Але й за чертогом Чити
Мен╕ твоя п╕сня звучала...
╤ ось я удома. Стою
На стежц╕, що ся╓ ра╖нно.
╤ знову у душу мою
Ти св╕тиш, моя Укра╖но.
Утверджуйсь, моя золота,
Утверджуйсь ╕ д╕й, моя мила!
Ти — татова в╕ра свята,
Яку не сховала могила.


ТАРАС
Йшов по стерн╕
 чи по шляху тернов╕м –
Повсюди волю бачити хот╕в.
Таким в╕н був.
╤ — ╓!
Пров╕сним словом
Виводить нас з╕ страху
 й рабських дн╕в.
Мов чар ц╕лющий,
 сутн╕сть «Запов╕ту»
Берем в серця
Й новий буду╓м час.
Такий в╕н
Перед зором всього св╕ту,
Хранитель духу нашого — Тарас.


ПРО ВОЛЮ
Хлопчик до неба ручата простяг:
Злобник зрубав на подв╕р’╖ калину.
Грона лежать,
Мов малиновий стяг,
Що над шляхами козацькими
Линув.
Дивиться хлопчик журливо... ╤ от
Голос, як стог╕н,
Зв╕дкись почувся:
«Знай, так рубали не раз тв╕й народ,
Нищили так його, наче галуззя.
Лиш би не скинув народ тв╕й ярма,
Лиш би мазеп╕вський рух
 зупинився...»
Дивиться хлопчик — н╕кого нема,
Т╕льки калина,
Роса
╤ криниця.
«Хто це говорить? —
Торка╓ г╕лки, —
Хто це... з╕ мною отут... наодинц╕?»
И раптом почув:
«Запорожц╕в к╕стки,
Т╕, що п╕д муром
 в Петров╕й столиц╕».


* * *
╥х називали куркулями –
Вони ж трудились, як воли.
Хл╕б добували мозолями,
В хатах солом’яних жили.
П╕зн╕ш — народу ворогами
Зробили ╖х в ╕м’я ╕дей...
╤ назавжди без батька й мами
Лишилась купочка д╕тей.
Вс╕ стали жертвами системи,
Отримав кожен — по б╕д╕.
...Такий ф╕нал невт╕шний теми:
Куди нас привели вожд╕?


НЕ ЗАБУВАЙ
Меркли, чорн╕ли ╕ падали люди –
Гасли в галактиц╕ ╖хн╕ з╕рки.
Снилось Кремлю:
 Укра╖ни не буде —
Будуть пов╕чно лиш б╕льшовики.
Падали, в сн╕жний закутан╕ ситець,
Тисячно мерли в одну лише мить.
«Мало!» — горланив
 вусач-ненаситець,
Прагнув галактику —
 всю погасить.
Ма╓ш, Вкра╖но, ти долю сувору –
Часто над волею зблискував н╕ж.
...Хрон╕ку штучного голодомору
Ти перечитуй, Вкра╖но, част╕ш.


КОЛИСЬ
Була при влад╕ година чорна –
У наш╕й хат╕ з’явились жорна.
Гуд╕ли жорна, мука лет╕ла –
╤ я, маленька, за них рад╕ла.
Всм╕хався батько: «Не пропадемо»!
╤ ут╕шав нас. Але — даремно.
Погасла хутко у нього рад╕сть –
П╕д кам╕нь лютий
 судилось втрапить.
У форм╕ люди прийшли до тата.
Забрали жорна... Година клята.
Перемололи ╕ серце, й душу...
Не забувати т╕ жорна мушу.
Таке от щастя... Про нього згадку
Без вт╕х дарую тоб╕, нащадку.


КАЛИНА
Зросла край хати б╕ло╖ калина,
Як символ укра╖нсько╖ земл╕.
Не раз в╕д рук напасника-чужина
Вона хилилась, меркнула в ╕мл╕.
Побита, покал╕чена в негоду –
Кор╕ння берегла у глибин╕...
Немов зоря, гор╕ла для народу
У ноч╕ чорн╕ ╕ у чорн╕ дн╕.
А в╕н ╖╖ осп╕вував у п╕сн╕
Наперек╕р усьому ╕ ус╕м.
Снували темряву когорти зл╕сн╕,
Та час прийшов ╕ посв╕тл╕шав д╕м.
Розкв╕тли кв╕ти поп╕д небом син╕м,
Збирають люд на радощ╕ сво╖...
Сто╖ть Вкра╖на в ма╓в╕ калинн╕м
╤ воля в оч╕ дивиться ╖╖.


ПЕРЕПИС
Провести перепис населення...
(З газетного пов╕домлення)

Краще б до перепису гр╕х╕в
Приступить — розчистити загати
╤ почать — негайно — ╕з верх╕в,
Що взялись над нами богувати.
В╕дпов╕дь нехай дадуть на те.
Чом народ наш кошено, як жито.
А ╕ще — коли, нав╕що, де
Вкрадено, обмануто, прикрито?
Доки зло, заховане у см╕х,
Буде на губах носить правитель?
Ск╕льки зрадник╕в у нас? Про вс╕х
Ма╓ знати укра╖нський житель.
Отакий перепис, влади зв╕т
Ма╓ бути зроблений осяжно,
Аби ми вручили внукам св╕т,
У якому б жить було не страшно.


Р╤ДНИМ МАНКУРТАМ
Ей, ╤ваненки, т╕, хто ще заблуди,
Ви ж над Дн╕пром
 народжен╕ колись.
Який нечистий вам забрався
 в груди
╤ зве: «На ╤ванова лиш молись»?
Ви оди п╕╓те златоголов╕й,
Чужинську п╕дсолоджу╓те р╕ч.
А на вкра╖нський лан
 соняшниковий
Скида╓те кам╕ння ╕з узб╕ч.
Вам не здоровиться,
 якщо не плюне
На вас, на ╤ваненк╕в, ╤ванов.
Перевертн╕, зн╕м╕ть
 ╕мперськ╕ клунки,
Зц╕д╕ть ╕з вен сво╖х
 манкуртську кров!

* * *
Десь наша п╕сня — р╕й ╕скрин –
Зл╕та поза Уралами...
А у Донецьку сто Килин
В╕д не╖ в╕дцуралися.
Десь за Байкалом — сто хатин
На Укра╖нськ╕й вулиц╕...
А в Запор╕жж╕ сто Килин
На укра╖нське — мружаться.
Десь у Торонто — цв╕т калин
╤ слово, слово мамине...
А у Луганську сто Килин
До р╕дного — ╕з каменем.
* * *
Тебе чекаю — серце краю,
Коли ти в далеч╕ дор╕г.
╤ в╕дчуваю рад╕сть раю,
Якщо ступа╓ш на пор╕г.
А св╕т широкий та високий
Зника╓, наче роси з в╕т.
Ти — чорнобривчик кароокий,
Що заступив собою св╕т.
Хай буде так у мить св╕тання
╤ в час, як веч╕р т╕н╕ в’╓.
Нехай любов моя остання
Тоб╕ з╕в’януть не да╓.


ЧЕРВОН╤ БУРЯКИ
Летять л╕та,
Несуться, мов на крилах,
Далеко вже в╕н,
Сорок шостий р╕к...
Лиш до сих п╕р, зда╓ться,
В мене в жилах
Тече той чистий,
Той ц╕лющий с╕к.
Тече,
З дитячою зр╕днившись кров’ю...
Стоять в очах
Загублен╕ роки...
Ви рятували нас.
Отож — ╕ мовлю:
Спасиб╕ вам,
Червон╕ буряки!
1989


ЯКБИ НЕ ТИ...
З тобою мовчки в кам╕нь перейду
╤ поселюсь у Всесв╕т╕ — з тобою.
Микола Федунець

Якби не ти,
У в╕чне безгом╕ння
Душа моя в╕длинула б давно.
Не сипалось би
 вран╕шн╓ пром╕ння
На небов╕ ключ╕ через в╕кно.
Коли у мареннях
Являвся вир╕й,
Ти врятував не в сн╕, а наяву,
Аби двох сонечок стр╕чала щир╕сть,
Як╕ тебе спасителем назвуть.
Якби не ти,
Чи бачила б Карпати
╤ райдуги при стишених горбах?
А ще — не толочила б рути-м’яти
З мелод╕ями травня на вустах.
На тих в╕трах
Удвох ╕ дал╕ йти нам,
Де горе, смуток, рад╕сть —
 пополам.
╤ в╕рити всечасно у ╓дине:
Й у Всесв╕т╕ щасливо буде нам.


ВЕЛИКА СТАДНИЦЯ
Триптих

1
Пахне прич╕лок
 бузково й полинно,
Понад в╕конечком св╕тло зелене.
Хатонько р╕дна, хатинко, хатино,
Знов твоя стежка
прослалась для мене.
Завше я маю тебе б╕ля серця,
Ти ж бо давала душ╕ мо╖й крила.
Як тоб╕ нин╕, признайся, живеться,
Р╕дних мо╖х ти пригаду╓ш, мила?
Шиба в сльозинах,
 ст╕на помарн╕ла...
Де вони, ранки — ╕ юн╕, й весел╕?..
Доля моя б╕ля столу прис╕ла,
Мовчки журбу п’╓ у р╕дн╕й осел╕.
2
Коли весна зас╕╓ кв╕ти,
До хати отчо╖ прийду...
Чи сонце в н╕й мен╕ засв╕тить,
Чи сл╕д дитинства в╕днайду?
Нема╓ б╕льше лип крислатих,
Що нас ховали в╕д кат╕в…
Алей не видно б╕ля хати,
Н╕де — ╕ т╕н╕ в╕д батьк╕в...
Тут Стал╕н татка в сорок восьм╕м
В життя нав╕ки в╕д╕брав...
П╕д цю сосну, як встала ос╕нь,
Просився братик умирать.
Не догукаюсь ранку того,
Коли проспала мами смерть...
До краю зболена дорога,
Крута житт╓ва круговерть.
Ус╕ згубились в краплях кров╕,
Сп╕знавши горе ╕ б╕ду...
╤ду до хати дорого╖ –
Немов до пам’ятника йду...
3
Наснись мен╕, явись мен╕
Ставками та черешнями,
Людей святою близьк╕стю,
Дорогами п╕д веснами.
За те тоб╕ вклоняюся,
Що тут в батьк╕в родилася.
В душ╕ мо╖й — не каюся –
З тих п╕р живе родина вся.
Чуття мо╓ не зм╕ниться,
Любов — моя порадниця.
Чекай, моя П╕дв╕ннице –
Моя Велика Стаднице!..

* * *
…А ми — д╕ти в╕йни…
Спомин м╕й — з далини.
Бачу сльози, студену землянку.
Хлопчик м╕ною гравсь
╤ осколк╕в набравсь —
Попрощалися з ним на св╕танку.

Пот╕м голод ╕ мор,
Все забрали з комор.
Батька «ворогом» визнали.
За що?
Закорт╕лося ╖м
Знищить р╕д наш ╕ д╕м,
День вкра╖нський зробити
пропащим.

Я не в сил╕ мовчать,
Отож серця печаль
Принесла в двадцять перше
стол╕ття.
Ваш╕ душ╕, кати —
Боже милий, прости —
Хай на тому задушаться св╕т╕.


ПРОХАННЯ
Давай в село гайнем,
там ще не зник
Дух предк╕вський, ще слово ╓ — прозорим.
Заглянем у село, як у словник, —
Дов╕датись, чи правильно говорим.


НАЗАВШЕ
З╕ вс╕х дор╕г
Найб╕льше ту запам’ятала,
Якою б╕ль мене
П╕д веч╕р теплий в╕в.
Мен╕ тополя
На краю ╖╖ сказала:
— Не знаю, зв╕дки й виглядать
Тво╖х батьк╕в...
З╕ вс╕х дор╕г
Назавше ту запам’ятала...
1962


РОЗДУМ
Сестра дитинства — та криниця,
В╕д не╖ воду я несла.
Запраглось раптом подивиться...
Але — нема вже джерела.

Колись життя й мене зр╕вня╓,
Мо╖ зав╕явши сл╕ди...
Чи схочеться комусь, не знаю,
До мого горбика прийти.


27 ТРАВНЯ
Онукам Андр╕йку та Дмитрику
Дв╕ вишеньки.
Два промен╕.
Дв╕ усм╕шки
Нестомлен╕.
Дв╕ стежечки.
Два ╕мен╕.
Два хлопчики
Вкра╖нен╕.
* * *
Як Вам спиться, пане В’ячеславе?
Що Вам сниться
 в цю прог╕рклу мить?
╫рати?.. Нари?.. Молода держава,
За яку всякчас душа болить?..
╫рат ╕ нар нема...
 ╤мперськ╕ ж в╕жки, —
Як ╖х з дол╕ Укра╖ни знять?
Як народу оч╕ хоч би тр╕шки,
Хоч на мент розкрити, сил додать?
Не у кожн╕м погляд╕ темнини,
Не ус╕ впокорено мовчать...
З вол╕ ма╓ вирости Вкра╖на,
Але волю — треба здобувать.
Час ╕де, назвавшись переломним,
Б╕ль нестерпний душу огорта...
Важко Вам, наш Лицаре
 невтомний,
Дай Вам Боже — сил на вс╕ л╕та.


БАЙДУЖ╤
Не потр╕бн╕ знахарства
 в недужж╕, —
Я сказать готова будь-коли,
Що ус╕х переживуть байдуж╕,
Багатьох уже пережили.
П’ють вони тихенько, неквапливо
╤, не посп╕шаючи, жують.
В закамарках сховане ╖х мливо –
Не под╕ляться, не продадуть.
╥м чуже — комусь води подати.
Сп╕вчувань до хворого нема.
Не хвилюють ╖х траг╕чн╕ дати,
╤ проходять мовчки мимо зла.
«Укра╖на — вигадка дивацька», —
Кажуть, поринаючи у сни...
Лиш до грому —
 щоб не впав зненацька,
Вм╕ють дослухатися вони.
Згаснуть дн╕ — сумн╕,
 грайлив╕, мр╕йн╕ –
Наче трави, що п╕шли п╕д н╕ж...
╤ — спок╕й — вони також пок╕йн╕
Будуть, як ╕ я, але — п╕зн╕ш.
Буде так, лиш в розпач╕ не плачу,
В╕дкупних н╕кому не плачу.
Маю рв╕йну ╕ веселу вдачу,
З рад╕стю несу свою св╕чу.
Про «спок╕йних» завше пам’ятаю,
Знаю ╖х заздалег╕дну суть.
Тож душ╕ для них не в╕дкриваю –
В╕руси байдужост╕ внесуть.
Хай соб╕ жують, як ╕ жували,
В╕рять, що усе в них до пуття...
Я ж так╕ шукаю перевали,
Де байдужим муля╓ життя.


НАСТР╤Й
Дощ пройшов — ╕ засп╕вала пташка
Пом╕ж вмитих в╕т.
Жовтоока дивиться ромашка
На погожий св╕т.
Чорнобривцям он дарують рад╕сть
Маки й спориш╕.
╤ мен╕ вже хочеться см╕ятись —
╤нше вже в душ╕.
* * *
Так довго добиралась я
У цей Тавр╕йський край,
╤ нав╕ть не гадалося,
Що тут — ну, просто рай.
Шукала мову р╕дну я
На пляжах ╕ в м╕стах,
Блукаючи подв╕р’ями,
Вдивляючись в уста.
╢! Галя ╕з Тернополя
Тут важить кавуни,
Сховавшись п╕д тополею
В╕д сонця з вишини.
Говорить укра╖нською,
╤ покупц╕ — дива! –
Лиш кланяються низько ╖й
За файн╕ т╕ слова.
А Галя усм╕ха╓ться –
Що ╖м сказать на те?
...Хто р╕дного цура╓ться,
Бадиллям той росте.

* * *
Шукаю хороших людей.
╤ вони знаходяться.
Туляться ╖хн╕ св╕тл╕ душ╕
До мо╓╖ душ╕, тепло дарують.
Сьогодн╕ я бачила,
Як хлопчик
Переводив через вулицю
Незрячу бабусю,
Садив ╖╖ у тролейбус.
Багато ╓ хороших людей, —
╤ ста╓ св╕т добр╕шим.


ЗУСТР╤Ч
Тихо зайшов до к╕мнати,
В╕д справ од╕рвав ╕ мовив:
— Я хочу тоб╕ сказати,
Що довго шукав, предовго
Тебе п╕д цим дивним небом,
Що пройдене — не вернути.
Лежить на стол╕ у тебе
Ос╕ннього листя жмутик.
Так╕ от дол╕ щедроти,
Нед╕леньки й понед╕лки.
Я довго не буду...
— Хто ти?
— Я сум тв╕й. Тв╕й сум. ╤ т╕льки...

* * *
П╕сень не чути давн╕х
У луз╕ чи на пол╕...
«Бабусю, засп╕вайте...» —
Прошу — не допрошусь.
Лиш зр╕дка хтось затягне
Старе щось при застолл╕,
Ус╕ початок знають,
К╕нця — ж н╕хто чомусь.
В╕дроджуймо наш кор╕нь,
У цьому наша слава.
Не даймо йому впасти
На дно брудних канав.
Аби н╕коли п╕сня
Под╕бною не стала
На стежку, що згубилась
М╕ж темних диких трав.

* * *
Вони ╕ дос╕ «д╕ють» компарт╕йно.
Побачиш ╖х, де школа чи завком, —
Зда╓ться, по душ╕ тво╖й наст╕йно
Погрюкують чавунним молотком.
А може, ╖хн╕х то промов в╕длуння
З парламенту, де зас╕да╓ власть?..
Нема добра, заснула сито чуйн╕сть,
╤ тягнеться неправда до причасть.
Допоки буде ╖х ст╕на п╕дп╕льна,
Незримо царюватимуть вони...
Не швидко стане Укра╖на в╕льна,
Якщо так╕ у не╖ ╓ «сини».


КРИМ
Ти, Криме,
 наче лист розк╕шний клена,
У море Богом спущений з небес.
Краса твоя —
 нев’януча й натхненна,
Ти — сонячне мереживо чудес.
Старий Гурзуф... ╤ Коктебель!..
 Кам╕нчик
На спомин з м╕сць волошинських
 взяла.
Судак ╕ Ялта... рад╕сний пром╕нчик
Мен╕ св╕тив тут, додавав тепла.
Вода шовкова. Барви в горах сп╕л╕...
Та я невдячна гостя. Чи простиш?
Хоч тут м╕й з╕р,
 а серце — на Под╕лл╕,
Де дружить ╕з стежиною спориш.
Мен╕ р╕дн╕ше — сонях, с╕ножат╕,
Сп╕в переп╕лок в золотих житах...
Бо р╕дна сторона, вона, як мати,
Нема дорожчо╖ н╕де в св╕тах.


ПОКЛИЧТЕ…
Життя важке, життя суворе...
Не вс╕м в╕домо це чомусь.
Позв╕ть мене у ваше горе,
Я вистою. Не побоюсь...

* * *
То скида╓мо в яр ми
М╕ж крутих берег╕в,
То да╓мо м╕льярди
На суш╕ння луг╕в...
Так в╕д роду до роду,
В╕д весни до весни
Нищим р╕дну природу
Й мовим: Боже, храни...
А вона хоче жити,
З лиход╕я знять блуд.
Не гн╕вись, як вершити
Почина╓ св╕й суд.
Кине смерч до поселень,
В степ спекоту зжене –
За погублену зелень,
За пов╕тря чадне.
Жаль, що р╕дко знаходять
Стр╕ли праведн╕ тих,
Хто ╖й часто так шкодить
╤ доводить до лих.
Важко вс╕х розп╕знати,
Хто б╕ду розсипа.
Бо природа — як мати,
Що в любов╕ сл╕па.

* * *
Твори добро, як Мат╕р Божа вчила,
Не гр╕йсь лиш сам — в сво╖м тепл╕.
Тод╕ й не згубиться твоя могила
На многогр╕шн╕й ц╕й земл╕.


СОНЯХИ
З ними була я ген-ген,
 за Байкалом...
Цв╕т золотий над зеленим загалом.
Згодом ╖х радо везла в Укра╖ну...
Сонях╕в промен╕ гр╕ють родину.
Я ж б╕ля них з добрим словом,
з в╕дерцем.
Соняхи люб╕ зр╕днилися з серцем.

* * *
Я ╕змалечку кв╕ти люблю...
Я несу до них н╕жн╕сть ╕ мр╕ю...
╤ себе на т╕й думц╕ ловлю,
Що ╕з ними немовби св╕тл╕ю.
А вони, як година сумна,
Перед зором умить виникають.
Позбираються б╕ля в╕кна
╤ мен╕, мов сестр╕, сп╕вчувають...


МОЯ НОША
Все було — ╕ радощ╕, й напастя,
╤ жура, й стривожен╕сть ночей...
Та сво╓ важке — кам╕нне — щастя
Не зн╕му з ослаблених плечей.


НАПУТН╢
Якщо прийшов на землю гр╕шну –
Не забувай джерела т╕,
Що м╕ць тоб╕ дають несп╕шно
╤ не п╕дводять у пут╕.
Тримайся з г╕дн╕стю на сцен╕,
Що назива╓ться — життя.
Д╕лись добром
 в стр╕мк╕м щоденн╕ –
Без розрахунку й каяття.
╤ д╕лом праведним, ╕ словом
Борись — дитя цих в╕льних нив –
Аби н╕хто в╕нком терновим
Вкра╖ни душу не обвив.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #31 за 02.08.2013 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=12112

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков