"Кримська Свiтлиця" > #31 за 02.08.2013 > Тема "Душі криниця"
#31 за 02.08.2013
ПОЕТЕСА НЕЛЕГКО╥ ДОЛ╤
Поез╕я
Поетеса Олександра Ванжула з м╕ста Хмельницького у травн╕ в╕дзначила св╕й високий юв╕лей — 75 рок╕в в╕д дня народження. Пам’ятаю, рок╕в п’ятнадцять тому мене познайомив з нею м╕й добрий товариш ╕ колега по перу поет Микола Федунець, чолов╕к Олександри. Вони при╖хали з м. Хмельницького на черговий письменницький з’╖зд (1996 р.), ╕ ми мешкали по сус╕дству в одному готел╕. Тод╕ подружжя поет╕в з Хмельниччини й подарувало мен╕ сво╖ книжки —Микола вельми сол╕дну зб╕рку поез╕й «Неповторне», а Саша, Сашенька, як ╖╖ з любов’ю називав м╕й друг, зб╕рочку сво╖х в╕рш╕в «Дов╕р’я». А через к╕лька рок╕в, коли ми з Миколою Федунцем зустр╕лися знову в Ки╓в╕, цього разу як делегати Третього Всесв╕тнього форуму укра╖нц╕в (2001 р╕к), м╕й друг-подолянин подарував мен╕ зб╕рочку поез╕й р╕зних рок╕в сво╓╖ дружини, гарно╖ поетеси Олександри Ванжули «Горицв╕т» (м. Хмельницький, 1999 р.). К╕лька рок╕в тому раптово, у розкв╕т╕ творчих сил об╕рвалося життя чудового поета ╕ мого щирого друга Миколи Федунця. Часто перечитуючи книги, подарован╕ мен╕ друзями з Хмельниччини, я згадую ╕ Миколу, ╕ його дружину Олександру. А оце згадав, що в Саш╕ день народження. Перечитав подарован╕ мен╕ зб╕рки ╖╖ в╕рш╕в ╕ кр╕зь призму ╖╖ поез╕й побачив нелегкий житт╓вий шлях ц╕╓╖ ж╕нки, яка й за складних обставин зум╕ла лишитися не лише дружиною, мат╕р’ю, бабусею, а й поетесою. Ось ╕ нещодавно в ╖╖ м╕ст╕ в╕дбулася презентац╕я ╖╖ тринадцято╖ зб╕рки поез╕й «Ос╕ннього листя жмутик», на яку вона щиро запрошувала й мене… Ще й ще перечитую схвильоване вступне слово поета Миколи Мачк╕вського до зб╕рки поез╕й р╕зних рок╕в «Горицв╕т», яке в╕н назвав «Полинова чаша Олександри Ванжули». Полинова — отже, г╕ркою, нелегкою була доля поетеси. «То ж з не╖, то╖ дол╕, варто й почати», — зазнача╓ Микола Мачк╕вський. ╤ дал╕ наводить спогад з життя маленько╖ Саш╕, коли почалася в╕йна ╕ до ╖хнього села Велика Стадниця, що на В╕нниччин╕, де 2 травня 1938 року народилася майбутня поетеса, ув╕йшли н╕мецьк╕ солдати. Маленька д╕вчинка сид╕ла в хат╕ б╕ля в╕кна ╕ сн╕дала вареничками, коли побачила, як у дв╕р зайшли фашисти. Один з них нац╕лився в ╖╖ гол╕вку. Усе, на щастя, об╕йшлося, бо в останню хвилину ╕нший фашист-начальник «в╕двернув зайду в╕д злого умислу, а Сашенька на все життя запам’ятала пополотн╕лу мат╕р ╕ те, як сама, налякана, заридала». А дал╕ були чорн╕ дн╕ окупац╕╖, холод, голод пово╓нних рок╕в, п╕днев╕льна тяжка праця батьк╕в у колгосп╕. ╤, звичайно ж, справедлив╕ нар╕кання людей на жахлив╕ умови життя ╕ прац╕, на деспот╕ю влади. Дал╕ знову процитую, М. Мачк╕вського: «У той траг╕чний час Олександра Ванжула була школяркою. ╤ в тому юному в╕ц╕ Сашеньку сп╕ткало горе: батько ╖╖ опинився серед тих, хто «не витримав», хто вир╕шив боронитися проти деспот╕╖ та насильства. ╤ за це був владою схоплений, покараний. А Сашенька з╕ сво╖ми братиками Павликом та Льонею опинилися у дитячому будинку. Опинилися тому, що й мами скоро не стало: недуга звела ╖╖ в могилу у сорок два роки…». ╤ хоч д╕вчинка виросла, вивчилася й стала справжньою громадянкою сво╓╖ кра╖ни, але ж на серц╕ лишилася пекуча бол╕сна рана ╕ за репресованого батька, ╕ за смерть ще молодо╖ матер╕… Оц╕ бол╕, ц╕ враження з дитячих л╕т, яких не дано ╖й позабути, вже зр╕лою людиною хвилювали ╖╖ душу ╕ виливалися у в╕ршован╕ рядки, як╕ народжувалися не в затишн╕й каб╕нетн╕й тиш╕, а на робот╕, вдома чи то на кухн╕, чи в безсонн╕ н╕чн╕ години. Переживши сво╓ власне горе, нелегк╕ часи випробування, Олександра Ванжула лишилася на все життя небайдужою й до чужих негаразд╕в: Життя важке, Життя суворе… Не вс╕м в╕домо це чомусь. Позв╕ть мене у ваше горе, Я вистою. Не побоюсь… Микола Мачк╕вський пригаду╓, як «великою неспод╕ванкою для Олександри Ванжули став вих╕д у св╕т ╖╖ першо╖ книжки в╕рш╕в «Серпень». Про те подбав потай в╕д не╖ поет Микола Федунець, натякаючи на щасливу дату, що с╕мнадцять рок╕в тому з’╓днала цю пару в серпн╕ м╕сяц╕. Але то була не просто забаганка вдячного чолов╕ка — в книз╕ м╕стилися поез╕╖, що заслуговували бути виданими. З них ╕ почалася творча дорога Олександри Ванжули… В ╖╖ творчост╕ вловим╕ мужн╕ ╕ кличн╕ нотки. Беруть за живе ╖╖ скорбота ╕ печаль, присутн╕ там, де, здавалося б, вона мала б вдатися до проклять, помсти. Олександра Ванжула не спов╕ду╓ принципу «око за око». Вона хоче збагнути минулий ╕ тепер╕шн╕й часи, по-сво╓му пояснити ╖х, наверта╓ людей сво╖м словом не до розбрату, а до злагоди, милосердя, вза╓мопрощення». Твори добро, як Мат╕р Божа вчила, Не гр╕йсь лиш сам — в сво╖м тепл╕. Тод╕ й не згубиться твоя могила На многогр╕шн╕й ц╕й земл╕. ╤ в правот╕ сл╕в поета-земляка Олександри Ванжули Миколи Мачк╕вського перекону╓шся, читаючи в╕рш╕ з ╖╖ вибраних поез╕й р╕зних л╕т. Тут присутня ╕ поез╕я високого громадянського звучання, присвячена Укра╖н╕ («…╢дина моя, золота, люблю тебе, р╕дна ╕ мила»), р╕дн╕й материнськ╕й мов╕, яко╖ цураються безр╕дн╕ ╕вани та килини: Десь наша п╕сня — р╕й ╕скрин — Зл╕та поза Уралами… А у Донецьку сто Килин В╕д не╖ — в╕дцуралося…, р╕дн╕й п╕сн╕, яко╖ «ус╕ початок знають, к╕нця ж чомусь — н╕хто»; гн╕вним словом карта╓ «р╕дних манкурт╕в», як╕ схиляються перед чужим, а на сво╓ «скидають кам╕ння ╕з узб╕ч…». А х╕ба можна пройти байдужими повз ╖╖ чотирирядковий в╕рш «Прохання», який тематично дуже близький до в╕рша М. Рильського «Не б╕йтесь заглядати у словник». Але як же по-сво╓му обернула поетеса цю в╕чно болючу тему про р╕дну мову: Давай в село гайнем, там ще не зник Дух предк╕вський, Ще слово ╓ прозорим. Заглянемо в село, як у словник, Дов╕датись, чи правильно говорим… Справд╕, як влучно, гарно, по-сво╓му сказала Олександра Ванжула! Адже село — це наш найкращий живий словник, ╕ доки ╕сну╓ село, доти буде ╕снувати й наша мова. Село — джерело ╕ постачальник до м╕ста не лише продукт╕в харчування, а й найголовн╕шого нашого духовного продукту — р╕дно╖ мови. Воно, село, колиска мови, ╖╖ м╕сце народження, ╖╖ витоки… Отож ╕ заклика╓ поетеса ус╕х нас, вих╕дц╕в ╕з села, част╕ше бувати в ньому, черпати, як у великому тлумачному словнику, р╕дну мову, пам’ятати ╖╖, знати, вивчати… Глибоко хвилюють читача й л╕ричн╕ поез╕╖ Олександри Ванжули, присвячен╕ чолов╕ков╕, д╕тям, онукам, як ось ця м╕н╕атюра «27 травня», присвячена онукам Андр╕йку та Дмитрику: Дв╕ вишеньки. Два промен╕. Дв╕ усм╕шки Нестомлен╕. Дв╕ стежечки. Два ╕мен╕. Два хлопчики Вкра╖нен╕… Як багато сказано оцим неолог╕змом «вкра╖нен╕»!.. Тринадцять книжок в╕рш╕в написала ╕ випустила в св╕т на читацький суд Олександра Ванжула. З-пом╕ж них — «Серпень», «Дов╕р’я», «Б╕ль у спадок», «Горицв╕т»… ╤ ось тринадцята, видана до 75-р╕ччя поетеси з такою символ╕чною назвою «Ос╕ннього листя жмутик». ╤ хоч поетеса вступила в свою ос╕нню пору життя, ╖╖ ос╕нь щедра на творчий ужинок. Книжка дуже сол╕дна ╕ за обсягом, ╕ за тематикою. Тут ╓, звичайно, чимало кращих в╕рш╕в з попередн╕х зб╕рок, а ╓ й написан╕ останн╕м часом. Переважна б╕льш╕сть поез╕й, з╕браних до книжки «Ос╕ннього листя жмутик» засв╕дчують, що душа в поетеси така ж запальна ╕ бентежна, як ╕ в весняну пору ╖╖ життя: Я не люблю л╕то З його спекою, громом ╕ блискавками. Я люблю св╕й травень З його нарцисами ╕ п╕вон╕ями, Я люблю щедру ╕ багату золоту ос╕нь З ╖╖ пом╕рними дощами. В╕рш╕ поетеси щир╕ ╕ зворушлив╕, сповнен╕ в╕ри в людей, у ╖хн╕й св╕тлий розум: Якщо тумани с╕р╕ день обляжуть, Налл╓ться болю в душу через край, — Подумай: а комусь, можливо, важче. Не забувай про це, не забувай. На правах поетеси вона лиш застер╕га╓ ╖х, людей, не робити п╕длост╕ ╕ не брехати, заклика╓ за будь-яких житт╓вих ситуац╕й робити «добро ╕ все найкраще». ╤ дуже вдало сказав про творч╕сть поетеси Олександри Ванжули ╖╖ земляк, поет Анатол╕й Глущак: «Олександра Ванжула може розтривожити душу одним рядком, вибудувати житт╓ву кол╕з╕ю в рамц╕ чотирив╕рша. «Сестра дитинства — та криниця» — ╕ вже стелиться в пам’ят╕ стежка спогад╕в та почувань». А ╕нший земляк, поет Василь Кравчук у сво╓му передньому слов╕ до книжки «Ос╕ннього листя жмутик» п╕дтвердив, що «Олександра Ванжула — поетеса широкого плану. ╥╖ творч╕сть наповнена соц╕альними мотивами. ╤ в цьому вона ма╓ перевагу над тими, хто захоплю╓ться др╕бнотем’ям або ж занурю╓ться в царину пасторал╕. Перечитуючи книги поетеси, перекону╓шся в щедрост╕ ╖╖ душ╕, яку вона в╕дда╓ поез╕╖». Ми й сам╕ можемо в цьому переконатися, читаючи хвилююч╕ в╕рш╕ поетеси з ╖╖ юв╕лейно╖ книги «Ос╕ннього листя жмутик». Бо краще будь-яких сл╕в про поез╕ю говорять рядки само╖ житт╓ствердно╖ поез╕╖: Я вже ст╕льки раз╕в Умирала, Що лишилось мен╕ Т╕льки жить! Отож, в╕таючи поетесу з Хмельниччини Олександру Ванжулу з ╖╖ високим повнол╕ттям, зичимо ╖й доброго здоров’я, людсько╖ шани та поваги, любов╕ ближн╕х ╕, по можливост╕, нових св╕тлих в╕рш╕в. З роси та води Вам, Олександро Семен╕вно!
Данило КОНОНЕНКО
Олександра ВАНЖУЛА «ОС╤ННЬОГО ЛИСТЯ ЖМУТИК» ВКРА╥НО МОЯ.. ╢дина моя, золота, Люблю тебе, р╕дна ╕ мила. Ти — татова в╕ра свята, Яку не сховала могила. Життя мене всюди ╕ скр╕зь Жбурляло в замеття щоденне. Та дол╕ крутилася в╕сь В╕д щастя, що ти ╓ у мене. П╕д небом чужих заграниць Бувати не раз випадало, — Тепло тво╖х добрих з╕рниць ╢ство мо╓ там з╕гр╕вало. Судилося також пройти «По диким степям Забайкалья». Але й за чертогом Чити Мен╕ твоя п╕сня звучала... ╤ ось я удома. Стою На стежц╕, що ся╓ ра╖нно. ╤ знову у душу мою Ти св╕тиш, моя Укра╖но. Утверджуйсь, моя золота, Утверджуйсь ╕ д╕й, моя мила! Ти — татова в╕ра свята, Яку не сховала могила.
ТАРАС Йшов по стерн╕ чи по шляху тернов╕м – Повсюди волю бачити хот╕в. Таким в╕н був. ╤ — ╓! Пров╕сним словом Виводить нас з╕ страху й рабських дн╕в. Мов чар ц╕лющий, сутн╕сть «Запов╕ту» Берем в серця Й новий буду╓м час. Такий в╕н Перед зором всього св╕ту, Хранитель духу нашого — Тарас.
ПРО ВОЛЮ Хлопчик до неба ручата простяг: Злобник зрубав на подв╕р’╖ калину. Грона лежать, Мов малиновий стяг, Що над шляхами козацькими Линув. Дивиться хлопчик журливо... ╤ от Голос, як стог╕н, Зв╕дкись почувся: «Знай, так рубали не раз тв╕й народ, Нищили так його, наче галуззя. Лиш би не скинув народ тв╕й ярма, Лиш би мазеп╕вський рух зупинився...» Дивиться хлопчик — н╕кого нема, Т╕льки калина, Роса ╤ криниця. «Хто це говорить? — Торка╓ г╕лки, — Хто це... з╕ мною отут... наодинц╕?» И раптом почув: «Запорожц╕в к╕стки, Т╕, що п╕д муром в Петров╕й столиц╕».
* * * ╥х називали куркулями – Вони ж трудились, як воли. Хл╕б добували мозолями, В хатах солом’яних жили. П╕зн╕ш — народу ворогами Зробили ╖х в ╕м’я ╕дей... ╤ назавжди без батька й мами Лишилась купочка д╕тей. Вс╕ стали жертвами системи, Отримав кожен — по б╕д╕. ...Такий ф╕нал невт╕шний теми: Куди нас привели вожд╕?
НЕ ЗАБУВАЙ Меркли, чорн╕ли ╕ падали люди – Гасли в галактиц╕ ╖хн╕ з╕рки. Снилось Кремлю: Укра╖ни не буде — Будуть пов╕чно лиш б╕льшовики. Падали, в сн╕жний закутан╕ ситець, Тисячно мерли в одну лише мить. «Мало!» — горланив вусач-ненаситець, Прагнув галактику — всю погасить. Ма╓ш, Вкра╖но, ти долю сувору – Часто над волею зблискував н╕ж. ...Хрон╕ку штучного голодомору Ти перечитуй, Вкра╖но, част╕ш.
КОЛИСЬ Була при влад╕ година чорна – У наш╕й хат╕ з’явились жорна. Гуд╕ли жорна, мука лет╕ла – ╤ я, маленька, за них рад╕ла. Всм╕хався батько: «Не пропадемо»! ╤ ут╕шав нас. Але — даремно. Погасла хутко у нього рад╕сть – П╕д кам╕нь лютий судилось втрапить. У форм╕ люди прийшли до тата. Забрали жорна... Година клята. Перемололи ╕ серце, й душу... Не забувати т╕ жорна мушу. Таке от щастя... Про нього згадку Без вт╕х дарую тоб╕, нащадку.
КАЛИНА Зросла край хати б╕ло╖ калина, Як символ укра╖нсько╖ земл╕. Не раз в╕д рук напасника-чужина Вона хилилась, меркнула в ╕мл╕. Побита, покал╕чена в негоду – Кор╕ння берегла у глибин╕... Немов зоря, гор╕ла для народу У ноч╕ чорн╕ ╕ у чорн╕ дн╕. А в╕н ╖╖ осп╕вував у п╕сн╕ Наперек╕р усьому ╕ ус╕м. Снували темряву когорти зл╕сн╕, Та час прийшов ╕ посв╕тл╕шав д╕м. Розкв╕тли кв╕ти поп╕д небом син╕м, Збирають люд на радощ╕ сво╖... Сто╖ть Вкра╖на в ма╓в╕ калинн╕м ╤ воля в оч╕ дивиться ╖╖.
ПЕРЕПИС Провести перепис населення... (З газетного пов╕домлення)
Краще б до перепису гр╕х╕в Приступить — розчистити загати ╤ почать — негайно — ╕з верх╕в, Що взялись над нами богувати. В╕дпов╕дь нехай дадуть на те. Чом народ наш кошено, як жито. А ╕ще — коли, нав╕що, де Вкрадено, обмануто, прикрито? Доки зло, заховане у см╕х, Буде на губах носить правитель? Ск╕льки зрадник╕в у нас? Про вс╕х Ма╓ знати укра╖нський житель. Отакий перепис, влади зв╕т Ма╓ бути зроблений осяжно, Аби ми вручили внукам св╕т, У якому б жить було не страшно.
Р╤ДНИМ МАНКУРТАМ Ей, ╤ваненки, т╕, хто ще заблуди, Ви ж над Дн╕пром народжен╕ колись. Який нечистий вам забрався в груди ╤ зве: «На ╤ванова лиш молись»? Ви оди п╕╓те златоголов╕й, Чужинську п╕дсолоджу╓те р╕ч. А на вкра╖нський лан соняшниковий Скида╓те кам╕ння ╕з узб╕ч. Вам не здоровиться, якщо не плюне На вас, на ╤ваненк╕в, ╤ванов. Перевертн╕, зн╕м╕ть ╕мперськ╕ клунки, Зц╕д╕ть ╕з вен сво╖х манкуртську кров!
* * * Десь наша п╕сня — р╕й ╕скрин – Зл╕та поза Уралами... А у Донецьку сто Килин В╕д не╖ в╕дцуралися. Десь за Байкалом — сто хатин На Укра╖нськ╕й вулиц╕... А в Запор╕жж╕ сто Килин На укра╖нське — мружаться. Десь у Торонто — цв╕т калин ╤ слово, слово мамине... А у Луганську сто Килин До р╕дного — ╕з каменем. * * * Тебе чекаю — серце краю, Коли ти в далеч╕ дор╕г. ╤ в╕дчуваю рад╕сть раю, Якщо ступа╓ш на пор╕г. А св╕т широкий та високий Зника╓, наче роси з в╕т. Ти — чорнобривчик кароокий, Що заступив собою св╕т. Хай буде так у мить св╕тання ╤ в час, як веч╕р т╕н╕ в’╓. Нехай любов моя остання Тоб╕ з╕в’януть не да╓.
ЧЕРВОН╤ БУРЯКИ Летять л╕та, Несуться, мов на крилах, Далеко вже в╕н, Сорок шостий р╕к... Лиш до сих п╕р, зда╓ться, В мене в жилах Тече той чистий, Той ц╕лющий с╕к. Тече, З дитячою зр╕днившись кров’ю... Стоять в очах Загублен╕ роки... Ви рятували нас. Отож — ╕ мовлю: Спасиб╕ вам, Червон╕ буряки! 1989
ЯКБИ НЕ ТИ... З тобою мовчки в кам╕нь перейду ╤ поселюсь у Всесв╕т╕ — з тобою. Микола Федунець
Якби не ти, У в╕чне безгом╕ння Душа моя в╕длинула б давно. Не сипалось би вран╕шн╓ пром╕ння На небов╕ ключ╕ через в╕кно. Коли у мареннях Являвся вир╕й, Ти врятував не в сн╕, а наяву, Аби двох сонечок стр╕чала щир╕сть, Як╕ тебе спасителем назвуть. Якби не ти, Чи бачила б Карпати ╤ райдуги при стишених горбах? А ще — не толочила б рути-м’яти З мелод╕ями травня на вустах. На тих в╕трах Удвох ╕ дал╕ йти нам, Де горе, смуток, рад╕сть — пополам. ╤ в╕рити всечасно у ╓дине: Й у Всесв╕т╕ щасливо буде нам.
ВЕЛИКА СТАДНИЦЯ Триптих
1 Пахне прич╕лок бузково й полинно, Понад в╕конечком св╕тло зелене. Хатонько р╕дна, хатинко, хатино, Знов твоя стежка прослалась для мене. Завше я маю тебе б╕ля серця, Ти ж бо давала душ╕ мо╖й крила. Як тоб╕ нин╕, признайся, живеться, Р╕дних мо╖х ти пригаду╓ш, мила? Шиба в сльозинах, ст╕на помарн╕ла... Де вони, ранки — ╕ юн╕, й весел╕?.. Доля моя б╕ля столу прис╕ла, Мовчки журбу п’╓ у р╕дн╕й осел╕. 2 Коли весна зас╕╓ кв╕ти, До хати отчо╖ прийду... Чи сонце в н╕й мен╕ засв╕тить, Чи сл╕д дитинства в╕днайду? Нема╓ б╕льше лип крислатих, Що нас ховали в╕д кат╕в… Алей не видно б╕ля хати, Н╕де — ╕ т╕н╕ в╕д батьк╕в... Тут Стал╕н татка в сорок восьм╕м В життя нав╕ки в╕д╕брав... П╕д цю сосну, як встала ос╕нь, Просився братик умирать. Не догукаюсь ранку того, Коли проспала мами смерть... До краю зболена дорога, Крута житт╓ва круговерть. Ус╕ згубились в краплях кров╕, Сп╕знавши горе ╕ б╕ду... ╤ду до хати дорого╖ – Немов до пам’ятника йду... 3 Наснись мен╕, явись мен╕ Ставками та черешнями, Людей святою близьк╕стю, Дорогами п╕д веснами. За те тоб╕ вклоняюся, Що тут в батьк╕в родилася. В душ╕ мо╖й — не каюся – З тих п╕р живе родина вся. Чуття мо╓ не зм╕ниться, Любов — моя порадниця. Чекай, моя П╕дв╕ннице – Моя Велика Стаднице!..
* * * …А ми — д╕ти в╕йни… Спомин м╕й — з далини. Бачу сльози, студену землянку. Хлопчик м╕ною гравсь ╤ осколк╕в набравсь — Попрощалися з ним на св╕танку.
Пот╕м голод ╕ мор, Все забрали з комор. Батька «ворогом» визнали. За що? Закорт╕лося ╖м Знищить р╕д наш ╕ д╕м, День вкра╖нський зробити пропащим.
Я не в сил╕ мовчать, Отож серця печаль Принесла в двадцять перше стол╕ття. Ваш╕ душ╕, кати — Боже милий, прости — Хай на тому задушаться св╕т╕.
ПРОХАННЯ Давай в село гайнем, там ще не зник Дух предк╕вський, ще слово ╓ — прозорим. Заглянем у село, як у словник, — Дов╕датись, чи правильно говорим.
НАЗАВШЕ З╕ вс╕х дор╕г Найб╕льше ту запам’ятала, Якою б╕ль мене П╕д веч╕р теплий в╕в. Мен╕ тополя На краю ╖╖ сказала: — Не знаю, зв╕дки й виглядать Тво╖х батьк╕в... З╕ вс╕х дор╕г Назавше ту запам’ятала... 1962
РОЗДУМ Сестра дитинства — та криниця, В╕д не╖ воду я несла. Запраглось раптом подивиться... Але — нема вже джерела.
Колись життя й мене зр╕вня╓, Мо╖ зав╕явши сл╕ди... Чи схочеться комусь, не знаю, До мого горбика прийти.
27 ТРАВНЯ Онукам Андр╕йку та Дмитрику Дв╕ вишеньки. Два промен╕. Дв╕ усм╕шки Нестомлен╕. Дв╕ стежечки. Два ╕мен╕. Два хлопчики Вкра╖нен╕. * * * Як Вам спиться, пане В’ячеславе? Що Вам сниться в цю прог╕рклу мить? ╫рати?.. Нари?.. Молода держава, За яку всякчас душа болить?.. ╫рат ╕ нар нема... ╤мперськ╕ ж в╕жки, — Як ╖х з дол╕ Укра╖ни знять? Як народу оч╕ хоч би тр╕шки, Хоч на мент розкрити, сил додать? Не у кожн╕м погляд╕ темнини, Не ус╕ впокорено мовчать... З вол╕ ма╓ вирости Вкра╖на, Але волю — треба здобувать. Час ╕де, назвавшись переломним, Б╕ль нестерпний душу огорта... Важко Вам, наш Лицаре невтомний, Дай Вам Боже — сил на вс╕ л╕та.
БАЙДУЖ╤ Не потр╕бн╕ знахарства в недужж╕, — Я сказать готова будь-коли, Що ус╕х переживуть байдуж╕, Багатьох уже пережили. П’ють вони тихенько, неквапливо ╤, не посп╕шаючи, жують. В закамарках сховане ╖х мливо – Не под╕ляться, не продадуть. ╥м чуже — комусь води подати. Сп╕вчувань до хворого нема. Не хвилюють ╖х траг╕чн╕ дати, ╤ проходять мовчки мимо зла. «Укра╖на — вигадка дивацька», — Кажуть, поринаючи у сни... Лиш до грому — щоб не впав зненацька, Вм╕ють дослухатися вони. Згаснуть дн╕ — сумн╕, грайлив╕, мр╕йн╕ – Наче трави, що п╕шли п╕д н╕ж... ╤ — спок╕й — вони також пок╕йн╕ Будуть, як ╕ я, але — п╕зн╕ш. Буде так, лиш в розпач╕ не плачу, В╕дкупних н╕кому не плачу. Маю рв╕йну ╕ веселу вдачу, З рад╕стю несу свою св╕чу. Про «спок╕йних» завше пам’ятаю, Знаю ╖х заздалег╕дну суть. Тож душ╕ для них не в╕дкриваю – В╕руси байдужост╕ внесуть. Хай соб╕ жують, як ╕ жували, В╕рять, що усе в них до пуття... Я ж так╕ шукаю перевали, Де байдужим муля╓ життя.
НАСТР╤Й Дощ пройшов — ╕ засп╕вала пташка Пом╕ж вмитих в╕т. Жовтоока дивиться ромашка На погожий св╕т. Чорнобривцям он дарують рад╕сть Маки й спориш╕. ╤ мен╕ вже хочеться см╕ятись — ╤нше вже в душ╕. * * * Так довго добиралась я У цей Тавр╕йський край, ╤ нав╕ть не гадалося, Що тут — ну, просто рай. Шукала мову р╕дну я На пляжах ╕ в м╕стах, Блукаючи подв╕р’ями, Вдивляючись в уста. ╢! Галя ╕з Тернополя Тут важить кавуни, Сховавшись п╕д тополею В╕д сонця з вишини. Говорить укра╖нською, ╤ покупц╕ — дива! – Лиш кланяються низько ╖й За файн╕ т╕ слова. А Галя усм╕ха╓ться – Що ╖м сказать на те? ...Хто р╕дного цура╓ться, Бадиллям той росте.
* * * Шукаю хороших людей. ╤ вони знаходяться. Туляться ╖хн╕ св╕тл╕ душ╕ До мо╓╖ душ╕, тепло дарують. Сьогодн╕ я бачила, Як хлопчик Переводив через вулицю Незрячу бабусю, Садив ╖╖ у тролейбус. Багато ╓ хороших людей, — ╤ ста╓ св╕т добр╕шим.
ЗУСТР╤Ч Тихо зайшов до к╕мнати, В╕д справ од╕рвав ╕ мовив: — Я хочу тоб╕ сказати, Що довго шукав, предовго Тебе п╕д цим дивним небом, Що пройдене — не вернути. Лежить на стол╕ у тебе Ос╕ннього листя жмутик. Так╕ от дол╕ щедроти, Нед╕леньки й понед╕лки. Я довго не буду... — Хто ти? — Я сум тв╕й. Тв╕й сум. ╤ т╕льки...
* * * П╕сень не чути давн╕х У луз╕ чи на пол╕... «Бабусю, засп╕вайте...» — Прошу — не допрошусь. Лиш зр╕дка хтось затягне Старе щось при застолл╕, Ус╕ початок знають, К╕нця — ж н╕хто чомусь. В╕дроджуймо наш кор╕нь, У цьому наша слава. Не даймо йому впасти На дно брудних канав. Аби н╕коли п╕сня Под╕бною не стала На стежку, що згубилась М╕ж темних диких трав.
* * * Вони ╕ дос╕ «д╕ють» компарт╕йно. Побачиш ╖х, де школа чи завком, — Зда╓ться, по душ╕ тво╖й наст╕йно Погрюкують чавунним молотком. А може, ╖хн╕х то промов в╕длуння З парламенту, де зас╕да╓ власть?.. Нема добра, заснула сито чуйн╕сть, ╤ тягнеться неправда до причасть. Допоки буде ╖х ст╕на п╕дп╕льна, Незримо царюватимуть вони... Не швидко стане Укра╖на в╕льна, Якщо так╕ у не╖ ╓ «сини».
КРИМ Ти, Криме, наче лист розк╕шний клена, У море Богом спущений з небес. Краса твоя — нев’януча й натхненна, Ти — сонячне мереживо чудес. Старий Гурзуф... ╤ Коктебель!.. Кам╕нчик На спомин з м╕сць волошинських взяла. Судак ╕ Ялта... рад╕сний пром╕нчик Мен╕ св╕тив тут, додавав тепла. Вода шовкова. Барви в горах сп╕л╕... Та я невдячна гостя. Чи простиш? Хоч тут м╕й з╕р, а серце — на Под╕лл╕, Де дружить ╕з стежиною спориш. Мен╕ р╕дн╕ше — сонях, с╕ножат╕, Сп╕в переп╕лок в золотих житах... Бо р╕дна сторона, вона, як мати, Нема дорожчо╖ н╕де в св╕тах.
ПОКЛИЧТЕ… Життя важке, життя суворе... Не вс╕м в╕домо це чомусь. Позв╕ть мене у ваше горе, Я вистою. Не побоюсь...
* * * То скида╓мо в яр ми М╕ж крутих берег╕в, То да╓мо м╕льярди На суш╕ння луг╕в... Так в╕д роду до роду, В╕д весни до весни Нищим р╕дну природу Й мовим: Боже, храни... А вона хоче жити, З лиход╕я знять блуд. Не гн╕вись, як вершити Почина╓ св╕й суд. Кине смерч до поселень, В степ спекоту зжене – За погублену зелень, За пов╕тря чадне. Жаль, що р╕дко знаходять Стр╕ли праведн╕ тих, Хто ╖й часто так шкодить ╤ доводить до лих. Важко вс╕х розп╕знати, Хто б╕ду розсипа. Бо природа — як мати, Що в любов╕ сл╕па.
* * * Твори добро, як Мат╕р Божа вчила, Не гр╕йсь лиш сам — в сво╖м тепл╕. Тод╕ й не згубиться твоя могила На многогр╕шн╕й ц╕й земл╕.
СОНЯХИ З ними була я ген-ген, за Байкалом... Цв╕т золотий над зеленим загалом. Згодом ╖х радо везла в Укра╖ну... Сонях╕в промен╕ гр╕ють родину. Я ж б╕ля них з добрим словом, з в╕дерцем. Соняхи люб╕ зр╕днилися з серцем.
* * * Я ╕змалечку кв╕ти люблю... Я несу до них н╕жн╕сть ╕ мр╕ю... ╤ себе на т╕й думц╕ ловлю, Що ╕з ними немовби св╕тл╕ю. А вони, як година сумна, Перед зором умить виникають. Позбираються б╕ля в╕кна ╤ мен╕, мов сестр╕, сп╕вчувають...
МОЯ НОША Все було — ╕ радощ╕, й напастя, ╤ жура, й стривожен╕сть ночей... Та сво╓ важке — кам╕нне — щастя Не зн╕му з ослаблених плечей.
НАПУТН╢ Якщо прийшов на землю гр╕шну – Не забувай джерела т╕, Що м╕ць тоб╕ дають несп╕шно ╤ не п╕дводять у пут╕. Тримайся з г╕дн╕стю на сцен╕, Що назива╓ться — життя. Д╕лись добром в стр╕мк╕м щоденн╕ – Без розрахунку й каяття. ╤ д╕лом праведним, ╕ словом Борись — дитя цих в╕льних нив – Аби н╕хто в╕нком терновим Вкра╖ни душу не обвив.
"Кримська Свiтлиця" > #31 за 02.08.2013 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=12112
|