Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4456)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4134)
Українці мої... (1667)
Резонанс (2128)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1847)
Крим - наш дім (1064)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (242)
Бути чи не бути? (331)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (210)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРЕЗИДЕНТ ╤З ДРУЖИНОЮ ПРИВ╤ТАЛИ УКРА╥НЦ╤В З ДНЕМ ВИШИВАНКИ
За роки спротиву агрес╕╖ вишиванка стала неформальним одностро╓м ус╕х, хто в╕дстою╓ людян╕сть,...


В УКРА╥Н╤ В╤ДЗНАЧИЛИ ДЕНЬ ВИШИВАНКИ
У трет╕й четвер травня в Укра╖н╕ традиц╕йно в╕дзначають День вишиванки…


РОЗПОВ╤СТИ ПРАВДУ
Автор розпов╕да╓ про бойов╕ д╕╖ у 2014—2015 роках, про побратим╕в ╕ ворог╕в…


КОМУ НАЛЕЖИТЬ УКРА╥НА?
На виставц╕ зокрема експону╓ться альбом з фронтовими замальовками…


ВШАНУВАЛИ ПАМ’ЯТЬ ╤ДЕОЛОГА ДЕРЖАВНО╥ САМОСТ╤ЙНОСТ╤ УКРА╥НИ
Ворог Укра╖ни той же, до боротьби з яким закликав Микола М╕хновський…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #31 за 02.08.2013 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#31 за 02.08.2013
╤ ДО НЬОГО, ╤ ДО СЕБЕ
В╕ктор КАРАМАЗОВ

До 200-р╕ччя Кобзаря

На вершину Тарасову н╕хто н╕коли не з╕йде, як н╕хто н╕коли не переживе його драми, драми кр╕пака. Але люди, як╕ хочуть зватися людьми, йдуть ╕ йдуть, п╕д╕ймаються на його гору, бо в╕н, Тарас Григорович, ус╕х сюди, на Чернечу, до себе кличе, ус╕х збира╓, щоб по╓днати сво╖м болем ╕ сво╓ю п╕снею. З його вершини по-новому бачиш ╕ св╕т, ╕ самого себе.
Цю думку я зан╕с до свого записничка, як сво╓ маленьке в╕дкриття в╕д живого враження, на Чернеч╕й гор╕, з╕йшовши на не╖ ╕ в╕ддихавшись. Тепер, через к╕лька дн╕в, перечитав ╕ замислився: де й коли я робив перш╕ кроки до Кобзаря?
Пригаду╓ться зима сорок першого року: Татар╕я, райцентр Старе Даржанове, двоповерхова дерев’яна школа, шк╕льне подв╕р’я. На подв╕р’╖ — стара дерев’яна хата, у н╕й к╕мната з грубкою посередин╕, л╕жко за грубкою, а п╕д л╕жком — чорна дерев’яна скринька. Що за скринька? Чия вона? Що в н╕й?
Бачу чорнявого вчителя, татарина. В╕н жив у ц╕й к╕мнат╕ ╕ залишив ╖╖ нам, йдучи на фронт. Бачу, як в╕н збира╓ на стол╕ у м╕шечок реч╕. Над столом п╕д стелею, на крючечку-дротин╕, п╕дв╕шена торбинка з сухарями. Сухар╕ вчитель сушив про чорний день, а п╕дв╕шував в╕д мишей. Йдучи на фронт, залишав нам це багатство, та й не т╕льки це. Коли батько, сестра ╕ мати були в школ╕, ╕ ми з ним, нашим неспод╕ваним доброзичливцем, залишилися вдвох у хат╕, в╕н покликав мене до себе. Д╕став з-п╕д л╕жка дерев’яну скриньку, в╕д╕мкнув маленький замочок, в╕дкинув в╕ко ╕ виклав зв╕дти, ╕з скриньки, на ст╕л дивн╕ реч╕: акварельн╕, в тар╕лочках, фарби, маленький пензлик, великий зошит, ще новеньку, для малювання, коробку кольорових ол╕вц╕в ╕ книги — Слон╕мського «Черн╕г╕вц╕», роман, ╕ Шевченк╕в «Кобзар». Вчитель погладив мене, малого, по голов╕ — мен╕ було с╕м рок╕в, ╕ я вже читав — ╕ сказав: «Це я залишаю тоб╕. Це м╕й тоб╕ дарунок. Може, колись ╕ ти мене згада╓ш». ╤ я пам’ятаю його понин╕, бо скринька, яку в╕н мен╕ подарував, багато в чому визначила мо╓ захоплення в дитинств╕, м╕й розвиток, мо╖ духовн╕ начала, береги мо╓╖ вта╓мничено╖ розмови з життям. Через чотири роки в╕йни ту скриньку я прив╕з у Крич╕в, ╕ вона ще й понин╕ — кр╕зь роки — сто╖ть, обгризена мишами й обдерта, десь на горищ╕ мо╓╖ Крич╕всько╖ хати. На книжков╕й полиц╕ сто╖ть той самий «Кобзар», поруч з «Черн╕г╕вцями», — книги мен╕ дорог╕, бо були одними з перших мо╖х книг, з яких я вчився розум╕ти св╕т ╕ самого себе, як╕ багато чому мене навчили, багато стежин у житт╕ мен╕ в╕дкрили. А т╕ фарби, той пензлик? ╥х я вже не знайду, але ж ╕ вони щось у мен╕ пробудили, прояснили. Ще можна знайти в т╕й сам╕й Крич╕вськ╕й хатин╕ ╕ по сус╕дах мо╖ акварел╕, мо╖ картини, намальован╕ ол╕╓ю на полотн╕, яким тод╕, у перш╕ пово╓нн╕ роки, слугували н╕мецьк╕ м╕шки. З орлами та свастикою, котр╕ я старанно загрунтовував, напнувши полотно на п╕драмник. З-пом╕ж акварелей пово╓нних рок╕в лишився ╕ портрет Шевченка, коп╕я з того, яким в╕д-кривався «Кобзар», того, ╕з скриньки, дово╓нного видання: густ╕ вуса, суворий погляд на св╕т, на голов╕ папаха, кожух на плечах. Намалювавши, я прин╕с його, пам’ятаю, в школу. Був урок л╕тератури. Вчителька Дарина Марк╕вна пом╕тила його у мене ╕ почепила на класну дошку — почала читати напам’ять:

Нащо мен╕ чорн╕ брови,
Нащо кар╕ оч╕,
Нащо л╕та молод╕╖,
Весел╕ д╕воч╕?
Л╕та мо╖ молод╕╖
Марно пропадають,
Оч╕ плачуть, чорн╕ брови
Од в╕тру линяють...

П╕сля цього Дарина Марк╕вна, одна з кращих мо╖х вчительок, часто казала мен╕: «В╕тю, намалюй портрет Пушк╕на до наступного уроку». Або: «...портрет Лермонтова». ╤ я малював, ╕ Пушк╕на, ╕ Лермонтова, ╕ Гоголя, ╕ Некрасова. Вона ч╕пляла портрет на класну дошку ╕ вела урок. Тод╕ в школ╕ наочних пос╕бник╕в, як нин╕, не було. Не було н╕ книг, н╕ портрет╕в письменник╕в. Мало в кого були п╕дручники.
Чому про це згадую тепер? Та тому, що зв╕дти, в╕д вчителя-татарина, в╕д його скриньки, в╕д «Кобзаря» ╕ фарби з т╕╓╖ скриньки, яка знайшла мене в далекому сорок першому, почалася моя стежина сюди, на гору Чернечу. А вона й не може бути легкою. Тут, у Канев╕, мен╕ розпов╕ли, як п╕сля в╕йни на гору Чернечу п╕д╕ймався солдат, який повернувся з в╕йни без н╕г. Люди хот╕ли п╕дхопити його поп╕д руки, понести на гору, до Тараса, але в╕н в╕дмовився в╕д ╖хньо╖ ласки, мовивши: «Тарас не прийме мене, якщо я сам до нього не п╕дн╕муся». ╤ в╕н п╕днявся на Чернечу гору до Кобзаря — без н╕г. ╤ якби колись моя любима вчителька не прочитала оте шевченк╕вське: «Нащо мен╕ чорн╕ брови...», коли б те не залишилося в пам’ят╕ з того голодного пово╓нного року, можливо б, я не почув «Думи» поета з таким неймов╕рним хвилюванням, з яким почув ╖х тепер, ледь переступивши пор╕г будинку-музею Шевченка на колишньому Козиному болот╕ в Ки╓в╕ одного березневого ранку на святкуванн╕ роковин великого Кобзаря.

Думи мо╖, думи мо╖,
Лихо мен╕ з вами!

Нагор╕, п╕д склеп╕нням мансарди, куди вели сходи, сп╕вав, спл╕таючи тугу людсько╖ душ╕ з тугою струн бандури, чудовий укра╖нський сп╕вак Юр╕й Демчук, а здавалось, що там, нагор╕, немов би десь у п╕днебесс╕, на сво╖й Чернеч╕й гор╕, ╕з св╕том говорить сам Тарас Григорович. ╤ говорить, ╕ кличе до себе на розмову. ╤ ти йдеш-п╕д╕йма╓шся сходами, н╕би на його голос. Н╕би п╕дн╕ма╓шся на Чернечу гору. ╤ до нього, ╕ до самого себе.
Це я пом╕тив ╕ ран╕ше: кожен крок до Кобзаря — крок наче й до самого себе. Там, на Чернеч╕й, почувши про того безногого солдата, я зрозум╕в, що це в╕дчуття — не т╕льки мо╓. ╤ тут — одна з та╓мниць його поез╕й.
Як осягнути цю та╓мницю?
╢ запитання. До самого себе. Неспод╕ване. Коли б мо╓ в╕дкриття Кобзаря сп╕впало з теплими, тихими, багатими, мирними святами, просто щасливими днями мого життя, чи в╕дгукнулася б душа на голос багатостраждального Тараса Григоровича так, як вона в╕дгукнулася?
Куди под╕нешся — живуть та╓мниц╕ ╕ загадки поез╕╖. Та це не т╕льки та╓мниц╕ ╕ загадки поета. Це ще та╓мниц╕ й загадки душ╕, яка в╕дкрива╓ душу поета. ╤ ось це, останн╓, може, св╕т не менш хвилюючий, н╕ж св╕т самого поета.
Про це дума╓ш ╕ коли згаду╓ш сво╓, ╕ коли бачиш, як ╕дуть ╕ йдуть на Чернечу гору до поета люди, коли уявля╓ш, що це йде народ ╕ що в╕н, народ, йде до поета ген з яких час╕в!..
Так ╕ ще раз — так: ╕ до нього, ╕ до самих себе.

Переклав з б╕лорусько╖
Данило КОНОНЕНКО

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #31 за 02.08.2013 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=12109

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков