Версiя для друку Обговорити в форумi

Ім’я декана факультету журналістики Київського державного (Національного) університету імені Тараса Шевченка в 1955-57 роках Матвія Михайловича Шестопала лише в останнє десятиріччя повернулося із забуття в письменницькі та журналістські кола України. 20 серпня 1986 року його ім’я полинуло назавше в небеса вічності, нагадуючи нам про честь і чесність, правду й гідність, ідеали й ідолів.
У 50-х роках минулого сторіччя при написанні ним кандидатської дисертації про українську радянську фольклористику науковим керівником його праці був Максим Рильський. А коли фронтовик гвардії майор Шестопал працював деканом факультету журналістики, то його вихованцями були майбутні українські майстри слова і публіцисти: Борис Олійник, Василь Симоненко, В’ячеслав Чорновіл, Вадим Пепа, Микола Сом, Степан Колесник, Анатолій Москаленко, Микола Шудря, Віктор Полковенко, Дмитро Онкович та інші. Про нього згадує в своїх мемуарах й Ілля Еренбург, цитуючи листа з діючої армії до газети «Красная звезда», в котрому Матвій Шестопал обурюється сталінською пропагандою, що кричала про те, що кордон на замку, а насправді німецькі війська майже безперешкодно окупували «мою голубоглазую Украину» (І. Еренбург «Люди. Роки. Життя», «Радянський письменник», 1990, т. 2, с. 232).
У 1965 році викладача зарубіжної преси, улюбленця студентів позбавлено університетської кафедри «за український буржуазний націоналізм без права викладання в навчальних закладах». Іван Дзюба згадує цю ситуацію щодо переслідування Матвія Шестопала та студентів, що його підтримували, у відомій праці «Інтернаціоналізм чи русифікація».
До кінця життя Матвій Михайлович залишався напівзабутим, але незламним українським патріотом, що створював унікальні документальні твори. «Спеціалісти» спец-служби зламали не лише духовне, а й родинне його життя. Проте знайшлася добра людська душа — Катруся, Катеринка, Катя, як він її називає в листах і творах, котра обігріла його змучене життя своєю любов’ю, відданістю і жертовністю. Катерина Володимирівна Шестопал народила доньку Оленку, названу на честь його мами Олени Харитонівни. Дідусь Матвій утішався б сьогодні своїми чотирма онученятами.
Вже після смерті побачили світ його унікальні науково-документальні дослідницькі історичні праці «Євреї на Україні» (Київ, 1998 р.), спогади його вихованців у книзі «Наукові читання Інституту журналістики на пошану М. М. Шестопала» (Київ, 2008 р.), «Літературні кизяки на дорогах історії» (Київ, 2012 р.). Ще чекають свого видавця грунтовні праці «Скільки років українцям», написана в 1983 році, «Жур-налістська діяльність Карла Маркса і Фрідріха Енгельса», рекомендована до видання наприкінці 60-х, але так і не побачила світ, та інші.
Завдячуючи зусиллям його вихованців та за підтримки голови Українського фонду культури Бориса Олійника, ректора КНУ імені Т. Шевченка Леоніда Губерського та патріотичного ентузіаста — доцента Івана Забіяки з Інституту журналістики, торік в журналістському корпусі відкрито барельєф невпокореному декану, науковцю-педагогу, журналісту-публіцисту, патріоту України Матвієві Михайловичу Шестопалу. У відкритті брали участь Борис Олійник, Микола Сом і численні його вихованці-журналісти. А на інститутській алеї імені декана М. Шестопала відкрито пам’ятний знак із кудашівського граніту, виготовлений, подарований і змонтований його патріотичними шанувальниками з Дніпропетровщини.
Пропоную до друку з неопублікованого — його автобіографічну новелу «Двоє», збережену в архіві київської вчительки Галини Петрівни Сидоренко.

Михайло СКОРИК,
журналіст-шестопалівець
м. Дніпропетровськ

Матвій ШЕСТОПАЛ
ДВОЄ
Катерині ДАВИДЕНКО

Поринувши з головою в свої роздуми, я часто мовчки сиджу в кімнаті, ніби мене немає зовсім. Катря відразу ж помічає цю мою відчуженість.
– Чого ви задумались? Що ви думаєте?
Вона все ще звертається до мене на «ви», хоч знаємося обоє уже давненько. Деінде на Україні молодші жінки й досі звертаються так до старших чоловіків.
Звичайно, вона знає оті «чого» й «що». Адже саме на її квартирі було містифіковано обшук («по заяві»). Під час обшуку «випадково» натрапили на мій літературний архів, і, звичайно, конфіскували: рукописи, щоденники, листи, конспекти. Два мішки матеріалів (саме так: їх відвезено в мішках) – усе, чим я жив останні роки і що становило головний зміст мого усамітненого існування. Решту забрано по інших адресах.
Жодного аркуша, жодного рядка не лишилося. Всю мою працю поглинули бездонні сейфи органів безпеки. Забрано архів моєї колишньої партійної справи, редакційний примірник праці про журналістику Маркса й Енгельса, схвалений свого часу Москвою, але відхилений революційним Києвом, навіть друкарська машинка, старий американський «Ремінгтон», який вірно служив мені понад 30 років, пішов під арешт.
Пограбували до нитки. Від подібного удару повісився б і паровоз. Серед вилученого найціннішою є незавершена праця з історії східних слов’ян. У ній зовсім по-новому розв’язується питання. Це снаряд гігантської сили, який було запущено в голову ворогів нашого народу. Як врятувати справу? Розпочати усе спочатку? Не вистачить сил. Та й не дадуть змоги. Зробити бодай етнографічну частину? Але ж фактичний матеріал, навіть бібліографія – у їхніх руках. З пам’яті неможливо відновити, та й не та наукова вартість.
Цілковитий крах. Вони знищили працю, якій не було б ціни. З горя я буквально почорнів, обвуглився. Волосся посивіло й опало. Я перестав сам себе пізнавати. У хвилини відчаю був близький до самогубства. Чом би й ні? Адже обрубано останній якір, що в’язав мене до життя. Катря серцем відчувала напрям моїх думок і якось запропонувала:
– Давайте помремо разом!
Її слова мене приголомшили. Не своїм змістом, а тоном, яким було сказано. Без істерики, спокійно, просто, як давно вирішена і цілком певна річ. Ніби говорила: «Ходімо трохи пройдемося». Мене зворушила ця її відданість і солідарність. Зворушила і додала сили. У цій маленькій малописьменній жіночці я несподівано для себе знайшов співчуття і підтримку. Ненадійна, вутла, слабка опора. А все ж не сам. Нас – двоє. Я сказав:
– Ні, дитино моя, про смерть я більше думати не буду і тобі не раджу.
І перевів стрілку моїх зусиль на іншу колію.
Але в неї це засіло значно глибше. З малого малку, з дитинства лиха доля буквально переслідує її. Народившись у воєнному 43-му році, вона від нападу різних хвороб довгий час перебувала між життям і смертю. А коли їй минуло три рочки, дівчинка лишилася сиротою: батько зарізав матір. Злигався з якоюсь київською шлюхою. Щоб мати не заважала – покликав її в ніч на рибалку і там убив. Завдав більше 20 ран долотом, а щоб очі жертви не видали вбивцю – виколов і очі. Вдома сказав, що бандити напали, відібрали улов, вона противилась, ну, її й порішили. Батька, звичайно, засудили.
Сиротою зростала в сестри. Няньчила їй дітей, сама бувши недоглянутою і не ласканою, а битою і голодною. Печена картоплина – давній український делікатес. Зате справжнім святом було, коли сусідка, «баба Леся», давала їй кусник шкуринки, змащений салом, або частувала пирогом з буряком і калиною. Хай вічною буде пам’ять усіх добрих бабусь на світі!
Підрісши, дівча пололо вже город. А до школи ходити було ніколи. Ледве закінчила п’ять класів. Не зчулася, як і на порі стала. Вийшла заміж, не дівувавши. Почала будуватися, знов жили тягла з себе: адже це таки для себе. Кожній птасі любо для себе гніздо вити. Ой, як важко його любе вити! Кожну планочку, кожну дощечку добувалося з милостивого Дніпра. В його крижаній воді ледве не втонула, вагітною бувши. Нагодилися люди, вирятували.
А згодом самій довелося на себе руки здоймити: чоловік спився, став кривдити, бити. І на цей раз жива лишилася. Рятуючись від злої долі, розлучилася, пішла в місто, двірником стала. Тут бодай кімнатку дали. Рада була своєму щастю. А працювала, мов пісню співала. Та двірництво виявилося тією петлею, з якої, можливо, їй уже не вирватися до смерті. Під тягарем важкої фізичної праці дав тріщину і викривився хребет, опустився вниз шлунок. Підремонтувалася трохи в лікарні і знову до праці. Гай-гай, тепер уже вона не пісня. Праця мукою стала.
Щодня о 4-5-й ранку просинається вона від жахних снів і, не виспана, з учорашньою втомою, поспішає у двір. Годин дві-три мов косар махає мітлою. Потім рачкує по газонах, між деревами, кущами, згрібаючи опале листя, визбируючи папірці, склянки, банки, тріски, – весь той життєвий мотлох, без якого не обходиться велике, сучасне місто.
Зранку ж або опісля поливає. З кінця в кінець тягає за собою довжелезний гумовий шланг. Наповнений водою, він важить понад 50 кілограмів, більше, ніж її власна вага. Шланг пружинить, не слухається. А вона, мов комаха, повзе вперед: без води чистоти не буде.
Причепуривши ділянку, рушає на сміттєзбірник. Його вже давно вона відімкнула, розставила порожні тривідерні бачки, куди жильці впродовж дня скидатимуть усю непотріб свого побуту. Опівдні бачки вже доверху наповнені і парують усіма запахами цивілізації. Починається одна з тих операцій, яких не показують з телеекранів, їх обминає журналістика й красне письменство.
Вміст бачків вивалюється на підлогу, і відбувається сортування. Харчові покидьки – в одне місце, паперова макулатура – в друге, ганчір’я – в третє, метал – у четверте. І вже зовсім окремо – всякий інший непотріб. Влітку і взимку в сміттєзбірнику, не зважаючи ні на які санітарні заходи, панує нестерпний сморід. В атмосфері шкідливих випарів довго не витримують навіть здичавілі міські коти, що приходять сюди попоїсти. Двірникові доводиться перебувати тут протягом 3-4-х годин щоденно.
...Хто не бачив метушливої синички, яка весною цівкаючи в саду, перестрибує з гілки на гілку в пошуках черв’ячків та комашок. Або шпака, який поважно і діловито походжає на грядці, шукаючи собі поживи. Ми любовно зовемо їх своїми друзями, санітарами садів. А пригадаймо красеня дятла. Вчепившись кігтями в кору дерева, він з таким завзяттям довбе стовбур дерева, ніби поклявся: не я буду, поки шкідника не здобуду. І дятлів за те з повагою величають лісовими лікарями. Хіба двірники – не санітари наших осель? Не лікарі наших міських джунглів? Хай буде благословенною їхня праця.
Наша синичка, наша Катя, бувши здоровою, встигала між ділом у хаті прибрати, обід зварити, білизну випрати. Тепер їй усе те дуже важко дається. Найважче в контору ходити. Гірше, ніж біля смітника стояти. Її поїдом їдять за те, що в неї не воляча сила. То начальник нагримає, то інженер до чогось причепиться і вичитає, то технічка дорікає. На зборах уже рядові робітники стали заступатися:
– Чого ви її гризете? Невже не бачите її стану?
Лікуючи хребет і шлунок, їй хімією зіпсували печінку і підшлункову залозу, а на довершення вчепився ще й діабет. Тоді як інші сідають за стіл удруге, вона лише починає снідати. Їсть без апетиту, настрою і бажання. Через кілька хвилин хворий шлунок з обуренням усе те повертає назад. Геть усе чисто. До жовчі. До самої піни в роті. І так майже щоразу.
Розбита й знесилена, вона падає в ліжко («укрийте мене!») і стогне від болю в шлунку («пече мене!»). При цьому починає стріляти в скронях («перев’яжіть мені голову!»). Я беру хустину і туго-туго, мов перевеслом, зв’язую її маленьку худу голову, через лоб на потилицю. Щоразу мене бере острах: не роздушити б череп. Але так їй легше. Зовнішній біль трохи гамує внутрішній (у неї занизький тиск). Іноді вона здрімне трохи. Часом буває така бліда й незрушна, ніби мрець. Я з острахом підходжу до ліжка, щоб переконатися чи вона жива. Живчик б’ється на шиї – жива!
Коли хвороба попустить, Катерина розплющує очі. Вони в неї зелені. Зелені очі на коричневому тлі обличчя (колір від хвороби печінки). Іноді коричнева пігментація буває такою густою, що лице здається маскою. Ця схожість ще більше підкреслюється білою смугою, що проходить точно по контуру волосся на лобі й скронях.
Учора, після чергового нападу хвороби, вона сиділа на ліжку, підібгавши ноги і забившись у куточок. Її морозило, і вона запнулася в теплу ковдру, виглядала тільки її голівка. Усім своїм виглядом вона нагадувала залякану пташку, затиснуту у кулак, або дитину у сповитку. Сиділа мовчки, а з очей одна за одною повільно скочувалися краплини і падали на ковдру. Упавши, сльоза відразу ж танула, полишаючи на тканині темний слід, мов пропікала її вогнем.
«І до чого ж буває людина нещасливою!» – подумалось мені.
Відчувши, що здоров’я погіршується і вона не зможе працювати двірником, але й не стерпить докорів, що займає службову квартиру, ця чесна жінка вирішила податися в кооператив. Подала документи, заручившись підтримкою своєї установи. Лишався один клопіт: дістати кошти. Дістала і їх. І раптом несподіванка: на засіданні житлової комісії їй відмовляють:
– Ви забезпечені житлом, – чує вона у відповідь.
– Але ж це службова квартира, а я тяжко захворіла.
– Тим більше вас ніхто не виселить.
– Мене ж попередили.
– Нічим не можемо вам допомогти.
– Якби приїхав якийсь волоцюга з Росії, ви б йому допомогли. А мені, корінній українці, відмовляєте...
Члени комісії, а їх було чоловік 15, тільки баньки вилупили: правда очі коле.
Хвороба прогресувала. Лікарі дали звільнення від праці двірника на два місяці, потім ще на рік. Ішлося про переведення на інвалідність зовсім. А цієї весни колесо несподівано почало котитися назад. Хтось десь оголосив компанію боротьби з симулянтами, які нібито приходять у ЖЕКи двірниками та слюсарями тільки для того, щоб одержати квартиру, а потім симулюють різні захворювання, аби звільнитися з роботи, залишивши за собою право на службове помешкання.
Під цю компанію потрапила й Катерина. Усі лікарі, консультанти, експерти пишуть у своїх паперах: потрібен режим полегшеної праці. А дійдуть папери до ВТЕКу і там їх завертають назад. Пробувала скаржитися чиновникам охорони здоров’я, міністрові. Марно. Пішла в корпункт «Правди». Марно.
– Ми не тільки не будемо підтримувати, а ще й критикуватимемо вас, – погрозили їй на прийомі.
Секретарка не витримала, втрутилася:
– Хіба не видно, людина ледве на ногах стоїть?
– А ви сидіть і не втручайтеся не в своє діло.
Того ж вечора стан так погіршав, що довелося викликати швидку допомогу. Лікар наполягав на негайній госпіталізації. Не погодилася.
– Скільки можна труїти ліками? Краще дома помру.
І лежить дома на бюлетені. Не доведи боже потрапити під маховик якоїсь кампанії. Мертвого вийме з домовини, живого – в гріб. Свята, кріпка, безсмертна централізаціє, помилуй мя!
– Як же мені бути? – запитує чиновників.
– Приступайте до праці, буде загострення хвороби, лягайте в лікарню. Отак від загострення до загострення і будете лікуватися і працювати. А ви ж як думали? Квартир даром ми не роздаємо.
– З чотирьох дощок квартиру мені готуєте?
Ану якби ці бездушні дорадники та билися головою об стінку щоразу після чергової нагінки по службі. Щоб від того вийшло? Від частого подразнення навіть їхні ялові голови стали б проситися в психлікарні. А тверді лоби пообростали б такими роговими наростами, що наших дорадників довелося б заради безпеки громадян водити на налигачах. Без кінця дражнити хворобу за їх методом від загострення до загострення, значить, наперед приректи людину на смерть. І все ж їй рекомендують саме такий спосіб життя.
Прудон писав: «Спільність (майна) є нерівність, але в зовсім іншому розумінні, ніж власність. Власність вела до експлуатації слабого сильним, спільність же – до експлуатації сильного слабим... Спільність (майна) є пригнічення і рабство». Мудрий француз вважав, що запобігти лихові можна лише з допомогою дрібного індивідуального володіння. Катерина – щаслива володарка спільного майна необмеженого житлового фонду Києва. Але вона не має в своєму володінні дрібної власності – бодай маленької комірчинки. А тому змушена перебувати у рабстві існуючих порядків. А між тим двірник – теж категорія робітничого класу, ім’ям якого клянеться всякий пройдисвіт.
Можуть заперечити – Прудон не авторитет. Його Маркс критикував. Але в цьому пункті з Прудоном і Маркс солідарний. В його «Критиці Готської програми» читаємо: «...Человек, не обладающий никакой другой собственностью, кроме самой рабочей силы, во всяком общественном и культурном состоянии вынужден быть рабом других людей, завладевших материальными условиями труда. Только с их разрешения может он работать, стало быть, с их разрешения – жить» (Соч.19, с.13).
Катерині не допомогла ні мудрість Маркса та Прудона, ні її власні волання про допомогу. Всюди зверталася, писала, ходила, благала і всюди натикалася на глуху бюрократичну стіну, холодну і байдужу. Починаю здогадуватися, що це справа рук нашого ЦРУ, помста за її довіру до мене і підтримку. Позбавити мене й цього останнього притулку в житті – така мета цього морального терору. А щоб я не сумнівався, біля будинку, де маю мешкання, постійно чергують комітетські машини. За мною по п’ятах сновигають філери. Не стережуть, ні. Вони знають, що не втечу і не збираюся будь-куди тікати. Розрахунок підліший: може злякаюсь і розпроневірюсь і таки накладу на себе руки. А за собою й Катю потягну.

(Продовження буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 02.08.2013 > Тема "Українці мої..."