Версiя для друку Обговорити в форумi

ЛЕГЕНДА

У сиву давнину, коли жили на землі прекрасної Тавриди вільні племена скіфів і таврів, була у скіфського царя Міту у місті Неаполі красуня–дочка. Про юну скіфянку далеко поголос ішов, тому що була вона краси небаченої і багатьма благородними рисами наділена. А в чутках її ще більше вихваляли.
Ім’я молодої скіфської царівни було Салігер. Багато хто хотів би побратися з нею, але суворим був цар–батько і твердим в обітниці свїй. А обітницю він дав богу своєму Арею у тяжкий для його народу час, що віддасть йому свою найкращу дочку. За це просив перемогу над ворогом, і був нездоланний, непереможний і могутній.
І ось прийшов час, коли зросла дочка царя. Стала вона, як зоря осяйна, і не було сили дивитися на неї й не закохатися! Був у ній вільний дух степового народу і гордість незрівнянна. Вона горда була тим, що богу присвячена, і жодного з чоловіків не удостоювала навіть поглядом.
В племені степових таврів жив простий воїн Горв. Був він молодий, сміливий і кмітливий, гарний і сильний. Багато дівчат його любили, але він не кохав жодної з них, бо вже чув про горду красуню і хотів побачити її. Небезпечно було залицятися до Салігер. Цар жорстокий орлиним оком спостерігав за нею і небажаних залицяльників карав смертю: будь-кого, хто бажав звільнити царівну від сумної долі. Але відважне серце молодого воїна нестримно кликало його туди, де височіли гори, шумів ліс, де річка співала свої пісні.
Прийшов він до Міту просити руки його дочки. Суворо і непривітно дивився цар на прибульця, але не відвів юнак очей і вдруге попросив про одруження з Салігер. Тоді, змінивши гнів на милість, цар запропонував гостю сісти до його столу й втамувати спрагу. А сам звелів піднести йому вино з отрутою. Взявши чашу, Горв вилив вино у вогонь і кинув її додолу. І докоряв царю, що не так треба гостей вітати. Гнів знову почав палати в очах царя, і він звелів убити Горва. Воїни схопилися за мечі і наблизились до нього, щоб зарубати. Але не було на світі такого меча, котрий міг би вбити його або поранити. Він був заговорений від смерті. Мечі відлітали від його тіла, наче від каменю, не залишаючи навіть подряпини. Зрозумівши, що Горва не вбити мечем, Міту признався гостеві, що не для простого воїна дочка його призначена, а для бога. Але не розгубився юнак і сказав царю, що він і є бог, і довів уже це.
Не знав цар, що йому далі робити. Він дозволив Горву побачення із Салігер. Він міркував так: «Якщо покохає вона юнака, то бог пробачив його обіцянку». Але дівчина не вклонилася простому воїну і заявила, що він не бог і навіть не цар, тому не гідний її. Тоді Горв присягнувся довести їй і всім, що він бог і цар, лише в образі простого воїна. Горв багато див міг робити і продемонстрував це людям. Від його погляду спалахував вогонь, меч плавав у повітрі, невідомі духи розмовляли голосами моторошними, думки вгадував і де що лежить, і в кого що болить, і багато іншого. Від усього цього жах охопив скіфське плем’я і царя. Він почав умовляти Горва, щоб ішов з його міста і не гнівив бога. Але Горв відповів, що без Салігер нікуди не піде, нашле на них біду і знищить їхній рід.
Довго міркували скіфи, що їм робити. Повелів цар зібрати усе золото, що було в його народу. Він поклав все це золото до ніг юнака і запропонував: «Я віддаю тобі усе золото мого народу і благаю піти звідси. Купи собі сто жінок і не проси Салігер».
Але Горв, узявши красуню за руку, звернувся до неї: «Ось, дивись, я не цар, але міг би і царство твоє взяти. Не потрібне мені це золото, а потрібна лише твоя любов».
Щоб розсудити суперечку, мудрі радники царя запропонували іспит. Відвели юнака до печери і віднесли туди все золото. Були в них майстри-невільники, і серед них найкращим був згорблений майстер Геоглен. Наказав цар Геоглену розплавити усе золото і відлити з нього величезну статую скіфського бога. А Горва у киплячому золоті втопити.
Якщо він бог, то із золота вийде живим. А якщо ні, то хай стане богом, як обіцяв.
Запалало вогнище у глибині печери і закипіло золото у величезних казанах. Присягався цар іменем бога Арея, що віддасть Горву все золото, і не міг тієї присяги порушити. А Горв повинен був довести своє. Дивлячись на кипляче золото, він звернувся до Салігер: «Ось і довів я тобі, горда моя царівно, що я твій бог. В образі бога бути мені вічно! Ти не хотіла вклонитися мені, коли я був людиною, так вклонишся у горі богові. І вклонишся чоловікові, але не я то буду. Бог відвертається від тебе. І не шукай мене даремно. Я побачити тебе більше не зможу».
З тими словами і вмер.
Ще дихав вогнем золотий бог, коли примчав гонець зі звісткою про те, що незліченне вороже військо вдерлося в межі скіфського царства і нестримно наближається до міста. Цар повелів швидко сідлати коней, а вхід до печери замурувати, завалити великим каменем. Разом зі статуєю золотого бога там залишилися й ті, хто його створив.
Жорстока битва скінчилася поразкою скіфського війська. Загинули у бою всі, хто знав ту страшну таємницю.
Ворог знищував усе на своєму шляху. Тоді вийшла Салігер назустріч загарбнику-хану і, вклонившись йому, благала не руйнувати місто, не вбивати його мешканців. Але хан був невблаганним, не послухав її і зруйнував Неаполь Скіфський. А Салігер забажав узяти собі за дружину. Не змогла вона пережити ганьбу. Зійшла на скелю, встромила меча у щілину лезом догори і кинулася на нього. Тіло її впало у річку, що текла під скелею.
Так ніхто й не дізнався, куди зник Горв і де сховали скіфи своє золото.
Багато було складено про це легенд та пісень, але на сьогодні вони усі вже забуті. Тільки ім’я дівчини Салігер залишилось на віки в імені річки, названої на її честь.
Тепер це ріка — Салгір.

Тетяна ТРЕТЬЯК
м. Сімферополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #30 за 26.07.2013 > Тема ""Джерельце""