Версiя для друку Обговорити в форумi

Засторога: без народу перемог не буває...

25 липня 1687 року (7195-й від Сотворіння Світу). Слобожанщина. Селище Коломак. Річка з такою ж назвою поміж очеретами тихо вилискувала у вранішньому промінні сонця. Тут зібралася козацька рада. На неї пустили дві тисячі козаків. Після того, як гетьмана Івана Самойловича царським указом заарештовано й відправлено до Москви, козакам належало обрати нового володаря клейнодів. Всі чекали, доки з пишного намету, що білів посередині на пагорбі, вийде московський воєвода, князь Василь Голіцин. Всі знали, що він фаворит російської цариці Софії Олексіївни. Саме йому в разі обрання доручено вручити новому гетьману клейноди. Майдан, де мала відбутися рада, тісним кільцем оточили московські полки.
Нарешті князь вийшов, широко всміхаючись та вітаючись з усіма кивком голови. Попереду стояли Мазепа, Лизогуб, Гамалія, Забіла, Прокопович, Кочубей, які щойно від царської милості отримали підвищення в рангах, та московські спостерігачі.
– Все в сборе? Тогда начинаем! – обізвався Голіцин.
Загуділи труби, забили барабани. Священики провели молебень. Козаки, знявши шапки, завзято молились і кланялись.
– А теперь, многоуважаемые казаки, дружно изберите себе гетмана за давним обычаем своих предков!
Козаки немов чекали цієї команди і щосили гаркнули:
– Мазепу! Мазепу! Нехай Мазепа нами верховодить!
Голіцин ступив кілька кроків уперед і звернувся до учасників, піднявши догори відкриту долоню:
– Прошу внимания, казаки! Как повелось, прослушайте условия Переяславского договора между Украиной и Московией! Как вы знаете, он был подписан нашим самодержцем Алексеем Михайловичем и гетманом Богданом Хмельницким еще в 1654 году. Под ними надлежит подписаться новому гетману.
На середину майдану вийшов думний дяк і речитативом, наче виголошував молитву, зачитав статті, за якими мали обирати гетьмана.
– Все правильно? – спитав Голіцин і прискіпливо обвів поглядом козаків. Складалося враження, що він сам у чомусь сумнівається. Ніхто з присутніх навіть словом не обмовився, що в тих статтях щось не так. Та й хто їх колись читав? За всіх обрань «Богданові статті» сприймалися на слух, їм вірили, як Біблії.
– Вірно! – загуділа старшина, а за нею й усі козаки.
– Раз так, то прошу голосовать! – сказав Голіцин.
Вгору дружно полетіли козацькі шапки.
– А сейчас самая торжественная минута – избранный гетман на Евагелии принесет присягу на верность его величеству царю Московии и народу Украины!
Мазепа, високий, стрункий, у святковій одежі, гордий, повільно наблизився до столу, поклав правицю на серце, а ліву руку на Євангеліє й почав читати заготовлений загодя текст:
– Клянуся…
– Прошу казацких старшин удостоверить акт о присяге гетмана Ивана Мазепы! – командував Голіцин.
Старшини вишикувалися в чергу, аби поставити свою закорючку. Після того князь весело розпростер руки:
– Сегодня вы славно потрудились! Теперь, братцы, гуляем! На берегу Коломака в тенистой роще вас ждут праздничные столы! – і першим пішов з майдану. За ним задріботіла старшина та нижчі козацькі чини.
Довго пили, гуляли та на всі заставки вихваляли Мазепу: він і розумний, і гарний дипломат, і вчився в Європі, і вміє знайти спільну мову з поляками, татарами, шведами…
Мазепа у всьому наводив новий лад. Виїжджав у навколишні міста та селища. Йому треба було пересвідчитися, що не тільки старшина його підтримує, а й низові козаки, голота. А то якось його покликав до себе Голіцин та й заявив майже з порога:
– Тут такое дело. Договор, который подписали старшины, уязвимый. Кое в чем он противоречит Глуховським статьям, подписанных Многогришным в 1669 году.
– То давайте їх замінимо Березневими статтями Богдана Хмельницького, – обережно запропонував Мазепа, чекаючи на реакцію князя.
Однак той рішуче запротестував:
– А как же твоя клятва государыне, друг мой? К старому возврата больше нет. Скажи спасибо, что предлагаю Глуховские статьи с дополнениями Самойловича, твоего предшественника, а не что-то более требовательное.
– Так в них же козацькі вольності та привілеї зовсім обмежені, – намагався переконати Мазепа.
– Вот и я об этом же говорю. Сейчас Самойлович, наверное, уже в Сибири. Там ему булава не нужна. Вот что значит идти против царского правительства, – натякав Голіцин.
Мазепа добре зрозумів князя. І погодився замінити щойно підписаний ним договір на Глухівські статті – вони стали називатися Коломацькими.
– Та все ж ти, князю, позбавляєш мене права на свій розсуд формувати навіть склад вищої козацької старшини, – ущипнув Мазепа.
– Какая тебе разница? За тебя государи думают! – переконував Голіцин.
– Що я за гетьман, коли мені забороняється налагоджувати дипломатичні стосунки з сусідами? – все ще опирався Мазепа.
– И в этом за тебя царское правительство беспокоится, – напосідав князь.
– За Глухівськими статтями я перетворююсь на гетьмана лише Лівобережжя. Хіба не так? Що ж то за гетьман, якому не дозволяється поширювати свою владу й правий берег Дніпра? – допитувався Мазепа.
– Какой же ты нетерпеливый! Пусть поляки пока потешатся Андрусовским договором. Придет время – и правый берег окажется в руках государя. Слушай, у меня есть дельное предложение: а давай переженим наших великороссов с вашими малороссами. Это ж такая связь образуется между нашими народами! На века! – Голіцин, задоволений собою, відкинувся на спинку похідного крісла.
Мазепа глянув на нього підозріло:
– Хочеш новий народ створити?
– А почему бы и нет?!
– І на якій мові він розмовлятиме? – насторожився гетьман.
– Понятно, что не на польском языке и не на татарском. Думаю, ты и сам способен догадаться, – Голіцин засміявся. – Ну, да ладно, не буду тебя мучить. Об этом пока рано рассуждать. А вот к войне с Крымским ханством надо готовиться. А то твой предшественник провалил кампанию. Сначала мы построим целую цепь городков по степной границе.
– А як до цього поставляться запорожці? Вони будуть не в захваті, – розмірковував Мазепа.
– Это их хлопоты. Ты начинай потихоньку готовиться к походу на Крым, – закінчив розмову Голіцин.
І дійсно, навесні 1689 року більш ніж стотисячна московська армія під командуванням все того ж князя Голіцина рушила на південь. До нього приєднався й Мазепа із своїм військом. У травні вони вже були під Перекопом. Та далі об’єднана армія не пішла. Чи то боячись засухи та пожеж, чи серйозного конфлікту з Портою. Але силою Москва таки похизувалася перед турками та османами. Після цього Голіцин почав вдавати з себе неабиякого полководця-переможця. До Москви він повертався ледве не героєм. Царівна Софія пишно вітала свого фаворита з успіхом. Хоч того успіху – кіт наплакав.
Мазепу як учасника кримського походу теж запросили до московської столиці разом із старшиною та свитою з трьох сотень осіб. Його хвалили за відданість царській милості.
– Можешь рассчитывать на царские благосклонность и почести, – по-дружньому обіймав Голіцин Мазепу.
– Поживемо – побачимо, – відказав гетьман.
Щоправда, той візит гетьманату був не на часі. В Москві стався переворот. Сімнадцятирічний царевич Петро позбувся опіки своєї сестри Софії, відправив її черницею в дівочий монастир. Її фаворит Голіцин теж потрапив у немилість– його зіслали до Сибіру, туди, куди він спровадив гетьмана Самойловича.Так що про почесті не могло бути й мови.
– У цій колотнечі треба бути насторожі, аби не потрапити в якусь халепу, – казав Мазепа старшинам. – Царевич Петро хоч і юний, та крутого норову. Слід би заручитися нам його прихильністю.
Мазепа з довіреною старшиною та дарами подався до московського Троїцького монастиря, де царевич вінчався на трон.
– Прийми, ясновельможний царю, оці дарунки від мого щирого серця та всієї Малоросії, – і вручив Петрові золотий хрест із самоцвітами та шаблю, інкрустовану сріблом і золотом.
Петро хоч був молодий, та ранній. Він витягнув шаблю і змахнув нею, хизуючись:
– За неповиновение вот этой саблей – голова с плеч! Запомните все!
Мазепа, криво усміхнувшись, перевів його слова на жарт і додав по-московськи:
– Можете не сомневаться в моей преданности, государь!
Потім не раз стрічалися та бесідували. Петро оцінив Мазепину мудрість та знання. Між ними зав’язалася дружба на довгі роки. Все таки умів гетьман переконувати владоможців. Це в нього природний дар. У свій час він користувався великим довір’ям у польського короля Яна Казимира, у гетьманів Петра Дорошенка та Івана Самойловича, у кошового отамана Івана Сірка та інших. Досвід – справді велике надбання і солідна вигода.
Втім, дружба дружбою, а за розпорядженням таємної царської канцелярії за гетьманом велося стеження. Про всі його дії доносив «нагору» не хто-небудь, а генеральний суддя Василь Кочубей, який доводився Мазепі ще й кумом. На жаль, в ту пору було немало українців, які за хабарі служили московському урядові. То було нещастя України.
Мазепа теж вислужувався, особливо на перших порах. Аякже, треба було підтверджувати довір’я справною службою. Петро організовував походи за походами. І Мазепа – з ним. Відправляв війська стільки, скільки цар вимагав. І гинули в боях та на новобудовах типу «вікна в Європу» українські хлопці – квіт народу. Русь-Україна знемагала від поборів царських намісників та власної старшини.
В середовищі старшин та голоти визрівало невдоволення запопадливістю Мазепи перед московським самодержцем. Петрові надходило безліч скарг на гетьмана – про його збагачення за рахунок сусідів, використання своєї посади в корисливих цілях і навіть про його любовні походеньки, що ставали легендами. Та Петро не звертав на них уваги. Він довіряв Мазепі. Гетьман швидко дізнавався, хто на нього скаржився, і жорстоко розправлявся з донощиками.
Хоч, звісно, не було диму без вогню. Політика вседозволеності старшини, яка дбала більше про власні інтереси, а не громади, не могла не призвести до вибуху. Порох уже був. Потрібна іскра. І вона знайшлася в особі Петра Іваненка, полтавського канцеляриста, якого на Запорожжі, куди він утік, прозвали Петриком. Він без упину агітував проти московського засилля в Україні. А винуватцем цього, звісно, мав на увазі Мазепу. Однак запорожці слухали його доводи, погоджувалися, але встрявати у війну з гетьманом не збиралися.
Тоді Петрик у травні 1692 року уклав договір під символічною наз-вою «Удільного Князівства Київського, Чернігівського й всього Війська Запорозького, Городового й Народу Українського». Цей договір, за задумом канцеляриста, мав би убезпечити Україну від зазіхань Москви та Польщі. Про все це Петрик розповідав у своїх універсалах, які розповсюджував в Україні і сусідніх державах. «Усіх нас хоче повернути у своїх невільників і холопів», – писав він, маючи на увазі московську деспотію. А щодо Мазепи, то він заявляв: «Теперішньому гетьманові дозволили роздавати маєтності старшині Запорозького війська, а старшина поділилася нашою братією поміж собою, позаписувала її собі й своїм дітям у довічну панщину й тільки ще того не робить, що не запрягає їх до плуга». І продовжує: «Ми йдемо на Україну з тим, щоби визволити братів наших і себе від грабежів Москви та її послушників».
Мазепа викликав до себе писаря й задиктував послання до Війська Запорозького. А гінцеві ще й наказав:
– Поясни кошовому отаману Гусаку: якщо запорожці допоможуть приборкати отого канцеляриста, дам тисячу карбованців золотом.
Однак запорожці на те не клюнули. Вони відмовчалися, але й Петрика не підтримали – їм не хотілося конфліктувати з Мазепою і Москвою. Тільки Василь Бузький з півтисячею шабель став на бік повстанців. Ополчення Петрика разом з ордою підійшло до Кам’яного Затону. Тут татарський калга оголосив Петрика гетьманом і вручив клейноди – булаву, бунчук і хоругву. І повстанці вирушили у бік Полтави. Там на них вже чекав Мазепа з п’ятьма полками. Козаки оточили петриківців. Та самому вожакові вдалося вислизнути. Втік до Перекопу. Потім знову з 30-тисячною татарською ордою подався до Полтави. Однак під час походу самого Петрика якийсь правобережний козак Яким Вечірко проткнув списом. Мабуть, сподівався на тисячу карбованців від Мазепи, та його самого татари посікли. Після того орда подалася назад до Криму.
Але сам факт виступу проти політики Мазепи та царського уряду доволі красномовний – українському народові набридло гнути спину на самодержця і його ставлеників. Після того випадку з Петриком цар Петро І ще з більшою прихильністю поставився до гетьмана. І брав його майже у всі військові походи – на здобуття Азова, на Крим, на приборкання Запорозької Січі, на війни з Річчю Посполитою, Швецією.
– Та скільки ж можна! – інколи виривалося у гетьмана. – Козаки все дужче ремствують. Так і до повстання недалеко.
Та відмовити Петрові Мазепа не міг. І продовжував поставляти «гарматне м’ясо» та рабсилу цареві. Чимало козаків полягло в болотах та на холоді під час будівництва Санкт-Петербурга. Недарма й досі говорять, що він стоїть на козацьких кістках. Іншими словами, у ті часи Мазепа розплачувався з Петром головами десятків тисяч українців.
Втім, у Мазепи з’явилася нагода об’єднати Лівобережну та Правобережну Україну і, можливо, ще раніше позбутися від засилля Москви. І цьому могла посприяти війна фастівського полковника Семена Гурка, якого прозвали Палієм, проти ляхів та татарських загонів. В 1700 році він розгромив польське військо. Його підтримав правобережний гетьман Самусь, а також запорожці. Вони звільнили Білу Церкву, Немирів. Почалися пов-стання і в інших містах Правобережжя. Щоправда, на той час Мазепа, втягнутий Петром у Північну війну зі Швецією, не міг допомогти повстанцям. Та коли така можливість з’явилася, він став на бік самодержця. Москва вимагала від Палія та Самуся припинити безчинства проти поляків. І зрозуміло чому – Польща тоді до 1704 року була спільницею Росії у війні зі Швецією.
А було так. Польща врешті оговталася від випадів Палія і докладала всіх зусиль, щоб утримати Правобережжя під своєю владою. Польний гетьман Сінявський обложив зайнятий повстанцями Немирів. У Самуся не вистачило сили його оборонити. Потім під ударами поляків упало місто Ладижин. Польські жовніри біснувалися, вони вирізали не лише залогу, а й усе мирне населення – близько 10 тисяч. Полковника Абазина скарали на палі. Чимало загинуло на ешафоті. А сімнадцяти тисячам повстанців пообрізували вуха. Це було не що інше, як залякування українців – щоб боялися виступати проти Польщі. Тільки Палію вдалося утриматися в Білій Церкві.
На Гетьманщині теж почав бунтувати Переяславський полк. Запорожці збиралися йти громити старшину. Майже все Правобережжя ладне було повстати. Тоді Мазепа сказав:
– Не так страшні запорожці, як те, що майже вся Україна тим же запорозьким духом дихає.
Мазепу та старшину лякали пов-стання. Він розумів: якщо з ними не справиться, то може втратити й владу. Навесні 1704 року Мазепа з козаками ступив на Правобережжя. Його війська зайняли Київщину та Волинь. І тут виявилося, що Палій і гетьман стоять на протилежних позиціях. Полковник у своїй діяльності опирався на селян та ремісників. Гетьман – на привілейовану старшину, свою опору, хоч на словах був за народ. Нині це називається олігархія. І не дивно. В часи свого гетьманства Мазепа володів більш ніж 120 тисячами селян. Генеральні та полкові старшини – а це 540 осіб – на теренах Гетьманщини розпоряджалися величезними латифундіями. Монастирям також належало майже три сотні сіл та хуторів. Мазепа підписав 14 універсалів про виділення українській шляхті земель. Багатії правдами та неправдами намагалися перетворити козаків та сірому на своїх підданих. І в цьому вони мало чим відрізнялися від польської шляхти чи російських бояр, дворян та поміщиків. Всі багатії одним миром мазані. І коли постає загроза їхнім багатствам та благополуччю, вони об’єднуються, надають один одному навіть військову допомогу. Саме в цьому Палій та Мазепа не знайшли спільної мови.
Мазепа, ще раз розписавшись у своїй відданості російському самодержцю, звелів арештувати Палія, відіслати його до Москви. А звідти бунтаря відправили до Сибіру. Це була відверта зрада. Та чи остання в житті Мазепи?
Втім, саме цей похід надав можливість гетьманові нарешті майже на чотири роки підпорядкувати собі й Правобережжя.
Допоміг Мазепа цареві розправитися і з повстанням донських козаків під проводом отамана Кіндрата Булавіна, яке в жовтні 1707-го по липень 1708 року охопило Донщину, Слобідську Україну, частину південної Московії. Він на вимогу Петра І відправив на придушення дончаків Полтавський полк Левенця та Компанійський полк Кожуховського.
Такі «послуги» та ознаки відданості Мазепи неабияк цінував російський цар Петро І. І коли до нього в 1707 році потрапив донос генерального судді Кочубея та полтавського полковника Іскри про те, що гетьман збирається йому зрадити, він не повірив. Викликав Мазепу.
– Ваша величність, то помста Кочубея за мою щиру любов до своєї хрещениці, до його доньки Мотрі. То наклеп! – хитрував гетьман.
Гетьман виправдовувався, хоч напередодні уже вів перемовини з польським королем Лещинським, ставлеником шведського короля Карла ХІІ. Петро видав йому донощиків. Гетьман під тортурами змусив Кочубея та Іскру відкликати донос. А потім під Києвом на ешафоті їм відрубали голови. І це не дивлячись на те, що Кочубей був його кумом, у якого він часто гостював і обговорював чимало державних потреб.
Та попри все, в Петра виникали підозри. Насторожився й Мазепа: схоже, цар щось замислив проти України. І тут до гетьмана дійшли чутки, буцімто цар має намір розпустити козацьке військо, ліквідувати Запорозьку Січ, прогнати українців до Польщі та на Волгу, їхні землі заселити москалями, а гетьманом призначити свого улюбленця, фельдмаршала Олександра Меншикова. А щоб приспати пильність Мазепи, цар під час приїзду до Києва влітку 1706 року нагородив його орденами Андрія Первозванного, Білого Орла та ще й князівським титулом. Однак це не заспокоїло гетьмана.
Його сумніви щодо щирості російського самодержця посилилися, коли війська шведського короля Карла ХІІ почали наближатися до українських кордонів. Як зазначають дослідники подій того часу, Мазепа звернувся в листі до Петра І:
– Прошу надати хоча б 10 тисяч війська для захисту, якщо Карл ХІІ піде на Україну.
– Я не маю змоги дати навіть десять чоловік, – відказав цар. – Чини на власний розсуд і боронися самостійно. Якщо ж швед піде під Смоленськ, то тобі слід прибути до Білоцерківської фортеці для оборони інтересів російської держави.
Зрозуміло, така відповідь шокувала Мазепу. Цар, виявляється, не збирався захищати Малоросію, як тоді називали Україну. Несподіванкою для нього стало й те, що Карл у вересні 1707 року вирішив наступати на Москву через землі України.
А тут гетьман отримав ще й наказ Меншикова, що командував російською армією: негайно пристати до нього. Мазепа зрозумів, що його збираються використати. Це його розгнівило. Він прикинувся дуже хворим, аби не виступати проти шведів. І тоді прийняв доленосне рішення – 25 жовтня 1708 року з чотирма полками перейшов Десну і направився на з’єднання зі шведами. Він сподівався, що Швеція стане щитом у борні за незалежність України. Перед військом він виступив з промовою:
– Ми стоїмо тепер, братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надійного, щоб їх обминути… Отже, зостається нам, братіє, з видимих зол, які нас спіткали, вибрати менше, щоб нащадки наші, кинуті в рабство нашою неключимістю, не проклинали… Я нащадків не маю і нічого не шукаю, окрім щастя тому народові, який ушанував мене гетьманською гідністю і з нею довірив мені долю свою…
Перед цим в гетьманській столиці Батурині залишив 10-тисячну козацьку залогу на чолі з полковником Чечелем. Мазепа підписав з шведами та поляками угоду про спільні дії. Король і гетьман присягнули на вірність в селі Дігтярівці біля Новгорода-Сіверського.
А ще Мазепа виношував надії на те, що українці піднімуться на визвольну боротьбу проти самодержавства. Та чи могло таке статися, якщо гетьман із старшиною протягом тривалого часу не рахувалися із сіромою, визискували її? Українська аристократія не жила інтересами свого люду. Більше того, бунти нещадно придушувала. Козаки та селяни, на відміну від Мазепи та його оточення, не вбачали в шведах своїх визволителів. Навіть сподвижник гетьмана стародубський полковник Іван Скоропадський відмовився йому допомагати.
Мазепа радив Скоропадському:
– Пропоную знищити російський загін, що оточив Стародуб. Якщо ж це зробити неможливо, то треба поспішити до Батурина і разом з місцевою залогою обороняти місто до приходу шведів.
Та Скоропадський вчинив інакше – об’єднався з росіянами.
Про перехід Мазепи на бік шведів цареві повідомив Меншиков, який за наказом царя мав прибути до Батурина та контролювати дії гетьмана. Петро І видав універсал про зраду Мазепи, закликав не чинити царським військам спротиву, наказав зібрати у Глухові генеральну раду, обрати гетьманом Скоропадського, а Меншикову взяти Батурин приступом. Аби вислужитися перед царем, перший російський полковник Малоросії Петро Толстой, зять Скоропадського, призначив плату за голову Мазепи в 100 тисяч талерів.
3 листопада 1708 року Меншиков увірвався в Батурин. Може б цього й не сталося, та прилуцький полковий обозний Іван Ніс, рятуючи власну шкуру, вказав росіянам таємний підземний хід до міста. Через нього вони проникли в неприступну фортецю і влаштували там небачену різанину. Загинуло понад 20 тисяч мешканців, в тому числі діти, жінки та літні люди. Отакі вони – браття православні: і Бога не побоялися. А як же Божа заповідь «Не убий!». Для кого він? Для вбивць чи жертв? Саме місто спалено та зруйновано вщент. Коли Мазепа через кілька днів побачив ті згарища, заплакав і вимовив:
– Тепер усе піде інакше. Україна, залякана долею Батурина, буде боятись триматися з нами заодно.
Мазепа занепав духом. Він навіть не уявляв, що Петро І, з яким він стільки разів ходив у походи, отак вчинить по-звірячому. І навіть направив цареві листа, в якому ладен був видати Карла ХІІ за повернення йому попередньої посади. Петро нібито пристав на таку пропозицію. Та невдовзі йому потрапив до рук лист гетьмана до польського короля Станіслава Лещинського, де Мазепа пропонував пристати на свій бік Річ Посполиту.
Цар був сам не свій після такої новини. 5 листопада за його розпорядженням у Глухові відбувся обряд заочного позбавлення Мазепи гетьманства. На майдані встановлено ешафот, на ньому шибениця й опудало гетьмана з Андріївською стрічкою. Кати розірвали на опудалі стрічку, накинувши на шию петлю, потягли вулицею й повісили на шибениці. А 12 листопада в Глухівському соборі Святої Трійці з участю царя, вельмож та новоспеченого українського гетьмана Івана Скоропадського і генеральної старшини відбулося анафемування Мазепи. Анафемі в той самий день і час він був підданий і в Успенському соборі Москви в присутності всієї царської думи та бояр. І все це вершилося іменем Господа Бога Ісуса Христа та святих апостолів.
– Анафема, анафема, анафема, буді проклят! – оголосив блюститель патріаршого престолу Стефан Яворський і вдарив посохом у зображення гетьмана. І це стосувалося людини, яка збудувала стільки храмів і нічого поганого не вчиняла проти християнської віри. Та на це священики не зважили. Бо, бачте, так вимагав цар, який топтав віру та мораль, не рахувався з церковними канонами. Православні патріархи за кордонами Росії не визнавали анафему і вважали її недійсною. Вона поширювалася лише в межах Російської імперії. Тільки в УНР у 1918 році була визнана незаконною, бо накладена за політичний вчинок, а не за злочин проти церкви. Однак в часи Петра І священики про це промовчали. Так церква стала засобом розправи з невгодними.
Не менш кривавою була розправа над українцями в Лебедині, де знаходилася ставка Петра І. Російські вояки хапали козаків, які не мали жодних стосунків з Мазепою, сп’яну колесували, четвертували, садили на палі, рубали голови. Так загинуло понад 900 козаків. Захопивши запорозьку фортецю Перевалочну на річці Чортомлик, москалі вирізали не тільки козаків, а й мирне населення. Увірвавшись до Запорозької Січі, вони знищували всіх, хто траплявся під руку. Постраждали навіть промисловики в Дніпровських плавнях, які не мали ніякого відношення ні до Мазепи, ні до війська кошового отамана Костя Гордієнка, що подалося на виручку гетьману. То були безжальні царські заходи залякування українців. Здавалося б, так християни не можуть знущатися над такими ж християнами. Але, виявляється, здатні на вимогу сатани.
Петро, конфіскувавши великі маєтності Мазепи та його прихильників, роздавав їх своїм людям – українським запроданцям та власним генералам і полковникам.
І от після тривалих локальних сутичок, що відбувалися протягом суворої зими та весни, 8 липня 1709 року (за новим стилем) війська Карла ХІІ і Петра І стрілися біля Полтави. Російська армія налічувала понад 70 тисяч воїнів, в тому числі майже 20 тисяч українських козаків – це вдвічі більше, ніж об’єднані сили Карла ХІІ і Мазепи. На її озброєнні було більше сотні гармат, у шведів – лише шість. Слід зазначити, що цар особисто командував своїм військом, а Карл, поранений у ногу за десять днів перед битвою, керував опосередковано через генерала Реншільда.
Шведи першими кинулися в атаку на земляні укріплення росіян. І невдало. Довелося відступити. Тим часом російська артилерія засипала шведів ядрами. Тим нічого не залишалося, як розпочати рукопашний бій. Однак шведів було значно менше. Та тут ще одне лихо – ядро роздробило ноші короля, він пересів на коня, та й того під ним убило. Вояки винесли Карла з поля бою непритомного. У шведському війську почалася паніка. Воно спішно відступило, залишивши близько 10 тисяч убитих. В полон разом з фельдмаршалом Реншильдом і першим міністром графом Піпером потрапило 3 тисячі вояків, а потім ще здалося майже 16 тисяч. Шведська армія перестала існувати. Так безславно для Швеції завершилася двадцятилітня Північна війна. Російське військо втратило 1345 чоловік убитими та 3290 – пораненими.
Перед справжнім проваллям опинився Мазепа. Разом з охороною, відданими полковниками і невеликим військом він через Дніпровський лиман, Одесу й Кучурган пробився до міста Бендери і потім до Варниці. Стан його здоров’я різко погіршився. 1 жовтня він втратив пам’ять. Подейкували, що отак на нього подіяла анафема. Мазепа так і не прийшов до тями, не встиг оголосити заповіт. Біля нього постійно перебували Пилип Орлик та Войнаровський, його провідав Карл ХІІ. Увечері 2 жовтня 1709 року Іван Мазепа помер. Його було поховано в місті Галаці в церкві Пресвятої Богородиці, що належала монастирю Святого Георгія. На сьогодні могила гетьмана не збереглася.
Величезний військовий скарб, яким розпоряджався гетьман, відсудив собі осавул Війська Запорозького його племінник Андрій Войнаровський. Він навіть намагався відсудити у шведського короля Карла ХІІ 240 тисяч талерів, які той позичав у Мазепи. Та згодом був спійманий російськими вивідниками і за наказом царя відправлений через Тобольськ до Якутська.
Наступним гетьманом у вигнанні був обраний в 1710 році Пилип Орлик, генеральний писар при Мазепі. У день його обрання була затверджена державна Конституція під назвою «Правовий уклад та конституції відносно прав і вольностей Війська Запорозького». Основні його пункти – проголошення незалежності Малоросії від Польщі та Росії, створення козацького парламенту, який мав збиратися тричі на рік, до нього, окрім козацької старшини, мали входити представники Запорожжя та по одному – від кожного полку. Та це вже інша історія.
А от щодо наслідків Полтавської битви, то вони жахливі для України. Запорожці на чолі з Костем Гордієнком з дозволу турецького султана оселилися на непридатних землях, створивши в 1711 році Олешківську Січ. Українське козацтво тануло, як сніг навесні. Козаки збідніли так, що не могли купити навіть коня. Українське селянство не тільки мало платити податки, так ще й утримувати величезну російську армію. Лише за п’ять років після битви на різних державних роботах померло понад 20 тисяч козаків. 29 квітня 1722 року на теренах України усім стала розпоряджатися так звана Малоросійська колегія. Наступні гетьмани були обмежені в правах і майже не могли впливати на життя України.
Чи міг бути іншим результат Полтавської битви? Безперечно, якби… Якби Мазепа не програв, як тепер прийнято говорити, інформаційно-психологічну війну, яку послідовно здійснював царський уряд і особисто Петро І. Фактично козаки та посполиті не знали, заради чого Мазепа відійшов від царя і об’єднався з шведським королем. Це успішно використали російські агітатори. Обіцянки, погрози, шантаж, використання церковних проповідей на виправдання дій самодержця, терор, демонстративне знищення супротивників — це основні засоби впливу на свідомість українського населення. З іншого боку, гетьман та старшина довгий час не рахувалася з інтересами пересічних українців, бо вони були не захисниками, а визискувачами. Та й ні психологічно, ні технічно козацьке військо не було готове до битви з добре оснащеними москалями. Саме через це Мазепа більше надіявся не на свій народ, а на військові сили Польщі, Швеції, Порти, Криму.
Таке враження, що гетьман забув: без народу не буває перемог. І це мають засвоїти нинішні владоможці. Тільки якщо на їхньому боці буде народ, вони нездоланні. І тоді не повториться поразка, як це сталося під Полтавою.
Та попри все Мазепа є символом незалежності України...

Віктор СТУС,
член Національної спілки письменників України
м. Сімферополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #30 за 26.07.2013 > Тема ""Білі плями" історії"