Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4444)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4116)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2110)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1028)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (308)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (202)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ДМИТРО ДОНЦОВ - ТВОРЕЦЬ ПОКОЛ╤ННЯ УПА, НАСТУПАЛЬНИЙ ТА БЕЗКОМПРОМ╤СНИЙ
Тож за яку Укра╖ну? Вкотре перекону╓мося, що питання, як╕ ставив Дмитро Донцов, сьогодн╕ ╓...


ПОВЕРНУТИ ╤СТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ
╤сторична пам'ять – головний феномен в╕дтворення ╕стор╕╖ сусп╕льства, кра╖ни, нац╕╖…


ОДЕСЬК╤ ДРУЗ╤ Т.Г. ШЕВЧЕНКА
В Одес╕ на той час мешкали друз╕ Тараса Григоровича, з якими в╕н п╕дтримував пост╕йний...


ПЕРША ЛАСТ╤ВКА УКРА╥НСЬКО╥ ПЕР╤ОДИКИ
Наш календар


ЯН НАГУРСЬКИЙ – ТОЙ, ХТО ПОСТАВ З МЕРТВИХ
П╕лот час╕в Першо╖ св╕тово╖ в╕йни був оголошений загиблим, про що в╕н д╕знався в середин╕ 1950-х...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #30 за 26.07.2013 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#30 за 26.07.2013
ПОЛКОВНИК ЗЕЛЕНСЬКИЙ
Серг╕й СУРМАЧ

У дзеркал╕ ╕стор╕╖

╤. В ос╕нн╕м багрецв╕т╕
Ой, на ярмарку в славних Лубнах
Ярмарку╓, зда╓ться, п╕всв╕ту.
Велелюддя ряб╕╓ в очах,
Йдуть ╕ ╖дуть, пливуть у човнах,
Вже й пристати до пристан╕ н╕де.
Рибу зважують лиш на вози,
Гори зб╕жжя, гороху, гор╕х╕в.
Все тут ╓ — в╕д коня до кози,
Оселедц╕ й свят╕ образи
╤ образи,
а см╕ху, а см╕ху!..
Походжа╓ статечний козак,
Молодиць пасучи
зам╕сть краму.
Пропов╕ду╓ ╕стину дяк
Для заблудлих
отих неборак,
Що забули дорогу до храму.
А д╕вчата — як п╕сня п╕сень!
Шабл╕ бр╕в,
╕скри б╕сик╕в бистрих.
Не один паруб╕йко
в той день,
Розтрусивши останн╓
з кишень,
Нахромив сво╓ серце
на в╕стря.
Понад торжищем —
гр╕м кобзаря,
П╕д тинами — юродц╕ й кал╕ки...
Святотро╖цький храм, як зоря,
На ос╕нньому сонц╕ згоря,
Вс╕м воздавши ╕ днесь ╕ вов╕ки...
Раптом — ╜валт:
— Москал╕! Москал╕!
Золочена в’╖жджа╓ карета,
А пооб╕ч драгуни в с╕дл╕ —
К╕вери, палаш╕, еполети.
На майдан╕ вляглась курява,
Посполит╕ притихли, мов миш╕.
Хтось п╕д шинком ще п’яно сп╕ва,
Та щомит╕ щ╕льн╕ша╓ тиша.
— Чьто умолкл╕,ч╓ркасская ч╓рнь?
Падавайт╓ лашадкам вад╕ци, —
Долет╕ло ╕з пащ╕ дверей, —
Ну ╕ нам паскар╓╓ харч╓й
Да пакр╓пч╓ гар╕лк╕ нап╕цца!
Гд╓ палковн╕к,
растак вас ╕ так?!.
Пусть хлапоч╓т начьл╓г
пастаяльцам...
Не один ошал╕лий козак
Ухопився за шаблю
Та так стис рук╕в’я —
аж хруснули пальц╕.
... А на ранок все м╕сто гуло –
Цв╕ркун╕вську Катрусю, онучку,
Розтоптали, як ранн╓ зело:
Та сердешненька кинулась з круч╕.
Був д╕вчат╕ неповний ще в╕к,
А вони уш╕стьох... поглумились...
Це яка вже лубенка за р╕к
╤з наруги в Сул╕ утопилась?!.
Закип╕ли з безсилля — одчай
╤ образа задавнена гостра:
— Кличмо пана полковника, хай
Скаже нам — хто тут вдома,
хто гост╕.
Все в╕ддай ц╕й ватаз╕ заброд,
Не даси — то в╕д╕рвуть з руками.
Щось ми надто потульний народ,
То за що ж нас зовуть козаками?
Пан Дмитро, мов не спав ц╕лу н╕ч,
На мурований ганок поставши,
Глянув хмуро на сотн╕ облич
╤ почула юрба його клич:
— Р-роз╕йдись!
Вже не буде на наше...
Зб╕г униз ╕ п╕шов простолиць.
Розступалися зн╕чено люди,
А усл╕д — скрик сполоханих птиць
В багрец╕ тополиних дзв╕ниць:
«Р-роз╕йдись!
Вже на наше не буде...»

II. ╢вшан-доля

За мгарським л╕сом сонечко
низеньке
Багряний м╕ст проклало по Сул╕.
Чого мовчиш,
полковнику Зеленський,
У тиш╕ патр╕арш╕й ╕ вселенськ╕й,
Про що тво╖ несказан╕ жал╕?
Чого чорн╕╓ туга у з╕ницях,
╤ мисль яка закручена у вус?
Зайшло на н╕ч, а все тоб╕ не спиться,
╤ голова похилена ср╕блиться,
╤ мед, мов кров,
 ╕з кубка — на обрус.
Перед очима м╕ниться картина —
Пожеж╕, пустки, пал╕ ╕ хрести.
Це все вона,
пропаща ╕ ╓дина,
Це та земля, що зветься Укра╖на,
В╕тчизна, без яко╖ ти — не ти.
Гетьманщина,
як спадщина Богдана,
╥╖ Андрус╕в навп╕л розпоров.
Дн╕про насправд╕ не р╕ка, а рана.
Розруб од шабл╕, де хлюпоче кров.
Два береги, дв╕ дол╕, дв╕ невол╕...
Там — польський гонор,
тут - московська лжа.
А ми як╕сь розгублен╕ ╕ квол╕,
Той при обор╕, той в сво╖й стодол╕,
А хто ж святого вигострить ножа?
╤ хто в╕тчизн╕ стане в оборон╕ –
Затят╕стю, запекл╕стю полк╕в?
До кого з-за Сули озвуться кон╕,
Ми козаки, чи в╕вц╕ безборонн╕,
Ми хижаки, чи харч для хижак╕в?
Мазепа м╕г би... та ╕з ним не просто,
В╕н обережний —
 дивиться й мовчить.
А козаки вже хир╕ють од посту,
Сус╕да миргородський,
 пан Апостол,
У враж╕й кров╕ кличе меч мочить.
Та й п╕д тво╖м посульським
 рег╕ментом
╢ компан╕йц╕, ╓ ╕ сердюки.
Подай сигнал —
зголосяться моментом,
Аби рубати ворога до щенту,
Та що там полк —
зберуться три полки!

Полковник довго слуха╓
 кр╕зь тем╕нь,
Чи не ╕рже десь в╕сника огир.
Його лице — мов вис╕чений
 крем╕нь.
╤ третя св╕чка скрапу╓ на рем╕нь,
╤ бемка п╕вн╕ч мгарський монастир.


III. Дв╕ еп╕столи

Еп╕стола Дмитра
Прощай, моя люба
Зоринонько-зоре,
Жаринонько серця
й думок.
Нав╕що тебе
полюбив я на горе,
Небогу ╕з роду Св╕чок*?
Ти — ясниво
дн╕в мо╖х хмурих,
Зорино,
Ти — плом╕нь св╕ч╕ уноч╕.
Я завтра по╖ду,
я в с╕чу порину,
Де крешуть свободи меч╕.
Не годен я сито
й рахманно лежати
В той час, коли кров’ю сплива
Украйна кохана,
свята наша мати,
Зорино — не вм╕стять слова
Мо╓╖ любови, мо╓╖ розпуки...
Я ╖ду, бо мушу, а ти
Не плач, не ламай сво╖ б╕л╕╖ руки,
Якщо мо╖м серцем
 посн╕дають круки –
Помруть,
ст╕льки в н╕м г╕ркоти.
Не плач, моя горличко,
ти ж бо — козачка,
Ще стр╕неться пара й тоб╕,
А я вже — тв╕й спомин,
тв╕й б╕ль необачний,
Та л╕пш наразитись
 на кулю гарячу,
Н╕ж в╕к доживати в ганьб╕.


Еп╕стола Зорини

М╕й Дмитрику любий,
м╕й св╕те, м╕й раю!
На кого покинув мене?
Без тебе вмираю, вв╕ сн╕ об╕ймаю
Ясне тво╓ личко сумне.
Мен╕ лиш п’ятнадцять
 зозуля вкувала,
А в тебе дружина ╕ син.
Твоя Сулим╕вна**
тебе виряджала
В пох╕д сто раз╕в,
я — один...
Криваве тебе проковтне бойовище,
Мене — монастир ╕зжи╓.
Хай люде осудять,
та люде не вище
През любляче серце мо╓.
Хай к╕нь не сп╕ткнеться —
я з Верхнього Валу
Зигзицею всл╕д полечу.
А завтра поставлю у церкв╕ Варвари
Сльозою омиту св╕чу.

IV. Та╓мна вечеря

Року Божого 1708 м╕сяця жовтня наприк╕нц╕ його вельможн╕сть полковник лубенський Дмитро Зеленський в╕дбув ╕з Лубен до Батурина
для р╕шительно╖ розмови з гетьманом ╤. Мазепою.

М╕сто ще н╕мотству╓ спросоння,
Де-не-де поблимують вогн╕.
Лиш псалми п╕вняч╕ досх╕д сонця
Та чаклують горнами Кузн╕.
Проминули сад, де терпко-п’янко
Пахли жовте листя ╕ гриби,
Броварськ╕ ворота ╕ Луб’янки
берег,
На як╕м дитя-коханка
Руки простягала з-п╕д верби.
Варта з мур╕в погукала: «Хто там?»
Гаслом об╕звалися слова:
— В╕дчиняй пирятинськ╕ ворота!
Пан полковник пролет╕в
 з ескортом,
Та й знялась на п╕вн╕ч курява.

До Лубен востанн╓ озирнувся,
Мов не бачив зроду городка.
Вороний полковницький
 сп╕ткнувся,
Аж пернач за поясом с╕пнувся,
Та прикмети — не для козака.
У Прилуках наздогнав Данило,
Миргородський лицар ╕ сус╕д:
— ╥дьмо, Дмитре, вже нема╓ сили
У м╕шку та╖ти змови шило,
Хай с╕м б╕д — один буде одв╕т.
╤ з╕рвались в чвал несамовито,
Т╕льки степ без краю, без к╕нця.
На Батурин — гупають копита,
На Батурин — вторять ╖м серця!
Аж надвеч╕р просв╕тл╕ли лиця
Вершникам,
що вглед╕ли он-до
Гетьмана фортецю ╕ столицю,
Кам’яне Мазепине гн╕здо.

...Мазепа саме чип╕в над паперами,
Зажурено-замислений украй —
...Якби царя з царятами
 поперли ми,
Якби в╕йна л╕т з п’ять
 ущухла жерлами,
Тод╕ б Украйна звалась
 просто — рай.
╤ шелест╕в листами пережовклими,
╤ над столом хилилась голова.
Враз Нестеренка-сотника слова
Його з задуми вивели:
— Полковники!
До вас, вашмосць, —
 Зеленський ╕з Апостолом
╤ Горленко ╕з Ломик╕вським теж.
— Нехай заходять,
╕з такими гостями
Потрактувати ╓ про що.
Еге ж?
╤ посм╕хнувсь, киваючи
 запрошеним,
Аби см╕л╕ш заходили в пок╕й.
А т╕ вс╕дались в шатах
 запорошених,
Навпереб╕й рекли про задум св╕й:
— Допоки, ваша св╕тл╕сть,
 ми терп╕тимем
Оцей канчук московський на хребт╕?
— Повстаньмо об╕руч
 ╕з посполитими
За р╕дний край, за вольност╕ свят╕!

Мовчав Мазепа.
Пот╕м кинув р╕зко:
— В╕д утиск╕в премного нам журби:
То Петербург муру╓мо
 в багниську,
То ри╓мо канали, мов раби.
Жене нас гейби в╕тер кура╖ну
╤ доля наша — чайками тужить.
Навчились ми вмирать за Укра╖ну,
Якби навчитись ще за не╖ жить!
Повстати можна,
ми з д╕д╕в повстанц╕,
Та чи здола╓м...
Чи п╕дможе швед,
Бо москал╕ таки запекл╕ здрайц╕,
Ото якби ╕з нами ще й полтавц╕...
╤ тут Зеленський вийшов наперед.

— О, пане гетьмане,
полтавц╕ вже не т╕,
Полтавчуки вони, вважай,
 не люде —
Як можна честь продати в сл╕пот╕,
Топтати в багна корогви свят╕,
Звеличуючи всякого приблуду?
Якщо ти не козак, а москволиз,
То ти вже не людина, а ру╖на,
Худоба, бидло, ница товарина,
Приречена забродам на зар╕з!
О, ваша св╕тл╕сть,
нам боятись сл╕д
Не так Петра, як нашого
 полтавства.
Зело прелютий з п╕вноч╕ сус╕д,
Але стократ страшн╕ш —
 сво╓ лукавство.
Воно руйну╓ дужче в╕д гармат,
Воно в кров╕, як опирятко п’яне,
Коли з ножем на брата л╕зе брат.
Полтавство — наше ка╖нство,
 гетьмане!
Доки не п╕зно,
доки ми ще ми –
Удармо сп╕льно,
зо вс╕╓╖ сили,
╤накше в╕д полтавсько╖ чуми
Не поряту╓м край наш,
отче милий!

Мазепа слухав.
Пот╕м раптом збл╕д
╤ булаву жбурнув на скатертину:
— Що ж — жереб кинуто!
Лаштуймо у пох╕д
Сво╖ полки
во славу Укра╖ни!


V. А тим часом на сел╕...

— Явтуше, чув?
Мазепа п╕дняв повстання.
До в╕йська кличе.
’Мо й ми зголосимося?
— Умгу...
Т╕лько спершу треба
 вгороди виорати...


VI. Батуринський рекв╕╓м

Три постат╕ скрадаються на мурах,
Вдивляються у вогнища руд╕.
З ус╕х бок╕в оточений Батурин,
Не спить всю н╕ч.
Не спиться ╕ орд╕.
— То як у нас армата,
Кен╕гсеку?
— Все добре, пане Чечелю.
Авжеж.
Веледбайливий сотник Нестеренко
Подбав про порох
 ╕ про ядра теж.
Не взяти нас н╕ збоку, н╕ знаскоку.
Фортеця перетерпить скруту цю.
Велику Меншик матиме мороку,
Куштуючи козацького свинцю.
Он ск╕льки трупу ╖хнього
 буртами
П╕д мурами учора полягло.
За день чи два ╕ гетьман з козаками
Прибудуть нам на пом╕ч.
Ще й Карло...
А на св╕танку — зв╕стка в три баси
Увесь Батурин п╕дняла на ноги –
Московське в╕йсько
 вс╕лось на вози
╤ в╕дступа╓ —
Господи, спаси! –
Заривши насп╕х вбитих
 край дороги.

...Тим часом дал╕ склалося не так...
Це Соломаха,
з виду теж козак.
Догнав обоз ╕ розпов╕в, як сл╕д,
Про гандж фортец╕ —
 пота╓мний х╕д.
Вчорашн╕й сотник,
нин╕ наказний
Полковник Н╕с, прикутий
 до гармати,
Як зрадник Укра╖ни,
встиг послати
Г╕нця сл╕дом,
де Меншиков сумний
Скомандував вояцтву в╕дступати.
Зрад╕в ╕ збадьорився московит,
Став завертати коней норовистих,
А поноч╕ — ударили на приступ,
П╕д барабани тисяч╕ копит.
Протримайся Батурин зо два дн╕ –
Прийшли б на пом╕ч
 запорожц╕в лави,
╤ не було б зв╕рячо╖ р╕зн╕,
╤ не пили б г╕рких мед╕в Полтави.
...Московський зв╕р
зригнув ге╓нний рик,
Злилися душ╕ вбитих в огнекрик,
Коли гетьманський город
розпинали.
Зда╓ться, нав╕ть небеса стогнали
╤ м╕сяць плив — в╕друбаний язик.
Лиш Нестеренко з Чечелем —
н╕ звуку.
Схопили ╖х ще теплих, ледь живих.
Четвертували мстиво — ноги й руки
Розкидали на пострах ╕ на см╕х.

Москаль вояк
 таки довол╕ скверний,
В╕н нахабн╕╓ т╕льки збившись
 в гурт.
Йому смаку╓ глум
 над т╕лом мертвим,
Мастак-вигадник
 мерзостних тортур.

Лишив Батурин головн╕ гаряч╕,
Не схоронилась н╕ одна душа.
Лиш скльовувало в╕ченьки дитяч╕
У попел╕ якесь брудне пташа.

...З ╤вана Носа
 вийшло плем’я Нос╕в.
Метких злаке╓зованих почвар,
Фундатор╕в ╕мпер╕╖ донос╕в,
Погонич╕в збезличених отар.
Лиш пам’ять —
понад мури ╕ тортури
Плачем бандури г╕рко нагада,
За що було роз╕п’ято Батурин,
За що нас дос╕ розпина орда.


VII. ╤з висоти полтавсько╖ голготи

Л╕та 1709 оточен╕ полтавц╕, вил╕зши на мури, спускали штани ╕ голими гузнами дражнили швед╕в, котр╕ не могли з велико╖ в╕дстан╕ поц╕лити у глуз╕╖в.
Аж тут п╕д’╖хали запорожц╕ Костя Горд╕╓нка, у яких була б╕льш далекоб╕йна зброя. Гримнув залп — ╕ полтавчуки посипалися з мур╕в, яко груш╕. Так ╕ лежали вони в закривавлених бур’янах, гузноголов╕ защ╕тн╕к╕ ат╓ч╓ства чужого...

На тому пол╕,
в ту лиху годину,
На тому пол╕, де чигав загин,
Полки козацьк╕ гр╕ли шведу спину,
╤ ми не рвались в б╕й за Укра╖ну,
Так наче в нас ще сотня укра╖н.

Петро великий,
хоч достоту — карлик
╤ юний Карл — майбутнього титан,
Вчепилися одне одному в карки,
На лаву лава кидалися шпарко,
Ще й запорожц╕ л╕зли на таран.
А ми — н╕ руш.
Намертво прикип╕ли
До спечених ворсклянських
 спориш╕в.
╤ гетьман нас у наступ не пов╕в,
╤ гухкали гармат московських
 стр╕ли.
Скривавлений примчався
 Горд╕╓нко:
— Рушайте, пане гетьмане, —
вперед!
Та вже ламав сво╖ порядки швед,
╤ пан╕ка займалась помаленьку.
╤ гетьман, споноч╕лий серед дня,
Обвуглений ╕з виду, як з пожару,
Ткнув булавою десь поза Санжари
╤ приострожив в╕рного коня.

Якби ми знали
 в той пекельний час,
Що тут не битву, а себе програли,
Що це початок вражо╖ навали,
Яка по крапл╕ вийме нас ╕з нас.
╤ т╕, хто впали смерт╕ на покоси,
Не оживуть з розораних могил,
Де проростуть м╕зерн╕ малороси
╤з галушками зам╕сть орл╕х крил.
Якби ми знали,
о, якби ми знали,
Що ц╕й поразц╕ вже нема к╕нця.
Сво╖х нащадк╕в — ми ╕ ╖х програли,
Все б╕льше залишаючи прогалин,
Де мали б битись см╕юч╕ серця!


VIII. Я колись повернусь...

С╕да╓ сонце сумно ╕ криваво.
В╕д бойовища тягне димом всл╕д.
Прощай, Полтаво,
мачухо Полтаво,
Причино наших
 вс╕х подальших б╕д.
Тепер нам шлях — в╕д тризни
 ╕ до тризни,
У рабство для прийдешн╕х
 покол╕нь.
Уже Петро —
тиран, монгол, антихрист,
На п╕в-╢вропи кида мертву т╕нь.

Погоня вража ближче все
 та ближче.
╤ стук сердець — прудк╕ш
 в╕д скакун╕в.
Десь там Дн╕про спасительно
 заблище,
Де переправа й к╕лькоро човн╕в.
Але ж позаду — все,
 що р╕дним зветься,
Клубок жалю,
котрий не проковтну,
Яке ж зал╕зне треба мати серце,
Щоб землю цю
 зм╕нять на чужину?!.
Нехай Лубен я б╕льше не побачу,
Хай четвертують, колесують хай,
Але ж соб╕ самому не пробачу,
Як добров╕льно кину отчий край.
Тож коню — тпрр-у!
Нема╓ б╕льш дороги.
Я сп╕шений, безпом╕чний,
 см╕шний.
Бувайте, пане гетьмане,
п╕дмоги
Вам зичу на шляху за т╕ пороги,
Де край багатий в╕льний,
 та... чужий.

Дурна сльоза зрадливо ятрить оч╕.
Складають зброю в купи козаки.
Десь гетьман проминув
 Переволочну,
Не за Дн╕пром пропав,
а на в╕ки...
Як там йому — втрачати
 найдорожче,
На глум в╕ддавши слави знамено?
Ще й поруч ненад╕йн╕ запорожц╕,
Яким що смерть, що чарка —
 все одно.
Все’дно й нащадкам.
Згодяться, щоб чахнув
На древ╕ роду — вол╕ паг╕нець.
...Несуть Мазепу кон╕ на Очак╕в,
А дал╕ ще Бендери ╕... к╕нець.

...Полон, полон...
Яке ганебне слово.
Були полки, а стануть кр╕паки.
По корогвах святих —
 чуж╕ п╕дкови,
Суддя Чуйкевич кида╓ в полову
Сво╖ клейноди, честь ╕ бунчуки.
Не жаль того, що не вдалось
 повстання,
Мазепин зрив озветься ще в кров╕
Отих н╕мих, хто з рання
 до смеркання
Канали рив кр╕зь багна моров╕.
Та жаль того,
в житт╕ одного шансу,
Коли зоставсь до вол╕ крок чи п╕в –
Тод╕ розбились об полтавськ╕ шанц╕
М╕льйони ненароджених житт╕в.
В╕ками нам вигоювать Полтаву,
Цупке кор╕ння — ск╕льки не коси –
Забур’яняться рясно на неславу
галагани, яценки ╕ носи...

...У нас, мабуть, ╕з золотих дерев ще
Не обтрусила ос╕нь н╕ листа,
А тут мороз, немов на Водохреще.
Прохукав шибку — сн╕г ╕ н╕мота.
П╕дперли небо сосни прямовисно.
Полярне сяйво — привидом з ╕мли.
╤ гр╕╓ т╕льки грудочка в╕тчизни,
Що в пазус╕ збер╕г з-понад Сули.
Окови н╕г — тепер мо╖ стремена,
А кон╕ — сивогрив╕ бурани.
Як там вони...
Чи згадують про мене,
Так╕ мо╖ ╕ не мо╖ Лубни?
Возрадуймось, полковники
 в екзил╕,
Що зам╕сть трун — холодний
 капон╕р.
На засланн╕ й орли стають
 безкрил╕,
Кругом тайга на незл╕ченн╕ мил╕,
М╕цн╕ш од грат —
 несходжений Сиб╕р.
╤ мов Христос — стражденна
 батьк╕вщина
╤де босон╕ж ╕ кривавить л╕д,
╤ тут ста╓ все б╕льше Укра╖ни,
Вже й замет╕ль сп╕ва, як Чура╖вна,
Про тих, хто засв╕т встали у пох╕д...

...Колись вернусь я...
а коли це буде?
Понад Посуллям в╕тром проб╕жу.
Невже нащадки, випивши цикути,
Мене стр╕чать не вийдуть за межу?
Невже вони не знатимуть ╕ дал╕,
Що ми були,
а отже й дос╕ ╓.
Про те, як ми карались ╕ карали,
Що нам завжди калин г╕рк╕ корал╕
Стократ дорожч╕ за життя сво╓.
Якщо схилили голову м╕льйони,
А хтось — один
затявся й не схилив —
Не пропаде в╕тчизна безборонно,
На праву справу Бог таких схвалив.
Мен╕ н╕чого ╕ншого не треба.
Я жив, як жив.
Та мр╕ю повсякчас,
Щоб над Лубнами
виплакалось небо,
╤ хтось колись
згадав мене хоч раз.
Лютий-березень 2013 р.

* Р╕д лубенського полковника Леонт╕я Св╕чки.
** Дружина лубенського полковника Зеленського була р╕дною сестрою ╤вана Сулими — ген. хорунжого при гетьман╕ Мазеп╕.

Лубенський полковник Дмитро Михайлович Зеленський походить з правобережного шляхетного роду. Входив до кола козацьких старшин, яким дов╕ряв гетьман ╤. Мазепа, його свояк. Саме Д. Зеленський разом ╕з Горленком, Апостолом, Ломик╕вським восени 1708 року остаточно схилили ╤. Мазепу до переходу на б╕к Карла Х╤╤.
Дружиною полковника стала донька переяславського полковника Федора Сулими. ╤ван Мазепа свого свояка-полковника призначив командувати Лубенським полком.
Лубенський полк як адм╕н╕стративно-територ╕альна одиниця постав 1658 року за гетьманства ╤вана Виговського ╕ припинив сво╓ ╕снування 1781 року. За списком 1723 року в полку було 2 687 п╕ших ╕ 3 968 к╕нних козак╕в.
Лубенський полк разом з Миргородським та Прилуцьким перебував при гетьман╕ п╕д час укладання ╤. Мазепою в╕йськового союзу з королем Швец╕╖. Лубенський полк — один ╕з 10 л╕вобережних козацьких полк╕в Гетьманщини. Коли в Укра╖ну прийшли шведськ╕ в╕йська, Мазепа пов╕в сво╖ полки на з’╓днання ╕з шведами.
П╕д час нац╕онально-визвольних змагань 1708-1709 рр. полковник Зеленський один з небагатьох, хто залишився в╕рним Мазеп╕ ╕ був з ним до к╕нця. П╕сля Полтавсько╖ битви здався рос╕янам ╕ був ув’язнений, а 1711 р. засланий до Сиб╕ру, де й помер. Його ма╓тки конф╕сковано, а м╕сце поховання нев╕доме...

 

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #30 за 26.07.2013 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=12082

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков