Версiя для друку Обговорити в форумi

Зустріч для вас

«Кримська світлиця» нерідко робить приємні відкриття всеукраїнського масштабу. Одним з таких була публікація Світлани Антонишин про львівську поетесу Лану Перлулайнен: «ЗНАЄТЕ, ПАНЕ ЛЬВОВЕ, НЕМАЄ ЧУЖИХ БАТЬКІВЩИН...» («КС» від 26. 04. 2013). Думаю, що подана добірка віршів львів’янки нікого не залишила байдужим. Особисто мене схвилювало те, що надзвичайно талановиті україномовні вірші написані рукою і серцем доньки... інгерманландського народу. Не чули про такий? А іншу назву — «іжорці» чули? Тоді все по-порядку. Іжорці належать до угро-фінської мовної групи. Багато про них можна дізнатися з Інтернету:
«Етнічна самоназва — інкері. На початку ХХ століття їхня кількість сягала кількох сотень тисяч осіб, а сьогодні їх залишилося трохи більше ніж 10 тисяч. Які ж лихоліття спіткали цей малочисельний народ?
Інгерманландці — народ фінського походження, що проживав багато сторіч на території від Нарви і до Ладозького озера. Назву свою пов’язують з ім’ям шведської королеви Інгегерди (у фінів Ingeri або Inkeri), доньки конунга Олофа, яка стала дружиною князя Ярослава. Однак це легенда, бо насправді інгерманладці — фіни, які переселилися зі шведської Фінляндії на початку XVII століття».
Після повалення царизму в 1917 році національна інтелігенція Інгерманландії плекала надії на розповсюдження та вкорінення в Росії демократичного стилю мислення та припинення русифікації. Однак, стосунки з більшовиками у інгерманландців не склалися, було багато біженців, які виїхали до близьких за мовою і культурою Фінляндії та Естонії. В січні 1919 року в Гельсінкі було утворено Тимчасовий комітет управління Інгерманландії. Було заключено договір з Естонією про звільнення краю від більшовиків. У січні того ж року в Естонії було створено 1-й Інгерманландський батальйон чисельністю 1500 чоловік. Прапором батальйону став прапор, створений капітаном Хаапакоскі — на основі кольорів інгерманландського герба. Після боїв з більшовиками у Західній Інгерманландії прапор став сприйматися усіма як національний прапор інгерманладців. Під цим же прапором воював і Північно-Інгерманладський полк, створений у червні 1919 року на півночі Петроградської губернії в селищі Кир’ясало. Повсталі проти політики продрозверстки селяни утримували цей населений пункт півтора року! Та ще й проголосили ідею створення незалежної держави — республіки Північна Інгрія. Після підписання Тартуського миру жовто-синьо-червоний прапор із скандинавським хрестом було урочисто спущено і вивезно до Фінляндії. На жаль, Фінляндія, яка побоювалася вторгнення більшовиків, погодилася (в 1920 році) на входження Інгерманландії до складу Росії в обмін на широкі національні права і привілеї. Та уже в середині 20-х років більшовики почали переслідувати духовенство, закривати школи, а в 30-х роках в пошуку іноземних шпигунів заборонили викладання рідною мовою, вилучили фінські підручники, заарештували релігійних діячів, закрили лютеранські церкви та почали виселяти інгерманландців з прикордонної смуги до Сибіру і Середньої Азії. 1929 року, на початку колективізації, у Радянському Союзі нараховувалось близько 137 500 інгерманландців, зокрема 121 500 фінів та 15 600 іжорі і близько 700 ведь. За загальними підрахунками, у 1935-1936 роках 27 тисяч інгерманладців було знищено чи вислано з рідних місць. Культурному життю інгерманладців було завдано удару. Шкільну освіту перевели на російську мову, а фінську мову ще в 1937 році проголосили антиреволюційною, націоналістичною. Періодичні видання фінською мовою закривалися, палали багаття з книг... В 1938 році заборонено діяльність церковних приходів.
У 1939 році з початком радянсько-фінської війни тисячі інгерманландських родин вислали до Сибіру з прикордоння.
Друга світова війна також була великим випробуванням для інгерманландців. Тих, хто опинився в блокаді (кілька десятків тисяч) у 1942 році вивезли «Дорогою життя» через Ладозьке озеро на поселення до Сибіру і Середньої Азії. Уся провина інгерманландців полягала в тому, що говорили вони не «тією» мовою, молилися не «тим» богам і проживали поблизу іншої столиці.
На початку 60-х років інгерманландцям зі Сибіру і Середньої Азії дозволили переселятися до Естонії і Карелії.
Лише 1991 року настала довгождана реабілітація, і всім було дозволено повернутися на історичну батьківщину. Згідно з переписом населення 1989 року, в СРСР проживало 67 300 фінів. Фінсько-інгерманландське населення стародавньої Іжори до кінця 80-х складалося з літніх людей.
Вже відродилися громадські і релігійні організації, що раніше відігравали значну роль у збереженні національної ідентичності. У наш час в Інгерманландії діють 15 євангелістських общин. Фінляндія допомагає тутешнім фінам: там навчаються фермери, викладачі фінської мови, медичні працівники, священики і диякони. Із квітня 1990 року Фінляндія приймає фінів як іммігрантів-репатріантів»
* * *
Погодьтеся, українці мало що знали про цей народ... Хіба ж у нас пишуть про це книжки? Проте, ось що я прочитав у передмові до книжечки віршів Лани Перлулайнен «Вітер часу», написаній її чоловіком Євгеном Запекою:
«Наприкінці вересня 1990 року Ніна Михайлівна Жемчужина (уроджена Перлулайнен), рідна сестра діда моєї дружини, розповіла мені про те, як вона стала Жемчужиною. За два тижні до початку російсько-фінської війни 1939 року приїхали до її рідного містечка Чудово (південь Інгерманландії) енкаведисти. В містечку майже все населення розмовляло іжорським діалектом фінської мови, всі три школи були фінськомовними. Енкаведисти зігнали все доросле населення до єдиного в Чудові спортзалу і всім почали переписувати документи. Пращурам моєї дружини пощастило, їхнє пріз-вище просто переклали. Перлулайнени стали Жемчужиними. Їм пощастило, бо деякі прізвища переписувалися за співзвуччям або просто бралися зі стелі. Ойкунени стали Ойковими. Нині в містечку Чудово Новгородської області немає жодного іжорця і діють три російські школи...»
* * *
Тому й розмовляючи з талановитою львівською поетесою, український патріотизм якої не викликає жодного сумніву, я не міг не заторкнути «іжорської» теми:
— Пані Лано, за паспортом ви росіянка. А знали правду про своє етнічне походження?
— Батьки про це мені не говорили. Вони працювали на військовому заводі, знали мій характер, знали, що мовчати не буду... Тому від мене це приховували.
— Так, складна ця тема — ідентичність. Інгерманландка, росіянка... А тепер, судячи з віршів, справжня галичанка! Це Львів зробив із вас українську поетесу? Ви десь згадували, що жили в Полтаві, але полтавський «суржик» не надихав вас на добровільну українізацію. Що ж було поштовхом?
— Ні, почалося якраз все в Полтаві, і почалося з Лесі Українки. Вчилася я там у російській школі, від вивчення української була звільнена за станом здоров’я...
— А яка ж це хвороба не дозволяє вивчати українську?
— У мене були проблеми з легенями, доводилося часто лікуватися в санаторіях... Тоді таке часто практикувалося — звільняли від мови за станом здоров’я. Але українську літературу ми все-таки вчили. Я взагалі здібна до мов. Було таке, що нишком читала український текст і відразу, синхронно, перекладала вчителеві на російську. Вже після закінчення школи вчитель Михайло Федорович нагадав мені це. Мовляв, здогадувався, що я підглядаю, але дивувався, що так точно і швидко перекладаю на російську. Якось нам задали вивчити уривок з «Лісової пісні». Я прочитала твір повністю, мені він так сподобався, що я пішла в магазин і придбала усі 11 томів Лесі Українки! І все прочитала. Мені дуже сподобалися її поеми. Це така сила і щирість почуттів. А ще — математична точність. Лаконічність. Коли я писала твір (звичайно ж, російською) і повставляла туди свої російськомовні вірші, то Михайло Федорович зрозумів головне: я прочитала дуже багато, а головне — зрозуміла, сприйняла душею Лесю Українку... Він був дуже розумною людиною, дозволяв писати «отсебятину», відхилятися від шкільної програми. І це давало свої плоди — на уроках літератури мені подобалося. Потім був ще один випадок. Після девятого класу ми поїхали в колгосп у Велику Богачку і там жили в школі. Десь поруч жив місцевий шкільний учитель, який саме мене обрав для спілкування. У нього була дуже гарна, рафінована українська мова. Я все розуміла, але відповідала російською. Бо якби тоді взялася, то було б так, як білоруською зараз. Перекладаю з білоруської, все розумію, але... І помилки трапляються, і вимова не найкраща... Тому я сказала цьому інтелігентному вчителю: «Мені подобається, як ви говорите, але сама калічити мову я не буду» І, тим не менше, він наполягав, щоб я пробувала говорити українською. Перелам стався вже у Львові. Обклалася словниками, принципово почала писати вірші лише українською, але в родині ще за інерцією розмовляла російською. Син, який навчався в українській школі, запротестував проти такої двомовності. І тоді ми всі рішуче і одностайно перейшли на українську.
— Деякий час ви вчилися в Татарстані, в Казанському університеті. Татарський досвід збереження рідної мови підійшов би для України? Наскільки я знаю, там своєрідний консенсус. Всі добре володіють російською, розмовляють нею без акценту, але ж і рідній мові в Татарстані абсолютно нічого не загрожує.
— В Україні це неможливо. Тому що у Татарстані мови абсолютно не подібні одна до одної. Це англійська і українська могли б існувати поруч. А співіснування української і російської призведе до плутанини. Буде суцільний «суржик»... Вихід один — єдина державна мова! Хай росіяни спілкуються між собою російською, хай будуть російські класи, але у вишах повинна бути лише українська мова.
— Офіційна державна двомовність в Україні може призвести до «білоруського варіанту», коли мова корінного народу поступово витісняється і занепадає?
— Не думаю. Національні характери українців і білорусів дуже відрізняються. Білоруси спокійніші. Українці ж чинитимуть опір. Звичайно, це трагедія — те, що сталося в Білорусі... Білоруська мова просто неперевершена, коли звучить в піснях! За цю мову треба боротися. Сподіваюся, в Україні до такого не дійде. Хоча, звісно, нічого доброго Україні закон про офіційну двомовність, якби його прийняли, також не приніс би.
— Лано, у вас є чудовий вірш, присвячений Йосипу Бродському. Це ваша своєрідна відповідь на його вірш «Проклятие Украине»?
— Саме так... Бродський був одним з моїх вчителів. Я ним довго «хворіла». Коли помер — у мене взагалі була істерика. Ми у Львові зробили вечір його пам’яті. І саме тоді я почула від нашого поета Миколи Ільницького про цю гидоту. Потім почула по радіо... Довго не могла зрозуміти: він же геній! Що ж його смикнуло? Тому й не могла промовчати, написала вірш.

Сергій ЛАЩЕНКО

Лана ПЕРЛУЛАЙНЕН

БАТЬКОВІ

На північному схилі літа
небо з вишитими краями.
Там жили мої баба з дідом
і не знали, що — росіяни.
Світ був рідним, зручним,
 іжорським —
весь в афинах і журавлині.
Час неспішно мололи жорна,
засипали в мішки і скрині...
По іжорцях лишився прочерк.
По історії — чорні діри.
Тільки іноді блиснуть очі,
наче лезо сокири, –
ті — холодні, спадкові, сині
(хай їх вічно Господь пасе!),
коли їх зненацька зупинять
імена річок і озер.

ПАМ’ЯТІ ІГОРЯ БІЛОЗОРА
1
Традиційно з вертепів
під конвоєм міліції
зорі ідуть на небо.
Їм на землі не місце.
Надто вони вже білі.
Надто вони вже зорі.
Завжди знайдеться кілер.
Завжди знайдеться ворог.
Життя віддячує смертю
за будь-яку надмірність.
Надто вони вже вперті.
Надто вони вже вірні.
Збудженим камертоном
озивається вічність.
Стоп — і вінок терновий
десь на Академічній.
Стоп — і вічная пам’ять,
і личаківська тиша...
Всі ми трішечки Гамлети,
щоб не сказати гірше,
щоб не назвати раєм
львівські голгофи сірі,
куди ідуть помирати
українські месії.
Господи, хто наступний?
Вихиляємо чарки.
По Львову збирає трупи
Личаків.
2
Ви би його не смикали
зараз — їй-бо, не варто.
Білозорові ніколи:
він розпалює ватру
між зірками єдину,
неподалік від Бога,
щоб його Україна
не збилась, бува, з дороги.

ДВА ВІРШІ ЙОСИПУ БРОДСЬКОМУ
1
Нас висмоктують обрії
із вітчизн і колисок,
і луна перетворює
на міраж наші риси.
Під прозорими зорями,
як на склі мікроскопа,
нас розплющить історія
за своїм гороскопом.
Тож, навіки розведені
по окремих уроках,
ми — лише посередники
поміж чортом і Богом,
тобто, тільки розвідники
потойбічного світу.
Ми працюємо свідками
між держав і політик.
Ми працюємо римами
між собою й добою,
поки серце витримує
резонанси двобою.
2
Що ж, пане Йосифе, всі податки
вічності сплачені. А проте,
всесвіт — і той не зміг подолати
Ваш держимордівський менталітет.
З чим і вітаю. Вам пощастило:
встигли втекти, бо проґавив Бог.
А все ж зізнайтесь, які чорти Вам
розрахували останній крок?
Певно, на Ваш Васільєвскій остров
отак і треба вертатись — щоб
виштовхнув геть ображений простір,
і час гидуючи обійшов.
Хтось спересердя вимкнув лічильник.
Світ, пане Йосифе, не клозет.
Навіть купуючи батьківщину,
не зачіпайте чужих Мазеп.
Тож хай Вам Росія дивиться в спину.
Хай Вас Петро привітає там,
куди від імені України
я повертаю прокляття Вам.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #29 за 19.07.2013 > Тема "Душі криниця"