Версiя для друку Обговорити в форумi

Літературні постаті

Що ми знаємо про класика нашої літератури Івана Нечуя-Левицького як людину і письменника? Здебільшого тільки те, що в шкільних підручниках. Тим часом його життєпис хоча й не багатий на круті злами та конфлікти, але повчальний. Закінчивши в 1865 році Київську академію, юнак порушує сімейну традицію (дід і батько були священиками), відмовляється від духовної кар’єри і йде вчителювати в світські навчальні заклади, стає письменником. Іван Франко чи не його єдиного називає письменником глибоко свідомим: «Він був українцем, і українським, виключно українським письменником тоді, коли многі його ровесники вірили, що свобода і соціалізм знищать швидко всі національні різниці».
Однією з передумов формування особистості Івана Левицького, вироблення стійкої громадянської позиції стало те, що він виховувався у священицькій сім’ї, яка тоді вважалася еталоном культури й поведінки. Змалку добре знав українські народні пісні, приказки, легенди, придивлявся до звичаїв і побуту селян, використавши згодом так щедро і блискуче мовні багатства фольклору та живої розмовної лексики в своїй прозі, зокрема в повістях «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я» тощо. Батько його, Семен Степанович, зібрав чималу бібліотеку і привчав своїх дітей до книжки. А для кріпацьких дітей започаткував при церкві школу, в якій навчав їх грамоти. Разом із селянськими хлопчиками і дівчатками в цій школі вчився Івась, грався з ними в народні ігри, слухав їхні розповіді про нестатки в родинах і панське свавілля.
Священик Семен Левицький проповіді в церкві читав українською мовою, в започаткованій школі розповідав учням історичні легенди про народних заступників Івана Гонту й Максима Залізняка, а з власними дітьми їздив по історичних місцях, зокрема в Корсунь. Враження від поезії Тараса Шевченка, як і від усної народної творчості, від мандрівок історичними місцями глибоко западали у свідомість майбутнього письменника і пізніше знайшли відголос в оригінальній прозі.
Наприкінці 60-х років позаминулого століття молодий учитель Іван Левицький потай, неабияк ризикуючи, оскільки в Україні діяла заборона на друк будь-яких творів українською мовою, посилає перші свої твори — повість «Дві московки» та оповідання «Рибалка Панас Круть» — за кордон, до львівського часопису «Правда», де вони й були опубліковані під псевдонімом Іван Нечуй. А 1872 року у Львові окремим виданням вийшли «Повісті Івана Нечуя». Про них відразу ж заговорила тогочасна критика, називаючи невідомого досі читачам прозаїка «найталановитішим з сучасних українських письменників». Про справжнє прізвище автора тих повістей ніхто не дізнався ні в Полтавській семінарії, де Іван Левицький читав лекції з російської мови й літератури, ні в Кишиневі, де він, окрім словесності, викладав латину та богослов’я. Навіть рідний батько так і помер, не відаючи, що його син, колезький радник і кавалер, — письменник. То була в його житті найбільша таємниця. Ні рідні, ні колеги-вчителі, ні найближчі друзі не повинні були знати про це. Удень він як підданий Російської імперії розмовляв і читав лекції мовою великоруською, а вечорами і ночами мережив прозу мовою Шевченка. «Я знав, — згадував через роки, — що мені не вдержатись на службі, як я буду писать по-українськи». І далі: «...почавши писати свої повісті в той час, коли була заборонена українська література, я нікому не говорив про це: об тім навіть не знали ті товариші, що жили зі мною в одній квартирі, не знав батько»...
Як не беріг таємницю, що він український письменник і пише рідною мовою гостро соціальні твори, а Бессарабське жандармське управління (прозаїк тоді вчителював у Кишиневі) все-таки «винюхало» і змусило його 1885 року піти на пенсію, як-то кажуть, «по-доброму». В сорокарічному віці Іван Семенович переїхав до Києва, де прожив понад тридцять років. Улітку звичайно виїжджав до рідного Стеблева, Білої Церкви, навколишніх сіл.
Коли почалася Перша світова війна, Іванові Семеновичу виповнилось 76 років. Жити було важко, пенсія мізерна — ледь вистачало розплатитися за квартиру та на скромні харчі. Сестра і небіж, яким допомагав матеріально все своє життя, знехтували родинними обов’язками. Сам стояв у довжелезних чергах за хлібом і не раз застуджувався, занепадав духом. Дружина Бориса Грінченка, письменниця Марія Загірна, згадує, як Сергій Єфремов, відомий учений і громадський діяч, дав йому грошей. Іван Семенович радів, як дитина: «Ось з’їв аж ціле яєчко! — хвалився. — А тоді й друге! Отаке! По два яєчка і по два пиріжки можу їсти». За ті гроші купував лише недорогі вуличні пиріжки по два на сніданок, на обід і на вечерю. «Догорав його вік, як свічка, тільки догорав без чаду», — зазначає авторка спогадів. У нього не було бурчання, ні злоби, ні заздрощів. Кволий і всіма забутий, якось упав на вулиці, двірник відніс його додому. Після того зовсім зліг, довго не вставав. Родичі віддали його в будинок для пристарілих і навіть не навідувались.
Шлях письменника обірвався 2 квітня 1918 року. Кошти на похорон виділив Уряд УНР.
Він прожив 80 років, звідавши і радощі, й печалі на довгому віку. За півсторіччя написав понад п’ятдесят творів, започаткувавши новий етап розвитку національної прози.

Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
учитель
с. Пруди, Совєтський район,
АР Крим

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #29 за 19.07.2013 > Тема "Українці мої..."